Розвиток філантропізму і неогуманізму у Німеччині

Філантропізм (люблю людину) – педагогічна течія, що виникла наприкінці XVIII ст. у Німеччині під значним впливом ідей французького просвітництва і, передусім, ідей Руссо. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були І.Б.Базедов, Х.Г.Зальцман, І.Г.Кампе, Е.Х.Трапп, Б.Г.Блаше та iн. Своїм завданням педагоги-філантропісти ставили корінну зміну існуючої системи освіти і виховання, яка, на їх думку, не відповідала тогочасним суспільним вимогам, на нову, більш прогресивну.

Педагоги-філантропісти прагнули пов’язати школу з життям, з природою, зробити навчання радісним, готувати з дітей корисних громадян-патріотів, діяльних і люблячих життя людей. Основним принципом вони проголосили “Природа, школа, життя“, а реалізувати свої педагогічні ідеї намагались у створюваних ними навчально-виховних закладах нового типу – філантропінах. Філантропіни являли собою своєрідні школи-інтернати, що, як правило, розміщувались серед розкішної природи.

Засновником філантропізму став І.Б.Базедов (1724-1790). Ним був створений у 1774 р. у м. Дессау (схід Німеччини) перший філантропін. До цього закладу формально не заборонялось приймати всіх дітей, але фактично тут навчались переважно діти заможних батьків, оскільки за навчання треба було багато платити. Курс навчання був побудований так, щоб дати можливість вихованцям у майбутньому продовжити навчання в університеті.

У філантропіні було три категорії вихованців: академісти – діти знатних батьків, які готувалися до вступу в університет; педагогісти – майбутні учителі та гувернери; фамулянти, які були слугами в учнів-багатіїв, а у майбутньому здебільшого ставали слугами в аристократичних домах. Дві останні категорії складали діти бідняків, вони утримувались за рахунок благодійництва.

Серед прогресивних аспектів роботи педагогів-філантропістів можна назвати:

1) удосконалення змісту навчання за рахунок його розширення і введення реальних предметів та нових мов: математика, природознавство, географія, історія, філософія, логіка, а також німецька, французька, англійська, іспанська мови;

2) у процесі навчання широко застосовувались підручники та посібники, складені в дусі ідей Я.А.Коменського та Й.-Г.Песталоцці;

3) застосування нових прогресивних методів та форм навчання і виховання, які були засновані на принципах наочності й активності; у навчальний процес вводились елементи досліджень; вивчення мов будувалось на принципах діалогічності, на відміну від поширеного тоді у школах граматико-перекладного методу; у початковому навчанні використовувалися елементи гри; широко практикувались рольові ігри, спектаклі морального змісту, розповіді про слухняність і т.д.

4) велика увага зверталася на фізичний розвиток і здоров’я дітей. У філантропінах були поширені екскурсії, прогулянки, розваги, рухливі iгри на свіжому повітрі, фізичні вправи, шкільна гімнастика.

5) багато робилося для удосконалення трудового виховання. Дітей привчали до ручної праці сільськогосподарського і ремісничого характеру. Вони виготовляли іграшки, займались моделюванням. Саме у філантропінах вперше в історії було введено трудове навчання як навчальний предмет (Блаше).

У філантропіні, відкритому в 1784 р. поблизу м. Готи учнем Базедова Хрістіаном Зальцманом (1744-1811), було вперше запроваджено ідею, на якій формується сучасна зарубіжна освіта: вихованцям було надано можливість вивчати предмети за вибором.

Відмінними рисами філантропінів було уважне ставлення до вихованців, прагнення враховувати вікові й індивідуальні особливості дітей, м’ягка дисципліна, оригінальна система заохочень і покарань (смачні страви на обід, участь у роботі педагогічних рад, ізольована кімната тощо).

Педагоги-філантропісти стали основоположниками ряду важливих педагогічних ідей: шкільна гімнастика (Гутс-Мутс), трудове навчання (Блаше), дитяча література (Кампе), педагогічна освіта (Трапп) та ін.

Близькою до філатропізму за духом була ще одна педагогічна течія кінця XVIII ст., яка сформувалась у Німеччині, – неогуманізм. Характерною рисою неогуманізму було те, що він сприяв відродженню інтересу до культури античного світу.

Завдяки активній діяльності ранніх представників цієї течії І.Геснера, І.Ернесті, К.Хейне та ін. сталися деякі зміни у гімназійному навчанні. На відміну від класицизму вони багато уваги приділяли не тільки вивченню давніх мов, а й античній історії, грецькій філософії, літературі, римському праву тощо. В учбові плани крім названих вище включались і реальні предмети, велика увага приділялась рідній мові.

До початку XIX ст. характер неогуманізму дещо змінився. Його пізніші представники А.Вольф, В.Гумбольт, І.Гердер та ін., вважаючи і далі греків ідеалом, до якого потрібно прямувати у вихованні, зосередили свою увагу на проблемі розвитку різних здібностей людини. Вони розширили навчальний план гімназій за рахунок таких предметів як історія і природознавство.

Найбільш яскравим представником неогуманізму був Вільгельм Гумбольт (1767-1835) – видатний німецький філолог і прогресивний громадський діяч. Певний час працював у міністерстві внутрішніх справ Прусії, де керував секцією культури і освіти. Він був ініціатором відкриття Берлінського університету у 1809 році.

Гумбольт зробив багато для реформи гімназійної освіти. Він розширив навчальний план класичної гімназії, посилив викладання історії, математики, природознавства. Гумбольт ввів обов’язковий екзамен на право викладання у середніх учбових закладах. Він висловив думку про необхідність створення єдиної шкільної системи.

Неогуманісти, безумовно, зіграли позитивну роль у розвитку педагогіки і школи XVIII – XIX ст. Їх заслугою є зміна характеру освіти, відродження ідеї всебічного розвитку людини, організація підготовки вчителів в університетах.