промислової, банківської, сільської буржуазії, все інтенсивніше формувався робітничий клас як в Австрії загалом, так і на західноукраїнських землях зокрема.
Джерела права. З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала
панівною.
Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової" монархії.
У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.
Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала кодекс до кінця XIX ст. У 1898 році набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження в цивільний процес буржуазно-демократичних принципів судочинства: усності, гласності, змагальності.
Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї систематизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана (від імені австрійської імператриці Марії Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань.
Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і поліцейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд адміністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.
Пройшовши апробацію у Східній Галичині, у 1803 році вступив в дію на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Франціш-кана). Він складався із двох частин: перша — про злочини, друга — про норми
процесуального права. Із змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на Галичині до 1932 року.
Децентралізований характер Австро-Угорської монархії відобразився і на її правовій системі. Кримінальний кодекс 1803 року зі змінами 1852 року територіально охоплював австрійські провінції, в тому числі Галичину і Буковину. На Закарпатті 1879 року вступив в дію Угорський кримінальний кодекс. Цивільно-правові відносини аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року так і не дочекалися своєї систематизації.
Модуль №5.2
Державний устрій. У XIX — на поч. XX ст. Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь, тобто 90% території України входили до складу Російської імперії. Чинними для України органами центральної влади були:
- Імператор очолював державу, мав повноваження абсолютного монарха;
-Державна Рада — законодавчий орган, що розробляв проекти законів для
затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної Ради не було сталою. У різні роки вона коливалася в межах 40-80 осіб. На засіданнях головував імператор. В разі його відсутності — один із членів Державної Ради. Проіснувала з незначними змінами з 1810 по 1917 рік;
- Імператорська канцелярія. Поступово відтіснила на задній план Держав
ну Раду. З другої чверті XIX ст. готувала законодавчі проекти для імператора;
- Сенат — вища судова установа країни;
- Комітет міністрів розглядав питання, що відносилися до компетенції
кількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Комітет
міністрів очолював імператор.
Після проведення селянської реформи 1861 року у структурі органів влади відбулися певні зміни. Відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів. її головою продовжував залишатися імператор. Рада міністрів розглядала і обговорювала найважливіші питання загальнодержавного характеру.
Місцеві органи управління;
- Генерал-губернатори та губернатори. З 1803 року Україна була поділена
на 9 губерній. Кілька губерній об'єднувалися в генерал-губернаторство. Генерал-
губернатори управляли кількома губерніями і призначалися, як правило, із числа
військових. їм підлягали губернатори. Генерал-губернатори були головнокомандувачами війська у своєму регіоні.
Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на підлеглій території. Він очолював губернське правління, до якого входили губернський прокурор, віце-губернатор та радники;
- Земський справник і земський суд становили адміністрацію повіту. На
відміну від російських губерній, де земський суд обирався дворянськими збора
ми, у губерніях України (окрім Слобідської) увесь склад призначався губернсь
ким правлінням. Членами суду, як і земським справником, могли бути лише
вихідці із дворянського стану. Земський суд здійснював керівництво місцевою
поліцією, контролював виконання законів;
- Волосний голова очолював волосне правління, до якого входили волосний
староста і волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, що
складалася із кількох суміжних сіл.
Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами, що називалися управами благочиния, які підкорялися безпосередньо губернатору. Селянська реформа 1861 року започаткувала зміни в системі місцевого управління. Нею запроваджувалися сільське і волосне самоврядування. Подальші корективи були внесені земською 1864 і міською 1870 року реформами. Паралельно з ліквідацією кріпацтва і отриманням залежним селянством статусу „сільських обивателів" розкріпаченим надавалося право на організацію самоврядування. Оскільки залежність селянина від поміщика скасовувалася, перед царатом постала необхідність не залишити поза контролем широкий пласт селянських мас. З цією метою й запроваджувалися далеко не самостійні органи волосного управління. Вони перебували під пильною опікою місцевої влади.
Отже, органами селянського самоврядування ставали волосний сход, волосний старшина і волосний суд, а також сільський сход і сільський староста.
Волосний сход складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків тощо. На сход обирали також по одному представнику від кожних 10 дворів. На нього покладалося обрання волосних посадових осіб, суддів волосного суду, розв'язання господарських та громадських справ волості. Право скликання і розпуску волосного сходу належало волосному старшині.
Волосний старшина обирався волосним сходом строком на 3 роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні і контрольні функції щодо селян, які мешкали на території волості;
Волосний суд ухвалював рішення з дрібних майнових спорів (до 100 рублів) і здійснював судочинство з незначних злочинів щодо осіб селянського стану. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками. Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи, що відали селянськими питаннями: мирові посередники, повітові з'їзди мирових посередників та губернське присутс гвіє у селянських справах.
Мирові посередники призначалися із числа найзаможніших і родовитих поміщиків даної місцевості. Вони наглядали за діяльністю селянських самоврядних інститутів, а ті в свою чергу мали виконувати всі їхні вимоги. Без згоди мирових посередників жоден обраний волосний старшина не міг бути затверджений на своїй посаді.
Органи селянського самоврядування повною мірою не виправдали сподівань царату. Відтак з 1 січня 1864 року „Положенням про губернські і повітові земські установи" впроваджувалися нові органи місцевого управління, що отримали назву земства. До їх відання належало управління місцевим господарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм. Діяльність земств контролювало Міністерство внутрішніх справ, губернатор і предводитель дворянства. Керівництво земських установ затверджувалося імператором або міністром внутрішніх справ.
Положенням запроваджувалися розпорядчі і виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі — відповідно на губернські та повітові земські управи. Розпорядчі та виконавчі органи місцевого управління мали представницький характер і обиралися на 3-річний термін. Однак вибори до земств були нерівними і багатоступеневими, перевагу на них отримували представники дворянства.
У 34 із 78 губерній Росії земське управління впроваджувалося протягом 15 років. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені лише в 1911 році.
Зміни торкнулися й системи управління у містах. У 1870 році було започатковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження).
Міські виборчі збори скликалися тільки в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які в свою чергу на 4-річний
термін обирали міську управу. Залежно від розмірів і адміністративного значення міст України кількість гласних у них коливалася в межах 30-70 осіб. Очолював міську думу і управу міський голова. Голова губернського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, повітового — губернатором. Вибори до міської думи, як і до земських установ, були багатоступеневими. Правом голосу володіли тільки російські піддані, котрі проживали в місті не менше 2-х років, досягли 25-літнього віку і мали нерухомість чи аналогічну власність на території міста. Державним службовцям, працівникам правоохоронних органів заборонялося брати участь у виборах до міської думи.
На Україні міська реформа 1870 року проводилася поетапно. Спочатку вона запроваджувалася у великих містах, насамперед у Києві, Полтаві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Одесі. Лише через п'ять років вона охопила Правобережжя, і до кінця 1880 року була проведена на всій території України.
У зв'язку з піднесенням робітничого, селянського руху, збільшенням кількості антиурядових організацій, поширенням вільнодумства загалом, царизм пішов на суттєве звуження демократичних рамок, що значно розширилися внаслідок політичних реформ 1860-1870 років. В урізаному вигляді вони дійшли до буржуазної революції 1905-1907 років. Саме вона змусила російський царизм внести зміни до державного устрою імперії.
Самодержавна влада пішла на деякі поступки політичним вимогам повсталих мас. Планувалося вкрапити в існуючу систему влади дорадчі органи удавано представницького характеру, які б не зачіпали сутності абсолютизму. Цей намір втілився в проекті низки документів, підготовлених під керівництвом міністра внутрішніх справ О. Булигіна. Ними в Росії запроваджувалися вибори до Державної Думи, яка, зрештою, так і не була скликана. На заваді став загальний робітничий страйк 1905 року. Відтак, режим пішов на нові поступки, ухваливши програму політичних перетворень. Для її втілення була ухвалена низка законодавчих актів. Найголовнішими серед них були:
„Маніфест 17 жовтня 1905 року" Надавав населенню основні політичні права, зокрема, свободу слова, сумління, зборів та союзів, гарантував недоторканість особи. Його положеннями розширювалися виборчі права, надавалися законодавчі права Державній Думі, встановлювалися принципи контролю за виконавчою гілкою влади;
