Світосприймання слов'ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:
1. Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.
2. Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).
3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.
Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографі слов'ян дохристиянського періоду — "Влесовій книзі". Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфологічно-світоглядну, а й релігійну систему.
Із середини II тисячоліття до н. е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри.
Цей період так званої воєнної демократії характеризується високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв'язки, спостерігається культурне піднесення. У степах на курганах встановлюється багато кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.
Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видимого — чужого — невидимого", пов'язана з поняттям вічного і нескінченного. М. Попович зазначає: "Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але це факт, з яким необхідно рахуватись" (Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 126).
Удосконалюється система землеробства — від підсічного до орного. Волхви розроблюють аграрно-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії наприкінці XIX ст. і повністю підтвердилися.
Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива.
На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.
Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.
Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців, вони визначили, що всі зірки, окрім однієї — Полярної, знаходилися в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиць та ін.
Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.
Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Род чи християнський Саваоф.
Язичництво як світоглядна система широко подано в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, узагальнені фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.
На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщується фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили-систему світобудови наші предки.
У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу,— хороводи).
Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу і тому посіло у XVIII-XIX ст. місце державної релігії Київської Русі.
