Міра поведінки люд.,засіб її самореалізації, самоствердження як особистості

Отже, 1. праця првинна стимулюватися 2. вільна праця крім грошей приносить задоволення.

Ненормальною ситуацією для працездатної люд.є неможливість працювати.

6. Соціальні функції праці.

Праця - цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

Функції праці.

1. задоволення людських потреб;

2. відтворення сусп.багатства;

3. обмін речовин між собою, сусп., природою через труд.діяльність;

4. ств.сусп. і забезп. сусп.прогресу;

5. людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення й розвитку самої люд.;

6. свободотворча – тільки праця прокладає людству шлях до свободи.

7. Ставлення до праці, його об’єктивні та суб’єктивні чинники та показники.

Залежно від змісту і характеру праці переважає ставл. до неї, як до засобу, що забезпечує існ., чи як до первинної життєвої потреби.

Ставлення до праці:

-як до соц.життєвої цінності, що виражає місце труд. д-сті в заг. системі цінностей сусп. та особистості;

-як до конкр. виду труд. д-сті, професії, що має певний сусп. статус і престиж;

-як до конкр. роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, звязаних з даною роботою, на даному роб. місці, у даній виробн. орг-ції. Таке ставл. поєднує орієнт-цію труд. поведінки, реальну поведінку, оцінку прац-ками труд. ситуації.

Обєктивними показн.- рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.

Субєкт-ми показн.

- заг.задовол.працею та її умовами-зарплатою, змістом праці, взаємовідносинами з керівн.та колегами, виробн.умовами.

Типи ставлення до праці

- супернормативне-виключно сумлінне;

- субнормат.-недост.сумлін;

- ненормат.-несумлінне.

8. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім. Визнані особистістю соц цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення. Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя. Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.

9. Механізм мотивації до праці.

Мотивація праці- (motif- збудження) спонукання до активної труд. д-сті, засноване на задоволенні важливих для люд.потреб у визнанні, самореаліз, належності до певних соц.кіл.

Мотиви є внутр. чинниками. Вони тісно звязані з цінностями і ціннісними орієнтаціяими.

Мотиви – це, власне, стимули, які пройшли через свідомість люд., або самостимули. Система стимулів проявл. через внутрішні особисті мотиви люд., які залежать від її життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною основою мотивів економ. дій є прагнення успіху, свободи, добробуту.

З регуляцією соціально-трудових відносин зв'язана насамперед проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам за­безпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

10. Проблема відчуження праці.

11. Співвідношення понять “управління” та “керівництво”. Методи та стилі керівництва.

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення. Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соц управління.

“управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома укр соціолог Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів: 1Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу; 2Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів; 3Соц-псих, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом псих клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.

12. Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.

Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціол методи управління соц процесами – соц діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.

Метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соц процесами. Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком, тобто досягнення певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання ефективних методів впиливу на них. Процедура – сук. дій, операцій, за доп яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури: Формування мети Приняття рішень Організацція соціальної дії Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

1Характеристика мети, завдань і основних положень технології

2Перелік технологічних операцій

3Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.

Розробляючи соц тех., слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення, комплексності, адресності.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

13. Управління та самоуправління, їх співвідношення.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика – самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастисних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соц. групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соц.статусу та норм поведінки особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соц.середовищі, в своїй країні та у світі. М.С.Грушевський у праці “На порозі нової України. Гадки і мрії”, звертаючи увагу на необхідність формування нац.свідомості, писав: “Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму”.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянини, особливо молодого покоління- майбутнього України.