Символізм. Середньовічна герменевтика

Глава 1.2 СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

Історична довідка

Середньовічна філософія належить в основному епосі феодалізму (V-ХV ст.). Це дуже своєрідний спосіб філософствування, багато в чому відмінний від античного. Безумовно, середньовічна філософія є спадкоємицею античної філософії, інколи навіть просто повторює її, але разом з тим виробляє і свої власні принципи. Епоха середньовіччя висунула плеяду видатних філософів: Августин, Ериугена, Ансельм, Аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд, Абеляр, Роджер Бекон, Сігер, Томас Аквінський, Скот, Оккам і інші. Не маючи можливості розглядати середньовічну філософію в персоналіях і деталях, дамо їй загальну характеристику. Мова йтиме про головні, найбільш характерні риси середньовічного способу філософствування.

Теоцентризм. Монотеїзм. Бог. Принцип абсолютної особистості

Відповідно до принципу теоцентризму джерелом усякого буття, блага й краси є Бог. Вищу мету життя добачають у служінні Богу. Античному визнанню існування багатьох богів, тобто політеїзму, приходить кінець. Іудаїзм, християнство, мусульманство наполягають на єдинобожжі. Такого роду вчення є монотеїстичними. Який же філософський смисл теоцентризму? Треба думати, аж ніяк не випадково філософія набуває теоцентричного вигляду. Головне наше завдання й полягає в тому, щоб зрозуміти смисл теоцентризму, його життєві корені.

Теоцентризм – це історична форма вираження суб'єкта, його особливого місця у світобудові. В умовах, коли людина ще зв'язана найтіснішими узами з усіма природними реаліями і родовими відносинами, але вже починає усвідомлювати свою специфічність, єдиним прийнятним принципом виявляється принцип абсолютної особистості, принцип Бога. Роль суб'єкта вже виділена, але не настільки, щоб її повною мірою відносити до окремих людей. Принцип абсолютної особистості – це результат більш глибокого, ніж в античності, розуміння суб'єктивного.

Показово, що античні мислителі, сучасники християнства, не сприймали останнє. Їм здавалося дивовижним вважати іудея Христа сином Божим. Вони знаходили в тім же християнстві (нагадаємо, що Старий Завіт був написаний ще до нашої ери, а Новий Завіт – у I-II ст. н.е.) багато протиріч. Але навіть дійсна наявність останніх не могла призупинити головного – посилення принципу суб'єкта, що саме і знайшло своє втілення в теоцентризмі. До речі, з'ясувалося, що саме античні мислителі підготували основу для теоцентричних уявлень. Це, зокрема, вироблення досить строгого стилю мислення, уміння розвивати єдиний логічний принцип, без якого монотеїзм, очевидно, не може обійтися, а також розуміння єдиного як блага. Коли теологи стали надавати християнству строгої логічної форми, то вони звернулися безпосередньо до арсеналу ідей античної філософії.

Зрозуміло, принцип суб'єкта не міг проводитися в середньовіччі інакше як відповідно до змісту життєвих реалій: навіть в учених трактатах Бог з'являється як пан, феодальний сеньйор, цар. Августин вважав, що "творець зветься творцем по відношенню до своїх тварин подібно до того, як пан зветься паном по відношенню до своїх слуг". Багаторазово відтворювалася думка, що ангели, ченці, миряни – васали Бога. На золотому французькому екю (XIII ст.) зображення Христа супроводжувалося написом: "Христос – переможець, Христос – цар, Христос – імператор". Разом з тим Бог-Син ближчий мирянам, аніж його могутній батько. Христос постає як Боголюдина, як людина, учитель, наставник, що дивно тонко розуміє смиренну душу неосвіченого селянина. Людська природа Христа – це справжня основа середньовічного гуманізму.

Принцип теоцентризму з його всеохопністю змушував середньовічних філософів розглядати й уточнювати такі поняття, як буття, сутність, існування, властивість, якість.

Креаціонізм

Креаціонізм – учення про створення світу Богом з нічого. Бог не має потреби ні у світі, ні в чому-небудь іншому для того, щоб діяти. Антична філософія прив'язувала людину до світу, тепер цей зв'язок розривається і перед людиною відкриваються нові обрії зміни свого буття. Якщо творить Бог, то, нехай меншою, та все ж таки цілком певною мірою, здатна творити і людина. Енергійно починає обговорюватися ідея творення, що сходить у своїх витоках до античних уявлень про майстра, деміурга. В античності майстром був ремісник, а не пан. Тепер творчість стає прерогативою Бога, верховного пана, і відповідно нижчестоящих суб'єктів. Актуалізація ідеї творчості ще не означає її неодмінне і постійне втілення мирянами. Річ у тім, що ідея творчості не завжди, але досить часто протиставлялася концепції авторитету. В такому випадку творення – прерогатива Бога, а винаходи з боку людей вважаються богохульством. Такого роду уявлення були дуже і дуже поширені, вони істотно стримували становлення інженерної думки.

Але яким чином творить сам Бог? У народі на цей рахунок існували дуже вульгарні уявлення. Філософи ж уявляли собі це творення не стільки як фізичний, скільки як сутнісний акт, за подобою еманації Єдиного-Блага в Плотина, з тією істотною різницею, що еманація плотинівского Єдиного приводила до тотожності всього з Єдиним. Бог же не тотожний створеному. В середньовіччі виявляють безліч таких відмінностей, які античності просто не були відомі. Так, диявол (занепалий ангел) – не божественний, але в стратегічному плані все є благо. Максимально доброчесний лише сам Бог. Звідси, між іншим, виникає проблема відповідальності кожного за себе, багато в чому далека античному світогляду.

Як зрозуміти раціональне творення світу Богом з нічого? Простий логічний хід полягає в висміюванні ідеї творення з нічого: з нічого, мовляв, можна одержати лише ніщо. Тим часом шлях навішення ярлика дурості на зміст принципу креаціонізму досить беззмістовний. Креаціоністи по-своєму логічні: якщо Бог – це основний принцип, то йому не можна протиставляти, наприклад, матерію як матеріал для творення.

 

Провіденціалізм. Час

Провіденціалізм – розуміння історії як здійснення заздалегідь передбаченого Богом плану спасіння людини. Августин розумів історичний процес як шлях до "Царства Божого". Стосовно космології провіденціалізм приводив до ідеї світової гармонії, сумірності всього природного. Провіденціалізм фіксує факт несвободи людини, але несвободи людини не стільки з боку природних, скільки з боку неприродних сил: чи то суспільних, чи то зосереджених у самому суб'єкті, в динаміці його життя. Провіденціалізм – це середньовічне видання античного логосу, того, що зараз називають законами функціонування і розвитку суспільства і природи.

Якщо Бог творить світ, то світ тимчасовий. Але що означає час? Починаючи з Августина над цим питанням буквально билися багато середньовічних філософів. Платон вважав час образом вічності. Вічність – ідея, час постає реалізацією ідеї; якщо час дуже тривалий, то гранично він є вічністю (це відповідає тому, що ідея речі взагалі є її межа). Аристотель вважав час числом руху, будь-якого руху, незалежно від його специфіки. Вимір же часу здійснювалося циклічними процесами. В античності взагалі процеси вважалися в основному циклічними й у цьому розумінні незмінними: має, мовляв, місце "вічне повернення".

У середні століття, коли домінували сільськогосподарські ритми, циклічність не вилучалася з центру уваги філософів, але туди неминуче потрапляла й Свята історія, а тут не було вже настільки звичної циклічності. Народження, смерть і воскресіння Христа не могли повторитися. Образно виражаючись, античний циклічний час ніби розтягувалося, виділялися його особливо значимі пункти. Усе, що стосувалося діяльності Бога-Батька і життя Христа, отримувало часовий вимір. На який день Бог створив Адама? Чи еквівалентний божественний час земному? В якому році народився Христос? Скільки годин перебував Христос у смерті? Чому Адам і Єва перебували в раї тільки 7 годин? Усе це – типові для середньовічної людини питання. Починають винаходитися особливі пристрої для вимірювання часу. Якщо спочатку про час сповіщали дзвони, то в XIII ст. на будинках міських ратуш з'явилися годинники.

Середньовічний час насамперед був релігійним і церковним. Кожен рік сприймався як утілення Ісуса Христа. Так чи інакше, але виникала проблема співвіднесення "святого" й земного часу. Абсолютна більшість людей була твердо упевнена, що шість днів Божественного творення світу не еквівалентні звичайним, рядовим земним шістьом дням, часто вважали, що один день творення еквівалентний тисячі земних років. Згодом через те, що обчислений за цими пропорціями день Страшного суду (в Росії він очікувався в 1491 році) не наступив, довелося від пропорції 1:1000 відмовитися, але при цьому й не переходили до пропорції 1:1.

Середньовічна концепція часу – це перехід до лінійного часу і до пов'язаного почасти з ним поняттю прогресу. Час вважається чимось різноманітним, він не зводиться тільки до природних процесів, що вже саме собою чудово.

 

Символізм. Середньовічна герменевтика

Середньовічна людина скрізь бачила символи. У греків символ (цимболон) означав знак подяки, дві половинки предмета, розділеного між людьми. Символ – натяк на втрачену єдність. У середні віки символ – це своєрідний виклик умінню людини знаходити приховане значення того чи іншого предмета. Вище ми вже бачили, як за природним часом прагнули розпізнати "святий" час. Аналогічно діяли завжди і скрізь. При цьому, звичайно, прості люди і філософи досягали різних висот у символічному сприйнятті світу.

Простий люд обходився магічними образами, у цьому дусі він здійснював таїнства, молився, вважав яблуко символом зла, білу троянду – символом Діви, прозорий берил, що пропускає світло,– образом християнина, червоний сардонікс – образом, символом проливаючого свою кров за людей Христа. Увесь світ поставав як величезне різноманіття символів.

Що стосується вчених чоловіків, то вони прагнули виробити особливий інструментарій для осягнення прихованих значень символів. Символізм, звичайно ж, не був далекий і античності, досить згадати, як тодішні філософи прагнули в речах розглянути ідеї, як стоїки у своєму підпорядкуванні долі вважали її неочевидним смислом. Але тільки в середньовіччі завдяки успіхам філософії символізм стає принципом філософії, її найбільш істотною характеристичною рисою. Згодом ця риса філософії значною мірою втрачається, сходить нанівець, про що можна шкодувати, і ось чому. Річ у тім, що специфічно людське завжди є символом, саме по собі, поза природними процесами воно просто не існує. Отже, так чи інакше треба навчитися бачити за символами їхній схований смисл. Символізм виявляється по суті своїй надзвичайно важливим принципом філософії. У релігійній формі це було вперше позначене середньовічними філософами. Їм, отже, призначено було стати нашими першими вчителями у справі символізму.

Зазначимо ще, що нестача символізму не минає безкарно. Про це недвозначно свідчать технічні аварії, вибухи газопроводів, незручні для життя людини будинки й міста – все те, що було створено без урахування їх символічної природи, їхнього призначення для людини. Без символізму неможливий гуманізм. Який же шлях знаходження прихованих символів, як їх знайти? З цією метою використовували деякі прийоми тлумачення релігійних текстів (екзегеза), так само як і взагалі будь-яких текстів (герменевтика). Зрозуміла особлива увага до текстів. Адже вважалося, що всі таємниці буття містяться у священних писаннях, особливо в тексті Біблії. Текст, слово – головний об'єкт аналізу. Звичайно аналіз проходив чотири стадії: етимологічний, семантичний, концептуальний і спекулятивний. На стадії етимологічного аналізу обговорювалося походження слів, їх звичні, первісні значення. Семантичний аналіз, особливо якщо це стосувалося священних текстів, був націлений на моралізування, з'ясування морального сенсу життя. Концептуальний аналіз претендував на з'ясування ходу думок автора тексту. На спекулятивній стадії з'ясовували наслідки з засвоєного, коментатор займався системотворчою діяльністю, між іншим ризикуючи ввійти в суперечність з поглядами авторитетів.

Середньовічна філософія була особливо уважна до символіки слів. Це й зрозуміло, тому що середньовічна символіка починалася з текстів Біблії, тобто зі слів. Для Данте слово було загальним знаком, символом. Звідси стає більш зрозумілим біблійне "Спочатку було Слово". Але що є слово? Що воно означає? У цьому зв'язку й розгорілася знаменита "суперечка про універсалії" між номіналістами і реалістами, що дозволила значно уточнити поставлене ще Платоном і Аристотелем питання про співвідношення одиничного й загального.

Реалізм і номіналізм

Для реаліста загальне існує, причому для Томаса Аквінского трояким чином: у Богові, в речах, у головах (тобто думках) людей. Слово в такому випадку позначає загальне. Позиція середньовічного реаліста – це продовження лінії Платона.

Номіналіст же продовжує лінію софістів, яких Сократ критикував за нерозуміння загального. Номіналіст вважає, що загальне не існує, а поняття це імена, ноумени, знаки. Отут уся справа, вважав Оккам, у спрямованості суб'єкта, його душі на предмет пізнання. Таке устремління, за визначенням, є інтенцією. За природою душі її інтенція така, що вона позначається в багатьох речах, але загального в самих речах немає, воно приписане до душі, точніше, до голови людини. Знаменита "бритва Оккама" не припускає примноження сутностей без необхідності. Якщо для пояснення досить допустити існування одиничних речей, то немає підстав ще постулювати дійсність загального (реалій), псевдокопій дійсних речей.

Розглянуту суперечку можна представити в поняттях сутності й існування. Для реаліста існування є прояв сутності, вони збігаються, згідно з Боецієм, тільки в Богові. Для номіналіста припустимо обійтися без сутності (от і спрацювала "бритва Оккама").

У суперечці середньовічних реалістів і номіналістів трохи особняком трималися концептуалісти (Абеляр і ін.). Вони, як і номіналісти, вважали, що загальні поняття (універсалії) самі по собі не існують. У той же час концептуалісти обвинувачували номіналістів у "потрясанні повітря": малося на увазі, що вони вважають поняття усього лише словами, не розкриваючи їхньої справжньої природи. Концептуалісти розцінювали загальні поняття як концепти – додосвідні уявні утворення, необхідні для розуміння світу.

Суперечка реалістів, номіналістів і концептуалістів тягнеться до наших днів, крапка у ній так і не поставлена. Безперечно одне: у певному відношенні були праві як перші, так і другі, і треті. У сучасній філософії дуже значимими вважаються наступні уявлення про загальні імена, поняття та загальні ознаки. Ім'я – це мовне вираження (або одне слово, або сполучення слів). Власне ім'я позначає один предмет ("цей стіл"). Загальне ім'я позначає клас предметів тієї чи іншої природи. Загальними іменами є, наприклад, висловлення "студент", "ліс", "дійсне число", "думка", "почуття". Предмети даного класу (множини) складають саме клас (множину) внаслідок володіння кожним з цих предметів загальною ознакою (властивістю чи відношенням).

Використання одного й того самого загального імені "студент" для позначення багатьох людей правомірне остільки, оскільки усі вони мають спільну властивість – вчаться після закінчення школи в технікумі, інституті чи іншому навчальному закладі. Поняття відрізняється від загального імені, тому що воно є формою думки, формою узагальнення, своєрідною інтерпретацією загальних ознак, а не просто їхньою констатацією. Поняття розкриває смисл загального імені. Так, міркуючи про поняття "студент", ми не задовольняємося констатацією того, що та чи інша людина вчиться в навчальному закладі, а починаємо інтерпретувати: бути студентом означає любити вчитися, прагнути до досконалості в таких-то й таких-то сферах. Звичайно для визначення поняття використовують теорії. Отже, загальні ознаки предметів позначаються загальними іменами, а зміст тих і інших інтерпретується в поняттях. Реалісти абсолютизували загальні ознаки; номіналісти концентрували свою увагу на загальних іменах, відмовивши в існуванні загальним ознакам; концептуалісти фактично займалися переважно поняттями. Усі разом робили загальну справу, над проблемними аспектами якї продовжують працювати сучасні філософи.

 

Одкровення і віра.