Правове становище римських громадян

На ранньому етапі історії Риму держава захищала ви­ключно інтереси громадян (іноземець міг бути оберне­ний у рабство). Пізніше певний правовий статус був ви­знаний за латинами і перегрінами. Громадянство (civis) набувалося кількома шляхами. По-перше, це народження дитини у законному римському шлюбі, тобто шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. У разі народження поза шлюбом, дитина поділяла статус матері на момент свого народження (а не зачаття). Дити­на римської громадянки отримувала громадянство Риму. При цьому діяв принцип цивільного права Mater semper est certa - мати завжди достовірно відома - в поєднанні з принципом in dubio mitius - в сумнівних випадках більш м'яке рішення. Приймалася презумпція батьківства римського громадянина.

Повна правоздатність громадянина охоплювала полі­тичну, майнову і сімейну сфери. У політичній сфері вона означала право нести службу у регулярних військах (це дозволяло брати участь у розподілі військової здобичі та розраховувати на наділення землею з державного фонду після завершення служби), право брати участь у народних зборах (ius suffragii) та право висувати свою кандидатуру для обрання на посади магістратів (ius honorum).

Політична правоздатність не залежала від сімейного стану - так, становище «особи чужого права», тобто підвладного pater families, не позбавляло змоги пре­тендувати на керівні посади у війську та державному апараті.

Цивільна правоздатність поєднувала право вступати у законний римський шлюб (ius conubii) та право торгу­вати (ius commercii). Законним римським шлюбом вва­жався шлюб, у якому батько і мати були громадянами Риму, дитина від такого шлюбу автоматично отримувала громадянство, а цивільні відносини подружжя регулюва­лися і гарантувалися чинним законодавством. Право вступати у законний римський шлюб мали всі громадя­ни, незалежно від свого статусу. Право «торгувати» охоп­лювало собою усю сукупність майнових відносин та ци­вільних угод.

 

2.4. Правове становище рабів

 

Раб (servus) вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабст­ва служили: полон, народження від рабині, по життєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. Основна маса рабів перебувала у приватній власності фізичних осіб, але булираби, які належали державі, а також окремим муніципіям. В силу імператорського едикту 52 р. н. є. вільна жінка, яка вступила у зв'язок з рабом, не зважаючи на вимогу пана, ставала рабинею. До 326 р. до н. є. в Римі існувало боргове рабство.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття особи.

2. Розкрийте сутність поняття правоздатності.

3. Обґрунтуйте значення правоздатності.

4. Яке правове становище мали римські громадяни?

5. Яке правове становище мали раби в римській державі?

Питання для самостійного вивчення

1. Яке правове становище мали латини та перегрими?

2. Правове становище вільновідпущеників.

3. Правове становище колонів.

Тема 3. Речове право. Право власності

Поняття та види речей

 

Річ – це частина природи, яка становить певну цін­ність для свого володільця чи власника. Це може бути об'єкт, створений природою (земля, ліс, будівельний ка­мінь тощо), або те, що створено працею людини з си­ровинного матеріалу (вино, меч, будинок тощо). Поняття «річ» і «товар» не є тотожними.

Перший тип поділу, притаманний виключно римському цивільному праву, - це поділ на res mancipi та на res пес mancipi, тобто речі манципні та неманципні. Цей поділ зберігався до початку Імперії. До першого розряду речей право відносило ті предмети, які стано­вили економічну основу суспільства: земля, раби, робо­ча худоба, земельні сервітути тощо. Перехід майнових прав міг здійснюватися лише через манципацію - обряд з виконанням певних ритуальних дій у присутності 5-ти свідків.

Якщо не дотримувалися суворі вимоги до зовнішнього боку манципації, формальним власником речі вважався її продавець, який у будь-яку мить міг вимагати повер­нення проданої речі назад. Тут важливо зауважити, що в основу поділу покладено не номінальну ціну речі (зли­ток золота був неманципною річчю, а дряхлий раб – манципною), а її економічна категорія засобів виробни­цтва. Не потрапили до розряду манципних речей про­вінційні землі, дрібна худоба (свині, вівці кози), меблі, а також новонароджений приплід тяглової худоби.

У ранній період історії Риму здійснювати угоди ман­ципації мали право лише громадянин-квірити (згодом – деякі категорії латинів і та ін.), тим самим іноземець-перегрін первісно був позбавлений можливості мати нерухомість та вести широку господарську діяльність у Римі. Слід взяти до уваги загальну невисоку грамот­ність населення (навіть в імператорський період «не­грамотних у Римі майже не було, напівграмотних - скі­льки завгодно»). Тому присутність великої кількості свідків, а також змога кожного учасника угоди активно чи пасивно висловити відсутність своєї доброї волі при її укладанні давали певні гарантії запобігання обману, насильству, використанню сп'яніння чи іншого безпо­мічного стану іншої сторони тощо.

Другим типом-розмежування речей був їх поділ за субстанцією, матерією на тілесні і безтілесні. Тілесні можна відчути дотиком – quo tangere potest. Безтілесні – це ті, що сприймаються лише думкою, тобто у нашому сучасному розумінні мова йде не про власне річ, а про певне право – авторське, спадкове тощо. В якості при­кладів res incorporales Гай називає спадщину, узуфрукт, зобов'язання. Можливість «продати безтілесне», а також захистити його від посягань третіх осіб (наприклад, по­карати плагіатора) уже сама собою говорить про висо­кий розвиток правової свідомості римських законодавців та юристів. Сучасне цивільне право цивілізованих країн мислить тими ж категоріями.

Третій тип поділу - це поділ на речі рухомі і нерухомі. До нерухомих речей належали: а) земля, будинки, доро­ги, мости та ін.; б) надра, а також повітряний простір над земельною ділянкою; в) усе, створене чужою працею на землі власника (будинок юридично належав власникові земельної ділянки, аналогічно - засіяне не власником по­ле тощо).

Четвертий тип поділу - це поділ на речі складні і про­сті. Проста річ - та, усі частини якої створюють щось фізично зв'язане і однорідне. Частини цієї речі неістотні і не мають самостійного значення (статуя, картина, кінь). Складні речі створені з штучно з'єднаних різнорідних речей, які утворюють між собою зв'язок і мають спільну назву (корабель, майстерня, бібліотека). Окремі елемен­ти такої речі не могли належати різним особам. Напри­клад, корабель - одному власнику, а вітрила чи якір - ін­шому. Законодавство вирізняло складні речі від простої сукупності роздільних речей, матеріально між собою не пов'язаних і об'єднуваних самою лише назвою. Наприк­лад, власник стада корів міг робити предметом правовід­носин окремі його елементи - продати теличку, заповісти за законом певну кількість корів чи биків кільком різним спадкоємцям.

П'ятий тип поділу - це поділ на речі подільні і неподі­льні. Подільні - це речі, які після поділу не змінюють ні свого роду, ні цінності. Кожна частина після такого по­ділу становить окреме ціле, тільки в меншому об'ємі (мішок солі, злиток золота, бочка ординарного вина, ту­ша свині). Подільними вважатися також земельні ділян­ки і навіть будинки - по вертикалі. Неподільні - це речі, які при поділі на окремі частини втрачають значну час­тину своєї цінності або й усю цінність (нумізматична монета, пляшка колекційного вина, біговий кінь, елітний кабан-плідник тощо). Поділ такої речі може бути лише уявним, частини, що утворюються при такому поділі, називаються ідеальними частинами або ідеальними до­лями. Якщо виникає необхідність поділу неподільної речі (наприклад, між спадкоємцями), то поділу підлягає не річ, а її цінність. Одна особа залишається власником речі, а друга отримує грошову компенсацію. Наприклад, батько залишив у спадщину за законом (тобто без запо­віту) синам картину відомого художника або пляшку колекційного вина. Вимагати розрізати твір мистецтва на шматки або налити «свій» бокал (за принципом, аби іншому не дісталося) - згідно з нормами римського ци­вільного права, неможливо. Пригадайте також біблійний сюжет суду Соломона, коли необхідно було вирішити питання про належність живого новонародженого одній з двох матерів.

Шостий тип поділу - на речі споживні і неспоживні. Споживні - це речі, які при користуванні знищуються або значно зменшуються - хліб, вино тощо. До спожив­них речей потрапили також гроші - в тому розумінні, що при кожному розрахунку вони втрачали власника. Неспоживні від вжитку зношуються, поступово втра­чаючи свою цінність, або не втрачають цю цінність вза­галі - плуг, меч, перстень з діамантом. Зрозуміло, що позика (позичка) речі споживної (бочка вина у одно­сельця на весілля доньки) і неспоживної (діамантова прикраса на вечір) суттєво відрізняються між собою за способами повернення. Повернення еквівалента спожи­вних речей при наданні їх власником іншим особам права користування ними забезпечувався особливими гарантіями.

Сьомий тип поділу - на речі, визначені родовими ознаками (genus), та індивідуальні (specis). Речі genus в обороті індивідуальної цінності не мають. Оцінюються вони на вагу, міру, число - наприклад, будівельний пісок, цегла, борошно, олія, але також і військовополонені-раби, доки їхня можлива висока кваліфікація ще не визначена з-поміж спільної маси. Для їх означення в римському цивільному праві також вживався термін res fungibilis -замінимі речі. Речі specis наділені індивідуальни­ми ознаками - скульптура Фідія, рукопис Цицерона, але також і талановитий раб, наприклад, байкар Езоп. Цінність такої речі категоріями ваги, міри, числа визна­чити неможливо (це не заважає їм мати свою ціну). Цей поділ мав принципово важливе значення при вирішенніпитання про відшкодування випадкової загибелі речі. Існувало правило genera non pereunt - «рід не гине». Кредитора не цікавило, що приготована для повернення сума боргу загинула у морській катастрофі, при вивер­женні Везувія чи була викрадена злодієм. Боржник міг вести мову лише про уникнення відповідальності за не­своєчасне виконання зобов'язання, домовившись про новий термін погашення боргу. І, навпаки, ризик випад­кової загибелі індивідуальної речі лежав на її власнику. Якщо позичена картина чи скульптура гинула внаслідок дії непереборної сили, боржник, в теорії, відповідально­сті не ніс (договірне право намагалося впорядкувати цю колізію, наприклад, залишенням кредитору відповідної застави тощо).

3.2. Володіння

 

Серед прав на речі римське цивільне право виділяло: право володіння; право власності; права на чужі речі.

Володіння (pqssessio) - специфічний чисто римський правовий інститут. Воно мало преторський захист, для здійснення якого володільцю достатньо було лише до­вести факт неправовомірного порушення володіння третьою особою. Володіння складалося з двох елемен­тів: об'єктивного (corpus possessions) - фізичного во­лодіння річчю; та суб'єктивного (animus possessions) - наміру вважати річ своєю.

Фізичним володільцем речі вважалася особа, яка ма­ла змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у випадку, якщо річ випадково була загубле­на, навіть у межах маєтку володільця, можливість впли­ву на неї втрачалася, а отже, зникав і один з двох еле­ментів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ своєю, здійснювати володіння. Так, оренда­тор вважається тільки держателем речі, а його користу­вання нею - незалежно від тривалості оренди, наявності матеріальної вигоди і т.д.- вважається лише держан­ням.

Отже, держання - це фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від не­законних посягань на річ самостійно, з допомогою сис­теми чітко визначених позовів, а держателі - лише через посередництво юридичного власника (володільця) речі. Це дозволяла тримати держателів (орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність між річчю і товаром?

2. Основні типи поділу речей в римському цивільному праві. Практичне значення таких поділів.

3. Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

 

Питання для самостійного вивчення

1. Що таке похідне володіння?

2. У чому полягали обов'язки володільця?

3. Порядок набуття і втрати володіння.

4. Позовний захист володіння.

5. Преторські інтердикти на захист володіння.

Тема 4. Зобов’язальне право

4.1. Поняття зобов’язання

 

Зобов'язальне право регулює відносини в сфері вироб­ництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні (тобто утримання від якоїсь дії) дії.

Зобов'язання (obligatio) - це «правові обмеження, що змушують виконати певні дії, відповідно до законів держави», «суть зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим певний предмет, але щоб пов'язати іншого в тому плані, щоб він нам щось віддав, зробив або надав». До прийняття на себе зобов'язання людина (майбутній боржник) абсолютно вільна, не пов'язана жодними обіцянками. Вступивши в зобов'язання, вона стає боржником, дана обіцянка об­тяжує її свободу, накладає правові обов'язки, своєрідні правові пута. Згідно із Законами XII Таблиць, ці пута були цілком реальними - на неоплатного борж­ника накладали кайдани вагою 15 фунтів (римський фунт - 327,5 г) і більше - на розсуд кредитора.

Зобов'язання - це правові відносини, в силу яких од­на сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) дала (dare) певну річ або зробила „(facere) обумовлену дію чи роботу, або надала (praes-tare) певну річ у користування - згідно з умовами прий­нятого боржником зобов'язання. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора, інакше проти нього прий­маються відповідні правові санкції.

Сторона, яка має право вимагати виконання зобов'я­зання, називається кредитором. Сторона, зобов'язана виконати цю вимогу, - боржником.

Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридич­не значення і породжує правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, вона не породжує юридично значимих зобов'язань (дівчина не прийшла на домовлене побачення, вимагати виконання обіцянки чи якоїсь ком­пенсації - безглуздо).

Підставою виникнення зобов'язань служать юридичні факти: а) договір (зобов'язання ex contractu); б) ніби договір (зобов'язання quasi ex contractu); в) правопору­шення (зобов'язання ex delicto); в) ніби правопорушення (зобов'язання quasi ex delicto).

 

4.2. Сторони в зобов'язанні

Первісно зобов'язання мало суворо особистий харак­тер. Це був особистий зв'язок між кредитором і боржни­ком, який не поширювався на третіх осіб. Зобов'язання були абсолютно непередаваними: кредитор не міг нікому передати свої права (крім спадкоємця), а боржник - не міг передати свій борг (за тим же винятком). Допускалася участь у договорі численних осіб. Наприклад, одна особа на боці кредитора і кілька осіб боржників (кредитор по­зичив трьом братам зерно для посіву). Інший варіант - кілька кредиторів і один боржник, або ще третій - кілька осіб на стороні кредитора та кілька боржників. Інколи розрізняли основного і додаткового боржника (договір позики, забезпечений порукою).

Цивільне право розрізняло больові і солідарні зобо-в 'язання, активні (на стороні кредитора, - ів); пасивні (на стороні боржника, - ів). Наприклад, больове пасивне зобо­в'язання - кілька боржників одного кредитора відпові­дають кожний за свою частку боргу (троє братів, які по­зичили посівне зерно, повинні повернути кожний по де­сять модіїв - 87, 54 л).

Пасивне солідарне зобов'язання - з кредитором до­мовлено, що спільний борг у ЗО модіїв він має право стягнути з будь-кого з боржників на свій розсуд (такий боржник надалі мав право регресного позову до інших). У певних випадках кожний з боржників мав виконати усе зобов'язання у повному об'ємі. Так, крадіжка вважа­лася цивільним правопорушенням, кожний із злодіїв мав сплатити обікраденому штраф у повному розмірі (тобто, якщо злодіїв було три, то такий кредитор-обікрадений отримував утричі вищий штраф, ніж коли злодій був один. Сплата штрафу двома злодіями не звільняла тре­тього від цивільної відповідальності за делікт).

Дольовим активним зобов'язанням називалося те, у якому кожний з кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку боргу; активним солідарним - у якому кожний з кредиторів міг стягнути з боржника усю суму" боргу, щоб потім розрахуватися з іншими, відповідно до їх частки.

Солідарними в силу закону вважалися усі неподільні зобов'язання (збудувати будинок, вирити канал тощо), дольовими - подільні (сплата грошового боргу тощо).

 

4.3. Виконання зобов'язань

 

Під виконанням зобов'язання розумілося виконання певною особою дії, яка власне становила зміст цього зобов'язання: передачі речі; надання речі у тимчасове користування; виконання певної роботи (дії). Без згоди

- виконання зобов'язання відбувається в інтересах кредитора. Воно визнається виконаним лише у тому ви­падку, якщо виконання прийняв сам кредитор. Для цього кредитор повинен бути дієздатним (або замість нього діє призначений опікун чи попечитель). Виконання зобов'я­зань на користь третіх осіб (взяті у борг гроші передали брату кредитора) не допускалося. Як уже вказувалося, кредитор мав право цессії зобов'язання на користь третьої особи, яка у такому випадку отримувала право прийняти виконання цього зобов'язання уже на свою користь;

- зобов'язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кредитор. Інколи для кредитора це не мало принципового значення - грошовий борг міг сплатити по­ручитель чи меценат. Але у випадках, коли особа борж­ника мала скільки-небудь важливе значення для кредито­ра (художник пробує перепоручите замовлення своєму учню, адвокат передає ведення справи менш досвідчено­му партнеру тощо), кредитор має право вимагати точного дотримання букви угоди в тому, що стосується особи борж­ника. Боржник повинен бути дієздатним, у противному випадку від його імені діє законний представник;

- місце виконання зобов'язання має принципове. Якщо місце виконання вказувалося альтернативно (наприклад, до­ставка товару на склади замовника, які функціонують одночасно в кількох різних містах), то право вибору мі­сця виконання мав боржник. У випадку невиконання такого альтернативного зобов'язання боржником кре­дитор мав право на вибір місця суду. Як­що місце виконання в договорі не обумовлювалося, ним вважалося або місце проживання боржника (саме за місцем його проживання висувався позов), або місто Рим - за принципом Roma communis nostra patria est, тобто Рим - наша спільна вітчизна.

- має бути дотриманий час виконання (саме строка­ми визначався нормальний ритм господарського життя). В договорах час виконання встановлювався договором, в позадоговірних зобов'язаннях (наприклад, деліктних) -законом. Якщо час ні договором, ні законом не визнача­вся, діяло правило, за яким борг наставав негайно. Боржник, який не дотримав встановленого стро­ку виконання, вважався в прострочці - in mora.

 

Питання для самоконтролю

1. Загальне вчення про зобов’язання.

2. Поняття зобов’язання та його роль у цивільному обороті.

3. Підстави виникнення зобов’язань та їх класифікація.

5. Сторони у зобов’язанні.

Питання для самостійного вивчення

1. Заміна сторін у зобов’язанні.

2. Виконання зобов’язань.

3. Наслідки невиконання зобов’язань.

4. Забезпечення зобов’язань.

5. Припинення зобов’язання, крім виконання.

Тема 5. Спадкове право

5.1. Виникнення спадкового права. Основні види спадкування

 

Зі смертю особи припиняються її особисті відносини. Що ж стосується майново-правових відносин, то ті з них, які тісно пов'язані з особою померлого (шлюб, аліменти тощо), припиняються, а інші продовжують існувати, пе­реходячи на спадкоємців. Смерть однієї зі сторін в май­ново-правовому зобов'язанні не повинна завдавати шкоди другій стороні - помирає боржник, а не борг.

Римським цивільним правом розроблене універсальне наступництво у спадкуванні - successio. Зрозуміло, що спадкодавцем могла бути лише особа власного права - sui iuris; пізніше, з закріпленням права на здобуте на вій­ні майно за нееманципованим сином-воїном та заробле­ного на державній службі чиновником, ці категорії також могли виступати як спадкодавці. До спадкоємців (також виключно осіб свого права) переходило не лише майно померлого, але й його борги - як єдиний комплекс.

Спадщина (herodias) охоплювала усю сукупність прав і обов'язків померлого, його активи і пасиви. Спадкоємець (heres), прийнявши спадщину, відповідав разом і за борги померлого. У випадку, якщо ці борги виявля­лися більшими, ніж успадковане майно, спадкоємець відповідав in solidum власним майном. Це т. зв. універ­сальна наступність - heroditas, в особі спадкоємця ство­рюється свого роду продовження спадкодавця, його юридичної особи: nostris videtur legibus una quodammodo persona heredis et illius qui hereditatem in eum transmittit (Nov. 48 praef). Існувала ще й сингулярна наступність - legutam, за якої особа, згідно із заповітом померлого, одержувала лише окремі права чи частини майна помер­лого і відповідальності щодо його боргів не несла (див. легати і фідеікоміси).

Спадкування могло відбуватися або за законом (lex), або за заповітом (testament). Успадкування одночасно за заповітом і за законом не допускалося. Згодом у практиці преторів виникло ще й т. зв. необхідне спадкування, коли близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна, незалежно від того, на чию користь було складено заповіт.

За законодавством Юстиніана (Новелла 118-ма (543 p.) та на її часткову зміну - 127-ма (548 p.), встановлюва­лися чотири основні та один додатковий класи спадкоємців.

До першого класу належали усі низхідні родичі: діти без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей спадкодавця до відкриття спадщини, між його дітьми (онуками і онучками спадко­давця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх померлому батьку чи матері. Таке спадкування називатися спадкуванням за правом представництва. Спад­коємці за правом представництва є спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного спад­кодавця - діда, баби. Можлива і т. зв. спадкова трансмі­сія (transmissio hereditatis), коли син (дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно.

Другий клас складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх діти. Успадковують майно в рів­них долях. Діти померлих братів і сестер мають право на ту частку спадщини, яка б належала їх батькам. За наяв­ності висхідних ближчого ступеня (батько емансипованого сина чи сина-воїна, мати), висхідні дальшого (дід, баба, прадід) майна не успадковують. Якщо були лише висхідні родичі, то спадщина ділилася на дві частки - батька й ма­тері і розподілялася по двох лініях. Наприклад, залишили­ся дід і баба по материнській лінії і лише баба по батьків­ській. Майно ділилося на дві (а не три) частки - одна бабі по батьківській лінії, друга - діду і бабі по материнській.

Третій клас складали неповнорідні брати і сестри - єдинокровні та єдиноутробні, а також їх діти у разі смерті батьків.

Четвертий клас становили усі побічні кровні родичі без обмеження ступенів спорідненості. Ближчі родичі ви­ключали дальших. Пережила подружжя не входило до жодного з перелічених класів і успадковувало майно лише у випадку відсутності спадкоємців усіх чотирьох класів чи їх відмови.

 

5.2. Спадкування за заповітом

Заповіт (testamentum tabulae) - односторонній акт-розпорядження на випадок смерті (mortis causa) обов'язковим призначенням спадкоємця. Це акт одно­сторонній (на відміну від зобов'язання), він може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спад­щину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виража­ється після прийняття спадщини.

Для справжності заповіту вимагається правоздатність спадкодавця (testamenti factio activa). Це має бути особа власного права, а не раб чи підвладний. Виняток стано­вили нееманциповані воїни та чиновники, чиє майно, завойоване на війні чи зароблене на державній службі, вважалося їх власністю. Стосовно personae in potesta бу­ло визнано їх право розпоряджатися половиною свого майна, отриманого в формі peculium castrense і quasi castrense, тобто як винагороду за військову службу; друга половина за законом відходила до pater familias померлого. Жінки отримали право складання заповіту аж у II ст. н. є., і лише за умови згоди опікуна. З відмиранням інс­титуту опіки над жінками вони набули повну заповіда­льну правоздатність testamenti factio activa. Жінка-заповідачка називалася testatrix на відміну від testator - чоловіка-заповідача. На момент складання заповіту особа має бути не тільки правоздатною, але й дієздатною. Втрата дієздатності спадкодавця на момент його смерті (душевнохворий, марнотратник і т.д.) не призводила до втрати сили уже складеного заповіту.

 

Прийняття спадщини

 

Відкриття спадщини відбувається у момент смерті спадкодавця. Але протягом певного періоду спадщина вважається «лежачою» (heredias iacens), спадкоємець ще вирішує, чи прийняти її. В період ранньої Республіки, якщо хтось захопив таке «безгоспне» майно і проволодів ним рік (для нерухомого майна - два роки) без заперечень з боку законних спадкоємців, він ставав законним власни­ком. У класичний період така спадщина безгосподарним майном уже не вважалася, її самовільне захоплення не до­пускалося (на виморочне майно претендувала держава).

У практиці Риму, як уже зазначалось, траплялися ви­падки, коли спадкоємцем призначали раба, який тим са­мим одночасно відпускався на свободу. Такий раб вступав у спадщину sine beneficio deliberandi atque inventarii - без пільги роздуму і описуй.

Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідування імператору, особливо, якщо спадкодавець не мав близьких родичів або намагався та­ким способом продемонструвати свою лояльність. Спра­вою честі імператора було розрахуватися за такими бор­гами. Ульпіан стверджував: Fiscus semper idoneus suc-cesor est, тобто: Фіск (в Римі - імператорська казна, на відміну від казни державної) - завжди надійний і плато­спроможний спадкоємець.

Питання для самоконтролю

1. Основні поняття спадкового права.

2. Спадкування за заповітом.

3. Спадкування за законом.

4. Прийняття спадщини.

 

Питання для самостійного вивчення

1. Історія виникнення та розвитку спадкового права.

2. Необхідне спадкування (обов’язкова частка).

3. Сінгулярне наступництво.

4. Легати та фідеїкоміси.

Індивідуальне завдання

Змістовий модуль 1. Загальні питання римського приватного права

 

Дайте відповіді на питання:

1. Що сприяло високому рівню розвитку римського права?

2. Які фактори обумовили всесвітній характер римського права?

Вирішить задачу:

При укладанні шлюбного договору було обумовлено, що придане повертається дружині в повному обсязі, якщо розлучення стане ініціативою чоловіка і без вини дружини. Чи мала право дружина від власного імені заявити позов про повернення приданого? Обґрунтуйте відповідь.

Виконайте тестові завдання:

1. Яких прав був позбавлений перегрин:

а) права успадкування майна;

б) права влади над дружиною;

в) права набуття квіритської власності;

г) права заняття ремеслом або заморською торгівлею;

д) права переселення із провінції в Рим;

е) права розгляду його справи в легісакційному процесі.

2. Закону, як джерелу римського права, були притаманні такі характеристики:

а) Закони ХІІ Таблиць були побудовані на нормах звичаєвого права, прокоментованих жерцями-понтифіками;

б) сенатконсульти являли собою розпорядження принципсів, схвалені сенатом;

в) Імператорські конституції являли собою основні закони Римської імперії.

 

Питання для підготовки до заліку

 

1. Періодизація історії Римської держави

2. Періодизація історії права Римської держави

3. Джерела римського права

4. Позови. Види позовів. Позовна давність

5. Легісакційний, формулярний, екстраординарний процеси.

6. Особливі засоби преторського захисту.

7. Правове становище рабів, вільновідпущених, латинів.

8. Правоздатність, дієздатність римських громадян. Юридичні особи.

9. Римська сім’я. Агнатська та когнатська спорідненість.

10. Шлюб та його види.

11. Правові відносини подружжя, батьків та дітей.

12. Основні поняття, етапи розвитку римського спадкового права.

13. Спадкування за законом (lex) і заповітом.

14. Універсальне і сингулярне наступництво. Легати та фідеікоміси.

15. Поняття та види речей.

16. Володіння: поняття, виникнення, припинення та захист.

17. Виникнення, поняття, види та зміст права власності.

18. Захист права власності.

19. Походження, поняття та види сервітутів.

20. Емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

21. Зобов’язання й підстави їх виникнення.

22. Сторони в зобов’язанні, прострочка.

23. Вина, відшкодування збитків, забезпечення зобов’язань.

24. Договори. Зміст, умови їх дійсності.

25. Вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні, безіменні контракти.

26. Пакти та їх види.

27. Зобов’язання ніби з договорів.

28. Деліктні зобов’язання.

29. Зобов’язання ніби з деліктів (квазіделікти).

30. Вплив римського права на законодавство Київської Русі.

31. Рецепція римського законодавства в російське та українське право.

32. Закони 12 таблиць.

33. Дигести Юстиніана

Список літератури

Основна

1. Закон України «Про прийняття Конституції і введення її в дію» від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 141

2. Бартошек М. римское право. Понятие, термины, определения М.: Юрид. лит., 1986

3. Омельченко О.А. Римское право. - М. 2000.

4. Макарчук В.С. Основи римського приватного права – К. 2000.

5. Судаков С.Ю. Римское право. – М., 2001 Словарь античности. – М., 1989.

6. Памятники римского права. Законы ХІІ таблиц. Институции Гая Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997.

7. Памятники римского права: Юлий. Павел. Сентенции. Фрагменты Ульпиана. – М.: Зерцало, 1998.

8. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Юринком Інтер

9. Омельченко О.А. Римское гражданское право. – Харьков: Основы, 1996.

Додаткова

1. Косарев А.И. Римское частное право. – М., 1998.

2. Харитонов Е.О. Основы римского частного права. Харьков., 1998.

3. Новицкий Н.Б. Основы римского гражданского права. _ М.: Зерцало, 2000

4. Римское частное право /Под ред. Н.Б. Новицкого Н.С. Перетертого. – М.: Юрист, 1997.

5. Салогубова Е.В. Римский гражданский процес. – М.: Городен. 1997.

6. Савельев В.А. Римское частное право. Проблема истории и теории – М., 1995.

7. Скрипелев Е.А. Основы римского права: Конспект лекций – М. 1998.

8. Харитонов Є.О. Римське приватне право. – Харків: Одиссей, 2000.

9. Харитонов Е.А. Рецепция римского права. – Одесса, 1997.

10. Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. – М.: Юрид. лит., 1997.

11. Яковлев В.Н. Римское право: Курс лекций в схемах. – Тирасполь: ПГКУ им. Т.Г. Шевченко, 1994.