Про предмет та метод політичної науки

Семінар №1

СВІТ ПОЛІТИКИ ТА ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОГО (2 год.)

Мета: з'ясувати предмет політології, місце політології у системі соціального знання, її значення для суспільства; охарактеризувати причини нагальної необхідності формування нового типу політичної культури як в глобальному масштабі, так і в межах України.

Провідна ідея: головним завданням політичної науки є дослідження природи інституціолізованої влади, усвідомлення причин та наслідків відмінностей у закономірностях та процедурах її прояву у різноманітних соціокультурних системах.

Основні проблеми: визначити предмет політології, найактуальніші завдання, що постають перед політологією; охарактеризувати специфіку осягнення політичного життя та пов'язані з останньою особливості дослідницьких методів політології.

Ключові поняття: політологія, політика, “ігровий” (“ризиковий”) характер політики, “арістотелівська” та “макіавеллівська” парадигми у політиці, глобалізація, універсалії політичної теорії та їх соціокультурна варіативність.

 

Питання для опрацювання теми.

 

1. Охарактеризуйте специфічні риси політики.

2. Розгляньте політичну науку з точки зору «парадигми інтересів» та «парадигми цінностей»

3. Визначте основні умови реалізації політики західноєвропейського типу.

4. Охарактеризуйте співвідношення понять «державне» та «політичне» в традиційних та посттрадиційних суспільствах.

5. Охарактеризуйте специфіку розрізнення «друг-ворог» у сфері політичного.

6. Проаналізуйте, в чому полягають основні труднощі наукового аналізу політичних феноменів.

О.С.Панарін

Про предмет та метод політичної науки

 

Головний парадокс політики полягає в тому, що, з одного боку, вона існує з того часу, як склалася публічна влада і суспільство розділилося на керуючих і керованих, але, з іншого боку, політичне життя в сучасному змісті слова виникає лише в демократичному суспільстві, що визнає розбіжність групових інтересів і допускає їхнє змагання у формі політичного суперництва. У традиційних суспільствах (як і в сучасних тоталітарних режимах) немає політичного життя як процесу, у ході якого визначаються носії влади – вони там заздалегідь відомі.

Про політика можна сказати те ж саме, що Ф.Хайек сказав про ринкову конкуренцію: вона є процедурою відкриття таких факторів, які було б неможливо відкрити по-іншому, тому що вони носять невизначений характер. Ось ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість результату.

Таким чином, специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише остільки, оскільки її результати не визначені і, отже, кожний з гравців має свій шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що нормальне політичне життя відсутнє. Усі ми пам'ятаємо комуністичні “вибори” на безальтернативній основі – до нормального політичного процесу вони відношення не мають. Не дає гарантій і багатопартійність, якщо вона представлена так, що “керівну партію” оточують партії-сателіти.

Отже, можна дати перше визначення політики: вона є форма ризикової діяльності, у ході якої учасники сперечаються один з одним з приводу можливості визначати характер і поведінку влади. Вирішальним тут є принцип невизначеності, відбитий у понятті ризику. Уже це поняття виводить сучасну політичну науку за межі класичного детермінізму, що формулює свої “непорушні закономірності” та визначені фінали.

Зокрема, марксистська методологія виключає політичне бачення саме тому, що орієнтується на заздалегідь відомих переможців (клас – гегемон, партія – авангард).

Але гру робить цікавою не тільки відносна рівність шансів, але й характер ставок. Якщо ставки нікого не цікавлять, гра не залучить по-справжньому цікавих учасників. Тільки тоді, коли політика розглядається як процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі питання, вона провокує суспільні пристрасті і залучає яскраві характери. І тут ми зіштовхуємося з ще одним парадоксом політики. Люди, що твердо тримаються на ногах, вирішують свої повсякденні проблеми поза політикою. Власне, саме це відбивається у знаменитому принципі класичного лібералізму – невтручання держави у повсякденне життя громадян. “Політична людина” відрізняється від “економічної людини” ліберальної класики своєю схильністю переміщати рішення соціальних проблем зі сфери громадянського суспільства у сферу держави.

Класика в принципі припускає, що громадянськи відповідний спосіб життя – це неполітичний спосіб життя. Люди, що поважають себе, не покладають своїх надій на державу: вони вирішують свої проблеми самостійно. Тут необхідно зауважити ще один постулат ліберальної класики: про “природну людину” і “природний стан”. Просвітники XVIII ст. схильні були ототожнювати цивільний стан із природним станом. Головну проблему вони бачили в тому, щоб усунути “штучні” феодальні установи, що сковують волю “природної людини”, (“розумного егоїста”). Цей просвітницький забобон дожив до наших днів. Наші реформатори з подачі своїх західних учителів теж ототожнювали “економічну людину” з “природною” і тому сподівалися, що як тільки будуть прибрані “штучні перешкоди” тоталітарного порядку, сам собою виникне цивільний стан із усіма його атрибутами – ринком, відносинами партнерства і т.ін.

Незабаром прийшло гірке розчарування: тотальний відступ держави як суспільного регулятора відкрив дорогу не відносинам партнерства, а відносинам ледь не тотального пограбування, обману і насильства.

І справа зовсім не в тому, що такою є специфіка пострадянського населення, яке відвикло від цивільної саморегуляції і самодіяльності. Сучасні аналітики, уважно вивчаючи умови економічного старту на Заході, установили, що ринкові відносини засновані не на природному стані, а на правовому. Тільки право заспокоює експропріаторські наміри “сильних” і ставить їх у ситуацію, коли здобути бажану “споживчу вартість” вони можуть тільки вступивши у відносини партнерського обміну з іншими. Таким чином, у правовому стані сила більше не приносить дивідендів. Цінності й установки цивільного партнерства не даються від народження і не входять у генетичну програму природного “розумного егоїзму”, а випливають з досвіду правового стану, що знецінює голу силу. У світлі цього ми змушені по-новому глянути на політичну сферу: вона не є винятковим притулком невдах, не здатних існувати за нормами партнерського обміну, через що вони звертаються до влади за заступництвом; вона є притулком усіх, зберігаючи суспільство від стихії насильства. Отже, ліберальний принцип “держава-мінімум” має потребу в уточнюючій інтерпретації: для підтримки нормальних партнерських відносин потрібна правова невсипущість держави, що запобігає порушенню правил гри.

Якщо знову вдатися до аналогії з грою, то вимальовується образ держави як судді, якому категорично заборонено втручатися на користь однієї з команд, але настільки ж категорично ставиться в обов'язок неухильно стежити за тим, щоб не було порушення правил. Політика, таким чином, виступає як інноваційний процес виробництва нових владних статусів і впливів у межах універсальної (загальнообов'язкової) правової норми. У цьому розумінні правомірно говорити про єдиний політико-правовий комплекс. Політика поза правом самознищується, тому що стихія сили або руйнує цивілізоване суспільство, або веде до диктатури, що виключає нормальну партійно-політичну змагальність. Таким чином, основне питання політичної теорії, що стосується самих умов існування політики, має дві сторони. Одна вказує на те, які умови вимагаються, щоб політична гра велася активно, зберігала зміст і залучала інтерес, інша – на те, які зусилля вимагаються для проведення її у цивілізованих рамках.

Що стосується першої сторони, то вона включає рішення наступних проблем.

На світоглядному рівні учасники політичної гри діють у рамках відкритої невизначеної і негарантованої історії, нікому не передоручають монопольне право виступати від їх імені. Справді, якщо існує те чи інше “велике вчення”, що заздалегідь відкриває нам “фінал історії”, і є авангард, що реалізує цю історичну необхідність, то створюється така ситуація, у якій вільна політична змагальність швидше за все буде відкинута: озброєний “великим вченням” авангард краще знає інтереси народу, ніж сам народ. Тому навіть якщо електоральна більшість “через непорозуміння” чи через незнання вищих історичних істин відмовила йому у своїй довірі, вона зберігає моральне право захоплювати й утримувати владу в ім'я “вищого блага”. У такий спосіб політичний суверенітет народу зберігає духовну легітимність лише за умови, що за спиною народу не майоріє прихована необхідність – велика доля історії. У цьому змісті ми й говоримо про те, що демократична політична культура носить світський та емпіричний характер.

На соціологічному рівні політична гра зберігає свій стохастичний характер лише за номіналістичного допущення (номіналізм є визначена позиція у вічній філософській суперечці про природу загальних понять: “реалісти” думають, що загальне існує реально і передує окремому; номіналісти думають, що загальне – це усього лише сума окремих явищ і, отже, існує лише номінально). Якби усі виборці в процесі виборів поводилися як лояльні члени своїх соціальних груп, боротьба за виборця була б безглуздою, а розподіл голосів відомим заздалегідь: він збігався б з питомою вагою різних суспільних груп. Сучасне масове суспільство тим, зокрема, відрізняється від традиційного, що люди в ньому жорстко не прив'язані до своїх соціальних груп. Замість фатальності єдиної колективної долі діє принцип вільного індивідуального самовизначення. Що відкритішими є соціальні групи, то краще підтверджується демократична презумпція вільного індивідуального самовизначення. Таким чином, нормальна політична змагальність припускає, що люди не тільки діють у відкритій, невизначеній історії, але й у відкритому в соціологічному змісті суспільстві. Вони змінюють свої політичні переваги разом зі змінами соціальних орієнтацій.

На рівні взаємин політичного і неполітичного політична активність припускає також, що в даній сфері дійсно зважуються життєво важливі питання і що вона, таким чином, здатна впливати на інші сфери громадського життя. Політична наука тут зіштовхується з конфліктом двох парадигм, що по імені їх найбільш яскравих представників можна назвати відповідно парадигмою М.Фуко і парадигмою Г.Беккера. Французький політичний філософ М.Фуко, спираючись на специфічний “континентальний” досвід, вважає, що влада не локалізується у власне політичній сфері. Вона переслідує нас усюди: у родині, у школі й університеті, у лікарні й у клубі. Усюди ми зіштовхуємося з асиметрією впливу, що виражається в тім, що А впливає на Б сильніше, ніж Б на А. Влада, таким чином, виступають як універсальні суспільні відносини. Тому наука про владу, якщо вона бажає не бути жертвою ілюзій, повинна усюди “розкривати всюдисущий мікроб влади”, що створює специфічну лихоманку в людських відносинах.

Влада може демонструвати себе, як вона це робить у власне державній сфері, але вона може впливати приховано.

Обов'язок аналітика, згідно М.Фуко, – зривати маску влади, особливо в тих сферах, де про панування і підпорядкування говорити не прийнято. У такій парадигмі політологія виступає як наука про співвідношення формальних і неформальних можливостей влади, маючи на увазі насамперед те, що останні за обсягом обов'язково перевищують перші. На цій підставі предметом політології визначається владний вимір будь-яких сфер громадського життя, а сама вона виступає як міждисциплінарна теорія, що поєднує політичну економію, політичну демографію, політичну культурологію і т.ін.

Зовсім інакше предмет політології виступає в парадигмі Г.Беккера. Цей представник чиказької школи схильний “максималізувати” ліберальний принцип “держава-мінімум”, припускаючи, що розвиток нормального цивільного суспільства супроводжується безупинним поетапним скороченням прерогатив влади. Цивілізований процес розуміється як процес заміщення владних відносин відносинами цивільного партнерства – аж до повного згортання влади. Тут, як бачимо, ліберальна традиція сходиться з марксистською, що очікує “повного відмирання” держави і політики. У цій парадигмі політична наука виступає не полі-, а монодисциплінарною, тому що передбачається, що влада локалізується винятково у державній сфері і вивчення її не вимагає залучення інших наук, крім науки про політичну владу як таку.

Цікаво, що реальний політичний процес відрізняється циклічністю, причому різні його фази то більше відповідають “парадигмі Фуко”, то “парадигмі Беккера”. Скажімо, соціал-демократична (чи кейнсіанська) фаза припускає “"велику” соціальну державу, що активно втручається в суспільне й економічне життя. Навпаки, як правило, консервативна (монетаристська) фаза, що слідує за нею, супроводжується критикою “завищених” соціальних зобов'язань держави, згортанням відповідних програм і витрат. На цьому етапі реванш бере “парадигма Беккера”. Насправді, як нам представляється, обидві парадигми зв'язані відносинами додатковості. Подібно фізиці, що описує ту саму реальність то мовою теорії поля, то мовою корпускулярної теорії, політологія може описувати владу в її інституціональних формах, коли вона являється нам зримо (“корпускулярно”), а може – у позаінституційних формах, коли вона ховається у сферах неформального впливу і контролю. [...]

Політична наука постійно балансує між “парадигмою інтересів” і “парадигмою цінностей ”. Хотілося б застерегти від поспішного винесення вердикту ціннісному підходу. Людина – “релігійна тварина” (Л.Фейєрбах) і не може жити тільки інтересами. Процедури узгодження інтересів давно вивчає західна політична теорія. Процедура узгодження різних культурних норм і цінностей вивчена набагато гірше. Тим часом вона має особливе значення для нашої країни, що включає безліч різнорідних етносів, конфесій, культурних традицій.

Вести діалог у ціннісно однорідному чи ціннісно нейтральному полі значно легше, ніж у ситуації, коли учасники ціннісно ангажовані і при цьому мають різні пріоритети.

Сучасна політологія сполучає дві методологічні стратегії. Одна з них пов'язана з процедурами віднесення до інтересів. Розкрити пружини “реальної політики” – значить розкрити інтереси, що стоять за нею. Це припускає рішення іншої задачі: якими засобами може бути досягнуто консенсус в царині інтересів.

Друга стратегія пов'язана з процедурами віднесення до цінностей. В аналітичному змісті вона припускає розкриття тієї пружини політичних подій, що пов'язана з конфліктом цінностей, менталітету, традицій.

У цьому зв'язку потрібно вирішити задачу: як досягти компромісу й узгодження різних ціннісних позицій. Ця задача знаходить особливу актуальність, коли зіткнення інтересів і позицій відбувається у ціннісно різнорідному полі.

“Натуралістам” у політиці, що звикли підраховувати шанси сторін в одному тільки матеріальному вимірі, сучасні посткомуністичні країни можуть представлятися скоріше об'єктом, ніж суб'єктом великої світової політики. Вони міркують у лінійному часі, де майбутні стани однозначно визначені попередніми, майбутні шанси – існуючими стартовими умовами. Однак, якби це і справді було так, у Історії були б вічні улюбленці – незмінні лідери, гегемони та передовики.

Досвід показує, що це не так, що історія реалізує свої альтернативи, періодично змінюючи “лідерів прогресу” і центри світового розвитку. При цьому матеріальній силі спочатку протиставляється не така ж сама сила, а духовна перевага. Всемогутньому Риму колись протистояв Карфаген – і потерпів поразку. Реальна історична альтернатива виявилася зв'язаною з Ієрусалімом, що свідомо не міг змагатися з Римом за критеріями могутності. Він протиставив матеріальній силі альтернативу у сфері духу, в системі цінностей – і Рим потерпів поразку.

Підводячи підсумки цих попередніх міркувань, можна висловити наступне. Політологія як нова наукова і навчальна дисципліна саме в силу своєї новизни сильніше впливає на формування нового стилю мислення в суспільних науках, ніж інші дисципліни, що встигли скластися раніш. Вона не може відстояти свій статус у системі сучасної науки, не перетворюючи у відповідному дусі всю цю систему, не актуалізуючи ті проблеми і ракурси наукового мислення, з якими вона зв'язана генетично.

[...] політика повинна підкорятися принципам справжнього конкурсу. По-перше, повинні бути наявними загальнообов'язкові – єдині для усіх – правила гри. По-друге, необхідний безсторонній суддя, що не потурає кому-небудь із претендентів, а відбирає дійсно краще – відповідне інтересам більшості. По-третє, подібні конкурси повинні бути періодично поновлюваними. Це необхідно як для того, щоб не закривати перспективу новим претендентам, так і для того, щоб нація, навіть помилившись у виборі, мала можливість виправити помилку на наступних політичних виборах.

Отже, політику можна розуміти у двох змістах, широкому і вузькому. У широкому змісті політика з'являється разом із зародженням цивілізації, що характеризується такими ознаками, як наявність професійної системи централізованого керування, державотворення, територіальної організації замість родоплемінних утворень. Іншими словами, політика пов'язана з появою публічної влади, що відрізняється від “природної” статевовікової ієрархії примітивних суспільств; тут зв'язок по крові замінюється функціонально-управлінськими зв'язками. У цій якості політика є універсальна ознака будь-якого організованого суспільства, що рятується від племінної ворожнечі й анархії та координує свої зусилля за допомогою передачі управлінських функцій єдиному, що стоїть над усім, центру.

Однак, поряд з цим широким розумінням політики має місце і її вузьке, “європоцентричне” розуміння. Тут вона виступає як змагання різних групових інтересів і суперництво за владу при наявності вільного виборця і єдиних конституційно-правових “правил гри”. У цьому вузькому змісті політика виникає порівняно недавно – в епоху зародження парламентської демократії в Європі (ХVП-ХVШ ст.) і дотепер обмежена визначеним ареалом-простором вестернізованих країн і режимів, що пережили період політичної модернізації. Такого роду політика припускає чотири необхідних умови.

1. Наявність суспільних груп з відмінними інтересами. Насправді наявність груп з відмінними інтересами характеризує будь-яке суспільство: людина взагалі є істотою, що відтворює себе за допомогою зростаючого соціального різноманіття. Однак не всі режими схильні визнавати плюралізм групових інтересів. Наприклад, традиційні авторитарні патріархальні режими наполегливо експлуатують метафору “єдиної великої родини”. Родина являє собою ієрархізовану спільність – у ній є старші і молодші, є в наявності єдиний голова родини. У той же час інтереси родини – єдині, а голова родини має своїм обов'язком опікуватись і піклуватися про всіх, приймаючи рішення в ім'я загального блага. Авторитарні режими сьогодні, як і в минулому, виправдовують монополію правлячої верхівки на владу, посилаючись на єдність інтересів суспільства як великої родини на чолі з батьком, суворим, але справедливим. З іншого боку, тоталітарні режими, що виникли у XX ст., уподібнюють суспільство єдиній великій фабриці, також заперечуючи розбіжність групових інтересів, наполегливо підкреслюючи “соціальну однорідність”, “монолітність”. Монополія на владу тут виправдується за допомогою метафори виробничої єдиноначальності. Перефразовуючи Р.Арона, підкреслимо: політичні режими відрізняються не тим, що в одних спостерігається єдність групових інтересів, а в інших така єдність відсутня; вони відрізняються тільки тим, що одні, конституційно-плюралістичні режими відкрито визнають різноманіття соціальних інтересів і зв'язане з ним політичне суперництво, а інші не визнають і навмисно перешкоджають усвідомленню громадянами специфіки їхніх інтересів.

2. Усвідомлення специфіки групових інтересів за допомогою гласності - вільного волевиявлення громадян і груп, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації. Легко досягати єдності, коли один говорить, а інші змушені піддакувати. Саме в цьому розкривається горезвісна “ідейно-політична монолітність” тоталітарних режимів. Від цієї монолітності не залишається і сліду, коли різні соціальні групи одержують право голосу. Однак саме по собі це ще не означає демократії. Буває допущена зверху і дозована гласність – прийом, який можновладці використовують для того, щоб “випустити пару” накопиченого невдоволення. Насправді мало подати голос – треба, щоб він був почутий.

3. Політичний плюралізм досягає дійсного вираження, коли різні суспільні групи одержують можливість організуватися для захисту своїх специфічних інтересів. Саме в цьому складається призначення системи партійно-політичного представництва. Різноманіття групових інтересів знаходить висвітлення в різноманітті партій й інших форм політичного волевиявлення чи тиску на владу.

4. Але щоб зіткнення групових інтересів не призвело до безладного політичного смітника чи навіть до взаємної винищувальної війни, необхідно, щоб воно протікало у відомих межах і підкорялося визначеним правилам. У їхнє число входять і гарантії прав політичної меншості. Стійкість цих правил виражається в тому, що не тільки партія-переможниця визнає їхню справедливість, але й переможена теж. Що дає переможеній партії сили визнати свою поразку, замість того щоб удатися до тактики саботажу чи кинутися на барикади? По-перше, усвідомлення того, що правила гри були справедливими – рівними для усіх. По-друге, що поразка не є остаточною – варто просто потерпіти до наступних виборів. При цьому політичний опонент розглядається не як смертельний ворог – викрадач народного щастя, а як партнер на переговорах, інтереси якого не в усьому збігаються з нашими, але також є законними. Тут виявляється важливою особливість демократичного менталітету, пов'язана з наявністю консенсусу (згоди) із приводу основних (базових) цінностей усієї нації. Інтереси кожної з суспільних груп, що суперничають, повинні розглядатися як складова частина загальнонаціонального інтересу й у цій якості визнаватися гідними поваги. Тут таїться справжнє джерело політичної стабільності: у нації немає ізгоїв, кожна група, кожен прошарок населення має свої визнані усіма інтереси і свій шанс на участь у владі.

На закінчення треба сказати, що політичний плюралізм спирається на філософський, світоглядний плюралізм. Якщо ми думаємо, що розбіжність інтересів і соціальні розходження людей взагалі є чимось ненормальним – вадою у будівлі світу, що підлягає усуненню в результаті епохального перевороту (світової революції), тоді є сенс “доводити класову боротьбу до кінця”, до “остаточної перемоги” над іншою стороною, знищення якої й дасть нам соціальну монолітність. По суті це нагадує маніхейский погляд на суспільство як на арену непримиренної боротьби сил добра і зла. Якщо ж ми дивимося на історію світськи, без маніхейських очікувань, тоді й соціальні розходження виступають як щось нормальне: кожний має право на своєрідність; несхожість – не вада, а особливість, що робить людей цікавими одне для одного. Сам поділ праці ґрунтується в кінцевому рахунку на цій розмаїтості. І якщо ми так, з позицій філософського плюралізму, подивимося на суспільство і його перспективи, то нам легше буде прийняти і політичний плюралізм, зв'язаний з визнанням законності інших суспільних груп і їхнього права на представництво і захист.

Отже, політика (у вузькому – демократичному сенсі) є процес, що підкоряється конституційно-правовим нормам, суперництво різних соціальних груп у сфері розподілу влади і системі прийняття загальнонаціональних рішень. Вивчати політику – значить вивчати процеси ризикової (негарантованої) діяльності, за допомогою якої люди змінюють свою долю і статус у суспільстві шляхом перерозподілу сфер соціального впливу.

Тут знов-таки виникає проблема, пов'язана з розумінням специфіки людини, що сформировалось у Європі на початку Нового часу і породило політику у вузькому сенсі цього слова – як різновид соціальної творчості. Справа в тому, що далеко не завжди люди сприймали свій соціальний статус як змінний у ході вільного змагання і суперництва на суспільній арені. У традиційному суспільстві соціальний статус успадковувався: сину селянина визначено було бути селянином, так само як сину дворянина – дворянином. Тому менталітет людей цієї епохи пронизаний соціальним фаталізмом – вірою у встановлений і незмінний суспільний порядок. І тільки в посттрадиційному суспільстві Нового часу, що позбавило людей гарантій успадкованого статусу, з'являється людина політична, що веде ризиковий спосіб життя, намагається змінити своє становище шляхом занурення у стихію боротьби, результат якої не є вирішеним.

Друкується за: Панарин А.С. Политология. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное. – М.: Проспект, 1999. – С.3-10, 26-29.

 

 

К.Шмітт

Поняття політичного

 

[...] Рідко можна зустріти ясне визначення політичного. У більшості випадків слово це вживається лише негативним чином, на противагу іншим поняттям у таких антитезах, як “політика й господарство”, “політика і мораль”, “політика і право”, а у праві це знов-таки антитеза “політика і цивільне право” і т.ін. [...] Держава тоді виявляється чимось політичним, а політичне чимось державним, і це коло у визначеннях явно є незадовільне. У спеціальній юридичній літературі існує багато такого роду описів політичного, котрі, однак, якщо незабаром вони не мають політично-полемічного змісту, можуть бути зрозумілі, лише виходячи з практично-технічного інтересу в юридичному чи адміністративному розв'язанні одиничних випадків. [...]

Такого роду визначення, що відповідають потребам правової практики, шукають власне лише практичний засіб для відмежування різних фактичних обставин, що виступають усередині держави в її правовій практиці, але метою цих визначень не є загальна дефініція політичного як такого. Тому вони обходяться відсиланнями до держави чи державного, поки держава і державні установи можуть прийматися за щось саме собою зрозуміле й міцне. Зрозумілі, а тому й науково виправдані також і ті загальні визначення поняття політичного, котрі не містять у собі нічого, крім відсилання до “держави”, поки держава дійсно є чітка, однозначно визначена величина і протистоїть недержавним і саме тому “неполітичним” групам і “неполітичним” питанням, тобто поки держава має монополію на політичне. [...]

Навпаки, прирівнювання “державного до політичного” стає неправильним і починає вводити в оману, що більше держава і суспільство починають пронизувати одне одного; усі питання, що колись були державними, стають суспільними, і навпаки: усі справи, які колись були “лише” суспільними, стають державними. Тоді царини колись “нейтральні” – релігія, культура, освіта, господарство, – перестають бути “нейтральними” (у значенні “недержавними” й “неполітичними”). [...]

Визначити поняття політичного можна лише через пошук й установлення специфічно політичних категорій. Адже політичне має свої власні критерії, що починають своєрідно діяти на противагу різним, відносно самостійним предметним областям людського мислення та діяльності, особливо на противагу моральному, естетичному, економічному. Тому політичне повинно полягати у власних розрізненнях, до яких може бути зведена уся у специфічному змісті політична діяльність. Погодимося, що в області морального розрізнення суть “добро” і “зло”; в естетичному – “прекрасне” і “потворне”; в економічному – “корисне” і “шкідливе” чи, наприклад, “рентабельне” і “нерентабельне”. Питання тоді полягає в тому, чи існує також особливе, іншим розрізненням неоднорідне й не аналогічне, але від них усе-таки незалежне, самостійне і як таке вже очевидне розрізнення як простий критерій політичного, й у чому це розрізнення складається.

Специфічно політичне розрізнення, до якого можна звести політичні дії і мотиви, – це розрізнення друга і ворога. Воно дає визначення поняття через критерій, а не через вичерпну дефініцію чи повідомлення його змісту. Оскільки це розрізнення не виводиться з інших критеріїв, таке розрізнення стосовно до політичного є аналогічним відносно самостійним критеріям інших протилежностей: добру й злу у моральному, прекрасному й потворному в естетичному і т.ін. У всякому разі воно самостійно не в тому змісті, що тут є справді нова предметна царина, але в тому, що його не можна ні обґрунтувати за допомогою який-небудь однієї з інших зазначених протилежностей, ні звести до них. Якщо протилежність доброго і злого просто, без подальших застережень не тотожна протилежності прекрасного і потворного чи корисного і шкідливого і її недозволено безпосередньо редукувати до таких, то тим більше недозволено сплутувати чи змішувати з однієї з цих протилежностей протилежність друга і ворога. Зміст розрізнення друга і ворога полягає в тому, щоб позначити вищий ступінь інтенсивності чи з'єднання, асоціації чи дисоціації; це розрізнення може існувати теоретично і практично незалежно від того, чи використовуються одночасно всі ці моральні, естетичні, економічні чи інші розрізнення. Не потрібно, щоб політичний ворог був морально злий, не потрібно, щоб він був естетично потворний, не потрібно, щоб він неодмінно виявлявся господарським конкурентом. Він є саме інший, чужий, і для сутності його досить і того, що він в особливо інтенсивному змісті є щось інше і далеке, так що в екстремальному випадку можливі конфлікти з ним, що не можуть бути розв'язані ні початим заздалегідь установленням загальних норм, ні вироком “непричетного” і тому “безстороннього” третього.

Можливість правильного пізнання і розуміння, а тим самим і повноважна участь в обговоренні і проголошенні судження даються тут саме і тільки екзистенціальною участю і причетністю. Екстремальний конфліктний випадок можуть улагодити між собою лише самі учасники; лише самостійно може кожний з них вирішити, чи означає в даному конкретному випадку інобуття чужого запереченням його власного роду існування, і тому воно [інобуття чужого] відкидається чи перемагається, щоб збережений був свій власний спосіб життя. У психологічній реальності легко напрошується трактування ворога як злого й потворного, тому що всяке розрізнення і поділ на групи, а найбільше, звичайно, політичне як найдужче і найінтенсивніше з них використовує для підтримки всі придатні для цього розрізнення. Це нічого не змінює у самостійності таких протилежностей. А звідси випливає і зворотне: морально зле, естетично потворне чи економічно шкідливе від цього ще не виявляються ворогом; морально добре, естетично прекрасне й економічно корисне ще не стають другом у специфічному, тобто політичному, змісті слова. [...]

Поняття “друг” і “ворог” варто брати в їхньому конкретному, екзистенціальному змісті, а не як метафори чи символи; до них не повинні підмішуватися, їхній не повинні послабляти економічні, моральні й інші представлення, і менш за все варто розуміти їх психологічно, у приватно-індивідуалістичному змісті, як вираження приватних почуттів і тенденцій. “Друг” і “ворог” – протилежності не нормативні і не “чисто духовні”.

Отже, ворог не конкурент і не супротивник у загальному значенні. Ворог також і не приватний супротивник, якого ненавидять у силу почуття антипатії. Ворог, щонайменше евентуально, тобто за реальною можливістю, – це сукупність людей, що протистоїть такій самій сукупності. Ворог є тільки публічний ворог, тому що усе, що співвіднесено з такою сукупністю людей, особливо з цілим народом, стає через це публічним. [...] Ворога в політичному змісті не потрібно особисто ненавидіти. [...]

Цей нюанс дозволяє побачити такий легко фіксований феномен. Усі політичні поняття, уявлення і слова мають полемічний сенс; вони припускають конкретну протилежність, прив'язані до конкретної ситуації, останній наслідок якої є поділ на групи “друг-ворог”, і вони стають порожньою і примарною абстракцією, якщо ця ситуація зникає.

Друкується за: Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. – С.24-27.

 

Ч.Мерріам

Нові аспекти політики

 

Основні труднощі у просуванні по шляху наукового вивчення політики полягають у наступному:

1. Недолік вичерпного набору даних про політичні явища з відповідною їхньою класифікацією й аналізом.

2. Схильність до расового, класового, націоналістичного ухилу в інтерпретації доступних даних.

3. Брак досить чітких стандартів виміру і точного знання про послідовність процесів.

Парадокс політики полягає в тому, що для збереження об'єднання в боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами треба підтримувати в його межах дисципліну; однак ця тверда дисципліна руйнує ті життєві сили ініціативи, критицизму і реорганізації, без яких влада об'єднання може бути втрачена. Повинна бути повна відповідність із загальним зводом правил і норм, установлених державою, у противному випадку не удасться уникнути анархії. Але усередині об'єднання необхідні і розумний простір для волі критики, заперечень, для пропозицій та винахідливості. Очевидно, що становище науки в цій ситуації досить складне через свідоме зіткнення між інтересом групи і наукою чи через несвідоме відхилення від наукового дослідження.

Через роз'єднаність політичних явищ виникають також труднощі у встановленні чітких каузальних зв'язків між ними. Знаючи про події, що відбуваються, ми виявляємо так багато причин, що не завжди можемо вказати на ту з них, що безпосередньо викликала подію. З тієї ж причини важко прийти до обґрунтованої згоди щодо розумної чи наукової політики й складно пророкувати майбутні події.

Труднощі є й у відділенні особистості спостерігача від соціальної ситуації, частиною якої він є, і досягнення об'єктивного відношення дослідника до розглянутих явищ. У цьому, можливо, полягає основний камінь спотикання в оцінці політичного процесу. Класи, раси і всі інші види співтовариств висувають у якості обов'язкових так звані принципи, що є породженням їхніх власних інтересів і, можливо, неусвідомлено виходять з цих інтересів у ході загального використання. Так, політичне теоретизування у значній мірі є, як з'ясовується при ближчому розгляді, завуальованою у більшій чи меншій мірі пропагандою визначених інтересів. У теорії можливі елементи істини, однак істина так розцвічена інтересами тих, хто висуває дану теорію, що не відрізняється справжньою і незмінною цінністю. Думки більшості видатних філософів, представників визначеної раси і нації щодо їхніх переваг потребують, майже без винятку, серйозного уточнення. Те ж саме можна сказати про захисників економічних класів й інших видів спільнот.

Існують труднощі в освоєнні механізму чіткого виміру політичних феноменів. Аж до самого останнього часу воно було спрощеним і нерозбірливим. Тільки з розвитком сучасної статистики з'явилися визначена чіткість і точність у політичному фактологічному матеріалі. І донині існує чимало нездоланних, очевидно, перешкод. Тому розробка адекватного механізму огляду політичних сил ще попереду. [...]

Труднощі полягають й у відсутності того, що в природознавстві називаються контрольованим експериментом. Фізик-дослідник висуває тимчасову гіпотезу, намагаючись, по можливості, перевірити її за допомогою експерименту, проведеного під його керівництвом і контролем. Ці експерименти він може повторювати доти, поки не упевниться в істинності чи хибності своєї гіпотези. Однак такі експерименти недоступні тим, хто вивчає політологію чи іншу суспільну науку. Разом з тим реальні політичні процеси поступово відтворюються в різних точках світу і на різних стадіях. У випадку повторення цих процесів можна відновити спостереження і тим самим перевірити зроблені висновки. Для цього, однак, необхідно виробити більш точний механізм.

Друкується за: Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. – С.43-45.

Література основна:

1.Панарин А.С. Политология. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное. – М.: Проспект, 1999. – С.3-10, 26-29.

2.Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. – С.24-45.

Література додаткова:

1. Політологія [Текст]: підручник / Бабкіна О.В., Горбатенко В.П., ред. – 3-є вид., перероб., допов. – К.: Академія, 2010. – 568 с

2. Кравчук, Л. В. Політологія [Текст]: семінар / Л. В. Кравчук, С. Л. Кравчук. – 2-ге вид., допов. – Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2012. – 208 с.

3. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.9-24.