Основні риси|межі| виховання у різні епохи

Епоха	Суть, основні риси виховання
Первісне суспільство	Мета виховання – набуття життєвого досвіду і трудових умінь, навичок. Дітей привчали доглядати тварин, займатися землеробством, добувати їжу. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибному лові, їх вчили боротися. Дівчинки допомагали жінкам готувати їжу, робити одяг, посуд. Дітей знайомили з історією роду, традиціями, релігійними віруваннями і обрядами. Діти брали участь у громадських святах, що включали обрядові ігри, танці, спів, жертвопринесення. Велике місце у вихованні поведінки дітей займало усна народна творчість: обряди, пісні, казки та ін.
Антична Греція (Спарта і Афіни)	Спарта: Мета виховання –мужніх, фізично розвинених, загартованих й витривалих воїнів, захисників майбутньої аристократії, майбутніх рабовласників. Дітей виховували невибагливими д їжі, привчали не боятися темряви, легко переносити голод, спрагу, труднощі. З 7 років, хлопчиків вилучали з родини, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), де вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. Виховання мало військово-фізичний характер. Загальна спрямованість афінської системи виховання – презирство до фізичної праці та рабам. Розумовому вихованню дітей і молоді приділялося мало уваги –навчання письмо та лічба. Особлива увага приділялася розвитку вміння чітко та коротко відповідати на запитання. З 18 до 20 років юнаки проходили спеціальну військову підготовку, потім зараховувалися до війська. Дівчатка виховувалися вдома, але у їх вихованні на першому місці був фізичний розвиток, військова підготовка, привчання до керування рабами. Вони приймали участь у громадських святах, спортивних змаганнях, випробуваннях. Афіни: Мета виховання – розумовий, етичний, естетичний і фізичний розвиток людини, оскільки вважали ідеальним того, хто прекрасний і у фізичних, і в етичних відносинах. До 7 років всі діти виховувалися в сім'ї. Величезна увага приділялася фізичному розвитку дітей. З метою розумового виховання маленьким громадянам, розповідали казки, читали літературні твори, грали з ними. Життя афінян постійно супроводжувала музика, одним з улюблених музичних інструментів була флейта, на ній грали, читаючи вірші. З малих років дітей водили на суспільні свята, спортивні змагання. До 13-14 років вони вчилися в школі граматистів – виучувалися читанню, письму, лічбі; і кіфаристів – де хлопчики здобували літературну освіту, тут спеціально займалися їх естетичним вихованням – вчили співати, декламувати, грати на музичних інструментах. У 13-14 років підлітки переходили у палестру, де займалися фізичними вправами, опановували п'ятиборство (біг, боротьба, метання списа і диска, плавання). Найбільш шановані громадяни вели з учнями бесіди на політичні і етичні теми. Багаті рабовласники Афін віддавали своїх дітей в гимнасії (пізніше – гімназії), де вони вивчали філософію, літературу, готувалися до управління державою. У 18 років, як і в Спарті, хлопці переходили в ефебію, де протягом двох років продовжувалася їх військово-фізична підготовка. Таке різностороннє виховання і освіта були доступні лише дітям рабовласників. Для більшості вільного населення – демосу – воно закінчувалося в палестрі, раби були повністю відчужені від школи. Життя афінських жінок було обмежене родинним кругом.
Древній Рим і Римська імперія	Мета виховання – розумовий, моральний, естетичний та фізичний розвиток людини. На протязі багатовікової історії у Древньому Римі слалася певна практика родинного та шкільного виховання, освіти. Характер домашнього виховання залежав у першу чергу від того, яке соціальне положення у суспільстві займала родини. Дітей привілейованих батьків вчили грецькій мові та літературі, у більшості домашні вчителі. До 4-5 років хлопчик та дівчатка у родині виховувалися разом, потім їх розділяли. Дівчатка знаходилися під наглядом матері. До одруження вони залишалися у колі жінок батьківського дому. Головним заняттям дівчаток було рукоділля, їх також вчили музиці, танцям, у заможних родинах – грецькій мові. Вихованням хлопчиків починали займатися чоловіки: батьки, вихователі. Хлопчиків привчали до чоловічих справ, вчили володіти зброєю. Початкову освіту діти незаможних вільно народжених громадян отримували у елементарних школах, які були платними та приватними, у які мали допуск й дівчати. Під впливом Греції виникли граматичні школи, де з 12 до 16 років навчалися діти заможних батьків. Їх навчали грецькій мові, риториці, надавали деякі відомості з літератури та історії. У останні роки республіканського Риму з’явилися школи риторів (ораторів), де юнаки знатного походження за високу платню навчалися грецькій мові, риториці, правознавству, математиці, філософії, - їх готували до державних справ. З виникненням Римської імперії (II в. до н.э.) граматичні школи та школи риторів стали державними, метою яких була підготовка відданих імперській владі чиновників.
Середньовіччя	Мета виховання – виховати покірливу, терплячу людину. В період середньовіччя виховання і освіта прийняло релігійний характер і таким чином багато в чому втратило прогресивну спрямованість античних часів. Католицьке духівництво украй вороже відносилося до античної культури: наук, мистецтву, школам; воно пропагувало погляд на дитину як на істоту, від народження причетну до «первородного гріха», який слід перемагати шляхом виховання «в страху божому». Учителя-монахи або священики виховували хлопчиків у дусі християнської моральності, вчили їх читати і писати латинською мовою. Діти заучували молитви, вчилися церковному співу, лічбі. За неуспішність і щонайменше порушення дисципліни учнів піддавали важким фізичним покаранням. Світські феодали (лицарі) отримували інше виховання і освіту, що полягала в оволодінні сім'ю «рицарськими чеснотами»: умінням їздити верхи, плавати, фехтувати, володіти мечем, щитом і списом, полювати, грати в шахи, складати і співати вірші на честь свого сюзерена і дами серця. Уміти читати і писати було необов'язково. Доньки феодалів отримували освіту вдома і у жіночих монастирях, де їх виховували, в релігійному дусі, виучували читанню, письму і рукоділлю. У XII-XIII ст. розвиток ремесел, торгівлі і зростання міст в Західній Європі сприяли виникненню міської, переважно світської, культури. Городяни, що боролися з феодальним гнітом, виступали і проти католицької церкви. У містах ремісники відкривали для своїх дітей цехові школи, а купці — гільдійські школи. У цих школах основна увага приділялася рахунку, читанню і письму на рідній мові. Релігія не була основою навчання. Цехові і гільдійські школи, які згодом стали міськими початковими школами, порушували монополію церкви в області навчання.
Відродження (14-16 ст.)	Мета виховання – виховати здорових, життєрадісних людей, які мають багатогранні інтереси. Епоха Відродження дала велику кількість яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які зробили своїм лозунгом античне висловлювання «Я – людина, і ніщо людське мені не чужо». Гуманісти засуджували характерну для середньовіччя сувору авторитарну дисципліну, прагнули дбайливо та уважно відноситися до дитини, поважати її особистість. Педагоги-гуманісти приділяли велику увагу фізичному та розумовому вихованню, яке сприяло б розвитку творчої активності, самостійності, озброювало реальними світськими знаннями. Видатними творами відродження людського духу були роботи соціалістів-утопістів Т.Мора, Т.Кампанелли. Томас Мор розробляв ідею навчання дітей виключно на рідній мові, велике значення Мор надавав фізичному вихованню, додержувався афінської системи виховання. Томазо Кампанелла вважав, що вивчення наук слід поєднувати з регулярним відвіданням різних майстерень, щоб надати вихованцям технічних знань та можливість свідомого вибору професії.
17 століття	Педагогіка виділилася у самостійну науку, але залишилася пов'язана з філософією, оскільки ці науки займаються людиною, вивчають її буття і розвиток. Мета виховання – формувати «дисципліну тіла» і «дисципліну духу» (фізичне і естетичне виховання). Виокремлення педагогіки з філософії і оформлення її в наукову систему пов'язане з ім'ям великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670) – творця наукової педагогічної системи. Коменський розробив основні принципи організації навчального процесу, був основоположником класно-урочної системи навчання. Його праці зробили величезний вплив на педагогічну думку і шкільну практику у всіх країнах світу. Представник англійської педагогіки Джон Локк (1632-1704) – запропонував систему виховання «джентльмена» – світську молоду людину, яка вміє в той же час прибутково вести свої справи.
Освіта (18 вік)	Мета виховання – всесторонньо розвинена, гармонійна людина. Ж.-Ж. Руссо – французький просвітитель створив теорію природного виховання – виховання, яке повинне здійснюватися відповідно до природи людини не заважаючи його природному і вільному розвитку. Він вважав, що під час виховання дітей необхідно враховувати їх вікові особливості. Руссо вимагав тісного зв'язку навчання з життям з природою. Швейцарський педагог Іоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) метою виховання вважав саморозвиток природних сил, здібностей людини, постійне його вдосконалення, формування морального обличчя.
19 століття	Мета виховання – гармонійний розвиток фізичних, інтелектуальних і духовних сил особистості. Німецький педагог-демократ Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1886) виступав проти релігійного виховання, висунув ідею загальнолюдського виховання і навчання, що враховує вікові особливості дитини, розвиток її природних задатків відповідно до законів природи Важливу роль в історії розвитку педагогічної думки Росії зіграв К.Д. Ушинський (1824-1870) – великий російський педагог-демократ основоположник російської педагогічної науки Одним з таких провідних принципів є принцип народності. К. Д. Ушинський відстоював самобутність російської педагогічної науки, яка втілила в собі багатовікову практику виховання. Згідно з цим принципом, перше місце у формуванні людини повинна займати мова народу, а тому треба знати досконало мову свого народу, історію своєї батьківщини Важливим принципом педагогічної системи К.Д. Ушинського є принцип виховання в праці. Працьовитість він вважав основою щастя людини. Однаково необхідним Ушинський рахував фізичну і розумову працю. К.Д. Ушинський, надавав особливе значення свідомості, систематичності і міцності навчання. Багато уваги він приділяв правильній організації уроку, праці вчителя і учнів. Він вважав за необхідне ставити дітей в активну позицію, включаючи їх у всілякі форми педагогічно доцільній діяльності.
20 століття	Мета виховання – розвиток особистості. А. С. Макаренко, видатний радянський педагог і письменник (1888–1936), висунув основні принципи створення і педагогічного керівництва дитячим колективом, розробив методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни і виховання дітей в сім'ї, одним з таких принципів був гуманізм. Він підкреслював, що у відношенні до дітей необхідне «відчуття міри в любові і строгості». З гуманізмом у А.С. Макаренко тісно поєднується оптимізм, уміння бачити в кожному вихованцеві позитивні сили, «проектувати» в людині розвиток самого кращого. Вважаючи за неможливе розглядати людину у відриві від суспільства, основне місце в своїй педагогічній системі він приділив проблемі виховання в колективі і через колектив. А. С. Макаренко обґрунтував закони життя і діяльності колективу, етапи та напрямки його формування, велике значення надавав трудовому вихованню, дисципліні і методиці формування дисципліни, був одним з тих перших радянських педагогів, хто розробляв питання сімейного виховання.

Література:

Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник. – К.: Либідь, – 2006. – 424 с.
Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К: Видавничий центр «Академія», 2001 – 576с.
Джуринский А.Н. Развитие образования в современном мире: Учеб. пособие. – М.: Гуман. изд. центр «ВЛАДОС», 1999. – 200 с.
Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія./ Уклад.: О.О. Любар; За ред. В.Г. Кременя. – К.: Знання, 2005. – 767 с.
Історія педагогіки / Підр. За ред. М.С. Гриценка. – К.: Вища шк.., 1973. – 446 с.
Константинов Н.А. и др. История педагогики: Учеб. для студентов пед. инстит./ Н.А.Константинов, Е.Н.Медынский, М.Ф.Шабаева. – М.: Просвещение, 1982. – 447с.
Любар О.О, Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 447 с.
Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.
Микитюк М.Б. Історія педагогіки: Підр. для вузів. – К.: Вища школа, 2003. – 305 с.
Пащенко Д.І. Генезис гуманістичних ідей у педагогіці – К.: Наук.світ, 2001. – 278 с.
Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн..1, 2: Навч. посіб. / За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, – 2006. – 424 с.
Фіцула М.М. Педагогіка. Підр. для студ. вузів. – К.: Академвидав., 2005. – 560 с

Інформаційні ресурси

http://ualib.com.ua/b_69.html
http://studentam.net.ua/content/category/23/134/85/
http://www.gala-d.ru/index.html
http://www.detskiysad.ru/ped/ped103.html
http://maxbooks.ru/pedogog/index.htm
http://www.ped.vslovar.ru/786.html
http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/97989/Mazalova_-_Istoriya_pedagogiki_i_obrazovaniya.html
http://www.portal-slovo.ru/pedagogy/306/
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pedagog/pisk/01.php
http://www.modernlib.ru/books/mazalova_marina/istoriya_pedagogiki_i_obrazovaniya/read/

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2.

ДИДАКТИКА