Нерівність доходів. Система соціального захисту і її розвиток

В усіх країнах світу зберігаються умови нерівності отримуваних доходів, отже, і рівнів життя різних груп населення. Причому ступінь нерівності в доходах (багатстві) набагато вища у бідних країнах, ніж у розвинутих. В економічній теорії використовується крива Лоренца (американський економіст і статистик (1876-1959) як показник, який відображає нерівномірність розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення (рис.1)

 

 

 

 

Рис.1. Крива Лоренца

 

По горизонталі відкладені відсоткові групи населення, а по вертикалі – відсотки доходу, отримувані цими групами. ОЕ – бісектриса. Якщо б у розподілі доходів існувала абсолютна рівність, то 20% населення отримували б 20% від всього сукупного доходу суспільства, 40% населення – відповідно 40% доходу і т.д. Отже, лінія ОЕ показує абсолютну рівність в розподілі доходів. Абсолютна нерівність означає, що і 20%, і 40%, і 60% і т.д. населення не отримують ніякого доходу, за виключенням однієї – останньої в ряду (лінія ОF) людини, яка привласнює 100% всього доходу. Ламана лінія ОЕ – це лінія абсолютної нерівності.

У реальності фактичний розподіл доходу показаний лінією ОАВСДЕ. Чим більше відхиляється ця лінія, або крива Лоренца, від лінії ОЕ, тим більша нерівність у розподілі доходів. Якщо ми поділимо заштриховану площу на площу трикутника ОFЕ, то отримаємо показник, який відображає ступінь нерівності в розподілі доходів.Якщо площу заштрихованої ділянки графіку позначити буквою Т, то можна отримати наступне відношення: , де G – показник, який вимірює ступінь нерівності в доходах.

Цей показник (G) у економічній теорії називається коефіцієнтом Джіні, на ім'я італійського економіста і статистика Коррадо Джіні (1884-1965). Очевидно, чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша площа фігури Т, і, отже, тим більше коефіцієнт Джіні буде наближатись до 1. В Україні коефіцієнт Джіні в 2000 р. становив 0,359, що характеризує нерівність розподілу доходів. В інших країнах на початку 2000-х років цей показник складав: в Японії – 0,270, Швеції – 0,291, ФРН – 0,295, США – 0,329, Бразилії – 0,565.

Одним із найбільш часто вживаних показників диференціації доходів є децильний коефіцієнт, який виражає співвідношення між середніми доходами 10% найбільш високооплачуваних громадян і середніми доходами 10% найменш забезпечених. У розвинутих країнах верхня межа коефіцієнту становить 7, а його наближення до 10 вважається небезпечним, тому що соціальна стабільність у країні ставиться під загрозу. В 2005 році децильний коефіцієнт становив у США – 6, у Швеції – 3, у Росії – 16, в Україні – 14,5.

Диференціація доходів населення породжує існування такої соціально-економічної проблеми як бідність. Бідність – це не лише рівень поточних доходів, а й майновий статус, спосіб життя та обумовлені цими складовими соціальна психологія і нестабільність відповідних соціальних груп. Бідність вимірюється через прожитковий мінімум, який встановлюється через:

1) використання даних про бюджет сім'ї працюючого;

2) враховується вартість основних предметів споживання (бідні сім'ї в високорозвинутих країнах 1/3 свого доходу використовують на харчування, в Україні – більше 50%).

Величина прожиткового мінімуму в різних країнах далеко не однакова і вона постійно змінюється. Те, що вважається бідністю для США, є багатством для країн Азії, Африки і багатьох людей України.

Різні економічні школи звертали увагу на проблему диференціації доходів і зокрема бідності людей. Д.Рікардо теоретично обгрунтував, що розвиток економіки неминуче супроводжується зростанням бідності для більшості людей. Він вважав, що при обмежених у своєму зростанні соціальних благах (закон спадної віддачі) один соціальний клас здатний збільшувати споживання тільки за рахунок інших. Ці погляди поділяли всі, хто був прихильником теорії Д.Рікардо, хоча вони були помилковими. Капіталісти-підприємці вважали, що економічні реформи не покращать становища трудових мас людей і при цьому посилались на авторитетну думку Д.Рікардо. Соціалісти, враховуючи висновки Д.Рікардо, проповідували тезу, що капіталізм потрібно зруйнувати революційним щляхом. Д.Рікардо на початку ХІХ ст. не міг повною мірою спрогнозувати вплив на суспільне виробництво досягнень НТР і змін у структурі виробництва.

К.Маркс і Ф.Енгельс у роботі «Маніфест Комуністичної партії» висунули тезу про те, що з розвитком капіталізму «багаті стають багатшими, а бідні біднішими». Цей висновок був зроблений на основі теорії додаткової вартості й прибутку як «нетрудового» доходу капіталістів. Створювана робітниками вартість ділиться на необхідний продукт (належить працівникам) і додатковий продукт (належить капіталістам). Прагнення до наживи у капіталістів, на думку К.Маркса, безмежне. Тому з розвитком капіталізму додатковий продукт буде зростати за рахунок необхідного, що виражається у посиленні ступеня експлуатації робочої сили і погіршенні матеріального і соціального стану пролетаріату. Всупереч пророцтвам К.Маркса заробітна плата не знижувалась, а зростала, матеріальне положення робітників із розвитком капіталізму покращувалось. І взагалі, історія суспільства розвивалась не за сценарієм, написаним К.Марксом.

Чому ж існує нерівність доходів, які причини обумовлюють її? Раніше в лекціях ми вже відзначали, що ринкова система етичних норм у розподілі доходів не визнає. Характер капіталістичної економіки цілком допускає високий ступінь нерівності доходів. Але є й інші фактори, шо сприяють цій нерівності.

1. Відмінності у власності, які породжені отриманням спадщини, або є результатом підприємницького успіху (переважає право наслідування). Між особами, що володіють власністю, а отже, отримують дохід від неї, існує нерівність. Саме доходи від власності визначають становище домогосподарств у диференціації доходів. Право спадковості і той факт, що «багатство породжує багатство», посилює роль, яку відіграє нерівність володіння власністю у збільшенні нерівності доходів.

2. Відмінності в оплаті праці, які породжені існуванням професійної неоднорідності працюючих. Ставки заробітної плати залежно від професій дуже відрізняються. Середню заробітну плату складно визначити, як і середню людину. Керуючий автомобільною компанією може заробляти 500 тис. дол. за рік, а клерк – 8 тис. дол., сільськогосподарський робітник – 6 тис. дол., на одній фабриці кваліфікований робітник може заробляти 1000 дол. за тиждень, а некваліфікований – 300 дол. за той же час. У цілому диференціація ставок заробітної плати пояснюється взаємодією попиту і пропозиції на конкретний вид праці. Якщо пропозиція праці дуже висока, то існує тенденція до зниження рівня заробітної плати, і навпаки (більш детально про це мова буде йти в курсі мікроекономіки).

3. Відмінності у особистих здібностях. У різних людей різні інтелектуальні, фізичні і естетичні здібності. Деяким людям пощастило, що вони успадкували виняткові інтелектуальні здібності, які необхідні для того, щоб отримати високооплачувану роботу, здобувши ті чи інші престижні професії. На Заході поширеним є прислів'я: «Якщо ти розумний, то чому ти бідний?» Інші, яких називають «розумово відсталими», приречені на підсобні низькооплачувані роботи, або взагалі нічого не можуть заробити. Треті наділені винятковими фізичними здібностями і можуть стати високооплачуваними професійними спортсменами. Небагато людей володіє естетичним талантом, який дозволяє стати великим художником, співаком чи музикантом.

4. Відмінності у отриманні освіти і професійної підготовки. Люди суттєво відрізняються один від одного за рівнем отриманої освіти, професійної підготовки, а відповідно і за своїми можливостями заробляти. Частково ці можливості є результатом вільного вибору. Після закінчення школи молода людина вирішує чи стати робітником, або вступити до університету. З іншого боку, такий вибір не обов'язково добровільний: не всі мають можливість отримати освіту. Платність навчання все ширше вводиться і в Україні, але не всі мають можливість платити, а отже, й отримати освіту.

Вирішення такої гострої соціальної проблеми як бідність є одним із напрямів діяльності держави і пов'язане з підтримкою на рівні хоча б прожиткового мінімуму тих, хто не зміг забезпечити собі краще життя, а також скороченням (економічними засобами) числа осіб, які живуть за межею бідності. У протилежному випадку зростання чисельності бідняків здатне викликати соціальну нестабільність у країні. Скорочення чисельності бідняків – одне з основних завдань соціальної політики держави в країнах із ринковою економікою. Однак, вирішення цього завдання є дуже складною проблемою. Наприклад, передбачалось, що у США покінчать із бідністю у 1976 році. У період президенства Л.Джонсона у 1965 році була розроблена десятирічна програма боротьби з бідністю. Але до цих пір ця країна розробляє основні заходи вирішення цієї проблеми, що наводить на висновок про те, що повністю позбутися бідності в системі ринкової економіки практично неможливо.

Ще півтора століття тому Алексіс де Токвіль, видатний французький діяч, учений і літератор, розробив основи соціального устрою демократичних держав. Середньому класу в цьому устрої він відводив панівну роль. На його думку, у демократичних народів завжди будуть зустрічатися дуже багаті і дуже бідні громадяни. Однак останні не становитимуть переважної більшості нації, вони нечисленні й не об'єднуються на підставі спільної ідеї про непозбутність своєї злиденності. Багаті люди також нечисленні й не володіють справжньою могутністю. За визначенням Алексіса де Токвіля, багаті люди у демократичному суспільстві пов'язані з масою громадян безліччю таємних і міцних ниток й народ навряд чи зможе виступити проти них, не причинивши шкоди самому собі. Стратегічним завданням політики реформ в Україні є не тільки і не стільки утворення багатих верств населення взагалі, а саме забезпечення їх суспільно корисної ролі.

Сама економічна наука, залишаючись у рамках свого предмета, займається дослідженням глибини ступеня диференціації доходів населення і його впливу на поведінку людей. Однак визначення прийнятих рівнів цієї диференціації в суспільстві лежить за межами можливостей науки, бо формуються вони під впливом не тільки економічних, але і політичних, соціальних, історичних, національних, етичних й інших норм життя суспільства. Тому те, що прийнятне на думку фахівців-економістів (у рамках позитивного аналізу), не завжди відповідає етичним нормам даного суспільства, і навпаки. Крім того, потрібно враховувати фактори пов'язані з розміром сім'ї, співвідношенням кількості працюючих і утриманців в сім'ї, стан здоров'я, географічні й кліматичні умови тощо.

Із часів А.Сміта і Д.Рікардо і до сьогодні йде теоретична суперечка про те, чи потрібно допомагати бідним людям і якою повинна бути ця допомога. А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що спроба держави підтримати бідних завершиться крахом. Досвід показує, що у ряді випадків спроби допомоги одній соціальній групі за рахунок іншої, приносить обом більше шкоди, ніж користі. Чим більше соціальних програм, які збільшують рівність у суспільстві, тим глибший конфлікт між рівністю і ефективністю.

Проблеми нерівності в розподілі і соціальна політика держави знову стали предметом пожвавлених теоретичних дискусій у кінці 70-х – на початку 80-х рр. ХХ ст. у період неоконсервативних змін у державному регулюванні («рейганоміка», «тетчеризм»). Суть проблеми полягає в наступному. Які межі втручання держави в перерозподільчі процеси? Чи зменшується ефективність функціонування економіки в цілому із-за зростаючих маштабів трансфертних виплат – адже їх джерелом є податки? Чи не підривають все більш прогресивні податкові ставки стимулів до підприємництва? Чи сприяють багато соціальних програм зростанню верств соціальних утриманців? Американський економіст П.Хейне зауважив: дійсно, люди, які мають яхти, – багаті; люди, які копаються в смітникових ящиках, – бідні «помийники». Але, якщо будуть запроваджені нові правила, згідно з якими кожен володар яхти буде обкладатися щорічним податком 10 тис.дол., спрямованим у спеціальний фонд «помийників», і якщо кожний із «помийників» отримає право на отримання з цього фонду щорічної допомоги в 2000 дол., то швидше за все, відбудеться наступне: число володарів зареєстрованих яхт скоротиться, а число «помийників» дивовижно швидко зросте.

Надмірно активне втручання держави в перерозподільчі процеси, вирівнювання доходів веде до зниження ділової активності в суспільстві й скорочення ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання диференціації доходів, соціальної напруги, загострення соціальних конфліктів, до падіння виробництва і зниження його ефективності. Досягнення оптимальних маштабів втручання держави в регулювання соціальних відносин у суспільстві пов'язане з вирішенням суперечності між ефективністю і соціальною справедливістю. Вибір принципів соціальної справедливості в перерозподілі доходів визначається в кожному суспільстві по-своєму, виходячи з духовних устоїв кожного з них, вироблених національних стандартів, які сформувалися протягом всього попереднього історичного розвитку даної країни. Так, надзвичайно високі ставки податків, які стягуються з доходів приватних осіб і прибутків корпорацій у Швеції, є неприйнятними для США, їх введення могло б привести американську економіку до катастрофи.

У країнах із ринковою економікою застосовуються різноманітні форми соціальної допомоги, у тому числі різні грошові виплати, негрошові форми допомоги (наприклад, продовольчі талони), будинки для пристарілих й інше. Важливою особливістю таких систем допомоги є те, що вони функціонують на змішаній основі. Державні органи беруть участь у них головним чином через фінансування, а практична діяльність здійснюється як місцевими органами влади, так і благодійними організаціями, церквою.

При цьому необхідно відмітити, що система соціального захисту не визначається тільки підтримкою малозабезпечених верств населення або тих, хто не включений у суспільне виробництво (учні, пенсіонери, інваліди). Вона включає в себе захист і осіб, які беруть участь у суспільному виробництві і перш за все людей, працюючих за наймом. Здійснюється це через регламентування в законодавчій формі праці (продовжуваність робочого тижня, продовжуваність і порядок надання відпусток, охорони праці й т.ін.) і її оплати (установлення мінімальних ставок заробітної плати тощо), а також визначення прав працівників при прийнятті на роботу і звільненні. Цей бік системи соціального захисту також визначається рівнем економічного розвитку країни, співвідношенням політичних сил і рівнем суспільної свідомості.

Соціальна політика держави в ринковому господарстві повинна бути інструментом, який з одного боку, покликаний сприяти соціальній стабільності й пом'якшенню соціальної напруги, з іншого – ніяким чином не підривати стимулів підприємництва і високоефективної праці за наймом. Потрібно пам'ятати, що нерівність у доходах значною мірою породжується об'єктивною дією ринкового цінового механізму. Прагнення знищити повністю диференціацію доходів означало б намір повністю зруйнувати сам ринковий механізм.

Система соціальної допомоги, наявна сьогодні в Україні, є неефективною і потребує глибоких реформ. Держава не в змозі на належному рівні утримувати охорону здоров'я, науку, освіту, культуру, спорт і т.д. Потрібно здійснити одночасно серйозні економічні й соціальні структурні перетворення.