Історичні типи філософських вчень про людину

Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки.

Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття – природи). Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.

Якщо античний образ людини космоцентричний, тo середньовічний – теоцентричний.

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.

Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.

Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – "людина є мисляча річ". Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина, однакова у людини і тварин (Ламетрі: "Людина – машина"), а душа ототожнювалася зі свідомістю (Франклін визначає людину як "тварину, що виробляє знаряддя").

Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини.

Кант вважає, що питання: "Що таке Людина?" – це основне питання філософії. На його думку, людина – це істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й моральній свободі (дуалістичний підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному'' і "прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з людини природа...", друга – те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама".

Гегель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому, для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, е носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала – духу, розуму.

Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту.

Прихильники ірраціоналістичної концепції люка- ни XIX–-XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, самовизначальним.

В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції людини. Представники цих течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).

Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками в кінці XIX – на початку XX ст. – біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність.

Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.

Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності.