Загострення кризи тоталітарної системи в Україні в другій половині 80-х - на початку 90-х pp

2. Народний рух України.

3. Страйковий рух.

4. Наростання соціально-економічних проблем.

У 1988 р. набув розвитку народний рух на підтримку перебудови, чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина апарату. Найбільш широкого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.

У червні 1986 р. проти витіснення зі вжитку у школах республіки української мови виступили українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні у 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.

У вересні 1989 р. народилася найбільш масова організація Народний рух України за перебудову, яку очолив поет І. Драч. У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем, "Товариство Лева", "Зелений світ".

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди відзначення річниці акту злуки УНР і ЗУНР. У цій акції взяли участь близько 800 тис. чоловік.

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР прийняла у 1989 р. закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської та мов інших народностей, що проживали на території республіки.

Відстоюючи свої інтереси, трудящі вдавалися до таких на той час незвичних форм боротьби, як страйки. 1989 р. у масовому страйку шахтарів Донбасу взяло участь понад 250 тис. чол. Вони вимагали негайного розв'язання соціальних проблем, висловлювали невдоволення місцевими керівниками. Повільне виконання даних шахтарям обіцянок, погіршення загального економічного становища викликали невдовзі нову хвилю робітничих виступів.

Найуразливішою ланкою перебудови було важке економічне становище в країні. Започаткована 1986 р. стратегія прискорення соціально-економічного розвитку на практиці виявилася більшою мірою пропагандистським закликом, аніж добре продуманою системою заходів у галузях народного господарства. До того ж її здійснення розпочалося різким підвищенням затрат на капітальне будівництво. По суті, це була (як і наприкінці 20-х — на початку 30-х pp.) спроба за рахунок введення нових потужностей збільшити загальний обсяг промислового виробництва. Як і тоді, вона в другій половині 80-х років закінчилася крахом. За системою довгострокового будівництва, що склалася протягом багатьох років, величезні кошти й матеріали, які йшли на спорудження нових об'єктів, не давали швидкої віддачі. Це призводило до чимдалі більшого відставання виробництва товарів, погіршення фінансового становища, збільшення грошової маси, зростання дефіциту, зовнішньоекономічних труднощів. Особливо в цій ситуації постраждала Україна, оскільки більша частина приросту капіталовкладень призначалася для інших регіонів. Відчутного удару народному господарству України завдала й непродумана антиалкогольна кампанія, інспірована союзним керівництвом 1985 р, внаслідок якої в республіці було викорчувано 60 тис. га виноградників, зупинено й перепрофільовано багато підприємств, які виробляли вино та лікеро-горілчані напої. А тим часом різко зросли самогоноваріння, наркоманія, токсикоманія.

Неефективність економіки з усією очевидністю продемонструвала жахлива аварія на Чорнобильській АЕС. Згубний курс на розміщення в Україні атомних електростанцій з недосконалими й небезпечними реакторами призвів до того, що на її й так екологічно забрудненій території було сконцентровано 40% усіх реакторів СРСР. Ліквідація наслідків аварії, очищення землі та вод України від радіонуклідів потребували величезних витрат, які додатковим тягарем лягли на

економіку республіки.

Проголошена 1987 р. господарська реформа обмежувалася реорганізацією управління й не передбачала серйозних змін у виробничих відносинах. Надання підприємствам деякої самостійності, зокрема у визначенні цін на продукцію, виборі виробничих і торгових партнерів, оплаті праці із збереженням директивного планування спричинили неконтрольоване зростання зарплати, яка не забезпечувалася товарами й послугами, розрив господарських зв'язків, подальшу розбалансованість народного господарства. Було зрозуміло, що чергове союзне керівництво черговий раз завело економіку, в тому числі й народне господарство України, у глухий кут.

1990 рік характеризувався подальшим розмиванням підвалин тоталітарного ладу. Усе більше на мітингах і в Радах нового складу вимагали переходу до багатопартійної системи. Політичне керівництво змушене було відмовитися від положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі.