Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему

Філософія і світогляд. Структура світогляду.

Філософія являється однією з давніх форм людського знання, духовної культури. Філософія з'явилась у країнах Стародавнього Сходу, найвищого розвитку набула у Греції. Дослівно слово "філософія"перекладається з грецької як любов до мудрості. По своєму змісту вона становить собою нерозчленоване знання і поєднувала в собі усю сукупність знань про світ і людину. Кореневими філософськими питаннями завжди були питання світогляду. Світогляд це – сукупність поглядів оцінок, норм і установок, які визначають відношення людини до світу в цілому і виступають в якості орієнтирів і регуляторів її поведінки. Світогляд – це одна з форм свідомості людини, невід’ємний атрибут життєдіяльності людей. Це досить складне утворення людської свідомості, яке складається зі знань, вірувань, оцінок, ідеалів, переконань, уявлень, почуттів, в яких виражається відношення людини до світу. Термін „світогляд" запровадив Кант. Світогляд формується під впливом соціальних умов, виховання, освіти. Його формування починається з дитинства. Він визначає життєву позицію людини. світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти: Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д.

Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах.

2. Ідеал людини – надлюдина"

Людина має мету усередині себе; його мета - це життя. Ось ця ідея абсолютної цінності людського життя по суті з'явилася тим гаслом, яке об'єднує всю творчість Ніцше. З цим гаслом пов'язаний і ніцшеанський ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише при умові, якщо людство повернеться до витоків своєї історії, коли бал життя правитимуть люди вищої раси - "господарі", люди, що є досконалістю перш за все в біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями і забобонами і тому буде абсолютно вільний.

Біологічно обумовленим, вважає Ніцше, є все, що в людському житті вважається добром. Найістотніша відмінність між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні за природою. Сильні ("господарі",Слабі ("раби").

Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалек. та зміст принципу зв”язку.

4. Релігія - форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земній, природний і потойбічний, надприродний, небесний. При цьому на відміну від науки, теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії заснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їх чільну роль у світі, в житті людей. До того ж сама релігійна віра - це особливий стан свідомості, відмінне від упевненості вченого, яка базується на раціональних засадах; в релігії ж віра реалізується в культі і через культ. Причина релігії - залежність людей від непідконтрольних їм природних, природних і соціальних сил. Вона виступає як ілюзорне заповнення слабкості людини перед ними. Довга еволюція релігії призвела до ідеї Бога як розпорядника справ земних і небесних. Релігія свого часу грала позитивну роль як засіб соціальної регуляції, формування усвідомлення єдності людського роду, загальнолюдських цінностей. Загальне, що споріднює релігію та філософію, - це рішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цих проблем в їх рамках, так само як і саме їх рішення, глибоко по-різному. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав у пошуку єдиного в усьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

5. Неопозитивізм виник у 20-х роках XX ст. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи, основні з них: 1. Віденський гурток, сформувався у 1922 р, представники: М. Шлік, О.Нейрат, Р.Карнап, Г.Рейхенбах, А.Айєр та ін. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови і науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. 2. Львівська-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Аидукевич, Я.Лукасєвич, А.Тарський, Т.Котарбиньський та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. 3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура, Л.Вітгенштейна, Г.Райла, П.Стросона, Д.Остіна, М.Дамміта та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. 4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та. С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.

6. Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання.

Методи: 1. сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін. 2. моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування. 3. опис, вимір, експеримент, спостереження

Рівні: Теоретичний і Емпіричний

Форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея. факт, гіпотеза, проблема, концепція. емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання, вони називаються загально логічними. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дозволяє оцінювати перспективи пізнавального процесу.

7. Життя людини – це складний процес свідомого, цілеспрямованого, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму себе для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Термін "філософія " – буквально тлумачиться як любов до мудрості. предметом філософії є її об'єкт - відношення "людина-світ",- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться.

До числа основних функцій філософії варто віднести:

Методологічну - припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.

Ідеологічну - вона, вирішуючи питання про сутність людини і про сенс її буття.

Гносеологічну -вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості.

Світоглядну -вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.

Практично-діяльну

8. Неотомізм орієнтується на розгляд і обґрунтування положень "вічної філософії" через призму людського існування. Центральним для неотомізму є принцип гармонії розуму і віри. Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якою є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним). Людина розуміється в антропології неотомізму як складна субстанція, що складається з двох простих - душі і тіла. Душа - формотворний по відношенню до тіла принцип - з'являється основою особистості. Особистість у неотомізмі має універсальною метою і змістом всього існування споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, особистість, відповідно до доктрини неотомізму, знаходить сукупність інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот. Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією. І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов'язав її займатися наукою, пізнавати світ. II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту — і наука, і релігія. III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація ґрунтується на принципі причинності, а релігій на — на переконанні. IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення.

Практика – різноманітна: від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім вказаного критерію є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін. структура практики

Об'єкт - те, на що спрямована дія.

Суб'єкт - той, хто здійснює дію.

Мета - те, заради чого відбувається дія.

Результат - те, що виходить по закінченні дії.

Засіб - те, за допомогою чого здійснюється дія.

10. Сократ прагнув знайти надійну основу для моральних законів. На його думку, зло індивід робить лише через невідання. Того, хто пізнав, що є погане, а що добро, ніхто не змусить діяти погано. Тобто Сократ прирівнював доброчинність до знань про доброчинність. Певна річ, повністю погодиться з давньогрецьким філософом неможливо. Відомо, що злочинці часто добре знають і норми закону і норми моралі, але все одно порушують їх. Отже, знання є важливим, хоча і не єдиним компонентом моральної поведінки. Необхідно також підкреслити, що етичний раціоналізм Сократа був забарвлений вірою в глибинну порядність, шляхетність людини, що в цілому підносило і саме вчення і особистість філософа.

11. «Перевага людини міститься в спроможності за власною вільною волею давати потоку своїх ідей певний напрям, і чим більше людина здійснює цю привілею, тим більше є людиною». Поняття воля - центральне в фіхтеанській філософії. Істинною волею володіє Я - ясність, а саме Я кожної людини. Я називалось єдиною субстанцією. Це не що-небудь загальне чи абсолютне Я, а людське Я, яке кожний знаходив у своїй свідомості. Для кожної людини акт самосвідомості - акт, із якого починається світ. Кожна людина як би починається довічно разом з ним, і для його уявлення виникає його минуле, теперішнє та майбутнє. Суть Я є в діяльності Я, адже, за задумом Йоганна Фіхте, людському Я властива одвічна активність, що виявляється завдяки щасливій здогадці.

12. Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний "механізм" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи. Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Основними формами творчості є: науково-технічна ( Цей вид творчості є стрижнем і рушієм науково-технічного прогресу, передумовою виникнення нових наукових ідей, пошуку інноваційних технічних рішень, практичної реалізації матеріально-речових результатів людської діяльності.), художня ( покликана лише збагатити культуру ) соціальна. Кожна з різновидностей творчості відзначається багатоманітністю матеріального і духовного життя, а також різницею інтересів і професійною спрямованістю суб'єктів творчості.

13. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього.

14. Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука - це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу.

15. Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму, тобто творення світу, всіх речей та істот Богом. Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за певних умов — живих організмів. Наукою встановлено, що людина походить від тварини, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада перед людей на первісний родовий колектив… Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів.

16. Основоположником європейського ірраціоналізму є Шопенгауер. Світ, згідно Шопенгауер, може виявлятися людиною і як воля, і як подання. Воля - це абсолютний початок всякого буття, якась космічна і біологічна по своїй природі сила, створила світ і людину. З появою останнього виникає світ як уявлення, як людська картина. Людина є рабом волі, оскільки в усьому служить не собі, а Абсолюту. Воля змушує людину жити, яким би безглуздим не було його існування. Вона заманює індивіда примарами щастя і такими спокусами, як, наприклад, сексуальну насолоду. Насправді ж людина має для волі лише непряме значення, оскільки слугує засобом для її збереження. У людини є тільки один вихід - погасити в собі волю до життя. На його думку, кожна людина в своєму розпорядженні три вищими благами життя - здоров'ям, молодістю і свободою. Поки вони є, індивід їх не усвідомлює і не цінує, усвідомлює ж лише в разі їх втрати, оскільки ці блага, за Шопенгауером, тільки негативні величини.

17. Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення. Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи. Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки.

18. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини", "заблудження". Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

19. В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. " Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях.

20. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує. Визначальним фактором виникнення свідомості є соціальність. Саме завдяки соціальності людина закріплювала, удосконалювала і транслювала у поколіннях навички трудової та розумової діяльності.

21. Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо.

22. Починаючи із середини XVIII ст. у Франції сформувалася плеяда мислителів-просвітників, більшість з яких стали видатними представниками матеріалізму. Серед них Жульєн Офре де Ламетрі, Клод Адріан Гельвецій, Поль Анрі Гольбах, Дені Дідро та ін., хоча їх філософські погляди багато в чому різнились, але в матеріалізмі французьких мислителів багато спільного. Матеріалізм мав ряд особливостей: по-перше, матеріалізм механістичний, що відповідало тоді духу епохи Просвітництва, оскільки з усіх наук найбільш розвиненою вважалась механіка. Ця риса знайшла прояв у тому, що усі форми руху матерії зводились до механістичної і пояснювались законами механіки. Жульєн Ламетрі навіть поширив механіцизм і на розуміння людини, вважаючи її своєрідною машиною, по-друге, матеріалізм мав метафізичний характер, який полягав у розумінні розвитку як руху по замкненому колу, як кількісних змін, що мають не внутрішні, а зовнішні джерела. Але вже Дені Дідро прагнув подолати механіцизм та метафізичність у розумінні розвитку, твердив, що й нерухоме у просторі тіло перебуває у русі, тобто розвивається, змінюється, відстоював ідею саморуху матерії, намагаючись пояснити внутрішньою суперечливістю матерії. Дені Дідро обґрунтував ідею безперервності розвитку та змін на всю природу, зокрема й на людину, висловив думку про єдність матерії та свідомості. По-третє, французькі матеріалісти є войовничими атеїстами. Проте, у розумінні суспільства залишилися на ідеалістичних позиціях, хоча в питанні про виникнення суспільства схилялись до натуралізму, розвивали теорію суспільного договору та природного походження держави. Французькі матеріалісти спільно з іншими філософами — просвітниками відіграли велику прогресивну роль у подоланні пережитків феодалізму та релігійного клерикалізму, утвердженні принципів гуманізму, вирішенні філософських та практичних проблем людини і умов її життя. 

23. ОДИНИЧНЕ, ОСОБЛИВЕ, ЗАГАЛЬНЕ — філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. В категорії одиничного фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами, відповідною якістю. Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. В категорії загального фіксується об'єктивно існуюча спільність між предметами, явищами та процесами в межах конкретної якісної визначеності. Загальне не існує поза одиничним. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального й одиничного, особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального.

24. Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом. Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

25. Марксистська філософія була створена спільно двома німецькими вченими Карлом Марксом (1818 - 1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820 - 1895) у другій половині XIX ст. і є складовою частиною більш широкого вчення - марксизму, що поряд з філософією включає в себе економіку (політекономію) і соціально-політичну проблематику (науковий комунізм). Філософія марксизму дала відповіді на багато пекучі питання свого часу. Вона набула широкого поширення (вийшла за рамки Німеччини, стала інтернаціональною) в світі і завоювала велику популярність в кінці XIX - першій половині ХХ ст. У ряді країн (СРСР, соціалістичні країни Східної Європи, Азії і Африки) марксистська філософія була зведена в ранг офіційної державної ідеології і була перетворена в догму. Актуальним завданням для сьогоднішнього марксизму є звільнення від догм і пристосування до сучасної епохи, врахування результатів науково-технічної революції і реальності постіндустріального суспільства.