Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філософсько-політичні погляди, обґрунтував основні принципи дослідження законів соціального організму, передусім його політичних відносин.
На думку вченого, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.
Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.
Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наділені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з боку опозиції. Релігія й мораль також стають інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ухвалюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (враховуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домінувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобання (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: належить до інструментів, за допомогою яких влада утримується, оберігається й використовується.
Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.
Томас Мор. Головними доробками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», «Утопія», яка принесла Т. Мору світове визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.
Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток одного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.
20. Філософія Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін)
Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.
Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформаторського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він виступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Святе Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».
Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху органічно пов'язані з філософськими ідеями епохи Відродження й полягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.
