Структура та функції свідомості 3 страница

 

ПРОГРЕС – таких характер розвитку певних, перш за все – соціальних процесів, коли параметри цих процесів підлягають оцінці або вимірювання за принципом переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до диференційованої єдності, від меншого до більшого та ін.

14.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т.ін. Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулого мало корисні. Кожне покоління, яке виходить на арену історії, починає діяти з упевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історичному русі поколінь. Коли ж нарешті воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г.Гегель писав: “Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія учать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли з неї здобути” (2, 61).

Якщо “історія учить нас лише того, що вона нас нічого не вчить”, то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як виховання та навчання дітей, передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань. Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін “філософія історі” уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744—1803) “Ідеї до філософії історії людства” (т.1—4, 1784—1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Геґель у Берлінському університеті (1822—1831). Але в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є усі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до XX ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість? У її історичному розв'язанні окреслились три основні варіанти: 1). історія — це частина загального природно – космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково -Відродження); 2) історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); 3) історія — це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково — філосо­фія Відродження, Нового часу та некласична філософія)

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний колообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мир та гармонія). У добу Відродження з’являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н.Макіавеллі, Дж.Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж.Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І.Г.Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінґ: “Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім іншої, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи” (Антология мировой философии, т.3.- С.272). Отже, Шеллінґ підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також - свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

1. Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

2. Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

3. Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Геґеля; при цьому варіанті варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення по досягненні такої мети.

4. Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху “по висхідній лінії” (Ф.Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті “збільшення можливостей розвитку” (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

5. Циклічний процес: а) у варіанті “зльотів та падінь” (К.Таціт, Н.Макіавеллі, Ж.Боден); б) у варіанті “коливань у певних межах”, наприклад, від миру до воєн, від об’єктивного до суб’єктивного та ін. (“Теорія катастроф” Ж.Кювьє, некласична філософія (О.Шпенглер та ін.).

В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг — нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через “світовий рік”. При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення “досконале — недосконале”, “вище — нижче” (Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.К’єркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Відродження нібито зберігає розуміння руху історії “за колом”, але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресові проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Геґеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. розд. 9, 16). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов’язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета Гесіода “Праці й дні”, де історію змальовано як рух від “золотого віку” до “залізного”.

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенґлер (див. розд. 9 та 15); притаманний він і теоріям технофобії —“жаху перед технікою”.

Важливо відзначити, що Г.Геґель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки. При тому в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Геґель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського “релігійного ренесансу” (В.Соловйов, М.Федоров, М.Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов’язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового процесу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з’являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:

- Як співвідносяться між собою людина та історія? Особа та історія?

- Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

- Чи існують закони історії?

- Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінуватимуть?

Ці проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов’язана необхідними зв’язками.

14.2. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу. Людина та історія.

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою “роботу” щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як “дійову особу” у драмі історії. Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим “субстанційним” чинникам історичного процесу, як-от — розвиткові світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб’єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.

Попри всю заплутаність проблеми суб’єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її можливому висвітленні.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв’язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб’єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.Л.Монтеск’є (1689—1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л.І.Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації. Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

Отже, розглядаючи далі питання про суб’єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.

В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, що людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди починають усвідомлювати свій зв’язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати також вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто їх недооцінювати, бо, врешті, вони відіграють важливу, а інколи – вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто однозначно програмуючими як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних цивілізаційних типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття. Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж.Бруно, Ф.Бекон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяльності.

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто відіграє вирішальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб’єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб’єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина інколи губиться і майже зникає у вирі історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб’єктами?

Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди, діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб’єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути. Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій. При тому з’являється сенс говорити про такі тенденції історії:

• тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) начала у здійсненні історичного процесу;

• тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

• тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.

На основі викладеного можна зробити висновок, що суб’єктом історії завжди була і є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії. Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб’єкт історії — це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін “колективний суб'єкт історії”: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності). Без забезпечення реального буття особи не можна говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались (рід, плем’я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі.

Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб’єкт та об’єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини. Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб’єкт історії постає ніби "перехрестям" (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Унаслідок такого характеру особи як суб’єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв’язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією).

Розуміння суб’єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв’язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення. Отже, історичне пізнання можна розглядати як об’єктивне тільки в дуже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).

Оскільки особа постає суб’єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв’язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з’явиться людина, яка це реалізує. Людина може з’явитися, але з якими здібностями, характером, волею?

Нарешті, розуміючи особу як суб’єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І.Г.Гердер, Ж.-П.Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К.Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв’язувати особа у процесі історичної діяльності: це, наприклад, протиріччя між свободою та необхідністю, між теорією та практикою, між сущим та належним, між бажаннями та реальністю, між індивідуальним та загальним. На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв’язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку – соціально-історичних) процесів. Умови – це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою – темою взаємовідношень людини та історії. І ця тема виглядає досить суперечливою: людини немає поза суспільством та суспільною історією, але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини. Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за людину та її долю. Але так само інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує те, що в їх зв’язках вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження. Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичено людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена. Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини. Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може людина та в яких виявленнях вона постає дійсною. Все це не викликає сумніву, але в історичних дослідженнях законно фігурує питання: чи можемо ми використовувати термін “історія” так, ніби йдеться про якусь реальну особу, тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи-то в тваринному світі, чи-то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в механізмах взаємних стосунків. Отже, є підстави вважати велику спільність людей, які тривалий час здійснюють спільні дії, особливим самостійним організмом, який вимагає від своїх складових одиниць підпорядкування його функціональним законам. З іншого боку, як вже зазначалось, в історії не відбувається і не може відбутися нічого поза реальними діями реальних людей. Більше того, власне історія може мати реальність лише тоді, коли люди пам’ятають про минуле, але ця пам’ять діє досить специфічно. Не потрібно докладних доведень задля того, щоби зрозуміти: те, що ми називаємо історією, не є сукупністю зафіксованих реальних подій, адже, по-перше, досить часто історичні події фіксувались та описувались “заднім числом”, тобто через певний інтервал часу, а, по-друге, фіксація реальних подій в усіх їх складових – справа майже ніколи не можлива. Давайте уявімо собі, що ми хочемо описати життя мешканців якогось населеного пункту; задля “історичної точності” ми повинні були би поставити біля кожної людину цілу низку регістраторів, таких, як психолог, соціолог, педагог, економіст та ін., і ці регістратори повинні були би невідступно супроводжувати історичних дійових осіб в усіх їх рухах на протязі всього часу. Ясно, що це неможлива, навіть – абсурдна ситуація. Реально історія існує лише там і тоді, де й коли в часі протягується деяка неперервна лінія зв’язків між людьми та подіями, лінія, що має певне смислове та змістовне навантаження. Іншими словами, історія є лише тому, що є люди, які роблять її можливою, які зберігають неперервність певної послідовності соціальних процесів, вписуючи окремі явища у цю неперервність. Тобто, історія – це певний вимір людського самоусвідомлення та самооцінки, певна налаштованість людини щодо себе, суспільства, власних дій та їх значущості. Тому, до речі, історія так часто “переписується”, тобто розтлумачується інакше, в нових ракурсах та сенсах. Отже, виходить, що, з одного боку, є підстави вважати історію самостійною дійовою особою, а, з іншого боку, такою особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб’єкту історії. Насправді, в історії діє особа, навіть – людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності. Особистість – це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас виходять у з’явленість, демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи. Конкретна єдність суб’єктивних та об’єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії). Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія – це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок: історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.