Всі люди є рівними перед Богом. 5 страница

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина – це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об’єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту — розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І.Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І.Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

7.3. Філософські ідеї Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґа

Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».

За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — об'єм.

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й. Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.

Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.

Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення, бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі: "Що в мені несвідоме, те довільне; що супроводжується свідомістю, виникає у мені тому, що я так хочу", а тому результат таких дій завжди перевершує свідомий намір, проте засвідчує можливості розуму більш повно та цілісно, ніж самі лише наміри. Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.

Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).

Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831) народився у м. Штудгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідей – це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:

—принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

—принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);

—принцип розвитку.

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух — це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя — єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей) постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

Звичайно, протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Згадаємо, що таке бачення засад світу називається діалектикою (див. розділ 3). Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля — як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці – в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність – це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій – це відмінність, що доходить до ступеню протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея “відчуджує” сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; “природа є зовнішньою самій собі” – улюблене визначення Гегеля. Проте стихія відмінностей в природі не є хаосом, оскільки в її основі лежить логіка, і тому крізь всі відмінності в природних процесах відбувається рух до вищого, тобто до повнішого саморозкриття змісту абсолютної ідеї. На цьому еволюційному шляху природні процеси проходять етапи механічного, фізичного, хімічного, біологічного руху, поки не досягають тої сходинки, де з'являється людський розум як дещо протилежне матерії природи. Розум у процесі пізнання проходить все ті ж стадії еволюції, поки, нарешті, не віднаходить за усіма нашаруваннями природних процесів початковий духовний зміст. Весь грандіозний процес руху абсолютної ідеї знаходить внутрішнє завершення у абсолютному знанні, тобто в синтетичній тотожності ідеї із самою собою, проте із включенням у кінцевий зміст всього, що було набуте на шляху еволюції.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл. Ясно, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад”: теза – антитеза – синтез і т.д. Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї – природа – “Філософія природи”; історія суспільства та особа – “Філософія історії”, “Філософія духу”, “Філософія права”; дух (свідомість) – “Наука логіки ”, “Історія філософії”, “Філософія релігії”, “Естетика”.

Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина — у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняє з Арістотелевою логіку — логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входить три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).

Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка “другої рефлексії” є логікою протиріч.

Три частини діалектичної логіки Геґеля стали основою для подальшої інтерпретації (або обґрунтування) трьох законів діалектики. Сам Геґель вважав вислів “закони діалектики” неможливим. На його думку, діалектична логіка — це логіка руху, динаміки, змін. А поняття закону фіксує стале, незмінне в певному співвідношенні. Тому вживання поняття закону діалектичної логіки — це недіалектичне тлумачення діалектики. Геґель позначав зміст основних розділів своєї логіки як “перехід”, “відношення” та “розвиток”. Розглянемо цей зміст, ураховуючи вже поширені уявлення про “закони діалектики”.

У розділі “Буття” ідеться про перехід кількісних змін у якісні. Суть переходу в тому, що до певної межі, котра позначена як “міра”, кількісні зміни не ведуть до зміни якості. Але при вичерпуванні міри найменша зміна кількості веде до зміни якості. У цьому сенсі саме остання крапля (коли вже чаша наповнена) переповнює чашу. Міра постає як єдність певної кількості з певною якістю. Якщо ж ми виходимо за межі міри, починають діяти інші кількісно-якісні характеристики (наприклад, і пара, і рідина залишаються з погляду хіміка водою, лише гідроліз води перетворює її на окремі хімічні елементи, які вже мають свою міру кількості та якості).

Кількість та якість невід'ємні одна від одної у мірі. Тому вони постають як відношення: такі сторони взаємодії, які взаємно заперечують, але й передбачають одна одну. Відношення характеризується як єдність та боротьба протилежностей. Але протилежності лише тоді постають у власній якості, коли набувають характеру граничних меж певного предмета. За межами цього предмета починаються якісь інші. Отже, протилежності постають як заперечення цілості певних предметів, а інші предмети — як заперечення заперечення. За умови, що ці інші предмети виростають із попередніх (як листок із бруньки), заперечення заперечення постає як внутрішній ритм розвитку. Тобто це процес якісних змін через внутрішні протиріччя, які, заперечуючи одна одну, призводять до ствердження нового, яке певною мірою ґрунтується на попередньому, але має і нову якість.

Такий самий підхід Геґель застосував і до розгляду історії світової філософії. Він вважав, що видатні філософські вчення, а також епохи розвитку філософії не відкидають інші вчення та епохи, а доповнюють їх, окреслюючи все ту ж спіраль розвитку. За Геґелем, кожне вчення відкрило і розробило якусь окрему категорію, а загалом вони утворюють вичерпні визначення змісту абсолютної ідеї. Тому, вважав Геґель, його логіка є адекватним виявленням абсолютної ідеї, завершеним знанням. Надалі можуть мінятися лише прояви того самого змісту, але не зміст.

Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

а) панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

б) намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;

в) телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Але попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.

7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804—1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступів із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки “Думки про смерть та безсмертя”), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837— 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній “логізовану теологію”. Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ і виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Звідси випливає висновок філософа: “Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту”.

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: “Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: “У чому полягає мій “метод”? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини”. Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: “У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...”. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає “не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти”.

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.

 

Висновки

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого—як переддень появи принципово нової філософії.

Резюме.

1. Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, лати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

2. І.Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледити щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

3. Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого боку, ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг).

4. Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; за Гегелем виходило, що джерелом усякого руху поставали внутрішні суперечності речей та явищ; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки.

1. Останній представник німецької класичної філософії Л.Фейєрбах зробив спробу перевести усі ідеї своїх попередників у русло людського самовизначення та самоутвердження, поклавши в основу своєї філософії антропологічний принцип. Його філософія справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.

 

РОЗДІЛ 8.

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX СТ.: ПЕРЕХІД ВІД КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ДО НЕКЛАСИЧНОЇ

У першій третині — середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. Її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.