Рудольф Карнап (1891-1970)

Передмова

Шпаргалки орієнтовані на людей не філософського складу мислення і нефілософської спеціальності. Загалом це не філософи для не філософів. В результаті, ви можете сміло нічого не читаючи йти на екзамен, відкривати ваше питання і читати на екзамені вже. Кожне запитання має 300-500 слів.

При підготовці відповідей використовувались різні матеріали, які додані в архіві(для тих, хто хоче познайомитись з першоджерелами та доробити шпаргалки до ідеалу(до ідеалу ми не встигли))

Якщо дор вас якимось дивом попали ці шпаргалки і були корисними, і ви хочете віддячити авторам є один спосіб(актуальний на 2015 рік)

У одного з наших викладачів (Сорба Олександр), стався крововилив у мозок. Відповідно буде корисною будь-яка фінансова допомога.

Є два варіанти:

1. Кафедра теорії та історії політичної науки. 204 аудиторія головного корпусу ЛНУ. Там завжди сидить хтось на кафедрі.

2. Можете скинути мені на карточку, і я передам вже на кафедру. Чесність гарантую, це мій науковий керівник. 4149 4378 4908 3876 Сорокопуд Марко Євгенович

Всім гарної здачі

Щиро ваші – політологи.

Відповіді до кандидатського іспиту з курсу “Філософія” (2014)

I. Аналітична інтерпретація наукового знання (логічний позитивізм – М. Шлік, Р. Карнап, Б. Рассел, К. Поппер).

II. Буття людини як центральна проблема екзистенційної філософії. М. Ґайдеггер “Буття і час”.

III. Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.

IV. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні К. Поппера. К. Поппер “Відкрите суспільство та його вороги”.

V. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.

VI. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.

VII. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.

VIII. І.Франко: філософія української перспективи.

IX. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів.

X. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.

XI. Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-П. Сартр "Екзистенціалізм – це гуманізм".

XII. Консервативні концепції суспільного розвитку України: П.Куліш, В.Липинський.

XIII. Кореспондентна та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.

XIV. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.

XV. Л.Вітгенштайн та його місце у філософії ХХ ст.

XVI. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у ХХ ст.

XVII. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.

XVIII. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм К.Поппера.

XIX. Обґрунтування значення експериментально-досвідного у гносеології Нового часу. Ф.Бекон "Новий Органон".

XX. Онтологічна проблематика схоластичної філософії: дискусії про універсалії.

XXI. Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.

XXII. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії А.Августина.

XXIII. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.

XXIV. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.

XXV. Пантеїзм філософії Н. Кузанського та Дж.Бруно.

XXVI. Персоналістичний напрям в українській філософії: від Сковороди до О.Кульчицького.

XXVII. Поняття громадянського суспільства та його структура.

XXVIII. Поняття громадянського суспільства та проблеми його становлення в Україні.

XXIX. Поняття і структура громадянського суспільства та перспективи його розвитку в Україні.

XXX. Поняття детермінізму та індетермінізму у некласичній філософії.

XXXI. Поняття істини в філософії. Істина як процес, її форми та критерії.

XXXII. Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель.

XXXIII. Поняття парадигми та її роль у наукових дослідженнях (за Т.Куном «Структура наукових революцій»).

XXXIV. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду. Філософія як теоретична форма світогляду.

XXXV. Поняття синергії. Синергетика як напрямок визначення системності і структурності відносно хаосу.

XXXVI. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм (Б.Спіноза, Р.Декарт, Г.Ляйбніц).

XXXVII. Поняття суспільного розвитку та його критерії. Характерні риси екологічної світоглядної парадигми та її відмінність від класичної, саєнтистської та ірраціоналістичної.

XXXVIII. Постнекласична наука: модель постнекласичного наукового знання (І.Лакатос).

XXXIX. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.

XL. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.

XLI. Проблема мислення і свідомості у філософії.

XLII. Проблема несвідомого у філософії фройдизму. Індивідуальне і колективне несвідоме (К.Юнґ).

XLIII. Проблема свободи у філософії. Свобода і необхідність.

XLIV. Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення Т.Аквінським.

XLV. Професійна філософія в Україні (ХVI - ХVII ст.): неоплатонізм та арістотелізм.

XLVI. Раціоналізм в гносеології Нового часу. Р.Декарт. “Роздуми про метод”.

XLVII. Рівні та форми наукового пізнання.

XLVIII. Соціальні спільності людей та співвідношення їх інтересів в суспільному розвитку. Нація і суспільство. Проблема націоналізму.

XLIX. Світоглядні ідеї Т.Шевченка і П. Куліша.

L. Система і метод діалектики у філософії Гегеля.

LI. Соціальна дійсність як предмет філософії Просвітництва.

LII. Соціально-філософські погляди І. Франка. “Що таке поступ?”

LIII. Суспільний прогрес. Формаційний, цивілізаційний, технократичний та інформаційний підходи до його розуміння.

LIV. Структуралізм і постструктуралізм у пошуках об’єктивної структури наукового пізнання світу (К.Леві-Строс і М.Фуко, Ж.Деріда).

LV. Соціально-філософська проблематика в Україні ХІХ-ХХ ст.

LVI. Феноменологічний напрямок філософії ХХ століття.

LVII. Філософія і наука як теоретичне знання: спільні риси та відмінності.

LVIII. Філософія Арістотеля.

LIX. Філософія Платона. Вчення про буття та ідеї.

LX. Філософія І. Канта. “Критика чистого розуму”.

LXI. Філософія ірраціоналізму А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Ф. Ніцше “Так казав Заратустра”.

LXII. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.

LXIII. Філософія і політика. Роль філософії в концептуальному обгрунтуванні політики.

LXIV. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.

LXV. Філософія як аксіологія. Визначення вартостей, їх функції, класифікація.

LXVI. Філософська герменевтика як методологія гуманітарного пізнання.

LXVII. Філософська парадигма марксизму: основні ідеї, концепти та їх соціально-політичні наслідки.

LXVIII. Філософські погляди Г.Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури на три світи, вчення про людину.

LXIX. Явище глобалізації та його економічні, технологічні, інформаційні, соціальні, культурні і політичні виміри.

LXX. Формування некласичної науки та її моделі (Г.Башляр, К. Поппер).

I. Аналітична інтерпретація наукового знання (логічний позитивізм – М. Шлік, Р. Карнап, Б. Рассел, К. Поппер).

Вступ

1) Аналітична інтерпретація наукового знання була зумовлена переходом науки на теоретичний рівень освоєння світу, а також математизацією та формалізацією природничого знання.

2) У XX ст. наукове знання функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному.

3) Логічний позитивізм, започатковує дослідження готового наукового знання. Неопозитивісти зводили філ.-ю до аналізу мови науки, намагалися вилучити з науки поняття, які не ґрунтувалися на фактах, прагнули формалізувати мову. Одна з центр. проблем – значення наукових висловів.

 

Рудольф Карнап (1891-1970)

1) Структура фізичного знання: досвідні факти, емпіричні закони та теоретичні закони.

2) Наука починається з безпосередньо спостережуваних фактів (одиничних подій)

3) Загальні твердження незалежно від рівня узагальненості – закони - емпіричними або теоретичними.

4) Емпіричні закони виявляють шляхом порівняння спостережень та їхнього узагальнення.

5) Теоретичні закони формулюють як гіпотези стосовно сконструйованих ідеальних об'єктів, які здатні пояснити відомі емпіричні закони або завбачити нові, що можуть бути підтвердженні в спостереженні або експерименті.

6) Вихідним пунктом верифікації є класифікація суджень на антинаукові, позанаукові та наукові. Під антинауковими судженнями він розуміє абсурдний набір слів. Про верифікацію таких суджень немає логічних підстав говорити. Позанаукові судження (філософські) формулюються на основі трансцендентального пізнання, а тому принципово не верифікуються. Проте вони мають смисл, оскільки він складається із значень термінів разом із законами синтаксису. Він може бути істинним або хибним, але для людини вартісним. Наукові судження, своєю чергою, Р. Карнап, йдучи за І. Кантом, поділяє на аналітичні та синтетичні.

7) Під аналітичними судженнями він розуміє логічні та математичні твердження (принципи, закони, аксіоми).

8) Під синтетичними науковими судженнями філософ ро-зуміє такі, які дають приріст наукового знання. Саме вони ве-рифікуються позитивно чи негативно, тобто встановлюється їхня істинність чи хибність.

9) Р. Карнап, не вдалося повністю формалізувати мову фізики, більше того, "мова фізики, за винятком математичної частини, все ще залишається головно природною мовою". Крім того, з'ясувалося, що в структурі наукових теорій завжди є метафізичні висловлювання, які не верифікуються, а це означає, що неможливо повністю формалізувати наукові теорії.

 

3. Моріц Шлік (1882-1936) сформував засади процедури верифікації (перевірка на істинність) – перевірка наук. положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. 1) виділення провідних положень з певної теорії; 2) зведення їх до простих атомарних суджень; 3) виділення в реальності таких самих атомарних фактів; 4) співставлення атомарних суджень з атомарними фактами; 5) обґрунтування результатів. Залежно від рез-ту висловлювання поділялися на істинні (підтверджені) і хибні. Обмеженість принципу вер-ї: 1) жоден закон науки чи теорет. конц-я такому співставленню не піддаються; 2) не можна застос. до фактів минулого; 3) науку не можна звести лише до фактів і логіки.

4. Бертра́н Расселл. Расселл вважав, що сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному дослідженні навколишнього світу. Згідно з теорією дескрипцій Рассела, для побудови логічно досконалої мови треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи суперечливих описів «круглий квадрат» і фіктивних дескрипцій («крилатий кінь»).

5. К. Поппер - принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень.

II. Буття людини як центральна проблема екзистенційної філософії. М. Ґайдеггер “Буття і час”.

1. 20-ті рр. XX ст. - екзистенціалізм. Мартін Гайдеґер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр.

2. М. Гайдегер "Буття і час" (1927), "Що таке метафізика?" (1929) - Фундаментальна онтологія.

3. Буття як присутність визначається через час, бо бути - означає існувати, перебувати в часі.

4. А чи є буття річчю? Який сенс всього існуючого? Буття не річ. Воно позачасове. Буття - це сенс існування.

5. Центральна проблема класичної онтології: чи існує зовнішній світ, як буття істого, - немає розв'язання, вона в принципі неможлива. Класична філософія розглядала буття незалежно від людини. Насправді, буття й людина взаємоналежать одне одному.

6. "Належати" - означає бути вкоріненим у буття, з ним співвідносити себе і відповідати йому. Лише людина здатна ставити питання про буття взагалі — про універсум і його цілісність, про своє місце в ньому.

7. Цілісний суб'єктивний світ людини, в якому концентрується буття - це не свідомість, що пізнає, досліджує, ставить мету, обмірковує, а свідомість, в якій постає система переживань людського перебування у світі: вона страждає, турбується, вчуває страх, надію, віру і зневір'я тощо.

8. Моє життя для мене значуще. Тому людське буття накладає на все існуюче людську специфіку - смисл. Отож, питання про смисл буття - головне питання онтології.

9. Фундаментальною структурою людини є турбота яка містить у собі три елементи. По-перше, - це зацікавленість своїм майбутнім, через само-проектування людина обґрунтовує своє майбутнє. По-друге, людина віднаходить себе, як "закинута" в світ. Співбуття з іншими та інтерес до себе, як "закинутого", обґрунтовує минуле. По-третє, людина як буття-у-світі, тобто серед речей, та пов'язаність із конкретними заняттями, обґрунтовує теперішнє.

10. Стурбованість - принцип буття людини в світі. Справжній смисл стурбованості - це часовість людського буття, його спрямованість до смерті. Смерть - онтологічна можливість людського існування. Смерть, скінченність є призначенням людського буття. Людина - це істота, яка приносить своє життя в жертву своєму призначенню. Однак це не означає, що людина готова пасивно йти до смерті або віддати своє життя без надання смерті сенсу. Людина прагне віднайти ідеал, вартий того, щоб заради нього пожертвувати собою.

11. Життєвий страх, викликаний перспективою втратити життя, змушує людину трансцендувати — виходити за межі конкретних обставин свого життя. Мета цього руху - це істинне буття (екзистенція), на відміну від "буття-в-світі" та "співбут-тя". Екзистувати - означає "бути поза собою".

12. Людина трансцендує від себе, як емпіричної індивідуальності, до себе, як самобутньої самості, тобто від того, що про неї думають інші і що вона думає сама про себе, до того, яка вона є насправді. Це її екзистенція. Вона - сутнісна характеристика людини.

 

III. Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.

1. Філософ: спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, використав цю істину як основу власного життя. Філософія як практична мораль. Знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою творцеві свому.

2. Ізборник Святослава 1073 p.: мудрість не стільки знання істини, але життя в істині.

3. Два світи: світ наявний і світ Божествений, трансцендентний щодо людини і природи. Природа немає цінності, світ Божествений є сенсом буття. Світ земний тим самим зображується не як осереддя «зла», а як співпричетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. А звідси оспівування краси цього світу. «Повчання» Мономаха: неможливо прославити сили твоєї і чудес: яке небо створено, яке сонце, все що створене помислом твоїм Божим.

4. Гносеологія: важива роль слова, адже у Біблії втаємничена істина, яку треба пізнати.

5. Серце: розум проник у серце і він забажав охрестити русь. Молися всім серцем.

6. Тіло і душа: Душа управляє тілом. «Посланні» Мономаху. Тіло — це плоть, з'єднана з душею. Протилежною відносно душі є плоть. Зло в плоті, що зіпсована гріхопадінням. Причиною зла вважається не матерія, а воля.

7. Людина: індивід, що особисто відповідає за вчинене протягом земного життя перед Богом.

8. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим сценарієм. Індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, землею, вздовж якої він пересувається протягом життя.

9. Святий: роль опосередковуючої ланки між земним світом людей і потойбічним, трансцендентним світом. Він — «обранець» серед людей, але, по суті, належить не їм, а світу Божественому. Розповідь про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети — обоження. Святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність.

10. «Слово про Закон і Благодать» Іларіона: закономірність розвитку історії. Епоха «Старого Заповіту»: взаємовідносини будувались на засадах рабства, безмежної покори, коли існував «Закон». Процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Роздуми про долю всього людства. Перевага "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт). Історична лінія постає висхідною, що пізніше виникло в історії, набуває вищої цінності порівняно із старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, що грунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, істину і благодать. Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт, "благодать" вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих боговибраних народів.

11. Філософська культура Київської Русі: синкретичний релігійно-філософсько-етичний комплекс.

 

IV. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні К. Поппера. К. Поппер “Відкрите суспільство та його вороги”.

1. К. Попер у праці "Відкрите суспільство та його вороги" (1966).

2. Аналізуючи метод К. Маркса, він дійшов висновку, що діалектика неспроможна обґрунтувати революційну заміну капіталізму соціалізмом.

3. На основі марксистської концепції було створене закрите суспільство, яке характеризували незмінні закони розвитку, тоталітаризм, примат суспільства над індивідом, особиста безвідповідальність, ідейний догматизм. У той час як західна демократія здійснила перехід до відкритого суспільства.

4. У цивілізованому суспільстві розширюється сфера особистих рішень та особистої відповідальності. Племінне, чи колективістське суспільство - закрите, а суспільство, в якому індивіди змушені ухвалювати особисті рішення - відкрите суспільство.

5. Закрите суспільство у своєму функціонуванні нагадує біологічний організм, де ціле домінує над частинами. Його ідеологією є колективізм, який проголошує важливість суспільства, групи чи класу, без яких індивід - ніщо. Індивід має слугувати інтересам суспільства. Наприклад, у платонівській соціальній філософії мірилом моральності е інтерес держави. Все, що сприяє їй, добре, благочестиве і справедливе, а все, що загрожує державі, аморальне, погане і несправедливе. Вона виправдовує сваволю держави стосовно не лише своїх громадян, а щодо інших держав і народів.

6. Відрите суспільство - держава є асамблеєю особистостей, його ідеологією є індивідуалізм, на якому ґрунтується етика та демократичні концепції права й держави. Найголовніша характеристика відкритого суспільства - конкуренція між членами суспільства за статус серед його членів. Таке суспільство вивільняє критичні здібності індивіда, а отже, в ньому панує дух раціонального критицизму.

7. Cоціальний прогрес, як історична закономірність, є результатом не дії невідворотних законів, а результатом соціальної інженерії.

8. Демократія - це система інституцій, які дають змогу здійснювати громадський контроль над правителями, їхньою відставкою і реформами.

9. Політична влада може контролювати економіку. Але державне втручання має бути обмеженим.

10. Характерними елементами відкр. сусп.-ва є плюралізм в культурі, економіці, політиці з розвиненими соціальними структурами і правовою державою.

11. К. Поппер виділив дві найважливіші харак-ки відкр. сусп.-ва: 1) у ньому є законним вільне обговорення і результати публічних дискусій впливають на політику; 2) у ньому є інститути, що сприяють волі тих, що не шукають вигоди. побудова такого сусп.-ва залежить від багатьох факторів: істор. минулого, традицій, політ. інституцій, методів виховання.

 

V. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.

 

Вступ

1) Два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”).

2) Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології.

3) Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний характер ставлення людини до світу.

1. Глобальний-технократичний підхід

1) характеризує цивілізацію як етап лінійно-прогресивного розвитку людства, що становить єдине ціле. Ц ивілізація - такий етап історичного поступу людства, на якому основою життєдіяльності людини стають штучно створені засоби та умови життя. Цивілізація постає як постійна зміна техніки й технології, завдяки систематичному використанню наукових знань у виробництві. глобальний підхід до цивілізації; по суті, розглядає етапи техногенного розвитку західної цивілізації та екстраполяцію її здобутків на цілий світ.

1) Елвін Тоффлер«Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації» (1980)

2) Аграрна цивілізація - економічним ресурсом тут була земля, обробка якої ґрунтується на силі м'язів людини з використанням енергії природних стихій: води, сонця, вітру.

3) Індустріальна цивілізація - Тут земля як ресурс поступилася місцем капіталу та технічним засобам матеріального виробництва. технічні та науково-технічні революції, а тому людина більше покладається не на фізичну силу, а на розум.

4) Інформаційна цивілізація виникла лише в 50-х роках XX ст. на Тихоокеанському узбережжі (США, Японія), а згодом в 60- 70-х роках утвердилася в Західній Європі. Головний ресурс - інформація та знання.

5) Інформаційна цивілізація стала дійсністю завдяки якісному стрибку в нагромадженні, інтелектуальній обробці, збереженні та передачі інформації. Стан розвитку інформаційного ринку та технічних можливостей передачі інформації дозволяє з упевненістю говорити про зародження глобальної інформаційної інфраструктури. Інформаційне суспільство  це співіснування двох світів: звичного фізичного та віртуального. В світі чільне місце займає інформація.

2. Локально-культурологічний підхід

1) цивілізацію як якісне відмінне етнічне чи історичне соціальне утворення. Тому цивілізаційний розвиток здійснюється не за єдиним зразком, а, навпаки, кожна цивілізація йде своїм шляхом.

2) А. Тойнбі"Дослідження історії"

- Навпаки, історичний процес передбачає багатоваріантність цивілізаційного розвитку, до того ж представники одного і того ж типу суспільства по-різному реагують на виклик історії.

- одні гинуть, інші виживають, але такою ціною, що потім вже ні на що не придатні; треті так вдало протистоять виклику долі, що відчувають себе не лише не ослабленими, але навіть створюють досить сприятливі умови для переборення прийдешніх випробовувань;

- 13 локальних цивілізацій. XX ст. - це китайська, індійська, ісламська, російська та західна.

3) Самуел Гантінґтон (1927 р. н.) "Зіткнення цивілізацій"

- цивілізації - це культурні спільноти, що різняться своєю історією, мовою, традиціями, а найбільше релігіями. вісім головних цивілізацій - західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, слов'яно-православну, латиноамериканську та африканську.

- Західну цивілізацію є спадкоємницею античної.

- Західне християнство, насамперед католицизм, а пізніше протестантизм, він вважає, чи не найважливішою характерною рисою західної цивілізації.

- Другою характерною ознакою є мова. Заходу двох мовних груп романської та германської.

- Важливою ознакою західної цивілізації було й те, що спочатку Церква як така, а потім кожна з церков існували окремо від держави. Бог і Цезар, церква й держава, духовна та світська влада становили собою дуалізм, що панував у західній культурі.

- Соціальний плюралізм став головним принципом у західних країнах стосовно виникнення парламентів, зборів та інших інституцій.

VI. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.

1. Коло питань: Космос та Логос, тлумачення першопочатку, буття і небуття., діалектика. Першою історичною -. Фалес (625 – 945 до н. е.). волога є головним фактором, що підтримує життя. Вода – початок вологи і, отже, першопочаток усього існуючого. Крім цього, вода має здатність перетворюватися в лід, пару. А чому б їй не перетворитися в інші тіла, як, наприклад, у камінь, землю, рослини?

2. Анаксимандр (610 – приблизно 547 рр. до н. е.) уперше вводить у філософію саме поняття “початок” (arche), яким він і хотів окреслити першопричину, першооснову всього існуючого. Філософ називає цей першопочаток світобудови “апейрон”, що означає “нескінченне”. Згідно з Анаксимандром, “апейрон” є тим, що “все охоплює і всім править”. Конкретні космологічні міркування Анаксимандра щодо вирішення механізму переходу від єдиного апейрону до нескінченного світу речей філософ подає як процес постійного виділення, вичленування протилежностей вологого та сухого, холодного й теплого з апейрону і тим самим народження, виникнення води, землі, повітря та вогню. Колообіг цих стихій, у свою чергу, зумовлює пізніше формування Всесвіту як цілого.

3. Анаксимен Першооснову буття чи першопочатку (arche) називає повітрям. Його позиція є близькою до Фалеса, однак, беручи повітря за першооснову буття, він дуже віддаляється і від Анаксимандрового апейрону, який, до речі, як і повітря, є невичерпний, нескінченний.

4. Геракліт Вогонь, як міркує Геракліт, є активним і творячим першопочатком; визначає весь світовий процес виникнення та загибелі.

5. “Усе плинне” (pantа rei). Розгортання протилежностей, їх взаємодія досягає космічного масштабу і є законом буття всього, тому що вогонь “править усім через усе”, а в Космосі безперервно проходить обмін “усього на вогонь” і “вогню на все”, як і золото, на яке вимінюють товари й товари – на золото. На думку Геракліта, Логос визначає весь космічний процес виникнення і зникнення речей та предметів у світі, що забезпечує їх гармонійний ритм, вічний рух космічного вогню “вгору” і “вниз”.

6. Філософія Піфагора: визнання ним числової структури світоладу, Космосу, де число, за словами Арістотеля, стає основою фізичного й морального світу, головним принципом існування всіх речей та предметів.

7. Піфагорійська філософія рефлектує і морально-етичну проблематику. Тут число є фактично субстанційною основою всього морального життя людини. З чисел виводять вони правила життя і поведінки людей. Символом справедливості служить для них досконалий квадрат. Дружба – це досконала рівність або ж взаємність у любові й відданості. Так само й політика ґрунтується на ідеї єдності, рівності. Найбільшим лихом піфагорійці визнають суспільну анархію, розлад. Найвища доброчинність – тотожна справедливості.

8. Парменід є центральною фігурою в елейській філософській школі. Головна засада філософської доктрини Парменіда сформульована у відомому принципі: “буття існує”, а “небуття не існує”, так що “є буття, а небуття зовсім немає”. Аргумент, який висуває Парменід на підтвердження того, що буття існує, а небуття не існує, є його припущення, що лише буття (як щось реальне) можна мислити, сприймати, а небуття (як ніщо, як не-існуюче) не можна ні мислити, ні будь-яким способом сприймати.

9. Демокріт переконаний, що “буття” – це неподільні, вічні і найменші наповненості, названі філософом атомами або неподільними. Демокріт допускає й існування порожнечі чи небуття (неіснуючого). Порожнеча як умову руху, переміщення атомів. Атоми Демокріта абсолютно без’якісні. Усі вони позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах тощо. Натомість атоми наділені так званими зовнішніми властивостями і розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем. Всі атоми різняться між собою, відповідно, величиною і вагою.

 

VII. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.

Згідно із засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Той, хто до нього прямує, має бути переконаний, що не можна назвати якийсь вчинок достеменно справедливим чи несправедливим. Так само не можна назвати якийсь спосіб пізнання достеменно істинним чи хибним.Тому важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження.

Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве Епікуру (341 – 271 до н. е.). Головний сенс– у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності).

Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського. Джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум.

Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля.

Вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею.

Римська філософія – практична. Сенека Він розглядав філософію як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; удосконалюючись, рівнятися на Бога, а в дечому навіть перевищувати його, сперечатися з ним. Найвищу шану, на думку філософа, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж – уміння добре ним послуговуватися.

Неоплатонічна школа. Її засновником був відомий мисленник еллінської доби Плотин (ІІІ ст. н. е.). Існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття. Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання.

Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей.

 

VIII. І.Франко: філософія української перспективи.

У поглядах на природу с-во і людину був переконаний в тому, що “матерія і сила”, “дух і тіло” – одна суть, впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навк. світу, свідомий діалектичний підхід до роз-ку в природі і с-ві.

Вважав боротьбу нар. мас рушійною силою сусп. роз-ку, особливу увагу звертав на неухильне зростання науки для працюючих класів. Постійно звертав увагу на найновіші досягнення в галузі природоз-ва, особливо таких прир-наукових концепцій як еволюційного роз-ку Ч.Дарвіна.

Основною філ. ідеєю є ідея особи, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від соціуму. Визначаючи спільноти, через які людина здатна реалізувати себе Франко акцентує увагу на нації. Саме вона становить невід’ємну органічну складову частину істор. пр-су. Соц-політ погляди Франка базуються не на класових а на загальнолюдських позиціях. Шлях до соціалізму – це народне відродження, роз-к нац. Свідомості, широка освітянська д-сть, а не диктатура пролетаріату і революція.
Інші його погляди:

1) народ творить свою історію, вирішує свою долю

2) в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбут. істор.зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних.

3) творчий пр-с (чи в худож. чи в наук. галузях) може і повинен бути предметом наукових досліджень

4) критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії.

5) був прихильником індуктивного м-ду в пізнанні і відкидав діалектичний м-д.

6) скептично висловлювався про марксистський світогляд

7) “держ. соціалізм” вважав гальмом історик. прогресу.

8) в релігії вбачав реальну опору людства, нічим не замінну і в часи лихоліть і в мирну добу.

За межами можливого

1. Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, відпалювання границь неможливого.

2. Основним елементом політичної незалежності нації є економічне питання – звільнення від економічного визиску.

3. Правлячий клас: хоче заробити на людській праці, він заробляє, потім помаєгає оточенню і цим розвиває суспільство – але це ілюзія. Бо клас є ненаситним і взагалі він творить зубожіння нації і нічого не робить для нації

4. «Будитель і маса»: інтелігенція і народ. Страждання як фатальна доля інтелігента-«будителя». Мойсей – життя будителя, який непобачить, як поктиться гомін волі. Сам Франко був інтелігентом будитилем.

5. Досягнення не економічних цілей а формування і впровадження Ідеалу – творення нації, а згодом держави, в процесі якого втрата матеріального визиску правлячою елітою.

6. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати.

7. Втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що "поза межами можливого". Але впадати у відчай не варто.

8. Як же досягти того, щоб кожен не лише розумом, а й серцем, не тільки через знання, а й у вірі осягнув ідеал нації? Як досягти перетворення інертної в собі етнічної маси на самостійний і самодіяльний організм? У здійсненні цих завдань І.Франко вбачає справжнє покликання інтелігенції, а проблема «індивід і нація» набуває характеру питання «будитель і народ».

 

IX. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів.

Класична

О. Конт. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.
Істотними в контівській соціології є методи дослідження суспільства. Конт обґрунтував застосування в соціології спостереження, а також експериментального, порівняльного й історичного методів. В соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов.

За Марксом не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. В історії людства нічого не трапляється випадково чи стихійно, а все є наслідком чи пов'язано з розвитком економічних та торгових відносин (товарного виробництва). Суспільний розвиток відбувається незалежно від людського мислення, тобто є об'єктивним процесом.

З поділом праці збільшується відчуження людини. Суть людини полягає в єдності його праці, життя та спільноти.

Макс Вебер (1864-1920) Заснував теорію соціальної дії, за якою суспільство постає як взаємодія індивідів та соціальних груп на основі узгодження їхніх інтересів, мови, релігії, моралі. Соціальні дії складають систему свідомого взаємовпливу людей, у якій індивід усвідомлює вплив своїх дій на інших та їхню на це реакцію. Вебер вважав, що історично розвиток суспільства супроводжує утвердження раціональності. Втіленням раціональності В. вважав правову державу. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" довів, що саме дух капіталізму спричинив до сучасного економічного процвітання людства і дослідив сукупність факторів, які спричинили виникнення капіталістичного ладу у Європі.

Некласична Толкотт Парсонс звертав увагу на соціальний порядок. Консенсус щодо цінностей – фундаментальний інтегративний принцип у суспільстві. Із загальноприйнятих цінностей витікають спільні цілі, які визначають загальний напрямок руху суспільства. Вводить поняття "соціальної рівноваги", яка досягається двома способами: соціалізацією і створенням механізмів соціального контролю. Розглядає суспільство як систему, що має відповідати 4-ьом функціональним вимогам:

1.Адаптація – система володіє навколишнім середовищем і має ресурси для забезпечення себе усім необхідним; 2. Цілеспрямованість виражає необхідність ставити цілі, на які спрямовується уся соціальна активність; 3. Інтеграція стосується координації різних частин системи. Головний інститут у цьому право. Усі стосунки координуються на основі правових норм. 4. Зразковість – втримання основних цінностей.

Ентоні Гідденс намагається з'єднати структуру і дію у суспільстві і стверджує, що ані структура, ані дія не можуть існувати незалежно один від одного. Для описання взаємодії структур і соціальних дій використовує термін "структурація". Гідденс вважає, що люди наділені бажанням стабільності і мають потребу "онтологічної безпеки", впевненості в тому, що природа і соціальний світ зостануться такими, якими є. Це, можливо, пов’язано із піклуванням про збереження власного життя. Бажання безпеки спричиняє створення зразків суспільного життя. Зразки змінюються тоді, коли більше не відповідають потребам безпеки. Поведінка людей у суспільстві стримується наявністю владних відносин.

Юрген Хабермас Головна праця "Теорія комунікативної дії". Центральне поняття теорії – дискурс – аргументація і порозуміння людей зі спільним життєвим світом, пов’язані із комунікативною раціональністю. Життєвий світ – це процес інтерпретацій. Головне у створенні суспільства – комунікативна діяльність. Хабермас вважає, що в сучасності відбувається випадання життєвого світу із систем або ж цілковите його підпорядкування системам. Системи стають нежиттєвими, несправжніми, ефемерними.

 

X. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.

Своїм розвитком наука завдячує філософії, бо саме в її теоретичному аспекті складалися наукові підходи до дослідження природи. Остаточне відокремлення наук від філософії відбулося в середині ХІХ – на початку ХХ століття.

Особливості ф.: загальність, суцільність (тотальність), ф. прагне проникнути в сутність буття ( питанням про універсальну основу світу, першопричину, першооснову – субстанцію), які є основою світоглядності.

Спільні риси: поняттєвий характер, систематизоване й предметне (АЛЕ для кожної науки предметом є вузька ділянка дійсності. Ф. ж є знанням, що розглядає відношення між людиною і світом у цілому).

Відмінні: міра проникнення в глибини буття природи, суспільства, людини (ф. – сутність буття).

Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й прогнозування процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що відкриваються нею. Філософія завжди в тій чи іншій степені виконувала стосовно науки функції методології пізнання й світоглядної інтерпретації її результатів.

В 19-20 століттях, на новому етапі розвитку знань, зазвучали протилежні судження про велич науки й неповноцінність філософії. У цей час виник і розвинувся позитивізм, що поставив під сумнів пізнавальні можливості філософії, її науковість. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що бентежили розуми протягом сторіч.

Основним завданням філософії, за О. Контом, є вищий ступінь узагальнення знання, а саме – систематизація наук. Конт вважає, що людське знання досягає завершеності, проходячи такі три стадії: релігійну, метафізичну (філософську) та позитивно-наукову.

Герберта Спенсера (1820 – 1903) наукове пізнання завжди умовне, бо лише підводить окремі істини під більш загальні. Тому не можна зрозуміти до кінця ні що є простір, ні час, матерія, рух, сила. Щоб зрозуміти зумовлене, слід йому протиставити реальний абсолют. Отож, завдання науки є пізнавання зумовленого, а пізнавання абсолюту є справою релігії.

 

XI. Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-П. Сартр "Екзистенціалізм – це гуманізм".

В екзистенціалізмі, який ще називають “філософією існування” яскраво виражена ідея соціально-субстанційного розуміння сутності людини. Наскрізною темою цієї філософії є “особа в ситуації”, причому в ситуації кризовій, безвихідній, межовій між життям і смертю. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. Це – перший принцип екзистенціальної філософії. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. Ці принципи лежать в основі праці Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм». Істотність людини  це свобода і відповідальність, вибір і тривога. Вільний вибір індивіда – це його доля, відповідальність і його трагедія. Свобода з’являється в екзис-мі як тягар, який повинна нести людина, тому що вона – особистість.

Людина просто існує, і не лише такою, якою себе уявляє, але й такою, якою хоче стати… Вона є лише тим, що сама з себе робить. Такий перший принцип екзистенціалізму. Це й називається суб’єктивністю, за яку нам дорікають… Людина – це насамперед проект. Отже, вона є нічим іншим, як сукупністю своїх дій, як власним життям. … Людина має знайти себе.

 

XII. Консервативні концепції суспільного розвитку України: П.Куліш, В.Липинський.

П. Куліш сповідував ідею природної незнищенності укр. нації.

В основі філософського світогляду П. Куліша характерний погляд на двояку сутність людини і світу: наявність внутрішнього сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому.

Людина розглядається як осередок постійної боротьби, що ведуть між собою «людина внутрішня» (глибинна, душевна) і «зовнішня» (поверхневе в людині). На підставі цього фундаментального дуалізму внутрішнього (сердечного) і зовнішнього (чужого і ворожого) П. Куліш розробляє ідею України, що стверджується через низку протиставлень: минулого і сучасного; народної мови і мови штучної; хутора і міста; України та Заходу; тощо.

Проблема мови. в Україні існували дві мови: мова зовнішня (чужа мова, що здатна була звертатися лише до розуму, а не до серця) та мова внутрішня.

Зважаючи на антитезу зовнішнього і внутрішнього П. Куліш протиставляє хутір чужому українській культурі місту.

П. Куліш вважав козацтво руйнівною силою, яка не маючи уявлень про державу, нищила здобутки культури. Разом з тим він позитивно оцінював діяльність української шляхти та козацької старшини. Зробити життя кращим, на думку мислителя, можуть лише освічені одиниці, оскільки несвідомий народ є пасивною масою і не здатний до самостійних розумних дій.

Суть історіософської концепції В. Липинського полягає в обґрунтуванні історичного покликання укр. шляхти очолити рух за державну незалежність.

В. Липинський стверджував, що ідею створення укр. незалежної держави може реалізувати лише весь народ під проводом «хліборобської верстви», яку він вважав основою укр. нації. Крім цього, політ. успіх укр. нац.-визв. змаганням міг забезпечити перехід зрусифікованої та сполонізованої еліти на укр. нац. позиції, оскільки це культурна та економічно сильна верства. В. Липинський доводив, що укр. рух впродовж ХІХ ст. завдячував саме тим представникам, що належали до пансько-поміщицької верстви, бо всі найважливіші нац. інституції були створені поміщиками й існували на їхні кошти.

Спадкова монархія, в її традиційній формі гетьманства, була б найкращою формою політичного устрою України. Ще одним суттєвим аспектом історіософії В. Липинського є культ сили, «великої людини, потужної, Богом посланої», бо саме великі люди творять історію. Ідеалізуючи постать Б. Хмельницького, В. Липинський, вбачав у ньому першого абсолютного укр. Монарха.

 

XIII. Кореспондентна та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

Кореспондентна теорія є безсилою і щодо визначення істинності чи помилковості знання багатьох розділів вищої математики.

Класичний підхід. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться.

Ф. Бекон, а саме: Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ. А звідси істинне знання  це “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи.

На думку Дж. Локка, істинне знання людина отримує через відчуття.

Пізнання постає, за І. Кантом, не дзеркальним відображенням об’єктів, а творчою конструюючою діяльністю свідомості, що породжує ідеальні об’єкти.

Марксизм розглядає пізнання як більш або менш адекватне відображення дійсності свідомістю людини. Під абсолютною істиною марксизм розуміє такий зміст наших знань, який не буде спростований у майбутньому; це всебічне, вичерпно точне знання про явище чи процес.

Якщо прихильники когерентної концепції шукають критерій істини в логічному доведені, а творці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини (інструменталістською) він полягає в її практичній корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники прагматизму пов'язують істину з практичною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини. Ця традиція під суб’єктом розуміє свідомість пізнавця з усім її змістом, а під об’єктом  річ, якою вона є сама в собі. Основні ідеї цієї філософії були сформульовані Ч. Пірсом.

Критерієм цінності знання є його корисність для здійснення тої чи тої діяльності. Істиною постає те, що “працює”, має практичні наслідки, які відповідають нашим очікуванням.

 

XIV. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.

Чотири підходи в інтерпретації поняття «цивілізації»:

- культурологогічний (тобто соціокультурне утворення) Тайлор: Цивілізація - знання, вірування, мистецтво, моральність і звички, засвоєні людиною як членом суспільства.

- соціологічний (тобто соціальна освіта). Уілкінсон: Соціальне утворення, що має загальний часовий і просторовий параметр, зосереджене навколо міських центрів, завдяки дії механізмів їхніх зв'язків, у першу чергу соціально-політичних.

- етнопсихологічний. зв'язок поняття цивілізації з особливостями етнічної історії (Л.Гумилев) специфіка культури і психології народу.

- географічний впливає географічне середовище

З філософської точки зору, к. – це особливий діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, включаючи в себе як зовнішній світ – природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини. у значенні її формування і розвитку. Культура: матеріальна, духовна.

Основні моделі культури в історії філософського осмислення культури.

- натуралістична: бачила в культурі людське продовження природи.завдяки культурі людини не виключається з природи, а утворюється вища ланка (Вольтер, Руссо)

- класична (19 ст.):людина як суб'єкт культури виступає творцем культури.твердий поділ об'єкта і суб'єкта пізнання.предмет пізнання - надіндивідуальна реальність, з якої виводиться культура окремої людини.ця модель ідеалістична, тому що головна визначальна сфера розвитку - духовна творчість культура - чисто духовне утворення

- некласична (модерністська): орієнтується на повсякденне життя людини. культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття.

- постмодерністська. Філософське осмислення культури - без суб'єкта. Поняття «культура» як гранично загальне не може бути виражене через якесь визначення, отримане за допомогою виділення якої-небудь сукупності ознак.

Підходи до осмислення культури:

- аксіологічний (ціннісний) підхід: виділення сфери буття, що називається світом цінностей. Саме, до цього світу і застосовне поняття «культура». культура - підсумок усього різноманіття діяльності людини як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Головні проблеми цього підходу - розуміння природи цінностей, їхнє походження загальзначимості.

- діяльний: культура виступає специфічним способом людської діяльності. у діяльності реалізується єдність суб'єктивного й об'єктивного. культура - спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, основа творчої активності людини.

- с труктуралістичний: культура - сукупність соціальних елементів, носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, родина, звичай, тексти, символи...), але без обліку особистих факторів.

- с оціологічний: - культура - соціальний інструмент, що дозволяє розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.

- гуманітарний: увага акцентується на удосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури.

 

XV. Л.Вітгенштайн та його місце у філософії ХХ ст.

Лінгвістична філософія.

Особливістю концепції Л.Вітґенштайна є визнання ролі людської діяльності в процесі формування значень: значення терміну мови розглядається не як образ об’єкта, що виникає в індивідуальній свідомості шляхом сумування загальних властивостей різних об`єктів, а як образ мовної гри, в якій термін використовується і яка описує деяку мовну діяльність.

Буденна мова багатозначна. Значення  це спосіб вживання слова. Буденна мова  це мова-гра лінгвістичними символами. Мовні ігри  це вільні витвори розуму і бажання.

Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву — «філософія звичайної мови».

Л. Вітґенштайн писав: “Філософія не може втручатися в фактичне використання мови, вона може лише описувати її. Філософія не може дати мові ніякого обґрунтування, вона залишає все як є. Філософія покликана з’ясувати, які поняття і в яких межах мають сенс”.

Всі філософські проблеми є мовними, стверджують аналітики. Філософ не може відкрити нових фактів. Нова філософія Вітгенштайна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету.

 

XVI. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у ХХ ст.

 

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль.

Для міфологічного світогляду характерним є: 1. Усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. 2. Міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був (він був колись). 3. Оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого.

Міфологічний світогляд – система образного знання про світ, що виражене сукупністю міфів. Міф – оповідь про життя та вчинки істот або героїв, пов’язаних з вищими силами й наділених надприродними здібностями та властивостями. Образи міфу несуть у собі закодовану модель сприйняття світу та поведінки.

Цей світ існує для людини як справжня дійсність, як єдиний світ мислення і речей. Поділ світу на духовний і тілесний для мислення міфологічного невластивий.

ХХ ст.. – політичні міфи

Спільні риси (традиційних і політичних міфів):

- не лише пояснюють те, що існує, але і створюють образ нової реальності, якою ще належить втілитися насправді.

- основним об'єктом міфологізації в обох випадках є минуле даного соціуму, яке зберігає свою актуальність для сьогодення.

- є дієвою силою, яка організовує поведінку індивіда і людських мас, реалізуються в суспільних ритуалах і укріплюють соціальні зв'язки. Виконують функції психологічної компенсації.

Відмінності:

- об'єктом традиц. міфологізації є боги, культурні герої або предки, в міфах ХХ ст - реальні люди і події справжнього і недавнього минулого.

- політичні міфи не успадковуються з глибини століть, але створюються певними людьми або групами людей. Наукоподібність.

- на відміну від міфів архаїчних, політ. Міфи поширюються не усним або рукописним шляхом, а головним чином через засоби масової інформації.

Можна намітити 4 групи сучасних міфів.

1. політичного і суспільного життя.

2. Міфи, пов'язані з етнічною і релігійною самоідентифікацією.

3. Міфи, пов'язані з позарелігійними віруваннями (НЛО, екстрасенсів).

4. Міфи масової культури (міф про Америку).

Функції:

- Аксіологічна (міф є засобом самовихваляння і наснаги);

- Телеологічна (у міфі визначаються мета і сенс історії, людського існування);

- Праксиологічна, реалізована в трьох планах: прогностичному, магічному і творчо-перетворювальної;

- Комунікативна (міф є сполучною ланкою епох і поколінь);

- Пізнавальна та пояснювальна;

- Компенсаторна (реалізація та задоволення потреб, які реально, як правило, нездійсненні).

 

XVII. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.

У загальному вигляді наука - це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Отримані знання дозволяють пояснити і зрозуміти досліджувані процеси, здійснити пророкування на майбутнє і відповідні наукові рекомендації.

Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут.

Третє, інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази.

Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути:

-репродуктивна ф-я - наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності;

-селективна ф-я - розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями;

-соціомобільна ф-я - як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві;

-комунікативна ф-я - наука є організованим спілкуванням.

Звичайно, взаємозв'язок науки і суспільного розвитку по-різному виявляється в різні історичні епохи.

 

XVIII. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм К.Поппера.

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження (Башляр). Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їх зміст залежить від застосовуваних засобів.

Критеріями раціональності некласичної науки є: теоретичний опис ідеального об'єкта, його математизація та формалізація.

Суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним.

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної н