Патристика: їдеї, представники та роль у духовному розвитку середньовіччя

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Схоластика

Рання схоластика

У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. "Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити" - так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях, він побудував відоме "онтологічне доведення" буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже сучасники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила висновок від існування ясного поняття про річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансельма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного откровення, а його логічне обґрунтування - лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.

Другим відомим представником ранньої схоластики є комп'єнський канонік Іоанн Росцелін (бл. 1050 - бл. 1120). У центрі його філософії був догмат триєдності Бога - один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне існування загального, мало тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому було небезпечним для основної догми християнства. У 1092 р. Церковний Собор у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі ("тритеїзмі" - трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.

У певний період на позиціях Росцеліна стояв його учень П'єр Абеляр (1079-1142). Він був відомий у Європі як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях "Так і ні", "Листування з Елоїзою" та інших він звертається до розуму як провідного інструмента і критерію в пошуках істини, як засобу популяризації християнського вчення. Але спроба раціонального захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне.

Класична схоластика

Ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики аристотелізмі. Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226-1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є "Сума проти язичників" (1264), "Сума теології" (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему "покатоличеного" аристотелізму - томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома вимовляється, як Томас, звідси "томізм"). За життя Фоми Аквінського його філософія недуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання "ангельський доктор", а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.

У центрі томізму - вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить природа, матерія, вищий Бог, абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина дається людям через послані Богом "істини одкровення". Однак "докази" буття Бога можна знайти шляхом осмислення "ідей", закладених Богом у природному світі. На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію подвійної істини: є "істини розуму" і є вищі істини - "істини одкровення". Істини розуму відкриваються нам через науку і філософію, істини одкровення - через теологію, зокрема через Святе Письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи - природу і Бога.

Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що всі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про універсали - природу загальних понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами - реалізмом і номіналізмом. Реалізм - напрям, представники якого вважають, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського. Номіналізм (від лат. nomen - ім'я, назва) - напрям, представники якого вважали, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена Найвидатнішими представниками цього напряму є Іоанн Росцелін та (у певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсалів існують не до, а після речей, тобто вони схилялися до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Оскільки поняття "Бог" - найбільш загальне, то за логікою номіналізму воно й повинно потрапити до розряду "другорядного", похідного від світу індивідуальних речей.

Наприкінці ХІІІ - на початку XIV ст. класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається з "роздоріжжя", до якого її привела проблема "віра-знання", "теологія - філософія"; образно кажучи, схоластика "розчахнулась" на ножицях "релігія - наука". Це виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона (1214-1294). Він розкривав непотрібність і навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом спостереження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішою є практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, задля якої мети всі предмети призначені Богом, а наука - як і через що виконується це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що розкриває властивості зовнішнього світу.

Проти раціональної теології виступав британський схоласт Іоанн Дуне Скот (1265-1308). У своїх творах "Оксфордський твір", "Про першооснови всіх речей" на перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349) наголошував на можливості вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. Щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Оккам формує цю думку в афоризмі, що відомий під назвою "оккамової бритви": "Сутності не потрібно примножувати без необхідності". Цей афоризм, зрештою, був спрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходу від схоластичного теоретизування.