Умови розвитку сприймання. Порушення сприймання

1. Рівень розвитку сенсорного та рухового апарату.

2. Забезпечення діяльності.

3. Спеціально організовані системне навчання та формування досвіду.

Розрізняють три групи порушень сприймання:

1. Галюцинації – сприйняття образів, які реально не існують у зовнішньому світі.

2. Псевдогалюцинації – це образи, які проектуються не із зовнішнього простору, а із внутрішнього.

3. Ілюзії – помилкове сприймання реальних речей та явищ. Є афективні ілюзії (обумовлені страхом чи тривожністю), вербальні ілюзії (хибне сприймання змісту розмов оточуючих; людині здається, що з неї глузують, насміхаються з неї, їй погрожують), парайдолічні (викликаються зниженим тонусом психічної діяльності), типові ілюзії (притаманні всім людям, виникають за деякої комбінації характеристик об’єктів).

25. Природа пам’яті. Теорії пам’яті людини.

Пам’ять (мнемічні процеси) – це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та послідовному відтворенні досвіду людини.

Природа пам’яті пояснюється в таких теоріях:

1. Психологічні теорії пам’яті.

Асоціативна теорія (основний принцип базується на понятті асоціації, тобто зв’язку між різними психічними явищами – для пам’яті між окремими частинами інформації чи матеріалу, який запам’ятовується). Розрізняють такі види асоціацій: асоціації за схожістю (матеріал запам’ятовується і відтворюється завдяки подібності із іншим матеріалом), за суміжністю (матеріал запам’ятовується шляхом поєднання його з іншим матеріалом в просторі, в часі чи інших параметрах), за контрастом (матеріал запам’ятовується завдяки своїм відмінним характеристикам).

Гештальт-теорія. Згідно з цією теорією, основним принципом пам’яті є не асоціація як окремий елемент, а цілісна організація – гештальт.

Біхевіористична теорія. Представники цієї теорії підкреслюють роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. На закріплення впливають: інтервал між навчанням, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та індивідуальні відмінності людей.

Когнітивна теорія. Визначає пам’ять як сукупність різноманітних блоків та процесів переробки інформації (увага, повторення, об’єднання, доповнення, заміна та інші).

Діяльнісна теорія (радянська школа). Згідно з нею, природа пам’яті пов’язується із оволодінням людиною різними видами діяльності. В рамках цієї теорії досліджується здатність людини керувати своєю пам’яттю.

2. Фізіологічні теорії пам’яті. Досліджують фізіологічні механізми пам’яті, базуються на вченні Павлова про закономірності вищої нервової діяльності. Пам’ять визначається як система умовних рефлексів. Встановлено, що пам’ять забезпечується системою спільно функціонуючих блоків мозку: блоки приймання інформації, її переробки та збереження.

3. Хімічна теорія. Прихильники визначають біохімічний рівень пам’яті, вважають, що в її основі лежать специфічні хімічні зміни. Виділяють два види пам’яті: генетичну (пов’язана з ДНК), індивідуальну (РНК).

26. Класифікація і види пам’яті.

1. За змістом матеріалу: рухова пам’ять (запам’ятання та відтворення рухів, є основою рухових навичок), емоційна (зберігає переживання та почуття, пов’язані з подіями минулого), образна (зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні уявлення, які узагальнені в певні образи), словесно-логічна (пов’язана з мисленням та мовою, спрямована на запам’ятовування смислу, загального змісту інформації).

2. За характером мети діяльності: мимовільна (здійснюється без спеціальної мети, без вольового зусилля, вона є наслідком певної практичної діяльності), довільна (пам’ять, яка протікає з чітко поставленою метою щось запам’ятати, відтворити, для цього використовується спеціальні мнемотехнічні прийоми).

3. Час закріплення та збереження матеріалу:сенсорна пам’ять (фіксується в периферичних частинах аналізаторів, це миттєвий відбиток різної модальності); короткочасна (утримує та відтворює інформацію, яка надходить із сенсорної пам’яті. Швидке запам’ятання та нетривале збереження інформації – 20-30 секунд); тривала (зберігає людський досвід, забезпечує тривале збереження матеріалу), тривала пам’ять із свідомим доступом і закритим доступом; оперативна пам’ять (запам’ятання в процесі конкретної діяльності, включає елементи короткочасної і тривалої пам’яті); феноменальна пам’ять (відтворення без змін після тривалого зберігання).

4. За усвідомленістю: механічна (запам’ятання внаслідок декількох повторень); логічна (передбачає переробку та осмислення інформації).

27. Процеси пам’яті.

1. Запам’ятання – закріплення нового матеріалу.

2. Збереження – процес, який забезпечує утримання матеріалу в пам’яті.

3. Забування – процес, який визначає втрату чіткості матеріалу, зменшення його обсягу, неможливість відтворення.

4. Відтворення – процес, який відновлює матеріал, що зберігається в пам’яті.

28. Умови ефективного запам’ятовування.

Індивідуальні особливості визначаються двома параметрами:

- особливостями процесів пам’яті: швидкість запам’ятання (кількість повторень, які необхідні для запам’ятання), точність запам’ятання (визначається кількістю помилок), міцність (збереження матеріалу та особливості його забування), готовність до відтворення (наскільки легко та швидко можна пригадати інформацію в необхідний момент);

- типом пам’яті: образний тип пам’яті (люди краще оперують образами), словесно-логічний (орієнтується на закономірності побудови матеріалу), проміжний (немає очевидного домінування).

Фактори, що впливають на продуктивність пам’яті, поділяють на 2 групи:

1. Об’єктивні:

- характер матеріалу (його наочність, системність, зрозумілість, зв’язність, ритмічність;

- кількість матеріалу (обсяг елементів, які необхідно запам’ятати та відтворити, він має бути оптимальним);

- обставини (фізичні – умови, в яких проходить процес запам’ятання; соціально-психологічні).

2. Суб’єктивні. Це індивідуальні особливості людини, яка запам’ятовує інформацію (стан організму, інтерес, установка, досвід, тип запам’ятання).

29. Поняття про мислення. Фізіологічні основи та функції мислення.

Мислення – найбільш узагальнена та опосередкована форма психічного відображення, яка встановлює зв’язки та відношення між об’єктами дійсності.

Функції мислення: розуміння (розкриття істотних характеристик і зв’язків між предметами); розв’язання проблем та завдань (виникає, коли не вистачає суб’єктивного досвіду в проблемних ситуаціях); цілеутворення (породження мети, цілі, прогнозування діяльності); рефлексія (діяльність суб’єкта, що спрямована на усвідомлення способів та дій свого пізнання та поведінки, виконує регулюючу функцію).

Структура мислення.

1. Змістовий компонент. Визначається емпіричними знаннями та науковими поняттями.

2. Функціонально-операційний компонент. Це мислительні операції (порівняння, синтез, аналіз, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація, систематизація тощо), а також форми мислення (поняття, судження, умовисновки – індуктивні та дедуктивні).

3. Цілемотиваційний компонент. Це цілі та пізнавальні мотиви, які формуються та проявляються в мислительній діяльності.

31. Мисленнєві дії та операції. Логічні форми мислення. Логічні форми мислення.

мислительні операції –це порівняння, синтез, аналіз, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація, систематизація тощо

Мисленнєві операції спрямовані на пізнавання об'єктів, а також контроль за виконанням перетворюючої функції. Мисленнєві операції взаємодіють між собою і взаємо-зумовлюють одна одну. Кожній з них відповідає операція, яка має протилежну за своїм характером функцію

Мисленнєві операції, розвиваючись і ускладнюючись у пізнавальному процесі, можуть виступати як мисленнєві дії. Мисленнєві дії — це дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень, уяви та в поняттях. Мисленнєві дії спрямовані на перетворення умов пізнання об'єкта, його образу, умов задачі тощо.

Логічне мислення — здатність мислити точно й послідовно, не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях, та вміння викривати логічні помилки. До форм логічного мислення відносять поняття, судження і умовиводи

СУДЖЕННЯ – форма мислення, в якій стверджується або заперечується наявність якихось зв’язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями та ознаками.

УМОВИВІД – форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження

ПОНЯТТЯ – форма мислення у вигляді слова або групи слів, яка відображає суттєві властивості, зв’язки та відношення предметів і явищ

32. Класифікація та види мислення.

ВИДИ МИСЛЕННЯ.

ЗА ФОРМОЮ: предметно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне.

Наочно-дійове мислення - розв'язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність. найбільш ефективне коли розв'язання завдання можливе саме в процесі практичної діяльності.

Наочно-образне мислення виявляється в тому, що людина оперує образами предметів та явищ, аналізуючи, порівнюючи чи узагальнюючи у них істотні ознаки.

Словесно-логічне мислення (або абстрактне) відбувається у словесній формі за допомогою понять

ЗА ХАРАКТЕРОМ РОЗВЯЗАНИХ ЗАДАЧ: теоретичне і практичне. розрізняють теоретичне і практичне мислення за типом розв'язуваних завдань і залежних від цього структурних та динамічних особливостей. Теоретичне мислення - це пізнання законів, правил.

ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ ТА ОРИГІНАЛЬНОСТІ: репродуктивне, творче.

ЗА СТУПЕНЕМ РОЗГОРНУТОСТІ: дискурсивне, інтуїтивне.

33. Індивідуальні відмінності у мисленні людини.

Індивідуальні особливості проявляються в таких якостях розуму: глибина (здатність виділити суттєві ознаки), поверховість (відображення несуттєвих, випадкових ознак), гнучкість (вміння змінити припущення та обраних шлях вирішення), інертність, або ригідність (здатність мислити звичним способом), стійкість (постійне орієнтування на характеристики об’єкта), нестійкість (необґрунтований відхід від суттєвих характеристик), усвідомленість (розуміння та здатність виразити в слові), неусвідомленість (труднощі при мовному відображенні), самостійність (прагнення самостійно проаналізувати задачу, чутливість до підказок), наслідуваність (постійне копіювання відомих способів міркування), критичність (усвідомлюваний контроль за перебігом інтелектуальної діяльності), навіюваність (схильність до цілеспрямованого впливу іншої людини).

Ці якості розуму проявляються в: умінні бачити проблемну ситуацію; формулюванні й аналізі задачі; цілеутворенні; виробленні гіпотез; прийнятті рішення.

34. Мислення як процес розв’язання завдань.

1. Мотивація – бажання вирішити проблему.

2. Аналіз проблеми (виділення вихідних даних та завдань, які треба виконати).

3. Пошук рішення: на основі одного відомого алгоритму; вибір оптимального варіанту з числа відомих алгоритмів; на основі комбінації варіантів; пошук принципово нового рішення. У випадку невдачі може бути відчай або «дозрівання ідей».

4. Логічне обґрунтування знайденого варіанту рішення.

5. Реалізація рішення.

6. Перевірка правильності знайденого рішення.

7. Корекція рішення в разі необхідності. Можливе повернення до другого етапу.

35. Поняття про уяву як вищий пізнавальний процес. Фізіологічна основа уяви.

Уява (імажинативний процес) – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Уява як особливий психічний пізнавальний процес знаходиться дещо осторонь від інших пізнавальних процесів, а разом з тим займає проміжне місце між сприйманням, мисленням та пам’яттю

Фізіологічні механізми:

1. Діяльність кори головного мозку.

2. Глибокі відділи мозку, а саме: гіпоталамо-лімбічна система та підкіркові ділянки мозку.

36. Прийоми (способи) створення образів уяви.

1. Аглютинація (склеювання) – це створення образів за допомогою комбінування частин та елементів інших образів.

2. Гіперболізація – це збільшення предметів чи кількості елементів в тому чи іншому об’єкті.

3. Літота – це зменшення величини образу або його частин, елементів.

4. Загострення, або акцентуація – підкреслення (акцентування) певних частин образу чи якостей.

5. Типізація – це виділення однорідних елементів в предметах, фактах, явищах.

6. Схематизація – це виділення та підкреслення рис схожості, зменшення елементів розбіжності (приклад – орнамент).

37. Класифікація та види уяви.

За метою: мимовільна (уява, яка не керується спеціально визначеною метою), довільна (образи, які людина створює вольовим зусиллям, довільно).

Залежно від характеру діяльності довільну уяву поділяють на: відтворюючу, або репродуктивну, - це створення образів, які відповідають певному опису, схемі, шаблону; творчу – це створення нових образів.

За активністю: активна уява (спрямована на виконання логічного або творчого завдання, проявляється як творча або відтворююча); пасивна уява (створення образів, які не втілюються в життя, вона може бути мимовільна – сни, довільна – марення, вигадки).

За змістом:художня уява (базується на чуттєвих образах), наукова (базується на плануванні досліджень, висуненні гіпотез), технічна (оперування образами просторових відношень).

Мрія – уява, спрямована на майбутнє.

Антиципуюча уява (передбачення) – здатність людини передбачати майбутні події.

38. Роль уяви у різних видах творчості, розвиток уяви. Взаємозв’язок мислення та уяви.

Уява – одна з провідних характеристик творчої особистості. Творчість – це передусім процес створення нового продукту завдяки і сприйманню, і пам’яті, і мисленню, і, звичайно, уяві. В цьому переліку головне місце належить саме уяві, її глибині і яскравості.

Подібне між мисленням та уявою: 1) мислення і уява виникають в проблемній ситуації; 2) вони детермінуються потребами особистості; 3) їх основу становить випереджальне відтворення.

Відмінне між мисленням та уявою: 1) в уяві образи створюються у вигляді яскравих уявлень, в мисленні – це оперування поняттями та категоріями; 2) міра невизначеності ситуації: при значному дефіциті інформації частіше діють механізми уяви, чим повніша інформація про задачу, тим вірогідніше вона розв’язується на рівні мислення.

Умови формування уяви:

1. Досвід людини.

2. Залучення людини до різноманітних видів діяльності.

3. Розвиток інтересів.

4. Використання спеціальних прийомів розвитку уяви.

39. Поняття про емоції та почуття. Функції емоцій і почуттів.

Емоція – це безпосереднє тимчасове переживання, що відображає значущість діючих на людину явищ та ситуацій.

Почуття – це стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, які відображають їх значущість стосовно потреб та мотивів людини.

Функції емоцій та почуттів:

1. Сигнальна. Переживання виникають і змінюються у зв’язку з подіями, що відбувають в довкіллі чи організмі людини.

2. Регулююча. Стійкі переживання та реакції спрямовують поведінку людини, регулюють, дають можливість долати різноманітні перешкоди та досягати мети.

40. Теорії емоцій.

Фізіологічні основи: 1) взаємодія підкіркових центрів та кори великих півкуль головного мозку; 2) динамічний стереотип; 3) роль другої сигнальної системи та її зв’язок з першою сигнальною системою.

Теорії:

1) Теорія Джеймса-Ланга: сприймання емоціогенних стимулів → нервово-м’язові реакції організму → переробка в ЦНС імпульсів, що поступають від органів → виникнення суб’єктивного переживання стимулу у вигляді емоції.

2) Теорія Кельмана-Барда: сприймання емоціогенних стимулів → переробка нервових імпульсів, що йдуть від рецепторів до ЦНС, з одночасною передачею збудження в кору головного мозку та до інших органів тіла → виникнення суб’єктивного переживання стимулу та поява нервово-м’язових реакцій на певні стимули.

3) Інформаційна теорія емоцій Сімонова. Е = П×(Н – С), де Е – емоція, П – потреба, Н – інформація, прогностично необхідна для задоволення даної потреби, С – наявна інформація, якою може оперувати людина.

41. Види емоцій.

Види емоцій:

За характером: позитивні, негативні.

За дієвістю: стенічні; астенічні.

За задоволенням потреб: нижчі, вищі.

За опосередкованістю: прості (безпосередньо пов’язані з відчуттями, їх називають емоційним фоном відчуттів), складні (фундаментальні емоції, пов’язані з розумінням, їх виділяє Ізард: інтерес, здивування, радість, сміх, страждання, гнів, відраза та інші).

Виділяють також ситуативні (пов’язані з конкретною ситуацією, явищем) та узагальнені (переходять в емоційні стани) емоції.

42. Види почуттів.

Види почуттів:

За характером: позитивні (коли подія оцінюється позитивно), негативні.

За дієвістю: стенічні (активні) – активізують, підсилюють діяльність; астенічні (пасивні) – гальмують, пригнічують діяльність.

За задоволенням потреб: нижчі почуття (задоволення органічний потреб), вищі почуття (задоволення складних соціальних потреб, що виникають в процесі життя людини).

За спрямованістю вищі почуття поділяються на: моральні (визначають ставлення до себе та до інших людей), інтелектуальні (пов’язані з пізнавальною діяльністю), естетичні (почуття краси, гармонії), праксичні (пов’язані з трудовою діяльністю).

За суб’єктивною цінністю (за Додоновим): альтруїстичні (орієнтовані на допомогу іншим людям), комунікативні (пов’язані зі спілкуванням), глоричні (пов’язані зі захопленням, славою тощо), праксичні, романтичні (пов’язані зі необхідністю чогось нового, незвіданого, оригінального), гностичні (пов’язані зі пізнавальною діяльністю), естетичні, гедонічні (задоволення тілесного та душевного комфорту), акизитивні (пов’язані з накопиченням, колекціонуванням, збиранням), пугнічні (мобілізаційні, пов’язані із переживанням ризику, азарту).

За формою переживання: настрої (загальний емоційний стан людини), афект (сильне короткочасне збудження з втратою здатності до свідомої регуляції поведінки), стрес (стан напруги, нагадує афект, але стрес більш протяжний), фрустрація (переживання, які виникають унаслідок ущемлення потреб людини), пристрасті (стійкі почуття, які проявляються в прагненні до однієї мети чи об’єкту).

43. Форми переживання емоцій і почуттів.

ВИДИ ЕМОЦІЙНИХ ЯВИЩ ТА ЇХ ПАРАМЕТРИ
АФЕКТ – психологічний стан, в основі якого лежить сильне, відносно короткочасне емоційне переживання. Це реакція на екстремальну ситуацію. Відмінними рисами афекту є його ситуативність, узагальненість, велика інтенсивність, незначна тривалість, бурхливість.	Характеризується значними змінами в свідомості, втратою самоволодіння, змінами всієї життєдіяльності організму.
НАСТРІЙ – загальний, відносно невеликий за інтенсивністю, емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус протягом певного часу. Йому властива дифузність, відсутність чіткого зв’язку з обставинами дійсності.	Характеризується підсвідомістю та слабкою виразністю. Може бути радісним, сумним тощо.
СТРЕС – сильне емоційне збудження, а також сукупність стереотипних, філогенетично запрограмованих неспецифічних реакцій усього організму, що робить можливим підвищену фізичну активність. Виникає в скрутних, несподіваних та небезпечних ситуаціях.	Сильні стреси порушують вегетатику, дезорганізують психіку, слабкі спонукають до дуже складної діяльності.
ПРИСТРАСТЬ – стійке, глибоке та сильне емоційне прагнення людини до певного об’єкта.	Максимальний інтерес до предмета пристрасті.

44. Емоційна індивідуальність людини. Розвиток і виховання культури емоцій і почуттів.

Емоційна індивідуальність визначається такими складовими: 1) індивідуально-типологічні характеристики темпераменту; 2) емоційні риси характеру; 3) суб’єктивна цінність переживання.

Виховання емоцій і відчуттів людини починається з найранішого дитинства. Найважливішою умовою формування позитивних емоцій і відчуттів є турбота з боку дорослих. Та дитина, якій не вистачає любов і ласка, зростає холодним і нечуйним. Для виникнення емоційної чуйності також важлива відповідальність за інше, турбота про молодших братів і сестри, а якщо таких немає, то про домашніх тварин. Необхідно, щоб дитина сама про когось піклувалася, за когось відповідав.

Ще одна умова формування емоцій і відчуттів у дитини полягає в тому, щоб відчуття дітей не обмежувалися тільки межами суб'єктивних переживань, а отримували свою реалізацію в конкретних вчинках, в діях і діяльності. Інакше легко можна виховати сентиментальних людей, здатних лише на словесне виявлення, але не здатних на неухильне втілення свого відчуття в життя.

45. Соціальна обумовленість людських почуттів. Почуття та особистість. Вищі почуття.

Почуття — стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає значення цих явищ відповідно до її потреб і мотивів.

Почуття формуються в процесі суспільного розвитку людини і змінюються залежно від конкретних соціальних умов

У процесі формування особистості почуття організовуються в ієрархічну систему, в якій одні з них здобувають провідне місце, інші залишаються потенційними, нереалізованими.

до складу емоцій входять настрої, афекти й нижчі та вищі почуття. Нижчі почуття передбачають задоволення або незадоволення природних потреб, а також відчуття (почуття), пов'язані із самопочуттям (утома, млявість тощо). Вищі почуття виникають у зв'язку із задоволенням або незадоволенням суспільних потреб людини.

Моральні почуття. Це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей і до себе самої. Вони нерозривно пов'язані з нормами поведінки, прийнятними в певному суспільстві, з оцінкою відповідності цим нормам дій, вчинків, намірів людин

Почуття честі. Це високі моральні почуття, що характеризуються ставленням людини до самої себе і ставленням до неї Інших людей.

Інтелектуальні почуття. З'являються в процесі переживань, які пов'язані з розумовою, пізнавальною діяльністю людини. Такими є почуття любові до знань, почуття нового, здивування, сумніву, впевненості, невпевненості.

Естетичні почуття. До естетичних почуттів належать почуття краси, прекрасного, які породжуються явищами природи, результатами праці людей, мистецькою і творчою діяльністю.

46. Поняття про волю. Функції волі. Воля як саморегуляція діяльності.

Воля – форма психічного відображення, що проявляється в здатності до вибору дій, пов’язаних з подоланням зовнішніх чи внутрішніх перешкод.

Функції: 1) спонукальна (здатність до мобілізації, активізації зусиль на шляху до досягнення мети; 2) гальмівна (стримування, спрямоване на зменшення мотивації, обмеження небажаної активності).

Воля є важливим компонентом психіки людини, нерозривно пов’язаної з мотивами, пізнавальними та емоційними процесами;

Вольові дії за своєю природою причинно зумовлені, виникають в процесі активної взаємодії з середовищем;

Вольові властивості (якості) особистості являють собою стійкі психічні утворення;

Вольова активність має складну психологічну структуру і включає в себе 1) ставлення до зовнішніх впливів; 2) мотивацію; 3) свідому саморегуляцію

47. Локус контролю. Вольова регуляція поведінки. Можливості виховання та самовиховання волі.

Вольові якості особистості – відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Вольові якості людини утворюють силу волі особистості.

Вольові якості характеризуються такими параметрами: генералізованість (поширення якості на різні сфери особистості), вираженість (інтенсивність прояву якості в певних видах діяльності чи поведінки).

Вольові якості особистості визначають також локуси контролю: екстернальний (схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім обставинам), інтернальний (схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій власним здібностям, прагненням, цінностям, зусиллям і т.д.).

Вольова слабкість, яка проявляється за межами норми – це абулія та апраксія.

ВИХОВАННЯ ВОЛІ – ЦЕ ПО СУТІ ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ЦІЛОМУ, А НЕ ЯКОЇСЬ ОДНІЄЇ ЇЇ ЯКОСТІ

Позитивне значення для виховання волі мають передусім свідомі цілеспрямовані вправи у здійсненні вольових дій, тобто вправи, пов’язані с свідомим прагненням людини навчитися володіти собою, опанувати вольові способи поведінки.

В цілому, виховання волі у людини відбувається як єдиний процес, у якому моменти усвідомлення, переконування і виправлення, набування досвіду взаємопов’язані та взаємозумовлені.

48. Простий і складний вольовий акт.

Розрізняють два типи вольових дій (вольового акту): 1) простий вольовий акт (спонукання до дії переходить в саму дію майже автоматично). Його структура: виникнення спонукання та усвідомлення мети; досягнення мети. 2) складна вольова дія (складний вольовий акт) – безпосередньо дії передує врахування її наслідків, прийняття рішення, складання плану його здійснення. Його структура: мета і прагнення її досягти; усвідомлення ряду можливостей досягнути мети; поява мотивів, що підкріплюють чи відкидають ці можливості; боротьба мотивів і вибір; прийняття однієї з можливостей у вигляді версії прийняття рішення; здійснення прийнятого рішення.

Прийняття рішення і його виконання викликають особливий емоційний стан, а саме вольове зусилля – це форма емоційного стресу, що мобілізує внутрішні ресурси людини (пам’ять, мислення, уяву) та створює додаткові мотиви до дії, які відсутні або недостатні, та переживається як стан значної напруги. В результаті вольового зусилля гальмується дія одних стимулів та підсилюється дія інших. Результат вольового зусилля – це емоційне задоволення, яке переживається як перемога над собою.

49. Класифікація основних вольових якостей особистості.

Класифікація вольових якостей (за В.К. Каліним):

1. Базальні (або первинні) вольові якості. Вони становлять підґрунтя вольових якостей людини. Це енергійність (здатність вольовим зусиллям швидко підвищувати активність до необхідного рівня), терплячість (здатність підтримувати інтенсивність роботи при різних перешкодах), витримка (здатність швидко гальмувати дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення), сміливість (здатність при виникненні небезпеки – для життя, здоров’я чи престижу – зберегти стійкість організації психічних функцій та не знизити якість діяльності; це вміння протистояти страху, ризикувати).

2. Системні (або вторинні) вольові якості. За своєю будовою вони складні і включають в себе інші прояви (емоційні, інтелектуальні тощо). Основні: цілеспрямованість (уміння керуватись загальними стійкими цілями), наполегливість (здатність добиватись мети), принциповість (вміння керуватись стійкими принципами, точкою зору), самостійність (здатність обходитись без чужої допомоги), ініціативність (здатність знаходити нове рішення), рішучість (здатність сприймати обдумати рішення і послідовно втілювати їх в життя), організованість (вміння керуватись визначеним планом).

Вольові якості людини утворюють силу волі особистості.

50. Поняття про увагу. Фізіологічні основи уваги. Функції уваги.

Увага (атенційні процеси) – це довільно чи мимовільно спрямованість і зосередженість свідомості на певному об’єкті чи діяльності.

Функції уваги:

1. Відбір релевантних (значущих) стимулів, які відповідають потребам людини.

2. Ігнорування (гальмування, знешкодження) побічних, супутніх впливів, які не пов’язані з потребами.

3. Утримання (збереження) зразків діяльності, поки вона не буде закінчена.

4. Регуляція та контроль перебігу діяльності.

Увага не самостійний психічний процес, це динамічна сторона інших психічних процесів.

Фізіологічні основи уваги:

1. Павлов визначив фізіологічні основи уваги через поняття «оптимальний осередок збудження» - коли збуджуються одні клітини мозку, інші гальмуються (людина здатна проявляти увагу до тих подразників, які викликали збудження).

2. О.О. Ухтомський уточнив це поняття і розробив «принцип домінанти» - збудження розподіляється в нервовій системі нерівномірно, кожна діяльність може викликати такі осередки, які відрізняються інтенсивністю та стійкістю. Домінанта – більш стійкий осередок підвищеної збудливості центрів кори головного мозку.

3. Сучасні погляди. Характер протікання уваги пов’язують із загальною активацією діяльності мозку. Механізми, які підтримують тонус кори півкуль головного мозку, пов’язані з такими утвореннями: гіпоталамічна система, гіпокамп, ретикулярна формація, яка знаходиться в стовбурі мозку та підкоркових ділянках і є фільтром для сигналів.

Види уваги.

За особливостями об’єктів: зовнішня увага (спрямованість на об’єкти довкілля), внутрішня увага (спрямованість на думки, переживання, відчуття тощо).

За метою: мимовільна увага (виникає незалежно від наміру чи мети), довільна увага (свідома спрямованість і регульоване зосередження на певних об’єктах внутрішнього або зовнішнього світу), післядовільна увага (виникає на основі пізнавального інтересу).

За формою організації: індивідуальна увага (увага суб’єкта на своєму завданні), колективна увага (зосередження уваги всієї групи), групова увага (увага певної частини людей в умовах колективу).

За синхронізацією: передувага (стан підвищеної готовності свідомості до включення в роботу, може виникати як мимовільно, так і під впливом інструкції), випереджувальна увага (цілеспрямований пошук та відбір інформації, який забезпечить реалізацію визначеного плану діяльності), запізніла увага (увага пасивна, виникає повільно, відстає від початку виконання діяльності).

52. Властивості уваги.

Увага – це здатність певний час зосереджуватися на одному об’єкті. Експериментальними дослідженнями доведено, що увазі притаманні періодичні мимовільні коливання.

Концентрація – ступінь інтенсивності, зосередженості уваги.

Розподіл уваги – здатність людини виконувати декілька справ одночасно. Умовою розподілу уваги є можливість виконувати деякі види діяльності автоматично.

Переключення – свідоме, осмислене, перенесення уваги з одного об’єкта на інший. Реалізується за таких умов: суб’єктивне ставлення людини до певних видів діяльності, особливості попередньої і наступної діяльності.

Обсяг (об’єм) уваги – кількість об’єктів, які ми можемо охопити з достатньою якістю одночасно.

Відволікання – мимовільне переміщення уваги з одного об’єкта на інший. З відволіканням пов’язана така характеристика, як розсіяність: надлишок різноманітних неглибоких інтересів; однобока зосередженість на певній діяльності.

53. Умови привертання та розвитку уваги. Підтримка уваги в процесі діяльності.

Умови привертання мимовільної уваги: викликається особливостями об’єкта, залежить від сили дії подразника, його новизни, яскравості емоційного тону, інтересу, змісту та форми викладеного матеріалу.

Умови привертання довільної уваги: залежить від активності особистості, ставлення людини до цієї діяльності, здатності поставити чітку мету діяльності, здатності структурувати та організувати діяльність; спеціальні прийоми та техніки розвитку уваги. Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями.

. Стійкість залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об'єктів діяльності, й індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею. Сила уваги зменшується за несприятливих умов діяльності (гуркіт, крики, вибухи) та залежно від ступеня втоми, стану здоров'я.

54. Активність і діяльність.

Активність – загальна характеристика живий істот, їх власна динаміка як джерело перетворення і підтримки ними життєво значущих зв’язків з оточуючим світом, притаманна всім живими істотам здатність до саморегуляції. Активність людини відрізняється від активності тварин наявністю не лише біологічних потреб, а й власне людських потреб. Активність виходить із потреби в діяльності, вона не тільки передує діяльності, а й супроводжує її.

Принципова відмінність діяльності від активності в тому, що діяльність виходить із потреби в конкретному предметі, конкретному результаті, діяльність керується конкретною метою.

Діяльність – внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.

55. Діяльність як психологічна проблема. Поняття про діяльність як прояв фізичної і психічної активності.

Діяльність – внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.Діяльність – це система взаємодії людини, як суб’єкта, з оточуючим світом, в процесі якої людина відображує навколишній світ у формі психічних образів, реалізуються та розвиваються її потреби, цінності та відносини, відбувається цілеспрямоване перетворення

чинником діяльності є мотив. Мотив - це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними й культурними потребами. Потреби – стан індивіда, який відображає залежність віл умов існування і призводить до активності по відношенню до цих умов.

Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання,

56. Зміст і структура діяльності.

Структура діяльності за А.В.Петровським:

1. Мотиваційна основа.

2. Цільова основа.

3. Інструментальна основа активності: знання (сукупність відомостей, здатність людини орієнтуватись у системі соціальних відносин, діяти відповідно до життєвих ситуацій), навички (автоматизовані дії, які визначають опанування способів виконання певних видів діяльності, доведені до автоматизму, неусвідомлювані), уміння (включають в себе знання і навички, це здатність свідомо виконувати певні дії, вони є основою майстерності в нових умовах, професіоналізму).

Структура діяльності за О.М.Леонтьєвим, Л.С.Виготським:

1. Мотиви (близькі або далекі, особисті або суспільні).

2. Дії: зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це фізичні, предметні, рухові дії; внутрішні – сенсорні, перцептивні, мнемічні, мислительні та імажинативні. Інтеріоризація – перехід зовнішніх дій у внутрішні дії, мислительні. Екстеріоризація – перехід внутрішніх дій у зовнішні, наприклад, створення предметів (тексту, письма, картини, тощо).

3. Цілі – кінцевий результат, який має бути досягнутий. Цілі можуть бути близькі або далекі, особисті або суспільні.

Ієрархічна будова діяльності:

1. Рівень особливих діяльностей (види діяльності). Особливими діяльностями визначають ігрову, навчальну та трудову діяльність. Кожна із них складається із сукупності дій, що керуються певними специфічними мотивами і орієнтовані на певний результат.

2. Рівень дій. Дія – основна одиниця аналізу діяльності. Дія – процес, спрямований на досягнення мети. Через дії людина проявляє активність і досягає мети.

Дія складається з таких частин: орієнтувальна частина (забезпечує відображення, сукупності умов, як об’єктивних, так і суб’єктивних, необхідних для виконання дії); виконавська, або робоча, частина (здійснює задані перетворення в об’єкті дій); контрольно-корегувальна (відстежує хід виконання дій, спів ставляє отримані результати із заданими зразками, за необхідності забезпечує корекцію як орієнтувальної, так і виконавської частин). Дії реалізуються через операції.

3. Рівень операцій. Операція – це спосіб виконання дії. Психологічна характеристика операцій полягає в тому, що вони мало усвідомлюються чи не усвідомлюються і цим відрізняються від дій, які орієнтовані на свідому мету.

4. Рівень психофізіологічних функцій. Під психофізіологічними функціями в теорії діяльності розуміють фізіологічне забезпечення психічних процесів (здатності відчуттів, моторні здібності тощо) вони даються суб’єкту від природи

57. Основні види людської діяльності.

Розрізняють три основних види діяльності:

1. Гра – вид діяльності в умовних ситуаціях, спрямований на відтворення та засвоєння суспільного досвіду. Функції гри: розвивальна, розважальна, спілкування, ритуал та традиція, спортивні захоплення. Види ігор: предметні (орієнтовані на оволодіння функціями предметів), рольові (спрямовані на засвоєння соціальних ролей), сюжетні (спрямовані на моделювання певних сюжетів), ігри з правилами (орієнтовані на засвоєння певних норм, правил, заборон, заохочень), дидактичні ігри (навчаючі ігри), індивідуальні та групові ігри.

2. Навчання – вид діяльності, який є процесом цілеспрямованого передавання соціального досвіду та організацією формування знань, навичок та умінь. Види навчання: організоване (цілеспрямована передача знань, професійне навчання); неорганізоване, або стихійне (елементи навчання в інших видах діяльності); самоосвіта (визначення системи знань, умінь та навичок самою особистістю).

3. Праця – вид діяльності, спрямований на створення певного матеріального чи ідеального продукту. Функції праці: удосконалення знарядь праці, підвищення продуктивності праці, праця як фактор творчого розвитку особистості.

Виділяють так звану «провідну» діяльність – вид діяльності, який забезпечує психічний розвиток особистості на тому чи іншому етапі онтогенезу.

58. Опанування діяльністю. Навички та вміння. Етапи та чинники формування продуктивності навичок.

Основною оволодіння діяльністю є дослідницькі спроби та відбір (людина робить спроби якісно виконати рух, контролює результат; успішні спроби залишаються, неуспішні відкидаються). Таке багаторазове повторення певних дій чи елементів діяльності, метою якого є засвоєння, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, називається вправою. В результаті багаторазових вправ виникає навичка як автоматизований спосіб виконання дії.

Етапи формування навичок (за К.К.Платоновим):

1. Початок осмислення навички.	Чітке розуміння мети, але невиразне уявлення способів її досягнення, грубі помилки.
2. Свідоме, але невміле виконання.	Чітке розуміння того, як потрібно виконувати дію, але неточне її виконання.
3. Автоматизація навички.	Чітке виконання дій. Уникнення зайвих рухів. Можливість позитивного перенесення.
4. Високоавтоматизована навичка.	Точне економне стійке виконання дії; іноді стає основною для виконання більш складної дії.
5. (Необов’язковий) Деавтоматизація навички.	Погіршення виконання дії, поява попередніх помилок та напруженості.
6. Повторна автоматизація.	Поновлення особливостей 4-го етапу.

Етапи формування за Амезо, Домашенко.

1. Аналітичний.	Вичленовування та оволодіння окремими елементами дій.
2. Синтетичний.	Об’єднання елементів у цілісну дію.
3. Автоматизація.	Подолання напруженості, досягнення необхідної швидкості та плавності дії.

Кожна навичка формується в системі з іншими: одні з них допомагають утворенню нових, інші – перешкоджають. Це явище називається взаємодією навичок. Характер взаємодії (перенесення навичок) може бути різний: 1) позитивне перенесення (узгодженість навичок) виникає тоді, коли одна навичка є засобом для виникнення іншої; кінець першої навички є початком наступної; 2) негативне перенесення (інтерференція навичок) – взаємний негативний гальмівний вплив або злиття навичок;

Ще один елемент діяльності, який відрізняється від навичок, ‑ звичка. Основа її властивість: вона може бути непродуктивним елементом, досить часто вона негнучка, нерозумна частина діяльності, яка не має свідомої мети, але може певною мірою свідомо контролюватись.

59. Індивідуальні особливості діяльності людини.

Індивідуальні особливості діяльності людини називають індивідуальним стилем – стійкі узагальнені особливості виконання діяльності конкретною особистістю.

Ознаки індивідуального стилю діяльності: 1) стійка система прийомів та способів діяльності; 2) зумовленість цієї системи певними особистими якостями; 3) функціонування цієї системи прийомів як засобу ефективного пристосування до об’єктивних вимог ситуації.

60. Головні відмінності людської діяльності від активності тварини.

Активність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстиктивними та умовно- рефлекторними діями, спрямованими на пристосування до уов життя і задоволення різноманітних біологічних потреб у їжі, розмноженні, захисті. Людська діяльність за сутністю є соціальною.Вона сформувалася історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли і розвинулися історично.Діяльність людини х-ся свідомістю і цілеспрямованістю.

Особистість задовольняючи свої потреби, взаємодіє з середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби до його здійснення, виявляє фізичну і розумову активність у досягненні поставленої мети.

Активність людини відрізняється від активності тварин наявністю не лише біологічних потреб, а й власне людських потреб. Активність виходить із потреби в діяльності, вона не тільки передує діяльності, а й супроводжує її.

61. Поняття про особистість у психології. Основні характеристики особистості.

Поняття «людина» включає в себе сім вимірів, або іпостасей: людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як особистість, людина як фізичне тіло, підвладне законам механіки.

Індивід – це людина як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого та набутого, що визначається таким набором рис: вік, стать, зовнішність, задатки, потяги, а також освіта та професія.

Особистість – це соціалізований індивід, це людина у системі взаємин з іншими людьми. Природні властивості індивіда соціалізуються в особистості. Особистість – це такі соціально значущі риси: соціальний статус, авторитетність, лідерство, членство в групі, життєва позиція, свобода волі, здатність до вибору, відповідальність тощо.

Особистість кожної людини має сукупність рис, які властиві лише їй та утворюють її індивідуальність. Це поєднання психологічних особливостей людини, які визначають її своєрідні відмінності від інших людей; проявляються в різних сферах (інтелектуальній, емоційній, вольовій, поведінковій тощо).

62. Співвідношення понять: людина. Індивід. Особистість. Індивідуальність. Суб’єкт.

Суб’єкт – людина, яка проявляє себе в певній діяльності. Основним проявом суб’єкта діяльності є його активність.

63. Склад і структура особистості. Біологічне та соціальне в структурі особистості.

Основу особистості становить її структура – це відносно стійкий зв’язок і взаємодія всіх сторін особистості як цілісного утворення.

Структура особистості за Рубінштейном:

1. Спрямованість особистості (потреби, інтереси, ідеали людини).

2. Знання, уміння, навички людини.

3. Індивідуально-типологічні особливості (темперамент, характер, здібності).

Структура особистості за Ковальовим:

1. Спрямованість.

2. Характер, вольові якості людини, які визначають стиль її поведінки.

3. Можливості людини (система здібностей).

4. Система вправ, яка забезпечує самоконтроль та саморегуляцію людини.

Структура особистості за Платоновим:

1. Підструктура спрямованості. Вона включає ставлення людини та моральні риси.

2. Підструктура форм відображення. Це індивідуальні особливості психічних процесів.

3. Підструктура соціального досвіду (знання, уміння, навички).

4. Підструктура біологічно зумовлена. Це типологічні характеристики, патологічні зміни, вікові та статеві особливості.

64. «Я»- концепція.

Самосвідомість – це усвідомлення людиною самої себе, яке формується під впливом інших людей. Результатом та процесом самосвідомості є «Я-концепція» особистості.

«Я-концепція» - динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона визначає свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе.

В структурі «Я-концепції» виділяють такі компоненти:

1. Когнітивний компонент – «Я-образ». Це система уявлень про себе («хто я?», «який/яка я?»).

2. Емоційний – самооцінка. Визначає систему ставлень людини до самої себе, це та цінність, значущість, якої надає собі людина в цілому чи окремим сторонам своєї поведінки/діяльності. Елементом самооцінки є рівень домагань особистості – прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Самооцінка характеризується такими параметрами: 1) рівень – висока, середня, низька; 2) співвідношення з реальними успіхами – адекватна, неадекватна; 3) особливості будови – конфліктна, безконфліктна (гармонійна, дисгармонійна). Порушення самооцінки породжує такий самооцінний феномен, як афект неадекватності – стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом в діяльності і проявляється в тому, що людина не усвідомлює цю неуспішність або не бажає її визнавати. На основі самооцінки розвивається самоповага – це співвідношення справжніх досягнень особистості і того, на що людина претендує, розраховує. Самоповага = успіх/домагання. Для збільшення самоповаги є два шляхи: збільшувати успіхи, зменшувати домагання.

3. Поведінковий компонент. Проявляє в реальних вчинках, поведінці, діях людини. Він є результатом прояву особливостей перших двох компонентів.

65. Самосвідомість. Можливості розвитку самосвідомості особистості.

самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. самосвідомість - знанням людини про саму себе.

компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу.

Самосвідомість – це усвідомлення людиною самої себе, яке формується під впливом інших людей. Результатом та процесом самосвідомості є «Я-концепція» особистості. Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.

66. Самооцінка. Рівень домагань. Афект неадекватності. Самоповага.

самооцінка. Визначає систему ставлень людини до самої себе, це та цінність, значущість, якої надає собі людина в цілому чи окремим сторонам своєї поведінки/діяльності. Елементом самооцінки є рівень домагань особистості – прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Самооцінка характеризується такими параметрами: 1) рівень – висока, середня, низька; 2) співвідношення з реальними успіхами – адекватна, неадекватна; 3) особливості будови – конфліктна, безконфліктна (гармонійна, дисгармонійна). Порушення самооцінки породжує такий самооцінний феномен, як афект неадекватності – стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом в діяльності і проявляється в тому, що людина не усвідомлює цю неуспішність або не бажає її визнавати. На основі самооцінки розвивається самоповага – це співвідношення справжніх досягнень особистості і того, на що людина претендує, розраховує. Самоповага = успіх/домагання. Для збільшення самоповаги є два шляхи: збільшувати успіхи, зменшувати домагання.

67. Структура особистості за Фрейдом.

Видокремив три рівні структури особистості: «воно» (id) – несвідомий рівень, вмістилище інстинктів, який керується принципом задоволення; «я», або «ego» - свідомий рівень, який здійснює критичну оцінку реальності і узгоджує несвідомого з умовами соціуму; «зверх-я», або «superego» - рівень, який формується під впливом моральних правил та установок суспільства. «Superego» відповідає за почуття провини, сорому. «Ego», на яке тисне несвідоме «воно», постійно вимагаючи задоволення потреб, має узгоджувати ці потяги із установками «superego». Таким чином, «ego» - це прошарок між двома протилежними рівнями, механізм стримування, порушення в діяльності якого, за З.Фрейдом, призводить до виникнення неврозів.

68. Структура особистості за П.Платоновим.

Структура особистості за Платоновим:

1. Підструктура спрямованості. Вона включає ставлення людини та моральні риси.

2. Підструктура форм відображення. Це індивідуальні особливості психічних процесів.

3. Підструктура соціального досвіду (знання, уміння, навички).

69. Структура особистості в теорії персоналізації А.В.Петровського.

Структура особистості за Петровським (теорія персоналізації):

1. Внутрішньоіндивідна, або інтраіндивідна, підструктура (темперамент, характер, здібності).

2. Зовнішньоіндивідна, або інтеріндивідна, підструктура, яка проявляється в спілкуванні, взаємодії з іншими людьми.

3. Надіндивідна, або метаіндивідна, підструктура. Особистість виноситься за межі фізичного тіла, це «внески», які робить людина в інших людей. Тут можна говорити про квазіособистість – нереальну людину, образ якої справив великий вплив на інших людей, наприклад, Ісус Христос.

70. Психологічний захист особистості.

Заперечення виявляється в тому, шо інформація, яка тривожить і може призвести до конфлікту, не сприймається.

Витіснення — це спосіб уникнення внутрішнього конфлікту завдяки активному вилученню із свідомості несприятливого мотиву чи неприємної Інформації

Проекція — несвідоме перенесення (приписування) власних почуттів, бажань і прагнень, у яких людина не хоче зізнатися, розуміючи їх соціальну неприйнятість, на інших.

Ідентифікація — несвідоме перенесення на себе почуттів і якостей, властивих іншій людині і недоступних, але бажаних для себе

Раціоналізація - виправдовування своєї поведінки

Включення — це механізм захисту, близький до раціоналізації, коли також переоцінюється значущість чинника, шо травмує.

Заміщення — це перенесення дії, спрямованої на недоступний об'єкт, на дії з доступним об'єктом.

Ізоляція — відокремлення у свідомості людини чинників, які її травмують.

Втеча - це фізична або уявна втеча від надто важкої ситуації. У маленьких дітей це найпоширеніший захисний механізм,

Зсув - підміна реального джерела гніву чи страху кимсь або чимсь. Типовим прикладом такого захисту є непряма фізична агресія (виміщення зла, досади на об'єкті, що не має стосунку до ситуації).

Регресія - повернення до більш онтогенетично ранніх, примітивних форм реагування на емоціогенну ситуацію.

Реактивні утворення - поведінка, протилежна до наявних думок і бажань, які викликають тривогу, з метою їхнього маскування. Вона властива більш зрілим дітям, а також дорослим. Наприклад, прагнучи сховати свою закоханість, людина виявлятиме до об'єкта обожнювання недружелюбність, а підлітки - і агресивність.

71. Потреби та мотиви особистості. Спрямованість особистості.

Потреби – стан індивіда, який відображає залежність віл умов існування і призводить до активності по відношенню до цих умов.

Види потреб:

За походженням: природні (первинні, вроджені, біологічні, вітальні), які забезпечують збереження та підтримку життя людини у їжі, сні, відпочинку, температурному режимі, в особі протилежної статі; культурні (набуті, суспільні) – в них виявляється залежність людини від продуктів людської культури, За характером: матеріальні – залежність людини від предметів, матеріальної культури (в одязі, житлі, тощо); духовні потреби – залежність від продуктів суспільної свідомості, необхідність поділитися думками, переживаннями, відвідати культурні заходи тощо).

Ієрархія потреб за Маслоу, який вважав, що всі потреби вроджені.

5-й рівень – найвищий, 1-й - найнижчий

5. Потреби самоактуалізації

4. Потреби в самоповазі

3. Потреби в приналежності та любові

2. Потреби в безпеці та захисті

1. Фізіологічні потреби

Фізіологічні - потреби в їжі, воді, кисні, фізична активність, сон, захист від екстремальних температур і сенсорна стимуляція

Потреби з безпеці та захисті –виражають зацікавленість у довготривалому виживанні.

Потреби з приналежності, любові – люди прагнуть встановлювати зв’язки з іншими людьми, потреби в дружбі, необхідність утворенні сім’ї, народження дітей.

Потреба в самоповазі має два типи: власне самоповага (переживання компетентності, незалежності, свободи) та повага з боку інших людей (престиж, визнання, репутація, статус, прийняття іншими).

Потреба в самоактуалізації - бажання людини стати тим, ким вона може стати, реалізація своїх талантів, здібностей, потенціалу.

Мотив – спонукання до діяльності, пов’язане із задоволенням потреби. Мотиви поділяються на:

- усвідомлювані – людина дає звіт своїй діяльності, може її критично оцінити;

- неусвідомлювані – вони впливають на поведінку,але людина не дає собі звіту про їх наявність.

Усвідомлювані мотиви:

Інтерес – емоційний прояв пізнавальних потреб людини: безпосередній та опосередкований; глибинний та поверховий; широкий та вузький; стійкий та нестійкий.

Переконання – усвідомлення спонукання діяти у відповідності до своїх поглядів та ціннісними орієнтаціями; переконання та знання визначають світогляд.

Прагнення – мотив, який визначає необхідність досягнути певного результату вольовим зусиллям. Його форми: наміри (аналіз умов та засобів); мрії (образ бажаного майбутнього); пристрасті (акцентуація всього, що пов’язано з потребами); ідеал (необхідність наслідувати приклад, який прийнятий за зразок у поведінці, діяльності).

Неусвідомлювані мотиви: установка (готовність, схильність суб’єкта, яка визначає стійкий, цілеспрямований характер сприймання, діяльності чи поведінки людини), яка може бути позитивною і негативною; потяг (психічний стан, який є перехідним явищем до задоволення потреби або її згасання), який характерний для юнацького віку, переходить у бажання або згасання.

Спрямованість – це система спонукань, домінуючих мотивів, яка визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Проявляється у таких формах: світогляд, ідеали, інтереси, бажання, переконання тощо. Розрізняють три види спрямованості: 1) егоїстична, або спрямованість на себе, коли людина більше керується мотивами власного благополуччя; 2) колективістська, або альтруїстична, або спрямованість на взаємодію, коли людина керується мотивами та інтересами інших осіб; 3) ділова спрямованість, або спрямованість на завдання, коли людина керується мотивами, пов’язаними з виконанням певної діяльності, завдання

72. Поняття про спілкування. Функції спілкування. Взаємозв’язок спілкування та діяльності.

Спілкування -_ взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру

За метою виділяють наступні функції спілкування (Л.Карпєнко)

1) Контактна. Метою цієї функції є встановлення контакту як стану спільної готовності до прийому та передачі повідомлення взаємоорієнтованості.

2) Інформаційна. обмін повідомленнями

3) Спонукальна. Полягає у стимуляції активності партнера в спілкуванні,

4) Координаційна. Полягає у взаємному орієнтуванні і узгодженні дій для організації спільної діяльності.

5) Функція розуміння. адекватне сприймання, і розуміння партнерами один одного (намірів, установок, переживань, станів).

6) Амотивна. Передбачає цілеспрямоване збудження у партнера потрібних емоційних переживань (обмін емоціями) чи несвідомий «обмін емоціями

7) Управління відносинами (функція встановлення стосунків) - усвідомлення і фіксування свого місця в системі міжособистісних та інших зв'язків спілкування

8) Функція здійснення впливу зміна намірів, установок, думок, поглядів, рішень, уявлень, потреб, дій, активності, смаків, норм та стандартів поведінки, оцінки партнера.

В.В.Знаков виділяє наступні функції спілкування:

а) організація спільної діяльності;

б) зізнання людьми один одного;

в) формування і розвиток міжособистісних стосунків.

73. Структура спілкування.

Спілкування - складний процес, у якому виділяють три взаємопов'язані аспекти:

- комунікативний;

- інтерактивний;

- перцептивний.

Комупікативпий-аспект спілкування забезпечує обмін інформацією; обмін між учасниками різною інформацією: знаннями, думками, почуттями. Спілкування розглядається не тільки як процес передачі інформації, але і її створення.

Інтерактивний аспект - регулює взаємодію партнерів у спілкуванні; передбачає певний вплив на іншу людину, зміну її поведінки та діяльності.

Перцептивний аспект спілкування - Спілкуючись, люди намагаються емоційно оцінювати один одного, зрозуміти вчинки, спрогнозувати поведінку інших, змоделювати власну.

Цього досягають завдяки використанню механізмів соціальної перцепції:

Ідентифікація - уподібнення себе іншій людині, яка відіграє важливу роль у спілкуванні і взаємодії; процес ототожнення себе з іншим індивідом чи групою, основою якого є емоційний зв'язок.

Емпатія - реалізується як емоційний відгук на потреби іншого, тісно пов'язаний з ідентифікацією.

Емпатія може бути адекватною і неадекватною (одні люди радіють чужому горю, інші співчувають).

Егоцентризм - зосередження індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину

Рефлексія - перцептивний механізм, який реалізується як внутрішнє уявлення людини про дутику тих, із ким вона контактує.

74. Засоби спілкування.

Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мовні (вербальні) засоби доповнюються невербальними: жести, міміка, пантоміміка та ін.

Мова і мовлення. важливою характеристикою людини, яка відрізняє її від інших живих істот, є здатність до передачі та засвоєння досвіду за допомогою мови.

Мова — це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис - набір правил, за якими будується речення.

Слова як знаки характеризуються тим, що ними позначається не лише критичні ситуації, як у тварин, а майже все.

Процес використання людиною мови для спілкування називають мовленнєвою діяльністю.

Мовлення — це конкретне застосування мови для висловлення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди Індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної реальності.

75. Види мови і мовлення.

Види мовленнєвої діяльності класифікуються за різними ознаками.

1.3а складністю психофізіологічних механізмів, які забезпечують процес мовлення, вирізняють: хорове мовлення; ехолалічне (просте повторення); мовлення-називання; комунікативне мовлення;

2. За рівнем планування: активне (монологічне); реактивне (діалогічне); допоміжні види мовлення (читання письмового тексту).

3. За довільністю (більш чи менш довільне).

4. За екстеріоризованістю чи інтеріоризованістю: зовнішнє: усне (мон