Поняття та види виборчих систем

Форма державного устрою

Форма державного устрою - адміністративно-територіальна організація держави, а також система взаємостосунків центральних і регіональних органів влади.

Розрізняють наступні форми державного устрою:

Унітарна держава - найпоширеніший вид територіально-політичної організації. В такій державі:існують загальні для всієї країни представницькі, законодавчі і судові органи, повноваження яких розповсюджуються на всю територію;функціонує єдина система законодавства;всі адміністративно-територіальні мають однаковий юридичний статус і не володіють якою-небудь політичною самостійністю.

Федеративна держава - це добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу (федераціями в даний час є 20 країн світу).

Основні риси федерації:територію федерації утворюють території її;існують два рівні влади: федеральний і республіканський;наявність подвійної правової системи, подвійного громадянства, двопалатного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси суб'єктів федерації, а друга - загальнонаціональні інтереси.

Конфедераці я - форма міждержавного об'єднання, при якій держави – суб'єкти конфедерації утворюють постійний союз в цілях координації своєї діяльності в тих або інших сферах, повністю зберігаючи свою незалежність.

Конфедерація звичайно не має свого особливого, єдиного громадянства, єдиної правової і податкової системи. Кожний суб'єкт конфедерації має власні суверенні державні органи, а органи конфедерації, як правило, складаються з представників її суб'єктів. Так, конфедерацією були США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., Нідерланди до 1795 р., Німеччина до 1867 р. В сучасному світі конфедерація не має помітного розповсюдження.

26) Концепції правової та соціальної дуржави

Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, яка ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканності її прав, свобод та законних інтересів. Сам термін "правова держава" (нім. Rechtsstaat) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Велькер, Р. фон Моль та інші).

Наявність розвинутого громадянського суспільства. 2. Правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.3. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову.4. Розв'язання питань і прийняття загальних рішень за ознакою більшості, але з урахуванням прав меншості.5. Легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об'єднань, рухів.6. Вседоступність суспільно значимої інформації, незалежність ЗМІ.

Перші соціальні держави виникають в 50—60-х роках XX ст. Основний закон ФРН 1949 p., що одним із перших закріпив це поняття, розкриває його зміст як гарантування гідного прожиткового мінімуму, соціальної рівності, соціального забезпечення, загального добробуту, державної допомоги тим, хто не в змозі самостійно себе забезпечити. Тобто соціальні держави — це ті держави, які в широких масштабах займаються розподілом соціального багатства і державних ресурсів, не пригнічуючи при тому ринкове середовище, а доповнюючи його розвиненою системою заходів соціальної політики.

27. Поняття політичний режим

Політичний режим (від франц. regime) - державний суспільний устрій, спосіб правління. Це функціонування політичного життя, що складається внаслідок політичних дій соціальних суб' єктів у системі певних політичних владних інститутів, структур, політичних відносин і взаємодії людини і суспільства. Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Основними компонентами політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і які відповідають інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою.

28. Поняття авторитарного режиму, головні особливості

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів.

Як і демократичний режим, він зберігає автономію особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ, авторитарний режим характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язування чиєї-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

— відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

— намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

— є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний ха-рактер.

29. Тоталітарний режим

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов´язковою ідеологією. Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму з´явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам´ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов´язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

- сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

- монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства;

- влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера

- - політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

- вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму;

- громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій

Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов´язковою опорою на репресивний апарат.

Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР.

30. Демократичні принципи

Демократія базується на ряді принципів: поділу влади, вибору основних органів державної влади, плюралізму, гласності, незалежного контролю, більшості, тощо.

Принцип поділу влади. Згідно з ним державну владу слід розділяти на декілька сфер або гілок, кожна з яких володіє власними специфічними функціями – законодавча, виконавча і судова гілки влади. Голова держави, парламент, уряд, судова влада мають строго окреслені права і повноваження. Водночас вони постійно взаємодіють між собою у процесі формування та здійснення державної політики.

Принцип виборності основних органів державної влади. Демократія передбачає, що всі особи які контролюють політичні владні структури, повинні бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично через чітко встановлений час переобиратись. Переобрання відбувається шляхом проведення вільних, конкурентних виборів.

Принцип плюралізму. Суспільство розподілено за багатьма лініями і параметрами, і суть демократії полягає у визнанні законності різних соціально-політичних сил, кожна з яких переслідує свої власні політичні інтереси. Цей принцип виключає монополію на владу зі сторони якої не будь однієї особи, соціальної групи, партії, тощо. Проголошуються ідеї самого широкого вибору в усіх сферах суспільного життя.

Принцип гласності. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

Принцип рівності. Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: “Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах”. Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища.

Принцип більшості. У відповідності з ним рішення приймається на основі думки більшості. Там де панує принцип однодумства не має і не може бути демократії.

Принцип незалежного контролю. Здійснюється громадськими об’єднаннями, самими громадянами самостійно або разом з органами державного контролю за діяльністю державних структур.

31. Сучасні теорії демократії

Безумовно, почати слід з ліберальної теорії демократії. Ця концепція (в особі своїх представників М. Олсона, Ф. Хайєка, Ф. Ешера та ін.) при описі представницької демократії виходить з центральної тези, пов'язаної з англосаксонською історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, здатний ухвалювати рішення і такий, що несе за них відповідальність

Теоретики плюралістичної концепції демократії (А. Бентлі, Б. Гросс, Р. Даль, В. Корнхаузер, Г. Ласкі, Ч. Ліндблом, Н. А. Полсбі, Д. Трумен, Г. Уоллес та ін.) виходять з того, що не особа, не народ, а група є головною рушійною силою політики в сучасному демократичному суспільстві.

Творці елітарної теорії демократії (П. Барах, X. Кене, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер та ін.) виступають проти перебільшень і прожектерства, що присутні, на їх думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії. Прихильники елітарної теорії не вважають недоліком панування і владу демократичної еліти

Американський політолог Аренд Лейпхарт (народ. 1936) запропонував ідею консоціальної (співсуспільної) демократії, під якою він розумів "сегментарний плюралізм", що включає всі можливі в багатоскладному товаристві лінії розділення, та демократію згоди. Більшість сучасних суспільств є багатоскладними, характеризуються "сегментарними відмінностями", які можуть мати релігійну, ідеологічну, мовну, регіональну, расову або етнічну природу. Групи населення, що виділяються на основі вказаних відмінностей, американський політолог назвав сегментами багатоскладного суспільства. Для такого суспільства як найважливіша характеристика виступає політична стабільність, що включає такі поняття, як підтримка системи, громадський порядок, легітимність і ефективність.

На основі моделі конкурентного елітизму американський економіст і політолог Ептоні Даунс (народ. 1930) розробив економічну теорію демократії, побудовану на основі сформульованого ним положення проте, що кожна людина за допомогою раціональної діяльності може добитися максимальної особистої користі.

Основні положення економічної демократії знайшли своє відображення в ринковій теорії демократії. Ця теорія заснована на експансії законів ринкової економіки на всі сфери, не лише на економічні, але і на соціально-політичні відносини

Концепція партіціпаторної демократії (від англ. participate - брати участь), яку розробили сучасні політологи Керол Пейтман (автор терміна "демократія участі" і книги "Участь і демократична теорія", 1970), Крофорд Макферсон, Джозсф Циммерман, Норберто Боббіо, Пітер Бахрах, Бенджамін Барберта ін., розглядає проблему забезпечення дієвішої свободи і рівності, вимагаючи розширення суспільної участі, особливо для нижчих верств, підвищення їх загального культурного і освітнього рівня, залучення до основ політичної культури для ухвалення самостійних політичних рішень.

Марксистська (соціалістична) теорія демократії двояко ставиться до самої ідеї демократії. Згідно з марксистською доктриною існують тільки класові демократії

Прихильники ідентитарної теорії демократії (Ж.-Ж. Руссо, К. Шмітт та ін.) виходять з цілісності народу (нації, класу), наявності у нього єдиної волі щодо акту її публічного виразу і ідентичності цієї волі і дій представників влади

Плебісцитарна теорія демократії в своїй основі розроблена Максом Вебером. У концепції Вебера демократія виступає як спосіб і засіб, а не мета в собі. Це спосіб обрання лідерів, засіб як для надання їх правлінню законності, так і для залучення значної маси населення до суспільних справ.

32. ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ ПАРТІЇ

Політичні партії займають особливе місце в політичній системі суспільства і грають роль посередника між державою і громадським суспільством. Взаємовідносини людей в суспільстві відбуваються в двох координатах: вертикальної, власної політичної, і горизонтальної – соціальної. Вертикальні, політичні зв?язки здійснюються зверху (державна влада) вниз (народна маса), визначаючи політичні відносини політичного управління і підпорядкування. Горизонтальні зв?язки (соціальні) – неполітичні, однак, при певних умовах вони можуть стати політичними, оскільки регулюються законами.

Слово “партія” походить від латинського “pars”, “partis” вказуючи частину чого-небудь. Сучасні партії виникли в Європі і Америці в XIX сторіччі. Їх поява була обумовлена сукупністю політичних і інституційних змін, що відбулися в європейських країнах і США.

Таким чином, політичні партії виникають лише на певному етапі розвитку суспільства, коли більшість його громадян в тій або іншій мірі залучаються до політичного процесу, стають його учасниками. Хоча спочатку партії не були згуртованими, націленими на боротьбу за владу. Як правило, це були організації, що опозиційно настроєні до держави і що представляли інтереси певних шарів суспільства

У сучасній політичний літературі виділяється ще один вид походження партій – шляхом злиття і розколу інших партій. Незалежно від специфіки формування тих або інших політичних партій, історії їх розвитку – у всіх випадках ці процеси виражали і виражають потребу залучення маси до керування державою, закономірну тенденцію демократичного розвитку суспільства

По-перше, партія – це організація, тобто тривале об?єднання людей на самих різних рівнях політики – від місцевого до міжнародного.

По-друге, ознакою партії є існування стійких місцевих організацій, підтримуючих регулярні зв?язки з центральним керівництвом.

По-третє, метою керівництва центральної і місцевої організації є завоювання і здійснення державної влади. По-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства.

По-п'яте, будь-яка партія є носієм певної ідеології або особливого бачення світу і людини.

Політична функція складається в практичній участі партії в боротьбі за владу, в її здійсненні, в прийнятті політичних рішень і в контролі за їх виконанням. Партії виступають як інтитуційна форма забезпечення доступу різних груп людей до важелів державної влади.

Ідеологічна функція складається у виявленні, обгрунтовані і вираженні інтересів людей як об?єднаних в даній партії, а також її прихильників

Ідейно-політичні переконання партії виробляються її лідерами, приймаються партійними органами і фіксуються в програмі партії, її програмних установках, рішеннях і резолюціях партійних з?їздів, конференцій і т.п.

Організаторська функція партій полягає в практичній реалізації ними своїх програмних настанов. До цієї функції відноситься рішення наступних конкретних задач:

а) політична соціалізація громадян, соціально-політична освіта, згуртування і активізація громадян на основі спільності їх конкретних інтернів, роз?яснення масам політичної ситуації, яка складалася, і передбачуваної платформи дій, політичне виховання громадян;

б) організація взаємодії партії з представницькими і виконавчими органами влади;

в) відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт для всіх рівнів політичної системи, бо крім висунених партією професійних політиків, в керуванні справами суспільства і держави саме активну участь беруть партійні експерти, аналітики, фахівці;

г) діяльність по розширенню свого чисельного складу, вдосконаленню партійної структури, зміцненню матеріального положення центральних і низових організацій, розвитку взаємодії з дружніми партіями;

д) поглиблення зв?язків і відносин між різними гілками влади, місцевими і центральними органами державного керування, різноманітними політичними інститутами.

Типи партій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Прямі і непрямі партії

Партії зі слабкою і сильною структурою.

Централізовані і децентралізовані.

"М'які" і "жорсткі" партії.

Кадрові партії

Масові партії

Відкриті і закриті партії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань.

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

33. Поняття і типологія партійних систем

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним.

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);\

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

34) Становлення партійної системи незалаженої України. Правовий статус політичних партій в Україні.

Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні.

I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності (т.зв. "національно-романтичний"). Його характерними рисами були:

• правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система. • визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник;• нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;• партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи.

Закінчується перший етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху України (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії України (КПУ).

2 етап партійного будівництва тривав з 1993 р. до 1998 p., тобто до парламентських виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорційною виборчою системою.

Основні риси періоду атомізованої багатопартійності:• спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості. Станом на 1.01.1996 р. було зареєстровано 40 партій;• однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах. Вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій.

Правовий статус політичних партій в Україні регулюється Конституцією України (ст. 36-37), Законом "Про політичні партії в Україні" (2001 р.), а також іншими законами України.

Політичні партії є рівними перед законом. Вони мають право брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України, а також здійснювати інші заходи. їм гарантується свобода опозиційної діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій і їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених законом. Членами партій в Україні можуть бути тільки її громадяни, яким виповнилося 18 років. Певним категоріям працівників (суддям, працівникам прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, органів Державної податкової служби, військовослужбовцям) заборонено бути членами будь-яких партій. Статути і програми політичних партій повинні відповідати Конституції країни і чинному законодавству, інакше забороняються їх утворення і діяльність. Забороняється утворення партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалення міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Рішення про утворення політичної партії ухвалюється на її установчому з'їзді (рішення має бути підтримане підписами не менш як 10 тис. повнолітніх громадян України, зібраними у 2/3 районів не менш як 2/3 регіонів України). Реєстрацію політичних партій провадить Міністерство юстиції України, після якої вони набувають статусу юридичної особи. Реєстрація їх обласних, міських і районних організацій чи інших структурних утворень, передбачених статутом, здійснюється відповідними органами юстиції на місцях тільки після реєстрації політичної партії.

Поняття та види виборчих систем

Поняття "виборча система" вживається у двох аспектах: у широкому розумінні - це впорядковані суспільні відносини, що становлять порядок виборів органів публічної влади;

у вузькому розумінні - це спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб.

Основні принципи функціонування виборчих систем.

Виборча система є сукупністю передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних із формуванням органів влади

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів.

Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

У сучасній практиці використовуються декілька форм реєстрації:

- обов'язкова (Україна, Росія), яка означає, що держава сама складає списки виборців на основі свідчень про їх проживання на певній території;

- добровільна (США), яка передбачає, що виборці повинні самі зареєструватися на виборній дільниці.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих їх партійний список.

36. Розрізняють такі види виборчих систем.

Мажоритарна виборча система. При застосуванні якої обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Поширена у 83 державах світу, зокрема, у Великій Британії, Канаді, США, Франції. Може застосовуватися в одномандатних та багатомандатних виборчих округах.

Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:

- мажоритарну систему абсолютної більшості;

- мажоритарну систему відносної більшості;

- мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), який отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує абсолютну більшість (2/3,3/4 тощо).

За пропорційною виборчою системою депутатські мандати розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партіями у межах виборчого округу. Ця система застосовується у 57 країнах світу, зокрема в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії, ФРН (у конституціях більшості країн-членів ЄС передбачено закріплення цієї виборчої системи для парламентських виборів1).

Практика встановлення законодавчих обмежень при визначенні результатів голосування за пропорційною системою досить поширена у багатьох країнах світу. Величина бар'єра може варіювати від 0,67% у Нідерландах до 30% для виборчих коаліцій у Греції'

Змішана виборча система. Передбачає поєднання у різних варіаціях мажоритарної та пропорційної систем. За такої системи виборцю надаються два голоси. Змішана виборча система застосовується у процесі пошуку оптимальної для держави виборчої системи.

Мажоритарна система

Мажоритарна система є найстарішою серед виборчих систем. Назва її походить від французького majorite, що означає "більшість". Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. У 83 країн світу застосовується мажоритарна система, в тому числі США, Франції, Великобританії, Канаді. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості; 2) мажоритарну систему відносної більшості; 3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляється варіант багатомандатних округів. В одномандатних округах голосують, як правило, персоніфіковано, у багатомандатних — як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи є в Японії, США, Росії, зараз уже і в Україні.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості, або "перший обирається на посаду") є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. Ця система досить результативна. Недоліком мажоритарної системи відносної більшості є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування, за таких умов голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, пропадають.

Напротивагу означеній мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. Похідна від цієї кількості голосів виборців може бути різною: 1) загальне число зареєстрованих виборців; 2) загальне число виборців, які брали участь у виборах (одержали виборчі бюлетені); 3) загальне число виборців, які брали участь в голосуванні. При застосуванні цієї системи, як правило, обов'язковий нижній поріг участі в голосуванні. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів виборців, набрання яких є теж умовою обрання кандидата.

Перевага означеної системи — в її потенційному демократизмі: вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Недоліком системи є її не результативність.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується зовсім зрідка в практиці виборів. Основна причина цього полягає в її не результативності.

38. Пропорційна система

Другим видом виборчих систем є пропорційна система. Вперше вона запроваджена у 1889 р. в Бельгії, а тепер 57 країн використовують цю систему, в тому числі Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи:

1) з жорсткими списками;

2) з преференціями;

3) з напівжорсткими списками.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні.

При застосуванні системи преференцій (в перекладі означає "перевага") виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:

1) за список у цілому;

2) визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може "витягнути" у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персонали'. 1 в цьому її перевага, проте недоліком є, так би мовити, мажоритарність — виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії в цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій.

Загальною, так би мовити, "обтяжливою" обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців.

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних, непредставницьких партій при пропорційних системах виборів запроваджують виборчий поріг, який полягає в тому, що для участі у розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад у Нідерландах — 0,67, Ізраїлі — 1, Швеції, Росії, Німеччині — 5, Ліхтенштейні — 8, Туреччині — 10 %. В Україні за новим парламентським виборчим законодавством — 4 %.

39. Змішана система

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:

1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;

2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.

Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата — Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.

В Україні також парламент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Усього обирається 450 депутатів. Із них 225 — в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

40. Культура електоральної участі. Абсентеїзм та його причини.

В сучасній науковій літературі використовуються різні словосполучення для розкриття феномена «електоральна культура». Одні автори використовують термін «культура політичних виборів», інші дослідники вживають словосполуку «культура виборів», треті — поняття «культура виборчого процесу» та ін.

Зрозуміло, що за кожною версією поняття «електоральна культура» стоїть змістовно відмінне розуміння сутності політичних процесів, пов’язаних з вказаним феноменом.

Зокрема, культура політичних виборів є невід’ємною і дуже важливим елементом загальної політичної культури суспільства. Особливого (праксеологічного і символічного) значення цей елемент політичної культури набуває в так званих перехідних суспільствах, в яких реальна політична участь громадян в політичному процесі і політичному житті вказаного суспільства загалом обмежується ритуальною участю електорату в процедурі голосування на виборчих дільницях.

Саме в перехідних (від тоталітаризму до демократії) суспільствах, за умов недостатньої розвиненості інших форм політичної участі громадян, електоральна культура стає важливим індикатором політико-культурних трансформацій.

В такий спосіб «людина політична» фактично перетворюється на обмежену в політичних правах — «людину голосуючу» (електоральну).

Загалом електоральна поведінка є наслідком попереднього політичного рішення виборців, яке відбувається на тлі об’єктивних і суб’єктивних чинників політичного процесу як такого.

Ці об’єктивні і суб’єктивні чинники політичного процесу мають глибоке соціально-психологічне (ментальне) підґрунтя, а електоральна культура є важливою частиною саме демократичної політичної культури, оскільки в суспільствах з авторитарною та тоталітарною політичною культурою вибори, як політична технологія та процедура формування певних сегментів та рівнів влади, мають ритуальний характер і проходять за формулою «вибори — без вибору».

Електоральна культура, як різновид політичної культури, має важливий вплив на політичний процес будь-якого суспільства, оскільки визначається мобілізаційними характеристиками електорату та впливом результатів електорального процесу для формування політичної програми розвиткусуспільства.

Особливий вплив на стан електоральної культури має національна виборча система, оскільки остання регулює електоральний процес через правові норми-регулятори, закладені в законах провибори президента, парламенту, органів місцевого управління та самоврядування.

Таким чином, електоральна культура вбирає в себе всі найважливіші внутрішньо-психологічні чинники індивіда, які детермінують його політичну поведінку як виборця.

Зокрема, електоральна культура індивіда, який бере участь у виборах, зазвичай проявляється на декількох рівнях:

• соціальної групи;

• національної спільноти;

• політичних знань, ідеологічної орієнтації;

• інтересів, уявлень, переконань, цінностей;

• звичаїв, традицій, норм, настанов;

• ставлення до виборів як інституту, уявлення про прийняття та реалізацію політичних рішень тощо.

Абсентеїзм - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців (електорату) від участі у голосуванні.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на виборчі дільниці приходять від третини до половини виборців, а деінде голосує ледве 1/10 електорату.

Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні.

О.В.Лазаренко та О.О. Лазоренко вважають, що абсентеїзм як тип політичної поведінки особи є:

1) рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії;

2) світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення.

Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задоволення, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбитком прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. Є. Головаха, І. Бекешкіна, В.Небоженко пояснюють абсентеїзм виборців менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також "психологією конформізму", панування якої в суспільстві вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

41. Типологія світових політико-ідеологічних доктрин.

Метою політико-пропагандистського, ідеологічного впливу є захист інтересів якоїсь частини суспільства, культивування окремих групових, класових цінностей. Така діяльність є чи не найголовнішою у функціюванні будь-якої політичної партії. Використовуючи різні засоби впливу та канали масової інформації, політики прагнуть переконати громадськість у переважності своєї позиції, схилити її на свій бік, спрямувати перебіг подій на свою користь, досягти мети, визначеної виключно їхніми міркуваннями про політичну доцільність.

Наслідком політико-ідеологічного впливу, зміст якого складають виправдання й теоретичне обґрунтування курсу якоїсь партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися в його здійснення, є політизація суспільства, розшарування нації на непримиренні верстви. Такий вплив є окремою, власною справою самих партій та політичних сил і не може бути обов'язковим для всіх громадян, а тим паче не повинен здійснюватися з використанням державних освітянських структур та коштів.

Домінування самого тільки партійно-упередженого впливу на громадянську свідомість характеризує тоталітарні порядки й призводить до них. Наочним прикладом тут може бути функціювання радянської системи партійно-політичної просвіти, якій була властива претензія на всеохопне й обов'язкове засвоєння населенням ідеологічної доктрини однієї партії, піднесення її до загальнодержавного рівня. Тоталітаризм, крім іншого, вирізняється ще й ототожненням, неприродним поєднанням двох різних засад політичного процесу - державного й партійного.

Існують різні види доктрин. Народницька концепція, через специфіку історичного розвитку та певних етнопсихологічних характеристик українського народу, посідала одне з головних місць у політологічній школі. Ставлення до народу (в соціальному контексті) як до визначної цінності було передумовою у формуванні майбутньої народницької концепції.

Важлива роль у створенні концепції належить Михайлу Грушевському.

Форма державного правління. Висока оцінка ефективності історичного та сучасного народоправства стала передумовою для визначення для України репрезентантами цієї концепції народної демократичної республіки - як оптимальної форми державного правління

Форма державного устрою. Ідея безпосереднього залучення народу до прийняття державного рішення стала визначальною у необхідності творення федеративного устрою га організації найширшого місцевого самоврядування.

Загалом ідеї народницької концепції в українському суспільно-політичному житті відігравали визначальну роль. Ідея народоправства, пріоритет соціальної ідеї - не принципи, що вирізняли значну кількість партій доби УНР, радянського періоду та сучасної України.

Український лібералізм як світоглядна концепція формується Михайлом Драгомановим. Під впливом декабристів та представників англійського лібералізму М.Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу - федералізм з максимального децентралізацією та самоврядуванням громад і областей

Історичні традиції українського консерватизму. В’ячеслав Липинський історично виводить українські монархічні традиції з часів Гетьманщини Богдана Хмельницького. Аналіз цього історичного періоду переконує теоретика українського консерватизму в тому, що держава Богдана Хмельницького - це типова європейська країна спадкової монархії

Національна ідея. Пошук національної Ідеї, яка могла 6 об'єднати націю в творчому державницькому процесі, став ще однією важливою політологічною проблемою української консервативної концепції.

Відсутність національної ідеї - спільної та об'єднуючої для всіх громадян України за часів української революції 1917 - 1918 років - одна з головних причин Ті поразки. "Побили себе ми самі... Ідеї віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не могла

Соціальна і національна ідея. Лише за умов розв'язання питання національно-державного відродження України, ліквідації її національного поневолення можливий і реальний поступ економічного, соціального і культурного життя України. До цього національне будівництво для українського робітника і селянина є не лише історичним правом, але й історичною повинністю.

Націоналізм в українській та світовій термінології XIX сторіччя однозначно сприймався як національна свідомість та патріотизм. За своїм змістом він базувався на засадах гуманістичної філософії та поєднував національну ідею та демократичні цінності.

Націоналізм (Інтегральний націоналізм) веде свій родовід від ідей Миколи Міхновського

42. Політична концепція лібералізму. Неолібералізм.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму утворили такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність від народження всіх людей; автономія індивідуальної волі; раціоналізація і доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; створення держави на основі консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у рамках закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

Лібералізм – це насамперед уявлення про самодоздатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не "дух свободи " як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Комплекс цих умов створює систему конституціоналізму, яка дозволяє в принципі вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) – нема нічого вищого від закону (верховенство закону).

Лібералізм— 1. Політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, демократичних свобод і вільного підприємництва. В основі ідей лібералізму — свобода людини, її діяльності, необхідність гарантування і захисту цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу і допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства та духівництва. На сучасному етапі лібералізм визнає найвищими цінностями вільне підприємництво, приватну власність, свободу конкуренції та ринку, громадськісвободи (слова, преси, асоціацій), парламентський устрій державного життя.

політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії. Виникнення в Росії у першій половині XIX ст. ліберальних державно-правових ідей і теорій обумовлено насамперед розвитком капіталістичного ладу, постійним зростанням кількості мануфактур із застосуванням найманої праці, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Ідеологія й політика лібералізму має чимало прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій. Лібералізм як політична доктрина існує і в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

43. Політична концепція консерватизму. Неоконсерватизм.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють.

Марксизм

Марксизм - струнка й цілісна система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів. Марксизм виник у 40-х роках XIX ст. на ґрунті визвольної боротьби робітничого класу і став теорією, що виражає докорінні інтереси робітничого класу, всіх трудящих, став програмою боротьби робітничого класу та всіх соціальних верств суспільства за революційне перетворення суспільства на принципах свободи, соціальної справедливості, рівності й гуманізму. Основоположники марксизму - великі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, здійснили науковий подвиг у сфері людського знання: філософії, політичної економії, вченні про соціалізм, теорії соціальних класів та ін. Вчення приділяло особливу увагу революційним (насильницьким) методам переходу від капіталізму до соціалізму. Карл Маркс сформулював ідеологію, що складається з трьох елементів: економічної теорії, теорії класів та історичної теорії.

У сфері економіки Карл Маркс сконцентрував увагу на додатковій вартості, тобто на тому, що призвичаїлися називати прибутком. Робітники створюють продукцію, але одержують у вигляді оплати лише частину тієї вартості, яку виробляють. Значний вклад вніс Карл Маркс у розробку теорії соціальних класів. Кожне суспільство ділиться на два класи: клас володарів засобів виробництва та чисельно переважний у складі населення клас промислових робітників. Звідси Карл Маркс робив висновок про необхідність справедливого переходу влади до рук пролетаріату, тобто до рук більшості, що назване "диктатурою пролетаріату. Об' єднавши економічну теорію та теорію класів, Карл Маркс дав визначення процесу історичного розвитку людства. В історії суспільства Карл Маркс виділяє п' ять суспільно-економічних систем: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична. Віддавши належне капіталізму, що створив індустріально-модернізовану економічну базу суспільства, Карл Маркс обґрунтував його перехідний характер. Після того, як пролетаріат повсюдно повалить буржуазію і створить справедливе продуктивне суспільство без класових відмінностей, настане фаза соціалістичного суспільства. У перспективі (і тут Маркс сам впав в утопію) створюється комуністичне суспільство, в якому відпадає необхідність у державному регулюванні та управлінні взагалі.

45.Соціал-демократична доктрина.

Як свідчить історичний досвід, однією з прикметних ознак політичної культури соціал-демократів є їхня постійна налаштованість до інтелектуальних дискусій, в яких порушують найважливіші для соціал-демократії проблеми її ідентичності, визначення напрямів стратегічних дій. Одна з перших таких дискусій розгорнулася на межі ХІХ та ХХ століть довкола книги німецького соціал-демократа Едуарда Бернштейна «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії».

Саме Е. Бернштейн, якого небезпідставно вважають класиком сучасного європейського соціал-демократизму, поклав початок розмежуванню реалістичної та утопічної традиції в соціалістичній теорії, надав самостійного статусу реформістському соціалізму, обґрунтував його соціально-економічну доктрину та політичну програму.

У своїй праці, узагальнивши світоглядні настрої і тенденції в стані німецької соціал-демократії, в англійському профспілковому русі, він сформулював принципово важливі положення, які було покладено в основу його концепції демократичного соціалізму.

Насамперед Е. Бернштейн переконливо показав, що суспільство не тільки тотально не пролетаризується, а навпаки, неухильно зростає кількість дрібних підприємців та службовців. Цей висновок певною мірою ставив під сумнів відому марксистську тезу про історично неминучий характер краху капіталізму.

Потрібно зазначити, що Е. Бернштейн у своїй праці висловив рішучий протест проти спроб окремих соціал-демократів приписати йому відмову визнати кінцеву мету соціалістичного руху [1, с. 326]. Відповідаючи своїм «критикам», він підкреслював, що під рухом розуміється не лише загальний розвиток суспільства, його соціальний прогрес, а й повсякденна політична й економічна агітація в інтересах здійснення такого прогресу.

Слід підкреслити, що основною рисою мислення Е. Бернштейна була його інтелектуальна чесність. Але сміливість та безкомпромісність його теоретичної позиції зовсім не означає, що соціал-демократична концепція Е. Бернштейна позбавлена окремих недоліків.

Історичний досвід переконливо засвідчує, що всі наступні роки європейська соціал-демократія здійснювала стратегію і тактику реального гуманізму, який виключав насильство як спосіб реалізації інтересів найманих працівників і водночас передбачав можливість реалізації політики реформ в межах саме соціальної демократії. Важливо, що еволюція соціал-демократії (від цілісної соціал-демократичної ідеології до світоглядного плюралізму) позбавила цей рух від жорстких ідеологічних рамок, відкрила для його прихильників можливість робити власний вибір на основі широко сформульованих гуманістичних позицій.

 

 

46. Анархізм

Анархізм виник майже два століття тому Для анархізму характерні два напрямки: анархо-індивідуалізм та анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані у XIX ст. німецьким філософом Максом Штірнером та французьким філософом П'єром Жозефом Прудоном.!деї анархо-індивідуалізму зводилися до того, що нове суспільство повинно базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Зважаючи на те, що держава та особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послуг, угоди дрібних власників, у якому немає антагонізму, тобто непримиренності класів, соціальних верств, насилля, досягнуто взаємного договору. Теоретики анархо-комунізму Михайло Олександрович Бакунін і Петро Андрійович Кропоткін ставили головною метою визволення людини від насильства. Здійснення звільнення людини від насильства пов' язувалось із відмиранням держави, створенням бездержавного соціально справедливого суспільства, при якому народ позбавиться від примушення якої б то не було влади - політичної, економічної, духовної.

Теорія анархізму пустила своє коріння у міжнародному робітничому русі. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, що особливо широко поширилася в Італії, Франції та Іспанії. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою у битвах з капіталізмом. Аналіз основних течій анархізму дозволяє зробити висновок, що не можна характеризувати анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм, анархо-синдикалізм як антикомуністичні, відлучати від світової соціалістичної думки.

47. Націоналізм

Націоналі́зм (фр. nationalisme) — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси

В екстремальних варіантах прояву націоналізму у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Ідеологія націоналізму посту