Німецький ордолібералізм та розвиток теорії соціального ринкового господарства

"Соціальне ринкове господарство" — це шлях до економічного гуманізму.
В. Репке
Німеччина в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулася з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. Після Другої світової війни у переможеній і розколотій на західну і східну зони країні в руїнах перебували міста, де переважна частина промислових об'єктів була зруйнована бомбардуваннями.
Сформований соціальний устрій якісно відрізнявся від систем інших країн з ринковою економікою, що дає підстави класифікувати його як "соціальне ринкове господарство". В процесі його побудови провідну роль відіграли не тільки дії практиків-реформаторів, а й теоретичні підвалини, ідейний концепт економічного реформування. Його формуванню посприяло існування у Німеччині трьох груп неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. XX ст. вивчали проблеми суспільного ладу та економічної політики, продовжували теоретичні пошуки під час Другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.
У 1946 р. промислове виробництво становило третину довоєнного рівня 1939 p., кількість грошей в обігу в десятки разів перевищувала товарну масу, державний борг з 27,2 млрд марок в кінці 1938 р. збільшився до 377,3 млрд марок у травні 1945 р. Дрібні й середні власники розорилися, зростало безробіття, більшість населення була невпевнена в майбутньому, потерпала від нестачі продовольства й гіперінфляції. Через хронічний дефіцит продовольчих і промислових товарів розвивались "чорний" ринок і спекуляція, була введена карткова система розподілу продуктів. Продовольчу проблему загострила еміграція значної кількості німців зі східних областей Німеччини, були навіть пропозиції у 1947 р. переселити за межі Західної Німеччини 20 млн осіб через реальну загрозу голодної смерті.
В таких умовах було розпочато реформи, реалізація яких менш ніж через десять років привела до економічного лідерства Німеччини на європейському континенті, що отримало в економічній літературі назву "німецького економічного дива", Друга група сформувалася навколо В. Ойкена та юриста Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті, започаткувавши одноіменну школу. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення німецького історичного напряму, в межах якого розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи та її основоположних принципів.
Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства.
У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке —
A. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики
B. Ойкена, ідейні настанови та комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака — Л. Ерхарда.
У післявоєнний період теорія неолібералізму знайшла прихильників й отримала успішну практичну реалізацію у Західній Німеччині. Лідер фрайбурзької школи В. Ойкен і його послідовники в університеті у 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму. "Ордо" — узагальнююче поняття, яке означає "порядок" економічної системи, "природний устрій" вільного ринкового господарства, саме від нього німецька школа неолібералізму отримала назву ордолібералізму. Філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повагу до власності, принципи змагальності у суспільному й економічному житті, готовність до ризику, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість професії, ощадливість, передбачливість, повагу до законів і державної влади — тобто усього набору загальнолюдських цінностей.
Вальтер Ойкен (1891—1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава Фрайбурзької школи. Народився у 1891 р. в Єні, в сім'ї Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, та Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Єни. У 1913 р. за роботу "Утворення об'єднань в судноплавстві" отримав ступінь кандидата наук, а у 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.
Під час Першої світової війни перебував на фронті. У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, письменницею, уродженкою російського Смоленська. Подружжя мало троє дітей. У повоєнний час розрухи та гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці "Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині"(1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925). З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. і до кінця життя — професор Фрайбурзь-кого університету.
Близькі інтелектуальні зв'язки В. Ойкен підтримував з видатними економіс-тами-неолібералами, що емігрували з охопленої фашизмом Європи, Ф. Хай-єком та Й. Шумпетером, філософами К. Поппером та Е. Гуссерлем. Характерно, що у країні фашистської диктатури В. Ойкен зміг не тільки вижити, а й донести свої ідеї до широкого загалу: його цикл лекцій 1936 р. "Боротьба науки" — це протистояння ідеології нацизму, адже вчений доводив, що в інтересах пошуку істини науковцям необхідно виступати проти "владних позицій". Книга "Теоретичні дослідження капіталу" (1934) та невелика брошура "Для чого потрібна політекономія?" (1938) були написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму. У 1940 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію "Основи національної економії", яка за життя вченого перевидавалася шість разів. Друга значна праця вченого "Основні принципи економічної політики" видана у 1954 p., після смерті автора.
Вихідним пунктом неоліберальної концепції економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два ідеальних типи економічних систем, викладене у праці "Основи національної економії" (1940). Багато дослідників вказують на ідейну спорідненість теорії "ідеальних типів господарства" В. Ойкена та концепції "ідеальних типів" німецького соціолога і економіста, представника новітньої історичної школи М. Вебера. "Ідеальний тип" — це модель, абстрактна розумова конструкція, яка відбиває лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ. В. Ойкен виділяє "централізованокероване господарство", або примусову економіку, та "мінове господарство", або ринкову економіку. Основу його вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, механізму координації домашніх господарств, підприємств, економічних інститутів держави та інших. В. Ойкен підкреслює, що в "історичній реальності елементи обох цих систем здебільшого переплітаються", в чистому вигляді ідеальні типи не існують. Зазначимо, що В. Ойкен, на відміну від В. Репке, Ф. фон Хайєка й інших представників неолібералізму, безпосередньо не пов'язує тип економічної системи, її координаційний механізм з формами власності.
В системі "централізованокерованого господарства" виділяється просте централізовано-кероване господарство (власне натуральне господарство) та централізовано-адміністративне господарство. Ці дві форми реалізуються у трьох варіантах:
повністю централізоване господарство, за якого відсутній обмін;
централізованокероване господарство з вільним обміном предметами споживання;
централізованокероване господарство з вільним споживчим вибором.
Централізованокероване господарство характеризується високим рівнем централізації управління, заміщенням усіх горизонтальних економічних зв'язків між економічними суб'єктами адміністративною вертикаллю зв'язків центру та підприємств. Планування передбачає визначення обсягів, асортименту та характеристик продуктів, що виробляються з єдиного центру. В. Ойкен вважає, що така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору, тому централізованокерованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит, а сама централізація суперечить природі економіки і поступово руйнує її.
Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу. Система "мінового господарства" має розгалужену структуру і передбачає, за В. Ойкеном, різні взаємосполучення п'яти базових форм пропозиції та п'яти базових форм попиту (конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія та монополія), які формують 25 відмінних форм ринків. "Так само як з тридцяти з лишком букв може бути складена велика кількість слів різного складу і довжини, так з обмеженої кількості основних чистих господарських форм може утворюватись множина господарських порядків" — це справедливо й для сполучення "ідеальних типів", і щодо виокремлення форм мінового господарства.
Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць (ринковий або адміністративний) та процес прийняття економічних рішень (добровільний або примусовий). Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються "природно зростаючий" і "законодавчо встановлений" лад. Перший утворюється еволюційно, у процесі історичного розвитку без прийняття будь-ким усвідомленого рішення. Другий устрій виникає в результаті формулювання й включення його основних принципів до господарського законодавства на підставі свідомих економіко-політичних рішень. Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до "природно зростаючих", тоді як більшість сучасних економічних устроїв, насамперед централізовано-кероване господарство, належать до "законодавчо встановлених". Ідею свідомо створюваного конкурентного ринкового устрою В. Ойкена було практично апробовано в умовах зруйнованого господарства та відсутності будь-якого економічного ладу в післявоєнній Німеччині.
Незмінність господарського планування і дій, які в усі часи і в усіх народів здійснюються згідно з економічним принципом, робить допустимим і необхідним створення і застосування єдиного теоретичного апарату. Однак багатоманітність, яка поруч з цим наочно проявляється у господарській поведінці, потребує часткового розширення цього теоретичного апарату... або ж обережного його застосування... Коли колосальна багатоманітність конкретних економічних форм охоплюється за допомогою морфологічної системи, тоді вдається на науковому рівні зрозуміти багатоманітність поведінки людей...
Як наслідок, стає можливим пов'язати історичне розуміння релігійних, духовних, політичних, моральних і психічних змін... з пізнанням впливу таких змін на конкретний економічний процес.
Під конкурентним, порядком розуміють форму мінового (ринкового) господарства, за якої рамкові умови конкуренції активно створюються державою з метою досягнення максимально можливої інтенсивності конкуренції й одночасного обмеження дії факторів, які викривлюють конкурентні умови. Найважливіше завдання держави полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідні цілеспрямовані зусилля держави у вигляді економічної політики, яка водночас жорстко регламентує державне втручання в економіку. В ордолібералізмі велика увага приділялася двом типам економічної політики — політиці ладу (устрою) та політиці процесу.
Політика ладу — це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення рамкових умов функціонування економіки, їх законодавче та правове оформлення, контроль за їх дотриманням і своєчасне внесення коректив з боку держави. Основна мета політики ладу — становлення і підтримання конкурентних умов господарювання в усіх сферах економіки. Політика процесу — це комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні й соціальні зрушення, у тому числі коригування ринкового розподілу доходів і вирішення проблеми добробуту (останнє знайшло втілення в подальшому в розробках теорії соціального ринкового господарства).
Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії ладу (устрою), які утворюють структурний каркас конкурентного ринкового ладу.
Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеалам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб'єктів.
Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це — "законодавчо встановлений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.
Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" — намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави.
Конституюючі принципи політики конкурентного ладу, які виступають передумовами виникнення системи ринкового господарства, представлені на рис. 12.6.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать:
антимонопольно політика — контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі;
політика перерозподілу доходів — коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування;
соціальна політика — забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей;
екологічна політика — захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням навколишнього середовища.
В. Ойкен зазначав, що ордоліберали не "винаходять" конкурентний устрій, а відшукують його елементи у конкретній дійсності. Серед обмеженої кількості структурних форм устрою вони вибирають найбільш життєздатні, передусім потужну тенденцію до формування умов досконалої конкуренції. Встановлення устрою, таким чином, здійснюється не всупереч історичному процесу, а навпаки, принципи ладу формуються на основі урахування наявних тенденцій історичного розвитку.
Уявлення про модифікацію функцій ринку в сучасних економічних системах, як зазначалося, об'єднують німецький ордолібералізм з англо-американськими школами неолібералізму. Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей, що випливають з особливостей становлення ідей неолібералізму в Німеччині та інших країнах, висвітлення яких знайшло відображення у вітчизняній науковій літературі1. Представники англомовного неолібералізму далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримання конкурентного ладу та формування інституційних засад економічного розвитку. Саме тому для означення англомовного неолібералізму найчастіше вживаються терміни "неокласичний лібералізм", "економічний неоконсерватизм", "нова класика" (див. гл. 12.3), а для німецького — "ордолібералізм". Відмінності теоретичних настанов та практичних рекомендацій англо-американського та німецького неолібералізму наведені в табл. 12.3.

Поняття "соціальне ринкове господарство" вперше використав А. Мюллер-Армак у книзі "Управління економікою і ринкове господарство" (1947), він писав, що суть соціального ринкового господарства полягає в поєднанні принципу свободи ринку з принципом соціального вирівнювання. Спершу цей термін було запропоновано для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економічної систем до мирної, цивільної економіки.
В подальшому це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті pp. XX ст. в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.
Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у баварському містечку Фюрті, де закінчив реальне училище. Після Першої світової війни вивчав проблеми господарства та виробництва у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Докторську дисертацію захистив у Франкфуртському університеті, після чого був призначений директором Інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи. В період панування нацистської диктатури на вимогу уряду його було звільнено за "нелояльну поведінку".
Після Другої світової війни (1945—1946) Л. Ерхард став міністром господарства Баварії, з 1947 р. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого відділу, що готував проект післявоєнної грошової реформи в Німеччині. Як визнаного фахівця з проблем структурної політики восени
р. Л. Ерхарда було призначено директором Управління господарства Об'єднаних західних окупаційних зон. Перші кроки Л. Ерхарда як директора Економічної ради викликали протести опупаційних властей і політичних партій, оскільки скасовували регламентуючі економіку державні дії. Проведення кон-фіскаційної грошової реформи, що різко скоротила обсяг грошової маси в обігу та приборкала гіперінфляцію, справило стимулюючий вплив на економіку та забезпечило формування основ грошової стабільності та ринкової саморегуляції. При утворенні Федеративної республіки Німеччини у вересні
р. його було призначено на посаду міністра народного господарства, на якій він перебував до 1963 p., а у 1963—1966 pp. був канцлером ФРН.
Учений-економіст, практичний політик, "батько" "німецького економічного дива", Л. Ерхард був автором багатьох праць з проблем економічної кон'юнктури, зокрема всесвітньо відомої книги "Добробут для всіх" (1956), де було систематизовано досвід економічної реформи у ФРН.
Проілюструємо шлях економічного реформування. Після об'єднання трьох окупаційних зон (США, Великі' Британії та Франції) було утворено Економічну раду (до складу ввійшли відомі економісти та політики ринкової орієнтації на чолі з Л. Ерхардом), яка й розпочала реалізацію національної моделі економічної політики. Необхідно зауважити, що окупаційний уряд нерідко намагався гальмувати (особливо до утворення незалежної держави Федеративної Республіки Німеччини у вересні 1949 р.) впровадження національної моделі розвитку. Окупаційна влада прагнула спрямувати подальший напрямок розвитку Німеччини виключно відповідно до плану Маршалла, який не враховував національних особливостей і нерідко суперечив потребам німецького господарства.
Господарська реформа 1948 р. в Німеччині — це поєднання грошової реформи та реформування цін.
План Маршалла" — план надання економічної допомоги країнам Західної Європи, названий на честь його розробника, держсекретаря США (1947—1949) Дж. Маршалла. Схвалений конгресом США у квітні 1948 р. Розрахований на 5 років. План передбачав надання кредитів та безоплатних субсидій на відновлення західноєвропейських економік, зокрема Німеччині було передбачено виділення товарно-матеріальних ресурсів та грошових коштів на загальну суму у 3,12 млрд доларів. Серед усіх західноєвропейських країн саме Німеччині надавалася перевага у фінансуванні як майбутньому "форпосту" між капіталістичним та соціалістичним світом. За перші роки реалізації плану (1948—1951) Німеччина одержала від США допомогу у різних формах більш ніж на 2,4 млрд доларів, майже стільки ж, скільки союзники США — Велика Британія та Франція разом.
Водночас американська "допомога" нерідко перетворювалася на безперешкодне подолання митних бар'єрів європейських країн, наводнювання їх ринків американською продукцією і фактичне розширення ринків збуту американських товарів. Так, 44 % всієї допомоги надавалося у формі закупівель американських продуктів харчування та промислових товарів, тільки 12 % становили поставки машин та обладнання, менш ніж ЗО % — безпосереднє надання кредитів та безоплатних субсидій. Цікава деталь, однією з умов надання допомоги було обов'язкове перевезення не менш ніж 50 % всіх поставок американським морським флотом, внаслідок чого європейським країнам довелося сплатити за ці послуги майже 700 млн доларів. Таким чином реалізація плану Маршалла гальмувала відродження національного промислового виробництва у західноєвропейських країнах та відкидала можливість швидкого формування національних моделей розвитку.
них грошей та створення стабільної грошової одиниці. Вона передбачала заміну рейхсмарок на дойчмарки, причому кожному громадянинові спочатку видавалося по 40 нових дойчмарок, згодом сума була збільшена на 20. Заробітна плата, пенсія та квартирна плата оплачувалися новими марками у співвідношенні 1:1, половину заощаджень і готівки дозволялося обміняти у співвідношенні 1:10, інша частина "заморожувалася" й згодом обмінювалась за курсом 1: 20. Було створено також єдиний емісійний банк німецьких земель. Цінова реформа передбачала лібералізацію цін, відміну адміністративного розподілу ресурсів та відмову від встановлення цін державою. Було сформовано законодавство про кредитну, податкову, антимонопольну політику. Важливим елементом соціального ринкового господарства вважався малий і середній бізнес — основа "добробуту для всіх" — тому державна політика всіляко стимулювала його розвиток у промислових галузях та сільському господарстві.
В. Репке визначав соціальне ринкове господарство певним серединним "третім шляхом", що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості.
Реформ не примусили чекати: вже у кінці 1949 р. обсяг промислового виробництва наблизився до довоєнного рівня (98,4 %), а у 1950 р. перевищив його на 14,4 %. Виробництво товарів широкого вжитку збільшилося вдвічі, що підірвало основу для спекуляцій — товарний дефіцит. Дойчмарка стала стабільною валютою, рівень інфляції не перевищував 5 %. Продуктивність праці лише за перший рік реформування зросла на третину, що посприяло зростанню рівня оплати праці. Почала проводитися активна соціальна політика допомоги непрацездатним, сім'ям з дітьми, безробітним. В цілому державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим економічним впливом, пряме регулювання держави охоплювало тільки соціальну сферу.
Багато західних учених, як і В. Репке, вважає, що "третій шлях" — це синтез вільно ринково г о та соціально-обов'язкового суспільних устроїв.
Підкреслимо, що В. Ойкен, "батько" ордолібералізму, не вживав у своїх творах поняття "соціальне ринкове господарство", яке вперше використав А. Мюллер-Армак у 1947 р. Концепція конкурентного ладу ордолібералізму і теорія соціального ринкового господарства мають ідейну спорідненість і спільні риси, передусім щодо визнання пріоритету приватної власності, типологізації економічних систем та претензій відшукати "третій шлях" суспільно-економічного розвитку. Проте теоретики соціального ринкового господарства значно модифікували ідеї фрайбурзької школи у питаннях про соціальну політику і регулювання монополії та конкуренції, пристосувавши їх до конкретних умов розвитку післявоєнної Німеччини.
Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно.
Державний вплив на господарський процес ордоліберали допускали, в традиціях ліберальної думки, тільки у виключних випадках, пов'язаних з дією екзогенних чинників. Таку позицію відображає відоме гасло ордолібералізму: "Державному плануванню господарських форм — так, державному плануванню і регулюванню господарського процесу — ні!". Як бачимо, свою назву ордолібералізм виправдовує повністю, адже "ордо" означає "устрій", "лад", а визначена таким чином політика ладу означає не що інше, як запровадження потужного інституційного регулювання.
Як модифікуються означені погляди в теорії соціального ринкового господарства? А. Мюллер-Армак, наприклад, не вважав регулювання монополії та конкуренції головним засобом стабілізації капіталізму, відмовився від ідеї відродження умов досконалої конкуренції шляхом "приборкання монополій".
Антимонопольна спрямованість, хоча й залишалася складовою доктрини, але поступалася своєю провідною роллю питанням соціальної політики. Якщо постулат ордолібералізму — регулювання монополії та конкуренції автоматично сприяє встановленню соціальної справедливості, то А. Мюллер-Армак проголосив активну соціальну політику "компенсації" ("вирівнювання") основною відмінністю соціального ринкового господарства від капіталістичного господарства взагалі.
Головним інструментом політики "соціальної компенсації" А. Мюллер-Армак вважав прогресивне оподаткування осіб з високими доходами та перерозподіл отриманих коштів на користь малозабезпечених у вигляді бюджетних дотацій на утримання дітей, житлових субсидій, будівництво житла тощо. Інша форма соціальної політики — створення розвиненої системи соціального страхування (пенсійного, з безробіття, втрати працездатності) та формування мережі об'єктів соціальної інфраструктури. "Соціальне вирівнювання" вирішує проблему однобічного ринкового утворення доходів як за допомогою соціальних витрат держави, так і завдяки здійсненню податкової політики. Принципи регулювання доходів — значне оподаткування високих доходів, надання пільг для нагромадження, система соціальних виплат непрацездатним і малозабезпеченим. Політика перерозподілу доходів покликана нівелювати значні відмінності у розмірі отримуваних доходів, які потенційно могли б стати джерелом соціальної конфронтації у суспільстві. Соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне вільній ринковій економіці, яка не виконує функцію вирівнювання, згладжування гострих соціальних суперечностей і конфліктів.
Починаючи з 1948 p., ідеї ордолібералізму та соціального ринкового господарства набули статусу офіційної ідеологічної доктрини німецького уряду, а на партійному з'їзді Християнсько-демократичного союзу у 1956 р. Л. Ерхард повідомив про завершення створення у ФРН "соціального ринкового господарства". Настанови соціального ринкового господарства у 50-ті pp. XX ст. були конкретизовані й доповнені тезою "добробут для всіх". Деякі дослідники представляють концепцію соціального ринкового господарства як неоліберальний різновид теорії "народного капіталізму". "ФРН подолала суперечності між капіталізмом та соціалізмом за допомогою соціального ринкового господарства і... своїм успіхом і прикладом вказала третій шлях" — така заява прозвучала у 1973 р. від Г. Коля, тоді ще майбутнього канцлера Німеччини.
Провідні структурні елементи системи соціального ринкового господарства визначено на рис. 12.7.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягти високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу. З цього погляду концепція соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу. Мета представників теорії соціального ринкового господарства — досягнення "синтезу" між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов'язаннями держави щодо забезпечення соціальної справедливості та захищеності своїх громадян. Для країн, які розпочали проведення незалежної національної економічної політики на принципах демократії та свободи вибору, важливим є критичне переосмислення і врахування теорії і практики німецького ордолібералізму та соціального ринкового господарства, адже нагальною стає необхідність проведення обґрунтованої і потужної державної політики, спрямованої на ринкову трансформацію економічної системи та створення ринкових структур, що саморегулюються.