Пізнання. Наукове пізнання

1. Пізнання як філософська проблема. Існування і розвиток людини неможливі без творчої активності свідомості, спрямованої на реальне перетворення природи і суспільства. Зміст свідомості складають знання – ідеальні (нематеріальні) чуттєві і розумові форми, що відбивають дійсність.

Вся життєва діяльність людей здійснюється на основі знань, серед яких особливе місце займає інформація (лат. informatio – ознайомлення, роз'яснення, виклад), тобто відомості, що одержує суб'єкт про навколишній світ. Вперше в наукове використовування поняття «інформація» було введено в 1928 р. Р.Хартлі для позначення кількісного виміру відомостей, розповсюджуваних технічними засобами. На жаль, у філософії і науці не існує єдиної загальновизнаної дефініції поняття «інформація». Багато дослідників узагалі стверджують, що визначити його неможливо. Так, М.М.Моїсеєв вважає, що інформація – явище настільки складне і містке, що його зміст вгадується на рівні інтуїції, а Н.Вінер писав, що «інформація є інформація, а не матерія і не енергія». Інформація визначається і як міра невизначеності подій (К.Шенон), і як відбите розмаїття (А.Д.Урсул).

У філософії вже кілька десятиліть співіснують і конкурують дві основних концепції в розумінні інформації – атрибутивна і функціональна. Атрибутивна концепція трактує інформацію як властивість усіх матеріальних об'єктів, тобто як атрибут матерії (В.М.Глушков). Функціональна концепція, навпроти, пов'язує інформацію лише з функціонуванням систем, що самоорганізуються, (У.Ешбі).

У межах системно-кібернетичного підходу інформація розглядається в трьох аспектах: 1) власне інформаційному, пов'язаному з реалізацією в системі певної сукупності процесів відображення шляхом добору, накопичення і переробки сигналів; 2) управлінському, враховуючому процеси функціонування системи, напрямок її руху під впливом отриманої інформації і міри досягнення своїх цілей; 3) організаційному, що характеризує устрій і міру досконалості самої системи управління в термінах її надійності, живучості, повноти реалізованих функцій, досконалості структури і ефективності витрат на здійснення управління в системі. Роль інформації і пов'язаних з нею технічних і соціальних систем у теперішній час зросла настільки, що багато дослідників визначають суспільство XXI ст. як інформаційне. Основним ресурсом суспільства цього типу є знання (інформація).

Знання багатоманітне, і виділити його види можна за різними основами: 1) за мірою відповідності дійсності (істинне, неістинне); 2) за призначенням (практичне, ціннісне, нормативне); 3) за способами виразу (наукове, буденне, художнє, релігійне) і т.д. Розмаїтість форм і видів пізнання передбачає багатоманіття самих людських знань.

Всі види пізнання спрямовані на досягнення істини – знання, зміст якого адекватний дійсності, без якого неможлива діяльність людини. Але в більшості видів пізнання істина містить значну частку суб'єктивності, пов'язану як з формою її вираження, так і з суб'єктивними інтересами людини. І лише у науковому пізнанні об'єктивна істина, у якій до мінімуму зведені суб'єктивні привнесення, є самоціллю. Зростаюча роль науки в житті суспільства привела до певного «онаучення» інших видів пізнання, але витиснути їх цілком наукове пізнання не може.

Філософське пізнання націлене на виявлення і, як правило, теоретичний вираз загальних принципів і закономірностей буття світу, людини та їх взаємодії, у тому числі пізнавальної. При цьому філософія безпосередньо не досліджує конкретні об'єкти, а узагальнює знання про них, отримані іншими видами пізнання і, насамперед, наукою. Філософське пізнання, як і наукове, прагне до об'єктивно-істинного знання, але оскільки філософія має справу з якісно безкінечними об'єктами – світом і людиною як цілісностями, – то її істини до кінця не доказові, носять неоднозначний характер і в значній мірі містять у собі моменти суб'єктивності, пов'язані з особистістю філософа.

Саме пізнання, пізнавальне відношення людини до світу досліджується в теорії пізнання як розділі філософії.

Гносеологія (від грець. γνωσις – знання і λόγος – вчення) – розділ філософії, у якому предметом дослідження є процес пізнання як такий у його цілісності.

Її основними проблемами є: сутність пізнавального процесу, його закономірності, умови і передумови, можливості і межі, загальні основи і соціокультурні детермінанти. При постановці і вирішенні цих проблем думки філософів розходяться, хоч усі вони мають аргументацію. Теоретично ні один з цих поглядів з абсолютною вірогідністю не можна підтвердити чи спростувати.

Проблема одержання істинного знання про світ, тобто питання про пізнаваність світу, є центральною проблемою гносеології. Як відзначалося у Темі 1, дана проблема складає зміст другої сторони основного питання філософії.

В історії філософії склалися три основних підходи, що по-різному відповідають на питання про пізнаваність дійсності: 1) пізнавальний оптимізм; 2) скептицизм; 3) агностицизм (пізнавальний песимізм).

Пізнавальні оптимісти (до них відносяться переважно матеріалісти й об'єктивні ідеалісти) вважають, що явища дійсності в сутності пізнавані, хоча світ – у силу своєї безкінечності – до кінця не пізнаваний.

Прихильники скептицизму (від грець. σκεπτικός – той, хто досліджує) сумніваються в можливості одержання достовірних знань про світ, абсолютизуючи момент відносності в істинному знанні, указуючи на його формальну недоказовість.

Представники агностицизму (від грець. άγνωστος – непізнаванний; це в основному суб'єктивні ідеалісти) заперечують можливість пізнання сутності явищ. Абсолютизуючи недосконалість чуттєвого сприйняття дійсності, агностики у своїх крайніх висновках навіть заперечують існування об'єктивної реальності.

Всі ці підходи мають певне теоретичне обґрунтування. Але вирішальними аргументами на користь пізнавального оптимізму є: розвиток суспільної практики і матеріального виробництва, успіхи експериментального природознавства, що підтверджують істинність знання. Теоретико-пізнавальна ситуація має свою структуру, що включає суб'єкт і об'єкт пізнання, а також «посередника», що пов'язує їх у єдиний процес.

Суб'єктом пізнання є окремий індивід, колектив дослідників чи суспільство у цілому (універсальний суб’єкт), які здійснюють цілеспрямовану пізнавальну діяльність. У свідомості суб'єкта знаходяться в єдності суспільне (знання і досвід людства в даній області дослідження, засвоєні суб'єктом) і індивідуальне (специфічні природжені і виховані якості суб'єкта).

Об'єкт пізнання – це та частина дійсності, на яку спрямована пізнавальна активність суб'єкта. Слід відрізняти також предмет пізнання як окрему сторону об'єкта. Об'єктами пізнання можуть бути: сам суб'єкт, знання і пізнання.

Суб'єкт і об'єкт пізнання знаходяться в нерозривній єдності, взаємодіючи один з одним. Активною стороною виступає суб'єкт, який обирає об'єкт і предмет дослідження, організовує цей процес, фіксує результати пізнання і використовує їх на практиці. Об'єкт своїми властивостями і сторонами визначає вибір його суб'єктом, а також «вимагає» відповідних йому методів і засобів пізнання.

Найчастіше в процесі пізнання суб'єкт і об'єкт взаємодіють не безпосередньо, а опосередковано, у зв'язку з чим виникає проблема «гносеологічного посередника». «Суб'єкт не може діяти на об'єкт інакше, як предметним чином, – відзначає Ф.В.Лазарєв. – Це значить, що у своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх дій на пізнаваний об'єкт – руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реактиви, прискорювачі часток, експериментальні установки і т.д. Прогрес пізнання був би неможливий без постійного розширення й ускладнення цього «світу посередників». Так само механізм дії об'єкта на суб'єкт передбачає свою систему посередників – сенсорна інформація, різні знакові системи, і, насамперед, людська мова. У другій половині ХХ ст. світ посередників гігантськи розширився за рахунок використання комп'ютерної техніки, системи Інтернет і т.п.».[26]

Таким чином, об'єкт, суб'єкт і гносеологічний посередник (медіатор), узяті в єдності, складають вихідну гносеологічну ситуацію. Розгортання цієї ситуації носить творчий активний характер, що виявляється: 1) в осягненні чуттєво не сприйманої сутності явищ; 2) у теоретичному вираженні отриманого знання й ідентифікації цього знання з пізнаваним об'єктом; 3) у застосуванні різноманітних методів і засобів пізнання; 4) у використанні результатів пізнання.

2. Діалектика процесу пізнання. Практика і її роль у пізнанні. У залежності від того, які здібності в основному застосовує суб'єкт на тому чи іншому етапі пізнання, можна виділити чуттєвий, раціональний та інтуїтивний ступені пізнання. Вони розрізняються як формами відображення, так і в залежності від ролі в процесі пізнання.

Вихідним ступенем пізнання є чуттєвий ступень, у якому об'єкт відображається головним чином за допомогою органів чуттів. Останні є безпосереднім каналом зв'язку суб'єкта з дійсністю, через який він одержує первинну інформацію про об'єкт.

Основними формами чуттєвого пізнання виступають відчуття, сприйняття і уявлення.

У відчуттях безпосередньо відбиваються окремі сторони, властивості об'єкта.

Сприйняття – це цілісне відображення об'єкта органами чуттів, що являє собою єдність усіх відчуттів.

Уявлення – це чуттєво наочні образи об'єктів, що зберігаються і відтворюються у свідомості людини поза безпосереднім впливом об'єктів на органи чуттів. Виникнення уявлень відбувається на основі пам'яті, тобто здатності психіки зберігати і відтворювати минулий досвід суб'єкта.

До форм чуттєвого пізнання можна віднести і чуттєву уяву, що полягає в здатності створювати нові образи на основі попереднього досвіду.

Раціональний ступінь пізнання ґрунтується на абстрактному мисленні, що являє собою цілеспрямоване, опосередковане й узагальнене відображення людиною істотних властивостей і відношень речей. Абстрактне мислення називають також логічним, оскільки воно функціонує за законами логіки – науки про мислення.

Основними формами абстрактного мислення є: поняття, судження й умовивід.

Поняття – форма думки, що виражає сукупність найбільш істотних ознак об'єкта. У мовній формі поняття закріплюються в словах. У будь-якій науці склався і функціонує власний понятійний апарат: «крапка», «пряма», «площина» – у геометрії; «тіло», «маса», «енергія» – у фізиці, «атом», «молекула», «реакція» – у хімії; «ринок», «товар», «праця» – в економіці, «алгоритм», «формалізована мова», «інтерфейс» – в інформатиці і т.д.

Судження – форма мислення, у якій за допомогою понять що-небудь чи стверджується чи заперечується про об'єкт. У мові будь-яке висловлення (словосполучення і просте речення) є прикладом суджень. Наприклад, «усі метали – провідники електрики», «знання – сила», «мислю – отже, існую» і т.д.

Умовивід являє собою форму мислення, у якій з декількох суджень виводиться нове судження, що містить нове знання. Так, уявлення про те, що Земля має форму кулі, було одержано на основі умовиводу:

Усі кулясті тіла відкидають тінь у формі диску

Під час місячних затемнень Земля відкидає на Місяць тінь у формі диску

Отже, Земля – кулясте тіло

Раціональне пізнання нерозривно пов'язане з чуттєвим, і відіграє провідну роль у пізнавальному процесі. Це виявляється, по-перше, у тому, що істинне знання на рівні сутності і закону формулюється й обґрунтовується на раціональному ступені пізнання; по-друге, чуттєвість завжди «управляється» мисленням.

Багато вчених відзначали, що важливу роль у процесі пізнання грає інтуїція, тобто здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без чуттєвої і логічної аргументації. Інтуїція ґрунтується на неусвідомлених комбінуванні та переробці накопичених абстракцій, образів і правил з метою вирішення певного завдання. Основними типами інтуїції є чуттєва, інтелектуальна і містична.

З питаннь про роль, місце і співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання в історії філософії склалися дві протилежні течії – сенсуалізм і раціоналізм. Сенсуалісти вважали чуттєве пізнання основною формою досягнення істинного знання, розглядаючи мислення лише кількісним продовженням чуттєвого ступеня. Раціоналісти прагнули довести, що всезагальні і необхідні істини можуть бути виведені тільки із самого мислення. Чуттєвим даним відводилась лише випадкова роль. Як бачимо, обидві ці течії страждали однобічністю, замість того, щоб визнати необхідність і взаємодоповнюваність чуттєвого і раціонального ступенів пізнання.

В історії філософії досить розповсюдженою течією є також інтуїтивізм, який вважає інтуїцію (головним чином інтелектуальну) основним засобом досягнення істини у відриві від чуттєвого і раціонального ступенів пізнання. Пов'язуючи інтуїцію з «роботою» підсвідомості, інтуїтивісти забувають, що основний зміст підсвідомого має своїми джерелами чуттєвість і мислення.

Процес пізнання обумовлений суспільною практикою, під якою розуміється матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людей по перетворенню природи і суспільства для задоволення своїх потреб. Стосовно пізнання практика є: 1) джерелом, основою і рушійною силою пізнання, оскільки ставить перед ним пізнавальні завдання, дає фактичний матеріал для узагальнень і засоби для пізнання; 2) кінцевою метою пізнання, тому що в практиці матеріалізуються добуті знання; 3) критерієм («мірилом») істинності одержуваних знань, що виявляється, насамперед, у матеріальному виробництві й експерименті.

Внутрішньо необхідною стороною практики виступає теорія, що позначає в широкому розумінні ідеальне відображення дійсності, усю сукупність знань, що практика прагне використовувати. Теорія і практика знаходяться в нерозривній єдності одна з одною, і не можуть існувати одна без іншої. «Практика без теорії сліпа, а теорія без практики мертва», – говорить відомий афоризм.

Отже, пізнання, вносячи нові знання в теорію, тим самим збагачує практику, сприяє її подальшому прогресивному перетворенню.

3. Вчення про істину. Проблема критерію істини. Безпосередньою метою пізнання є досягнення істини, під якою розуміється знання, що відповідає дійсності. З погляду діалектичного матеріалізму «відповідність» означає сутнісний збіг змісту знання з об'єктом, а «дійсність» – це, насамперед, об'єктивна реальність, матерія.

Істина носить об'єктивно-суб'єктивний характер. Її об'єктивність полягає в незалежності її змісту від суб'єкта, що пізнає. Суб'єктивність істини виявляється у формі, яку їй надає суб'єкт.

Подібно пізнанню у цілому, істина – це безкінечний процес розвитку вже наявного знання про конкретний об'єкт чи про світ у цілому до все більш повного і точного знання. Тим самим вона являє собою систему теоретичного знання, що постійно розвивається.

Для характеристики процесуальної природи істини застосовуються поняття об'єктивної, абсолютної, відносної, конкретної й абстрактної істини.

Абсолютність істини означає, по-перше, повне і точне знання про об'єкт, що є недосяжним гносеологічним ідеалом; по-друге, той зміст знання, що у певних межах пізнання об'єкта ніколи не може бути спростований в майбутньому.

Відносність істини виражає її неповноту, незавершеність, приблизність, прив'язку до певних меж осягнення об'єкта.

Існують дві крайні точки зору на абсолютність і відносність істини. Це догматизм, що перебільшує момент абсолютності, і релятивізм, що абсолютизує відносність істини.

Будь-яке істинне знання завжди визначається конкретними умовами, місцем, часом, іншими обставинами, які в пізнанні повинні враховуватись якнайповніше. Зв'язок істини з певними конкретними умовами, в яких вона діє, позначається поняттям конкретної істини. Разом з тим, у пізнанні не завжди удається виявити всю повноту умов, для яких дана істина була б застосованою. Тому для знання, умови виявлення істинності якого не досить повні, вживається поняття абстрактної істини. При зміні умов застосування абстрактна істина може перетворюватися у конкретну і навпаки.

У процесі пізнання суб'єкт може приймати неістинне знання за істину і, навпаки, істину за неістинне знання. Ця невідповідність знання дійсності, яке видається за істину, називається заблудженням. Останнє – постійний супутник процесу пізнання, і між ним і істиною немає абсолютної межі: вона завжди рухлива. Якщо ми переконалися, що дане знання – заблудження, то цей факт стає вже істиною, хоча і негативною. За словами Г.-В.-Ф.Гегеля, заблудження не може бути неістинним взагалі, тому що воно є факт знання, – це оболонка, у якій виступає істина. Тому важливо не просто констатувати заблудження, а встановити, як воно з'являється, знайти у ньому необхідний момент розвитку істини.

Однією з основних проблем теорії пізнання є питання про критерій істини, тобто про те, що виступає мірилом істинності знання. В історії філософії висувалися різні критерії істини: розум і інтуїція (Платон), чуттєві дані і науковий експеримент (Ф.Бекон, Б.Спіноза, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро, М.В.Ломоносов), самоочевидність, несуперечність і взаємна погодженість усіх знань (Р.Декарт), відповідність речі поняттю (Г.-В.-Ф.Гегель), користь (У.Джеймс), загальнозначимість (Е.Мах), конвенція (угоди) між вченими (неопозитивісти), моральність (І.В.Кирєєвський, Вол.С.Соловйов). Звідси видно, що критеріями істини можуть бути і почуттєві дані, і інтелект, і інтуїція, і життєвий досвід людей, і традиції, і авторитети, і загальнозначимість і т.д. Разом з тим, видається, що найбільшу перевагу має критерій істини, введений у теорію пізнання К.Марксом і Ф.Енгельсом, це – суспільна практика. Вона має властивість безпосередньої дійсності, носить чуттєво-предметний характер, є сферою реалізації знань, виводить суб'єкта за рамки умоглядного пізнання у світ матеріальної діяльності. Практика є комплексним і найвищим критерієм істини, що включає в тій чи іншій мірі всі інші критерії. Саме тому вона – кінцевий, абсолютний критерій істини.

Суспільна практика кожного історичного етапу розвитку суспільства – як критерій істини – виступає абсолютною стосовно попереднього етапу і відносною стосовно наступного.

Так само як і істина, практика є процес. Необхідно розглядати суспільну практику історично: існує практика «учорашнього дня», сьогоднішня, практика майбутнього. Звідси можна говорити про абсолютність і відносність практики як критерію істини. Відносність конкретно-історичної практики як критерію істини виявляється й у тім, що вона не завжди може чи підтвердити або спростувати ті чи інші ідеї або теорії у силу своєї обмеженості.

4. Поняття науки. Форми і методи наукового пізнання. Найвищим рівнем пізнавальної діяльності людини є наукове пізнання.

Наука – це специфічна сфера людської діяльності, спрямована на виробництво, систематизацію і використання об’єктивних знань про дійсність. Наука містить у собі як діяльність, націлену на одержання нового знання, так і результат цієї діяльності – істинні знання.

Будучи багатоаспектним явищем, наука може бути розглянута в таких ракурсах: як форма діяльності, як система і сукупність дисциплінарних знань, як соціальний інститут. Як діяльність, наука поміщена в поле цілепокладання, вибору, прийнять рішень, відповідальності. Серед особливостей наукової діяльності В.В.Ільїн називає універсальність, унікальність, персоніфікованість, дисциплінованість, демократизм, комунікабельність.

Науку характеризують відносна самостійність і внутрішня логіка розвитку, способи (методи) пізнання і реалізації ідей, а також соціально-психологічні особливості об'єктивно-сутнісного сприйняття дійсності, тобто стиль наукового мислення.

Наукове пізнання являє собою різновид суб’єктно-об’єктних відносин, головною сутнісною рисою яких виступає наукова раціональність. Раціональність суб'єкта, що пізнає, знаходить свій вираз в апеляції до доказів розуму і досвіду, у логіко-методологічній упорядкованості процесу мислення, у дії на наукову творчість існуючих ідеалів і норм науки.

Наукове пізнання, маючи загальні риси з іншими – позанауковими – формами пізнання, має також свої особливості. По-перше, наука має справу з особливими об'єктами, що не зводяться до об'єктів буденного досвіду. По-друге, наука має свою понятійну мову. По-третє, наукове пізнання пов'язане зі спеціальною системою пізнавальних засобів. По-четверте, для науки характерні специфічні способи обґрунтування істинності знання. По-п'яте, наукове знання системне і доказове.

Говорячи про науку в її різних проявах, можна виділити єдиний комплекс критеріїв наукового пізнання, що включає:

1. Предметність. Всяка наука предметна, оскільки вона завжди спрямована на виявлення предметних зв'язків і залежностей тих речей і процесів, що складають область її пріоритетів.

2. Об'єктивність. Це означає, що всі предмети і їхні відносини повинні бути пізнані такими, які вони є насправді, без привнесення в них чого-небудь суб'єктивного чи надприродного.

3. Раціональність, обґрунтованість, доказовість. Критерієм вірогідності стає розум, а способами її досягнення – критичність, раціональні принципи пізнання.

4. Спрямованість на пізнання сутності, закономірності об'єкта.

5. Особлива організація, системність знання, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного положення.

6. Перевірюваність за допомогою звертання до наукового спостереження, експерименту, до практики, до випробування логікою; наукова істина характеризує знання, які в принципі перевірювані. Відтворюваність наукових істин через практику надає їм властивості загальнозначимості.

Безпосередніми цілями науки є дослідження, опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення.

Наукова проблематика продиктована як найближчими, так і прийдешніми потребами суспільства, політичним процесом, інтересами соціальних груп, економічною кон'юнктурою, рівнем духовних запитів народу, культурними традиціями. Від всіх інших способів освоєння світу наука відрізняється виробленням спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процедурою доказу істинності результатів наукового пошуку.

Говорячи про взаємодію науки з різними сферами життя суспільства, можна виділити три групи виконуваних нею соціальних функцій. Це, по-перше, функції культурно-світоглядні; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили; по-третє, функції науки як соціальної сили, пов'язаної з використанням наукового знання для вирішення різних суспільних завдань.

Нарешті, наука виступає як міра розвиненості творчих здібностей людини до конструктивно-теоретичного перетворення дійсності і самої себе. Іншими словами, наукова діяльність продукує не тільки нові технології, створює матеріали, устаткування й інструменти, але, будучи частиною духовного виробництва, дозволяє включеним у неї людям творчо самореалізуватися, об'єктивувати ідеї і гіпотези, збагачуючи, тим самим, культуру.

У структурі наукового знання і пізнання виділяють два рівні: емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень дає знання закономірних зв'язків, виходячи з даних чуттєвого пізнання. На теоретичному рівні використовують головним чином раціональні форми пізнання, і одержувані знання носять всезагальний і необхідний характер. Обидва рівні необхідні для пізнання, але визначальну роль у системі наукового пізнання відіграє теоретичний рівень.

Єдність двох рівнів наукового знання випливає з пізнавальних здібностей суб'єкта пізнання. Разом з тим вона наперед визначена дворівневим характером функціонування об'єкта (явище – сутність). З іншого боку, зазначені рівні відмінні один від одного, і ця відмінність задається способом відображення об'єкта суб'єктом наукового пізнання. Без експериментальних даних теоретичні знання не можуть мати наукової сили, так само як і емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляху, що прокладається теорією.

Емпіричний рівень пізнання – це рівень накопичення знань і фактів про об'єкти, що досліджуються. На цьому рівні пізнання об'єкт відображений з боку зв'язків і відносин, доступних спогляданню і спостереженню.

На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний у своїй основі, рівень наукового знання покликаний систематизувати, пояснити і передбачити факти, встановлені в ході емпіричного дослідження.

Факт (від лат. factum – зроблене, те, що здійснилося) являє собою зафіксоване емпіричне знання і виступає як синонім (тобто тотожний чи близький за значенням) понять «подія», «результат». Факти в науці виконують не тільки роль інформаційного джерела й емпіричної основи теоретичних міркувань, але й слугують критерієм їх вірогідності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту: виділяє досліджуваний аспект дійсності, задає мову, на якій описуються факти, детермінує засоби і методи експериментального дослідження.

Наукове знання розгортається за схемою: проблема - гіпотеза – теорія, кожен елемент якої відбиває міру проникнення суб'єкта, що пізнає, у сутність об'єктів науки. У цьому відношенні можна говорити про те, що проблема, гіпотеза, теорія виступають формами наукового пізнання.

Пізнання починається з усвідомлення або постановки проблеми. Проблема (грець. πρόβλημα – завдання) – це те, що ще невідомо, але потрібно пізнати, це питання дослідника до об'єкта. Вона являє собою: 1) трудність, перешкоду у вирішенні пізнавальної задачі; 2) суперечлива умова питання; 3) задачу, усвідомлене формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об'єкт наукової теорії; 5) виникаюче у ході пізнання питання, практичний чи теоретичний інтерес, що мотивує науковий пошук.

Гіпотеза (від грець. υπόJεσις – припущення) – це наукове припущення чи передбачення щодо сутності об'єкта, сформульоване на основі ряду відомих фактів. Вона проходить дві стадії: висування і наступна перевірка. У міру того, як гіпотеза перевіряється і обґрунтовується, вона може бути відкинута як неспроможна, але може бути і «відшліфована» до істинної теорії.

Теорія (від грець. Jεωρία – дослідження) – це форма наукового знання, що дає цілісне відображення істотних зв'язків досліджуваного об'єкта. Теорія, як цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру: а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; б) ідеалізований об'єкт, у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкта; в) логічні прийоми і методи; г) закономірності і твердження, що виводяться з основних положень теорії.

Теорія виконує такі функції: описову, пояснювальну, прогностичну (передбачувальну), синтетичну, методологічну і практичну.

Наукова теорія поповнює методологічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пізнання. Сукупність же принципів формування і практичного застосування методів пізнання і перетворення дійсності і є методологія освоєння людиною світу. Саме ж вчення про адекватне використовування різноманітних пізнавальних прийомів, способів і методів називається методологією.

Метод (від грець. μέJοδος – шлях) являє собою систему принципів, прийомів, процедур і вимог, якими керуються в процесі наукового пізнання. Метод – це спосіб відтворення в мисленні об'єкта, який вивчають.

Методи наукового пізнання підрозділяються на спеціальні (конкретнонаукові), загальнонаукові та універсальні (філософські). У залежності від ролі та місця у науковому пізнанні фіксують методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, дослідження і викладення. У науці має місце поділ на методи природничих і гуманітарних наук. Специфіка одних (методи фізики, хімії, біології) реалізується через пояснення причинно-наслідкових зв'язків явищ і процесів природи, інших (гуманітарні методи – феноменології, герменевтики, структуралізму) – через процедуру розуміння духовної сутності буття людини, рукотворного людського світу.

Диференціюючи рівні наукового пізнання, необхідно відзначити, що до методів емпіричного рівня відносяться спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент.

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ з метою з'ясування їх певних властивостей і відношень. Спостереження здійснюється як безпосереднім (за допомогою наших органів чуттів), так і опосередковано (за допомогою різних приладів і технічних пристроїв – мікроскоп, телескоп, фото- і кіно-камера, комп'ютерні томографи і т.д.).

Порівняння – це пізнавальна операція, що лежить в основі судження про схожість і відмінність об'єктів. За допомогою порівняння виявляються якісні і кількісні характеристики предметів. Порівняння різних предметів також може бути або безпосереднім, або опосередкованим. В останньому випадку порівняння двох предметів здійснюється через їх співвіднесення з третім, що виступає як еталон. Таке опосередковане порівняння одержало в науці найменування вимірювання.

Вимірювання – це процедура визначення чисельного значення деякої величини за допомогою певної одиниці (метри, грами, вати і т.п.). Вимірювання – метод кількісного аналізу. Широко відома думка І.Канта про те, що в науці «рівно стільки науки, скільки в ній математики». Однак, щоб відбити дійсність у всій її повноті, треба осягти внутрішню єдність якісної і кількісної визначеності. Інакше кажучи, у пізнанні необхідно вийти за межі математичної однобічності до цілісного пізнання об’єкту.

Експеримент – прийом дослідження, при якому об'єкт ставиться в умови, що точно враховуються, або штучно відтворюються з метою з'ясування тих чи інших властивостей. Експерименти бувають дослідницькі (пошукові) і перевіркові (контрольні), відтворюючі та ізолюючі, лабораторні і польові.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання належать: абстрагування, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод.

Абстрагування (лат. abstraho – відволікання) – особливий прийом мислення, який полягає у відволіканні від ряду властивостей і відношень досліджуваного явища з одночасним виділенням властивостей і відношень, що нас цікавлять. Результатом діяльності абстрагуючого мислення є різного роду абстракції (поняття, категорії і їх система, концепти).

Ідеалізація (від франц. idéaliser) – граничне абстрагування від реальних властивостей предмета, коли суб'єкт у думці конструює об'єкт, прообраз якого є у реальному світі. Інакше кажучи, ідеалізація – це прийом, який означає оперування такими ідеалізованими об'єктами як «точка», «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло».

Формалізація – метод опису повторюваних масовидних явищ у вигляді формальних систем, за допомогою спеціальних знаків, символів, формул. Формалізація є відображення змістовного знання в знаково-символічному вигляді.

Аксіоматичний (від грець. αξίωμα – значуще, гідне, прийняте положення) метод – це виведення нових знань за певними логічними правилами з тих чи інших аксіом або постулатів, тобто тверджень, що приймаються без доказу і є вихідними для всіх інших тверджень даної теорії. Науки, що розвиваються на основі аксіоматичного методу, одержали найменування дедуктивних. До них належать, насамперед, математика, а також деякі розділи логіки, фізики і т.д.

Приведена вище класифікація методів емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання буде не повною, якщо не враховувати методи, що можуть використовуватись на обох рівнях: методи узагальнення і специфікації, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії, моделювання, логічного та історичного і т.д.

Узагальнення – це уявне виділення істотних властивостей, що належать цілому класу однорідних предметів, а також формулювання на основі цього виділення такого висновку, що поширюється на кожен окремий предмет даного класу.

Прийом, протилежний узагальненню, називається специфікацією. За допомогою специфікації розкривається те своєрідне, особливе, що притаманне кожному об'єкту, який входить до складу множини, що узагальнена.

Аналіз (від грець. ανάλυσις – розклад, розчленування) – фактичне або мислене розчленування цілісного об'єкта на складові елементи (ознаки, властивості, відношення), частини з метою його всебічного вивчення.

Синтез (від грець. σύνJεσις – з'єднання, складання) – фактичне або мислене поєднання елементів і частин предмета, встановлення їх взаємодії і дослідження даного предмета як єдиного цілого.

Індукція (лат. inductio – наведення) – рух думки від одиничного до загального, від одиничних випадків до загальних висновків.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – рух думки від загального до одиничного, від загальних положень до окремих випадків.

В основі методу аналогії (грець. αναλογία – відповідність, подібність, схожість) лежить такий умовивід, у якому із схожості деяких суттєвих ознак двох чи більше об'єктів робиться висновок про схожість також й інших ознак цих об'єктів.

Моделювання – метод дослідження, при якому об'єкт вивчення штучно підмінюється іншим об'єктом (моделлю) з метою одержання нових знань, які, в свою чергу, оцінюються і переносяться на досліджуваний об'єкт.

Історичний метод означає, по-перше, відтворення реальної історії об'єкта у всій його багатогранності, з урахуванням суми фактів і окремих подій, що його характеризують; по-друге, дослідження історії пізнання даного об'єкта (від його генезису – дотепер) з урахуванням притаманних йому деталей і випадковостей. В основі історичного методу лежить вивчення реальної історії в її конкретному багатоманітті, виявленні історичних фактів і на цій основі – таке мислене відтворення, реконструкція історичного процесу, що дозволяє виявити логіку, закономірності його розвитку.

Логічний метод вивчає ті ж процеси в об'єктивній історії та історії дослідження, але при цьому увага фокусується не на подробицях, а на з'ясуванні закономірностей, історичного процесу, його логіки у вигляді теорії.

Серед наукових методів дослідження особливе місце займає системний підхід, що являє собою сукупність загальнонаукових принципів, за допомогою яких будь-які об'єкти можуть бути розглянуті як системи. Системний аналіз має на увазі: а) виявлення залежності кожного елемента від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів; б) аналіз поведінки системи з погляду її обумовленості включеними в неї елементами, а також властивостями її структури; в) вивчення механізму взаємодії системи і середовища, у яке вона «вписана»; г) дослідження системи як динамічної, такої що розвивається, в цілісності.

Системний підхід має велику евристичну цінність, оскільки він застосований до аналізу природничонаукових, соціальних і технічних об'єктів.

Підводячи підсумки викладеного, слід зазначити, що зростання ролі науки і наукового пізнання у сучасному світі, складності та суперечності цього процесу породили дві згадувані вище позиції стосовно науки – сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) і антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму стверджують, що наука «вище усього» і її треба всіляко впроваджувати як еталон і абсолютну соціальну цінність у всі форми людської діяльності. Ототожнюючи всю науку з природничо-математичним і технічним знанням, сцієнтизм при цьому принижує суспільно-гуманітарні науки, які начебто не мають пізнавального значення і, тим самим, відкидає гуманістичний зміст науки у цілому. Антисцієнтизм піддає різкій критиці науку і техніку, абсолютизуючи негативні результати їх розвитку (загострення екологічної проблеми, небезпека техногенних катастроф, війни і т.д.), вбачаючи в ній основного винуватця у всіх негараздах сучасної цивілізації.

Безсумнівно, що обидві позиції у ставленні до науки містять раціональні моменти, але однаково помилково як непомірно абсолютизувати науку, так і перебільшувати її негативний вплив на розвиток людства. Необхідно об'єктивно, всебічно розглядати науку і наукове пізнання в їх зв'язку з іншими сферами суспільного життя, розкриваючи складний багатоманітний характер цього взаємозв'язку. З цього погляду наука виступає як необхідний продукт розвитку культури і, разом з тим, як одне з головних джерел процесу самої культури в її цілісності.

ТЕМА xi

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

1. Специфіка філософського розуміння людини. Проблема сутності людини в історії філософії. У попередніх темах відзначалося, що філософія була покликана до життя потребою в осмисленні і вирішенні тих проблем, стрижнем яких є відношення «людина – світ». Таким чином, проблема людини не просто якась часткова філософська проблема. По суті, «людське начало» пронизує весь філософський дискурс, тому що навіть світ цікавить філософію не сам по собі, а в його відношенні до людини, як світ людського буття. Тому невипадково проблема людини була і залишається для філософії центральною.

На сучасному етапі історії людське існування набуває драматичного характеру. Технологічні й економічні катастрофи, війни, тоталітарні режими, прискорення темпів життя, поширення епідемій, що загрожують спустошити Землю, – все це ставить людину у таку критичну ситуацію, коли народжується відчуття тотальної незахищеності. Загрозливі ознаки загальпланетарної катастрофи, що усе більш дають про себе знати, неминуче ставлять питання – чи не закладена в самій природі людини здатність до самознищення? Чи в змозі людство змінити свої пріоритети й уникнути гіршого? Усе це, безсумнівно, спонукує до роздумів, загострює потребу усвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі, сенсу свого буття. Сьогодні, як ніколи раніше, людство стоїть перед необхідністю вироблення загальнолюдської стратегії збереження самого життя. Але без повного уявлення про те, що є людина, навряд чи це можливо. Крім того, всі сфери розвитку суспільства, мають потребу в розкритті потенціалу людської індивідуальності, її творчого, морального начала. Всі форми людської діяльності немислимі без гуманістичної складової.

На відміну від багатьох конкретних наук, що вивчають окремі специфічні аспекти буття людини, філософія прагне виробити цілісне уявлення про людину. Виконуючи свою світоглядну функцію, вона шукає відповіді на гранично загальні питання: Що є людина? Яке її місце і призначення у світі? У чому сенс буття людини, її свобода, щастя, ідеали? Філософська дисципліна, у центрі якої стоять такого роду питання, зветься філософською антропологією.

Нині все гострішою є необхідність об'єднання знань різних наук про людину в цілісну систему, де філософії належить найважливіша роль. Правда, поки що спроби створити таку систему наштовхуються на багато труднощів. Справа у тому, що людина – це не просто об'єкт, серед інших об'єктів світу, людина – це суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. До людини не можуть бути цілком застосовні об'єктивні формули типу: «зрозуміти – значить виразити у поняттях». При такому підході поза межами пізнання залишається найголовніше в людині – її індивідуальність. Людина як предмет пізнання не може бути виражена тільки в загальних поняттях, схемах, адже це завжди унікальний, особливий світ, що вимагає особливих засобів пізнання. У сучасній філософії все більше стверджується багатомірність підходів у вивченні людини.

Центральне питання філософської антропології – у чому сутність людини? – і сьогодні не втратило своєї гостроти і значимості. В історії філософії спроби відповісти на це питання в тій чи іншій мірі відкривали завісу над таємницею людини, однак, доводиться констатувати, що вони приводили до протиставлення в людині природного і духовного, природного і соціального.

Матеріалістичні напрямки тяжіли в основному до натуралізму (від лат. nature – природа). Вони виходили з ідеї, що людина є продуктом природи, і її сутність задана самою природою. Як будь-яке природне явище, людина підпорядковується природній необхідності. Така позиція корениться в античності, у поглядах Демокріта. У Новий час у вченнях французьких матеріалістів XVIII ст. стверджується, що людина, насамперед, природна істота і всі її властивості, у тому числі і мислення, пояснюються природним походженням. Свого найвищого розвитку таке трактування людини досягло у філософії Л.-А.Фейєрбаха. Справедливо критикуючи ідеалізм за абстрактне розуміння людини, за розрив духу і тіла в ідеалістичних трактуваннях людини, Л.-А.Фейєрбах прагне всіляко довести, що людина, насамперед, – це природна, чуттєва істота. Саме в сфері міжлюдського спілкування («Я» і «Ти») і здійснюється реалізація людиною своєї родової сутності. Почуття, любов Л.-А.Фейєрбах вважав найбільш глибинною сутністю людини. Любов – це те, що пов'язує людей і поєднує суспільство, і що взагалі робить людей людьми.

З природних факторів виводить сутність людини Ф.Ніцше. Сутністю людини він вважав волю до влади. Будь-яке життя, за Ф.Ніцше, це специфічна воля до акумуляції сили, вона прагне до максимуму почуття влади, до розширення свого «Я», до експансії, що характерно для всього живого, у тому числі – і для людини. Концепція Ф.Ніцше склалася під впливом його попередника А.Шопенгауера, але в ній почувається також відгук соціал-дарвіністських ідей. Нагадаємо, що соціал-дарвінізм стверджував: двигуном розвитку суспільства є боротьба за існування, у ході якої виживають найсильніші.

На початку XX ст. іншу концепцію пояснення сутності людини особливостями її природної, тілесної організації розробив З.Фрейд. Він вважав, що визначальним у людській життєдіяльності є не воля, не розум, а могутні підсвідомі потяги статевого інстинкту, так званого лібідо (пристрасть, потяг), пізніше – мартидо (смерть). Дослідження області підсвідомого, його структури, впливу на індивідуальне життя людини було, безумовно, заслугою З.Фрейда. Але З.Фрейд абсолютизував впливи біологічних інстинктів у житті людини, стверджуючи, що «Я» (тобто свідомість) не є «господарем у власному будинку», що розум безпорадний у порівнянні з людськими прагненнями.

Представники соціобіології (Е.Уїлсон, Р.Докінс та ін.) вбачають ключ до розуміння людини в молекулярній генетиці. Вони проголошують універсальність егоїзму, що генетично обумовлений.

Як бачимо, спроби виявити сутність людини, виходячи виключно з природних факторів, приводять до крайніх висновків. Однак поряд з цим в історії філософії складався і принципово інший напрямок дослідження сутності людини. Розуміння «надприродної сутності» людини розробляли всі течії релігійної філософії і теології. Вони виходили з того, що творцем людини є Бог. Людським у людині є те, що поєднує її з Богом – її «божественна» душа.

Як уже зазначалося раніше, в українській філософії склалась оригінальна релігійно-філософська концепція сутності людини, що отримала назву «філософія серця» (Г.С.Сковорода, П.Д.Юркевич). Відповідно до неї визначальним у людині, даним їй від Бога, є «сердечність» – найвищі моральні почуття – прагнення до добра, любов до інших і т.д.

З надприродних факторів виводять сутність людини різні форми об'єктивного ідеалізму. Класичними у цьому відношенні є філософські вчення Платона і Аристотеля, а в Новий час – Г.-В.-Ф.Гегеля. Ідеалізм вбачає сутність людини в розумі, свідомості, самосвідомості.

Видатною заслугою класичної німецької філософії є розгляд діяльнісної сутності людини. Людина тут постає у вигляді суб'єкта, що творить свою власну сутність. Особливо у філософії Г.-В.-Ф.Гегеля діяльність подана як процес самопородження людини. Однак німецький ідеалізм розглядає діяльність тільки як духовну, теоретико-пізнавальну. Крім того, представники німецької класики висунули й обґрунтували тезу про те, що необхідною умовою становлення людини є засвоєння нею загальнолюдської культури. Від природи людський індивід – людина лише в можливості. Справжньою людиною він стає тільки в суспільстві, вбираючи в себе предметний світ людської культури. Таким чином, Г.-В.-Ф.Гегель підвів до розуміння того, що необхідно теоретично осмислити сутність праці і з'ясувати роль соціокультурних чинників у сутнісних характеристиках людини.

Це завдання здійснив К.Маркс. Марксистська концепція людини пов'язана з ідеєю праці, і на цій основі він розробив розуміння людини як суспільно-історичного суб'єкта. За К.Марксом, людина є природною істотою, але такою, що не знаходить у природі всіх необхідних засобів для свого існування, і тому змушена практично змінювати світ і тим самим стверджувати себе як людину. Але працю К.Маркс розглядає в більш широкому аспекті, ніж Г.-В.-Ф.Гегель, як усю матеріально-перетворюючу діяльність, як суспільне виробництво, як суспільно-історичну практику. Людська праця може здійснюватися лише як суспільна діяльність. Тому К.Маркс розглядає людину як суспільну істоту. В своїх «Тезах про Фейєрбаха» він формулює думку про те, що сутність людини не задана людині від природи. У своїй діяльності вона є сукупність усіх суспільних відносин. Але якщо сутність людини обумовлена відносинами, що склалися в суспільстві, то і зміна людини, її розвиток залежить від зміни цих відносин. Тому перед К.Марксом постало завдання здійснити конкретний аналіз суспільних відносин і, в першу чергу, матеріальних, економічних, які є базисними в суспільстві.

Такий підхід до розуміння сутності людини мав безсумнівно велике значення, тому що в його рамках вдалося у певній мірі перебороти розрив між природним і духовним у людині та виявити сутнісні характеристики людини (свідомість, мова, соціальність, універсальна воля, творчість). Але у подальшому розвитку цієї концепції акцентування уваги на соціальній сутності людини поступово вилилось в спрощений соціологізм, коли людина інтерпретувалась як «homo eсonomikus», а все індивідуальне в ній просто ігнорувалося. Між тим, людина – не тільки суб'єкт діяльності, продукт суспільних відносин; це істота, що любить, страждає, сподівається, вірить, сумнівається, тобто має всю гаму неповторних почуттів. Тобто розуміння людини повинно розкривати особливості людського існування на індивідуальному рівні.

Усвідомлення цієї обставини знайшло відображення в сучасній західній філософії, особливо в таких напрямках, як екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм.

У філософії екзистенціалізму (від лат. existentia – існування)людина розуміється через унікальний засіб її особистісного існування у світі. Екзистенціалісти стверджують, що людина не визначається ніякою зовнішньою шкалою: ні природою, ні суспільством. Має значення тільки її власне існування. Людина сама визначає свою сутність. У неї існування передує сутності. Це означає, що людина спочатку з'являється у світі, прагне до своїх цілей, обирає своє життя, творить саму себе, свою сутність. Сфера соціального буття уніфікує людей, знеособлює їх. Справжнє ж буття – це внутрішній світ, це значить – бути самим собою, при будь-яких обставинах залишаючись вільним. І справжнє буття людини-в-світі розвивається в емоціональне забарвлених екзистенціалах: у страху, турботі, розпачі, любові і т.п. Але найважливіше – те, що людина розкривається в пограничній ситуації, де вона «народжується» як людина і перевіряються на міцність її істинно людські якості.

Значний внесок у розробку проблеми людини внесла філософська антропологія (М.Шелер, А.Гелен та ін.), яка орієнтує на цілісне сприйняття феномена людини. Людина, на думку М.Шелера, не може бути зведена до однієї якоїсь сутнісної риси, наприклад, до розуму. Насправді людина не має константно-визначеної сутності, а завжди є напрямок руху самого буття, вона завжди потенційно недовершена.

Співзвучні цьому ідеї персоналізму (акцентування уваги на самоцінності індивідуального існування, спроби розгляду внутрішніх вимірів особистості і т.д.). Як бачимо, у різних напрямках філософії знайшли відображення такі найважливіші характеристики людини, як природне, соціальне, духовне начала. Але людина є цілісність, у якій усі ці моменти знаходяться в складній взаємодії й абсолютне протиставлення їх ні теоретично, ні, тим більше, практично, неприпустимо.

2. Єдність природного, соціального і духовного в людині. Проблема антропосоціоґенезу. Людина – жива система, єдність природного і соціального, тілесного і духовного, спадкоємного і набутого в процесі життя. Тільки враховуючи всі ці характеристики, можна зрозуміти цілісність людини.

Безсумнівно, людина є природна істота. Як така вона наділена природними задатками, потягами, інстинктами. Людина генетично успадковує специфічно людська будову тіла, структуру мозку, нервової системи. Людина як природна істота відчуває пульсацію космосу в біологічних ритмах свого організму. Як всяке природне явище, людина смертна.

Однак біологічна природа людини є щось вихідне, але недостатнє для пояснення людини та її історії. Справа у тому, що людина така природна істота, умови існування якої не дані їй природою у готовому вигляді. Природа виступає лише передумовою її діяльності у задоволенні потреб. Саме в діяльності, зміні природи і виявляється специфічність буття людини. Вважається, що у людини немає генетично запрограмованого способу життєдіяльності як у тварин. Вона може освоїти не просто різні види діяльності, але й змушена освоювати світ «по мірці будь-якого виду» (К.Маркс), тобто освоювати його універсально. Якщо тварина діє в силу фізіологічної необхідності, то людина діє справді по-людськи, коли вона вільна від такої потреби, тобто коли вона вимірює світ по мірках користі, краси, добра. Універсальність є найважливішою сутнісною характеристикою людини. Здатність універсально змінювати світ означає, що людина є вільна і творча істота, яка своєю діяльністю створює «другу природу» і творить свою власну сутність. Для перетворення природи людина поєднує свої зусилля з іншими людьми, тобто соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи. Суспільне життя, як і суспільна людина, це і результат такої діяльності, але одночасно і передумова її.

У процесі суспільної праці у філо- і онто-генезі (від грець. φυλον – плем’я, όν, род. відмінок όντος – існуюче, γένεσις – походження) формується свідомість, мова, духовність, усі людські якості. Але слід мати на увазі, що сутнісні характеристики людини – універсальність, свобода, творчість, соціальність, розумність, духовність – не дані людині як щось завершене. Вони існують як певні можливості її розвитку. І людина повинна їх постійно створювати, щоб не перестати бути людиною. Людина дійсно є незавершеною, відкритою істотою, яка перебуває у постійному процесі становлення і саморозвитку, постійного «виходу» за свої межі. Тому ще однією сутнісною характеристикою людини є здатність до трансцендентності. Це, по-перше, здатність до трансценденції у напрямку найвищого сенсу, а, по-друге, здатність до самотрансцендентності (самоподолання).

Природне і соціальне в людині є взаємодоповнюючими моментами. Природні особливості та обдарованість дані людині від природи, але вони формуються, розвиваються і перетворюються в здібності лише в процесі діяльності і спілкування, входження людини у світ культури, у суспільство. Без соціальних чинників не може бути людини. Але, акцентуючи увагу на цих соціальних впливах, не можна при цьому ігнорувати в людині природне начало, яке, хоча і забарвлене в людині соціальним, але цілком не може перейти в соціальні форми. Так, творчість обумовлена соціальними чинниками, але вона немислима без фізіолого-біологічної і генетичної організації індивідуума.

Сказане вище про якісну відмінність людини, дозволяє зробити висновок про неї як про суб'єкта. Це означає, що людина – не просто річ серед інших речей світу. Людина як суб'єкт – це така істота, що своєю власною діяльністю творить саму себе, свій внутрішній духовний світ, це єдина істота у світі, що здатна до самозаглиблення, самосвідомості, саморефлексії. Народження внутрішнього світу в людині називається його «третім народженням».

Духовний світ людини – це складний комплекс якостей, у якому можна виділити три сфери: почуття, розум, воля. Почуття людини відбивають зовнішній світ у формі переживання, пристрасно зацікавленого ставлення до нього. І сама людина повноцінно живе, коли почуває, переживає, страждає, прагне до добра, любить і ненавидить. Але бути людиною – це значить також уміти управляти своїми почуттями, бути їх господарем, а не їх рабом. Тобто відмінною особливістю людського буття є підпорядкування життєдіяльності людини своїй волі. Воля – це уміння здійснювати самоконтроль, підпорядковувати свою діяльність розумним цілям, спрямовувати її відповідно до моральних цінностей. Наявність такої здатності людини означає її внутрішню свободу.

Специфічно людською якістю є розум, здатність логічно мислити, пізнавати сутність, осмислювати світ і себе, сенс свого буття. Духовний світ людини включає такі явища, як цінності, норми, ідеали, знання, менталітет. Серцевиною духовного світу людини є вищі сенсожиттєві уявлення: ідеал, сенс життя, щастя. Сприяючи критичному переосмисленню дійсності, ці духовні орієнтири і регулятиви стимулюють людину не тільки до зміни її, але й до самозміни, викликають потребу найповніше і найадекватніше реалізувати свою людську сутність.

Духовний світ людини у цілому обумовлений соціальними чинниками, формується під впливом культури, освіти, виховання. Але його не можна пояснити тільки соціальними умовами. Яке б не мали значення ці зовнішні впливи, духовний світ формується завдяки величезним внутрішнім зусиллям людини.

Отже, людина постає як цілісна єдність, у якій всі сторони є необхідними моментами. Природне, соціальне і духовне не можна протиставляти й абсолютизувати, тому що вони суперечливо взаємодіють. Ця взаємодія і складає основу буття людини.

Людина – це біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але яка виділилась з них завдяки здатності виготовляти знаряддя праці, універсально перетворювати світ, що має членороздільну мову, свідомість, духовно-моральні якості.

Розуміння людини, її сутності нерозривно із з'ясуванням питання про походження людини. Ця проблема одержала в науці назву антропосоціоґенезу (від грець. άνJρωπος – людина, лат. societas – суспільство і грець. γένεσις – походження).

Існує традиційно релігійне уявлення про походження людини, відповідно до якого людина – це творіння Бога. Тут стверджується, що людина була створена по Образу і Подобі Бога.

Концепцію космічного походження людини відстоює П.Тейяр де Шарден. Він підкреслює, що свідомість, розум споконвіку перебувають у космічній еволюції, і знаходять своє втілення у людському феномені. Еволюція Всесвіту бере свій початок у якомусь трансцендентному духовному центрі «Альфа», а закінчує – у точці «Омега».

Наукове пояснення походження людини пов'язано з вченням Ч.-Р.Дарвіна про походження видів. Згідно йому, під дією біологічних механізмів природного відбору, спадковості і мінливості, внаслідок адаптації до середовища, людина виникла як прямий наслідок еволюційного розвитку живих істот.

Трудова гіпотеза походження людини уточнює дарвінівське вчення залученням соціальних чинників. Відповідно до цієї гіпотези походження людини (антропоґенез) і походження суспільства (соціоґенез) являють дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу. У завершеному вигляді ця гіпотеза була викладена в роботі Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину», де виділяються такі передумови виникнення людини: особливості морфологічної будівлі гомінідів; зачатки знаряддєвої діяльності, інстинктивна праця людиноподібних предків; стадне життя вищих тварин. Ф.Енгельс вважав, що саме праця, систематичне використання знарядь праці, їх виготовлення, колективні форми життя послужили поштовхом до розвитку свідомості, мови, морфологічних особливостей.

Незважаючи на величезну значимість даної гіпотези, слід мати на увазі, що й у ній є багато проблемних моментів, що вимагають подальшого вивчення й уточнення. Це, по-перше, проблема «відсутньої ланки», тобто морфологічно визначеної форми між мавпоподібними предками і Homo sapiens. Крім того, недостатньо пояснено сам механізм цього переходу. Що ж стосується ролі праці у виникненні людини, то тут виникає парадокс: праця породжує свідомість, але сама вона може здійснюватися лише на основі свідомості. Зазначена суперечність вимагає поглибленішого аналізу ролі праці, подолання її абсолютизації при поясненні походження людини.

У сучасній філософській антропології існує концепція генно-культурної коеволюції (Ч.Ламсден, Ф.Уїлсон), прихильники якої стверджують, що сучасна людина виникла в результаті коеволюційної взаємодії двох величин, у якій культура генерується й оформляється біологічними імперативами, в той час як у генетичній еволюції у відповідь на культурні нововведення змінюються біологічні властивості. Японський дослідник Й.Масуда докладно описав механізм генно-культурної еволюції, зазначаючи, що гени і культура обопільно впливають один на одну, привівши до появи людини.[27]

У деяких сучасних концепціях антропосоціоґенезу звертається увага на такий момент становлення людини, як поява здатності до відтворення стереотипної поведінки, велику роль у якій мала гра. Ігрові ситуації, які виникли в спілкуванні первісних людей, сприяли передачі спільного досвіду від генерації до генерації і відтворювали їх у всіх формах життєдіяльності. Можливо, гра передувала праці. У ній здійснювалася її первинна імітація.

Існує також підхід Л.Мамфорда, у якому ведуча роль у становленні людини відводиться культу. Автор вважає, що технічні уміння недостатні для визначення активності інтелекту. Саме ритуальна точність церемоній, що передувала точності в роботі, сформувала необхідні навички праці.

Деякі дослідники, наприклад, фізіолог Н.П.Бехтерєва, схиляються до версії інопланетного походження людини. Аргументи фізіологів засновані на так званому «парадоксі резервування». Суть його у тому, що у людини в структурі мозку постійно задіяна лише невелика його частка. Отже, земні умови висувають вимоги до мозку значно нижче його можливостей. Однак де ж тоді виникла людина, і яким чином?

Складності й утруднення осмислення проблеми походження людини настільки великі й очевидні, що сучасна антропологічна думка примирилася з її голосною і парадоксальною назвою: «Загадка антропосоціоґенезу».

3. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність». Особистість і суспільство. Поняття «людина» виражає загальні риси, притаманні людському індивіду. У ньому фіксуються родові ознаки – біологічна організація, соціальні і духовні якості. Але поняття «людина» дає найзагальнішу абстрактну характеристику, тому наведене вище визначення людини вимагає свого уточнення, конкретизації. Це стає можливим за допомогою введення таких ключових категорій як індивід, особистість, індивідуальність.

Поняттям «індивід» позначається людина як одиничний представник людського роду.

Особистість – людський індивід у його соціальних характеристиках, це конкретна міра присвоєння індивідом суспільних відносин. Однак особистість – це не простий відбиток суспільних відносин. Останні завжди переломлюються крізь призму індивідуальних потреб, цілей, ідеалів. Найважливішими ознаками особистості є здатність самостійно мислити і діяти, приймати рішення і вільно робити вчинки, прагнути реалізувати своє «я», нести відповідальність. Однак слід мати на увазі, що прагнення до самореалізації особистості повинно бути вимірюване моральним відношенням, тобто самовиявленням себе для іншої людини, у противному ж випадку, – позбавлене людського виміру, воно має тенденцію перетворитися в руйнівну силу.

Особистість – це морально самокерована система, в якій норми і цінності культури складають надбання самої людини. Спосіб буття особистості в суспільстві – це її індивідуальність. Поняттям «індивідуальність» виражаються істотні характеристики конкретної особистості – її неповторність, унікальність, самобутність, тобто те, що відрізняє одну людину від іншої у біологічному, соціальному, духовному відношенні. Це виявляється в індивідуальних смаках, стилі одягу і поведінці, особливостях думок і почуттів, ціннісних орієнтаціях і т.д. Індивідуальне «Я» являє центр особистості, її внутрішнє ядро.

Поняття «особистість» і «індивідуальність» дуже близькі за значенням. Але якщо поняття «особистість» дає уявлення про людину з боку її соціального змісту, то поняття «індивідуальність» вказує на форму, спосіб буття соціального.

Формування особистості являє собою процес соціалізації, тобто входження індивіда в соціальний світ, у світ людської культури, оволодіння різними формами діяльності, мовою. Бути індивідуальністю означає постійну внутрішню, духовну роботу над собою, пов'язану із самопізнанням, прагненням до свободи, до самовдосконалення.

Особистість і суспільство знаходяться в складній суперечливій єдності. З однієї сторони вплив суспільства на особистість безсумнівний. Сім’я, традиції, школа, трудовий колектив, ідеологія, право, мораль та інші соціальні форми істотно впливають на становлення особистості, її ціннісні орієнтації, можливості реалізувати життєві плани і т.д.

Суспільство є невід'ємною умовою існування особистості. По-перше, лише в суспільстві можливе життєзабезпечення особистості. Спільна праця створює необхідні блага для задоволення вітальних потреб. По-друге, суспільство здатне акумулювати людську духовність у різних формах, що стають способом становлення особистості, своєрідною соціальною пам'яттю людства, без якої неможливе існування людей. По-третє, суспільство є своєрідним гарантом прав особистості від зазіхань інших. Саме в суспільстві створюються різні форми соціальної регуляції (норми, заборони, санкції і т.д.), вони певною мірою спрямовані на захист особистості.

Людина в суспільстві включена у соціальні зв'язки різних рівнів, починаючи від мікросередовища, де вона входить у малі групи (сім’я, друзі, школа, трудовий колектив), до макросередовища, де вона включається в зв'язки на рівні класу, нації, народу, різних соціальних інститутів. Так, величезне значення в становленні особистості має сім’я, саме в ній уперше здійснюється включення індивіда в суспільне життя, в ній закладається багато рис характеру особистості, у ній особистість прагне знайти духовну підтримку і т.д.

З іншого боку, розвиток, удосконалювання суспільства відбувається завдяки знанням, здібностям, таланту, творчості особистості. Міра дії особистості на суспільство детермінується освітою, професією, суспільним становищем, активністю, тією соціальною роллю, що грає дана особистість.

Діапазон взаємовідносин особистості і суспільства дуже широкий – від відносного збігу їх інтересів до майже повного взаємовиключення; тут може бути і непримиримий конфлікт особистості із суспільством, і різні форми «втечі» від суспільства, і конформізм, і відносна гармонія. Особливо в концентрованій формі виявляється характер взаємовідносин особистості і суспільства у феномені свободи і відповідальності особистості. Особистість не мислима поза свободою. Свобода – це сутнісна риса людини, що по