Соц. статус та соц. роль як головні соціологічні характеристики особистості

Соц. статус - це становище, що займає особистість в суспільстві відповідно до її віку, статі, походження, професії, сім. становища та ін. аспектів соц.-групової приналежності.

Розрізняють аскриптивний (природжений) статус (соц. похо­дження, стать, етн. приналежність) та досягнутий (освіта, кваліфікація, тощо). Лінтон вказував на "подвійне" значення статусу. Воно виявляється в тому, що кожна людина, володіючи певним статусом, мовби поєднує одночасно декілька статусів в залежності від своєї соц.-групової приналежності та місця тієї чи ін. групи в системі соц. ієрархії.

Це становище характеризується певною сукупністю прав та обов'язків, що часом вступають у протиріччя та змушують індивіда віддавати перевагу одному статусу перед іншим. Для опису схожої ситуації соціологія вво­дить поняття маргінального (межуючого) статусу. Слід вирізняти також особ. статус. Особистий статус фіксує становище не лише в певній групі суспільства, але й вияв цього становища в залежності від особистих якостей індивіда.

Динамічною стороною, функцією статусу є соц. роль. Вона ви­значає соціально очікувану поведінку людини залежно від її становища в супільстві. Отже, соц. роль - це соц. функція, модель по­ведінки, яка об'єктивно детермінована соц. позицією особистості в системі сусп. та міжособових відносин. Як соц. функція особи­стості, вона характеризує спосіб поведінки людей, зумовлений їх статусом в системі сусп. та міжособових стосунків, який відповідає нормам, що прийняті в тому чи ін. суспільстві. Та чи інша соц. роль ви­значається не тільки функціон. вимогами її існування як спе­циф. соц. явища, але й конкретно-іст. змістом сусп. відносин.

Розрізняють такі типи ролей:

- соц. (зумовлені місцем індивіда в системі об'єктивних соц. відносин);

- міжособові (визначаються статусом індивіда в системі міжо­собових стосунків);

- активні (ті, що виконуються в даний момент);

- латентні (об'єктивно можливі, але в даній ситуації не виявляються);

- інституціоналізовані або офіційні, конвенційні (формуються на засадах офіц. вимог організації, до якої належить суб'єкт);

- стихійні (обумовлені стихійно виникаючими відносинами та характером діяльності).

Будь-якій особистості властива багаторольова структура.

Діапазон та кількість ролей визначається розмаїттям соц. груп, видів діяльності та відносин, в які включена особистість з її потребами та інтересами. Саме багаторольова структура породжує один з внутр. конфліктів особистості - рольовий. Рольовий конфлікт - це така соц. ситуація, коли від одного і того ж індивіда очікуються несумісні одна з одною рольові дії. Він пов'язаний з переживанням особистістю супереч­ливості рольових вимог з боку різних соц. спільностей. В такому випадку особистість сама повинна вирішити, якій з ролей надати перевагу, виконання якої з них має в даний час для неї первісне значення.

Характеризуючи взаємодію статуса і ролі, слід зазначити, що кожен статус обслуговується сукупністю ролей. Ця сукупність ролей називається ролевим набором. Кожна особистість володіє лише їй притаманним ро­левим набором, тобто він завжди має індивід. характер. Соц. статус і ролевий набір створюють механізм, завдяки якому людина інтегрується в суспільство, входить до тої чи ін. спільноти. Во­ни відображають ті сусп. відносини і зв'язки, в які включена осо­бистість.

Дьячук

Социальные роли

Любой поступок индивида не может быть рассмотрен изолиро­ванно от того, какой эффект он производит: как он влияет на пред­ставления других людей, как он ими оценивается, вызывает ли ответ­ные реакции и, если вызывает, какого рода эти реакции и т.д. Данная особенность указывает на то, что любой поступок, какой бы личный характер он ни носил, неизбежно имеет резонанс (по крайней мере, в ближайшем окружении),а следовательно, оказывается социальным дей­ствием. Кроме того, социальное взаимодействие не всегда носит осоз­нанный, целенаправленный характер, так как действующий индивид не всегда стремится вызвать тот эффект., который в действительности вызывается.

Социальное взаимодействие также имеет объективную и субъек­тивную стороны, хотя несколько в ином смысле.

Субъективная сто­рона взаимодействия — это осознанное отношение его участников друг к другу, предполагаемое тем, что у каждого из них есть опреде­ленные ожидания относительно поведения другой стороны.

Объек­тивная сторона представляет собой связи, которые управляют взаи­модействием индивидов и находятся вне их власти, то есть существу­ют объективно.

Эти отношения и связи в социологии описываются при помощи понятий «роль» и «статус». Социальная роль и социальный статус являются очень близкими и почти синонимичными понятиями. Разница между ними сводится к тому, в каком контексте они используются.

Если термин «роль» применяется главным образом к тому, как ведет себя человек, то есть к его поведению, то термин «статус» соотносится с социальной системой и тем положением, которое занимает в ней человек.

Социальная роль — это способ поведения, который соответству­ет принятым в данном обществе нормам, выражающимся в ожиданиях окружения, и зависит от социального статуса человека. Роль может быть рассмотрена также и как совокупность требований (норм), кото­рые выдвигаются по отношению к человеку, занимающему ту или иную социальную позицию.

Роль не может существовать вне социального института, а следо­вательно, предполагает соотношение с другими ролями.

Так, например, роль «отца» не может существовать вне ее отношения к роли «ребен­ка», поскольку именно по отношению к ребенку она главным образом и реализуется (отец является воспитателем и кормильцем по от­ношению к ребенку).

Социальная роль может быть охарактеризована по следующим важным аспектам:

1) способ поведения: роль как совокупность ожиданий окружающих предполагает не только цели, но и совершенно конкретные спосо­бы достижения этих целей;

2) формализация: одни роли предусматривают общение по формаль­ным правилам, другие в большей степени базируются на нефор­мальных взаимодействиях;

3) приобретение роли: роли бывают предписанными и приобретенны­ми. Например, мальчики и девочки в детстве обычно играют в раз­ные игры, тогда как в юности их выбор становится более осознан^-ным и более свободным;

4) масштаб связей: социальная роль личности связана с другими ро­лями; однако одни роли предполагают взаимодействие со мно­жеством лиц (например, роль учителя), тогда как другие — с их ограниченным числом (например, роль отца);

5) эмоции: так, одни роли требуют неэмоционального, сдержанного поведения (судья, священник), тогда как другие — экспрессивности (актер, певец, агитатор, рекламный агент);

6) мотивация: в принципе, одна и та же роль может допускать множе­ство мотиваций (мотивом выполнения работы может быть как ин­терес, так. и материальная заинтересованность, могут также иметь­ся и оба мотива). В то же время отсутствие мотивов приводит к тому, что субъект не принимает на себя ту или иную роль. Социальная роль распадается на ролевое поведение, то есть те

конкретные действия, которые совершает человек, и ролевые ожида^

ныя — то, чего ждут от носителя роли окружающие. Естественно, меж­ду поведением и ролевыми ожиданиями не всегда обнаруживается совпадение, а потому общество создает систему социального кон­троля, важной частью которой является совокупность санкций — на­казаний за отклонение от ролевых ожиданий.

В то же время ролевые ожидания допускают некоторые колеба­ния в ролевом поведении: главное, чтобы они не нарушали равновесия и, следовательно, не угрожали нормальному функционированию систе­мы. Различие в величине такого зазора между ролевыми ожидания­ми и ролевым поведением является важным показателем особеннос­тей общества. Нередко все допустимые варианты предписываются культурой, что создает некоторую свободу (или иллюзию свободы) для индивида.

Социальные роли усваиваются в процессе социализации. Сначала наблюдая за окружающими, а затем подражая им, ребенок учится дей­ствовать так, как принято в данном обществе или той группе, к кото­рой он принадлежит. По мере взросления количество ролей, кото­рые известны человеку, увеличивается.

Интеграция социальных ролей осуществляется благодаря личнос­ти, которая вбирает их в себя и превращает в инструменты достижения целей и способы адаптации к социальному контексту.

Существуют разные подходы к пониманию роли. С точки зрения структурного функционализма роль — это совокупность требова­ний, предписаний, направленных на регуляцию поведения носителя той или иной роли. Роль, понимаемая таким образом, рассматривается как детерминированная культурой и сближается с понятиями норм и цен­ностей; иногда даже высказывается мнение, что с этой точки зрения понятие роли является излишним. Более продуктивную точку зрения предложили представители символического интеракционизмсг. имен­но они связали роль с взаимодействием, в результате которого и ради которого она формируется. В этом смысле роль оказывается менее жесткой и может трансформироваться в процессе взаимодействия.

С точки зрения символического интеракционизма роль строится индивидом в процессе взаимодействия с другими при помощи пере­нимания их ролей. Так, ребенок из взаимодействий с конкретными людьми узнает о чертах ролей отца, матери, учителя, врача — как соци­альных ролей — и благодаря этому в будущем оказывается способ­ным на их выполнение. Более того, в процессе взаимодействия роле­вая модель постоянно проверяется индивидом, который принимает новые способы поведения или отказывается от старых (особенно если они не одобряются его окружением).

С точки зрения функционализма роль представляет собой ста­тичное образование — неизменную совокупность достаточно жест­ких ожиданий относительно поведения носителя роли. Очевидно, что при определении роли символический интеракционизм опирается на понятие «взаимодействия», тогда как функционализм — на понятие «нормы».

Это имеет важные последствия. В частности, с точки зрения струк­турного функционализма роль — это явление, которое гораздо ближе стоит к социальному институту, поскольку именно социальный ин­ститут определяет значимые параметры ролевого поведения. С точки зрения понимающей социологии, к которой принадлежит символичес­кий интеракционизм, социальная роль в большей степени характеризует социальное взаимодействие, а также отдельного человека. Таким об­разом, различия в понимании социальной роли тесно связаны с более глубокими различиями в структуре социологических теорий. С точки зрения структурного функционализма отдельная личность не играет особой роли в социальной структуре, тогда как с позиции понимаю­щей социологии гораздо важнее поведение отдельных людей, а такое явление, как социальный институт, по большому счету оказывается лишенным реального существования и приобретает'статус измышле­ния социолога.

 

Рассмотрим виды ролей.

1. Роли могут различаться с точки зрения своей жесткости. Эта характеристика указывает на то, насколько широк или узок диапазон ролевого поведения. Это можно проиллюстрировать как в статичес­ком, так и в динамическом плане. С точки зрения статики, например, представителю творческой профессии позволяется гораздо больше, чем священнику, а человеку, занимающему высокое социальное поло­жение, — больше, чем тому, кто находится на более низком уровне социальной системы (примеры Э, Аспа). Можно также противопоста­вить бюрократические и военные роли менее определенным граждан­ским ролям, которые существенно различаются с точки зрения коли­чества жестких предписаний и возможностей импровизации.

С точки зрения социальной динамики можно отметить тот факт, что роль женщины в прошлом была гораздо жестче: в настоящее время диапазон допустимых с социальной точки зрения действий для женщин заметно расширился и больше не ограничивается преслову­тыми четырьмя «К»: Кйсле, Ктйег, Югспе, К1е!с! (нем. — кухня, дети, цер­ковь и платье).

2. Роли могут быть постоянными и временными (хотя четкую гра­ницу между ними установить сложно). Например, постоянной ролью (хотя и меняющейся по своему содержанию на протяжении жизни индивида) является «тендер», то есть социальный пол, а точнее, тот набор ожиданий, которым должен соответствовать типичный мужчи­на и типичная женщина. Даже если признать, что «мальчик»,и «мужчи­на» — это две разные роли, все равно роль мужчины должна быть признанной постоянной, так как в подавляющем большинстве азаимо-?

действий мужчина должен выполнять хотя бы некоторые требовани,, составляющие роль «мужчины». Примером временной роли может служить роль «гостеприимного хозяина», котэоую индивид должен выполнять только тогда, когда он принимает гостей; соответствую­щее поведение в других ситуациях (например, на работе, в семье, на занятиях) оказывается либо невозможным, либо неуместным.

Поскольку человеку приходится в течение жизни выполнять мно­жество ролей, роли могут вступать в конфликт. Существует несколь­ко разновидностей ролевого конфликта:

1. Индивид вынужден одновременно выполнять две разные роли,

2. Ожидания, исходящие от других социальных ролей, оказываются несовместимыми.

3. Представления индивида о выполняемой им роли не совпадают с представлениями, которые имеются на этот счет у других людей.

В процессе развития общества набор ролей претерпевает карди­нальные изменения. Эти изменения касаются:

а) содержания ролей, то есть совокупности прав и обязанностей, при­писываемых данной роли. Например, изменение содержания ролей является обратной стороной трансформации такого социального института, как семья. В настоящее время отцы в большей степени вовлечены в процесс воспитания детей, а матери в большей степе­ни социально мобильны и меньше привязаны к дому, чем раньше;

б) увеличения числа ролей. Данный процесс имеет в первую очередь экономические причины, а именно, разделение труда. В настоящее время в науке, производстве, образовании в связи с ростом знаний и специализацией практик более уместной оказывается роль «уз­кого» специалиста, сосредоточенного на выполнении небольшого числа функций, чем роль специалиста, обладающего поверхностны­ми знаниями и умениями во многих областях. Естественно, измене­ние числа ролей тесно связано с изменением их содержания, по­скольку новые роли часто образуются за счет деления старых ролей (ср. роли врача-универсала (знахаря) и современный набор медицинских специальностей, включающий как старший, так и сред­ний и младший медицинский персонал).

Социальный статус

Социальный статус — то место в общественной системе, которое занимает конкретный человек.

Существует два основных значения термина «статус»:

1. Социальный статус может рассматриваться как своего рода кирпичик, то есть важный элемент любой социальной системы, поскольку последняя обязательно является совокупностью статусов, находящихся в определенных соотношениях друг с другом. Такое понимание ста­туса было предложено Р. Линтоном.

2. Понятие «статуса» может связываться с представлениями об авторитете, чести и престиже. В этом случае оно может лежать а ос­нове стратификации общества, отличной от стратификации, основанной на понятии класса. Такое использование данного понятия было пред­ложено М. Вебером.

К нему в наибольшей степени тяготеют предпи­санные статусы вроде социального происхождения, конфессиональ­ной или этнической принадлежности и т.д.

Обычно у человека несколько статусов, однако существует толь­ко один, который действительно определяет положение человека в обществе; как правило, это профессия человека, а точнее, занимаемая им должность (например, учитель, профессор). Такой статус называет­ся интегральным.

Различают следующие виды статусов:

1. Приобретенный статус — это статус, который человек имеет благодаря собственным усилиям, приложенным для его достижения.

Так, никто не может родиться тем же профессором — для этого нуж­но приобрести определенные знания, защитить диссертацию, снискать авторитет в профессиональной среде, обладать определенными навы­ками социального взаимодействия и т.д.

Предписанный статус — это статус, который человек приобретает по факту рождения. Ярким примером предписанного^ статуса являет­ся звание дворянина, которое, как правило, переходит по наследству. Кроме того, предписанным статусом является национальная принад­лежность, происхождение, место рождения и т.д.

Границу между предписанными и приобретенными статусами точ­но установить невозможно. С одной стороны, статус, обычно являю­щийся предписанным, человек может приобрести за заслуги (как это было с дарением звания дворянина в России). С другой стороны, ста­тус, который обычно является приобретенным, может в определенном смысле передаваться по наследству (как, например, в советские вре­мена, когда сын прокурора вполне мог быть равнозначен по своим возможностям прокурору).

Как правило, приобретенный статус может не только приобретать­ся, но и утрачиваться, тогда как предписанный статус человек утрачи­вает гораздо реже (например, при значительных трансформациях го­сударственного строя).

Общество само устанавливает механизмы распределения стату­сов. Разграничение предписанных и приобретенных статусов указы­вает не столько на типы статусов, сколько на способы их распределе­ния, один из которых может преобладать. При этом то, в каких сферах преобладают приобретенные или предписанные статусы и в каком

соотношении они находятся, является важным показателем, характери­зующим структуру общества, его тип.

2. Естественный статус — это статус, который опирается на отно­сительно постоянный, как правило, биологический признак человека

(например., статус «мужчины»). Ему противопоставляются профессио­нально-правовые статусы, то есть собственно социальные статусы, которые существуют только в виде соглашения, как конвенции, и не имеют какого-то «измеримого» биологического и, шире, природного основания.

Если человек обладает статусами, которые трудно согласовать между собой, говорят о противоречивости статуса. Дж. Лински пред­ложил выделять четыре главных измерения статуса:

а) доход;

б) образование;

в) профессиональный престиж;

г) этническая принадлежность.

Противоречивость статуса имеет место тогда, когда измерения статуса не соответствуют друг другу. Это приводит к чувству неудов­летворенности, которое человек стремится преодолеть двумя спосо­бами: либо стремясь привести измерения статуса в соответствие, либо стремясь оказать воздействие на саму систему статусов. Противоре­чивости статуса противостоит статусная кристаллизация.

Как соотношение предписанных и приобретенных статусов лично­сти может быть рассмотрена социальная структура.

В рабовладель­ческих, феодальных, кастовых обществах преобладают предписанные статусы и роли, высоко ценятся родственные связи.

В демократичес­ких обществах приобретенные статусы явно преобладают над пред­писанными, а родственные связи ценятся сравнительно невысоко.

 

Макєєв

Статус і роль

Статус

Непобутовий характер слова "статус" досить очевидний. У повсякденному спілкуванні ми його практично не вживаємо, що є чи не найкращою ознакою належності слова до мовних струк­тур, які більш глибоко відображають реальність.

Про статус го­ворять юристи, політологи, навіть медики ("імунний статус"). По­няття "статус" і в соціології має цілком визначений зміст.

Слово (давньогр.) означає "поза борця, що при­готувався до бою". Це деяка попередня готовність до дії. Однак уже в І ст. н. є. такий відверто спортивний термін радикально переосмислюється. В риториці — науці красномовності — він використовується для позначення 4 типів запитань,

що іменува­лися статусами та ставилися під час судового розгляду з метою уточнення сутності справи (чи мав місце вчинок? — статус вста­новлення;

у чому полягав вчинок? — статус визначення; чи спра­ведливим та корисним був вчинок? — статус оцінки; чи закон­ним є звинувачення? — статус відводу. Такі запитання були до­речними і під час обговорення більш абстрактних проблем. Пев­но, тому ми час від часу згадуємо про "риторичні запитання"). Той, хто готувався до юридичної діяльності, повинен був знати, про які саме аспекти справи належить запитувати відповідача для того, щоб розібратися з позовом, справити позитивне вражен­ня на суддів та слухачів і відвести звинувачення.

Етимологічне (поза, позиція як схильність до дії) і терміноло­гічне (статус як сукупність чогось однотипного, в цьому разі — запитань) значення частково збереглися в соціології. Однак часті­ше тут апелюють до значення, що бере початок від латинського

"положення", "позиція" або "стан": статус — це положення (ста­новище) в суспільстві. Стосовно такого положення або позиції (статусу) можна сформулювати принаймні три ряди тверджень.

По-перше, говорячи про статус, мають на увазі обсяг політич­них та юридичних прав, обов'язків, можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в окремих випадках — у неписаних нормах і традиціях. Скажімо, в індивідів, що мають громадян­ство певної країни, і в тих, що не мають його, безумовно різні права й можливості обирати й бути обраними до органів влади, здобути освіту, займати робочі місця та претендувати на винаго­роду. Коли запитують про статус території, то намагаються з'ясу­вати її належність до певної держави, ступінь підпорядкованості владі та законам.

Виразно відчутний у цьому разі державно-правознавчий акцент обмежує використання таких тверджень для розгляду соціальної структури.

По-друге, "становище в суспільстві" може бути відображене у термінах різних соціальних координат чи, як прийнято назива­ти їх у соціології, вимірів: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження (національність), місце в структурі влади. За статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Оскільки дохід буває принаймні високим, середнім та низьким, то мати відповідний статус означає бути добре, посеред­ньо чи низькооплачуваним робітником. Так само й з освітою. Випускник вищого закладу освіти має вищий освітній статус, ніж власник атестату про закінчення середньої школи. Статус ди­ректора підприємства вищий за статус начальника цеху. У тако­му разі статус — це положення на шкалі (ранг), що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки.

Крім того, статус досить часто інтерпретується як деяка міра узгодженості подібних вимірів. В ідеальному випадку рівень доходу, наприклад, пропорційний рівню освіти і позитивно корелює з місцем у структурі влади. Узгодженість статусних характери­стик приводить до кристалізації статусу, його усталеності. Проте досить часто високий рівень освіти поєднується з низьким дохо­дом, що стає для індивідів, носіїв неузгоджених статусних харак­теристик, джерелом невдоволеності, стурбованості, а іноді й не­певності в собі, розчарування в суспільстві та його можливостях забезпечити справедливість. Отже, статус можна зобразити за допомогою низки ознак, а також з урахуванням конкретної міри поєднання та узгодження їх.

Маючи на увазі ці ознаки і харак­теристики, в соціології іноді говорять про об'єктивний статус.

По-третє, статус у соціології трактується як визнання й. оцін­ка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з традицією, яку започаткував М. Вебер, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій.

Статус — це певний ранг, приписуваний індивідами або громадською думкою. У групі чи колективі най­вищий статус має індивід, якого найбільше цінують та поважа­ють; найнижчий — той, кому не вдалося встановити контакти з колегами, кого всі уникають. Оскільки джерелом оцінки, нерідко емоційної та персональної, є конкретні суб'єкти, це дає підстави називати статус "суб'єктивним".

Престиж або повага та визнання є явищами соціально-психо­логічними, що безпосередньо пов'язані з усталеним стереотип­ним сприйняттям індивідів та груп, їхнього місця й значення в суспільстві. Так, ієрархії престижу професій не зазнають відчут­них змін протягом десятиліть і залишаються схожими в усіх економічно розвинених країнах. Французьке слово ргезіі§е (чарівність, зачарування) досить точно передає соціально-психо­логічний механізм оцінювання: приписувати високий престиж означає перебувати під владою зачарування, бути зачарованим предметом оцінки.

Престиж — це оцінка з боку інших. Ніхто не в змозі приписати собі авторитет — він має виходити від сто­ронніх осіб, стверджуватися зовнішніми суб'єктами сприйняття. Тільки тоді індивіди та групи можуть насолоджуватися прести­жем, експлуатувати престиж, домагатися престижу, змагатися за престиж.

Справді, індивіди та групи очікують не тільки на матері­альну винагороду, а й на повагу та визнання, що відповідають їхнім компетентності, відповідальності, заслугам.

Про статус у всіх перелічених значеннях можна говорити сто­совно різних суб'єктів: індивідів, спільнот, співтовариств, позицій, інститутів. їхні статуси, очевидно, не збігаються, проте не є суво­ро розмежованими. На індивіда, наприклад, неминуче падає тінь статусу спільноти, до якої він належить, а також організації, де він працює. Саме ці суб'єкти певною мірою — залежно від типу суспільного устрою — наділяють індивіда статусними характе­ристиками, приписують йому статус.

У соціології прийнято відрізняти "приписуваний статус" від "досяжного статусу". Стосовно першого мається на увазі су­купність характеристик, що зумовлені обставинами та перебува­ють поза контролем окремого індивіда: ми не вибираємо стать, національність, вік чи статус батьків (соціальне походження).

Інших характеристик ми набуваємо внаслідок здобутих освіти, знань та навичок, професіоналізму. Сучасні суспільства тракту­ються як суспільства "досяжного статусу", оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбі­ційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.

Отже, статус індивідів і визначається наперед, і досягається ними як результат власних зусиль. Він не редукується до особистісних рис та минулої діяльності повністю, в ньому обов'язково наявне те, що має надіндивідуальну природу, — те, чим наділя­ють індивіда групи та організації, до яких він належить. Лікар або вчитель користується певною суспільною повагою (прести­жем) незалежно від того, добре чи погано виконує свої обов'язки, лише внаслідок належності до професійної групи. А от яким він є лікарем або вчителем, залежить від його здібностей і зу­силь. І в місті, і в сільській місцевості завжди відомо, у кого варто вчитися і до кого звертатися у разі хвороби: тут основою престижу є компетентне виконання професіональних обов'язків.

Із соціально-політичних устроїв, що віддають перевагу цінності колективізму перед індивідуалізмом як у теорії, так і на прак­тиці, а саме таким є суспільство, в якому ми живемо, статусними характеристиками працівників нерідко наділяє держава та органі­зації. Рівень оплати праці встановлювався централізовано з ура­хуванням пріоритетів проваджуваної політики ще на початку 90-х років. Такою практикою охоплена нині більша частина за­йнятого населення. Квартири можна було "отримувати" від дер­жави чи підприємства, як, зрештою, й деякі інші блага та послуги. Таким чином формувалася залежність індивідів від інститутів та організацій, що ґрунтувалася на приписуванні статусу та ма­ніпулюванні статусними вимірами.

Отже, статус — це позиція в соціальній структурі, що може бути зображена в об'єктивних та суб'єктивних, приписуваних та досяжних характеристиках і оцінена в термінах доходу, влади і престижу.

Статусні групи

Сукупність індивідів, що мають однаковий статус, називаєть­ся статусною групою. Традицію соціологічної інтерпретації статусних груп започаткував М. Вебер. Поряд з економічним устро­єм, тобто способом розподілу матеріальних благ, він виокремлював також соціальний устрій — спосіб розподілу честі й слави (поваги та визнання). Статусні групи утворюються індивідами, що перебувають у подібній статусній ситуації, позитивно чи не­гативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж.

Стабільність оцінок престижу забезпечується стилем життя, якого дотримуються індивіди певної статусної групи. Статус визначає, де і в якому будинку жити, коло друзів та знайомих ("своє коло") — тих, з ким пристойно дружити, кого належить запрошувати в гості, які товари купувати і в яких магазинах, чому надавати перевагу у вільний час, як відпочивати й розва­жатись та багато іншого. Отже, наявній позиції має відповідати стиль життя чи стиль споживання, певний смак та навички до­тримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Іншими словами, статусні групи — це групи певного "стилю життя", що цілеспрямовано культивується.

Вироблення стилю споживання і відповідної поведінки вима­гає багаторічного навчання, майже не піддається корекції, часто передається у спадок.

Що і як людина повинна робити, як реагу­вати на ті чи інші ситуації — все це становить своєрідний ко­декс честі та моралі, а іноді закріплюється в етикеті, наборі пра­вил, які впорядковують взаємодію індивідів та їхню колективну поведінку.

За М. Вебером, основні риси статусних груп найбільшою мірою властиві станам феодального суспільства. їхнє становище в суспільстві, пільги та привілеї закріплені юридично, спираються на традицію і монопольне, ніким не заперечуване володіння бла­гами, можливостями, ресурсами.

У середньовічному Китаї осно­вою статусу було не матеріальне багатство, а кваліфікація дер­жавних чиновників, яка вдосконалювалася тривалою гуманітар­ною освітою, навчанням літературному стилю ведення ділових паперів та каліграфії. Станом було і російське дворянство з його привілеями вільно розпоряджатися землею, карати та милувати кріпаків, повністю їм підвладних, а також обов'язком нести по­винність державної служби.

До того ж зубожілий дворянин за­лишався дворянином, злидні, що раптом випадали на його долю, не обмежували його привілеїв.

Не обставини життя, а лише воля монарха могла позбавити статусу, який байдужий до економіч­них факторів.

Важливою соціальною функцією станів була охорона існую­чих привілеїв, остаточне закріплення їх за собою. Мета полягала в тому, щоб не дати відмінностям у манерах і смаках можливості нівелюватись, зникнути, не піддатись тенденції до уніфі­кації, тобто зберегти соціальну дистанцію.

Лише прагнення до такої мети ініціює процес перетворення станів на більш-менш закриті суспільні утворення кастоподібного типу з обмеження­ми або навіть забороною контактів та шлюбів з представниками інших каст, із збільшенням кількості ритуальних дій та цере­моній, розвитком культів тощо. Шлюб дворянина із селянкою, посполитого — з дочкою козацького полковника був винятком, слугував основою сюжетів народної любовної лірики та більш пізніх літературних творів.

Було б помилкою стверджувати, що час статусних груп зали­шився в минулому. Справді, в Середні віки кожний ремісничий цех мав відмінності в одязі, правах та привілеях. Наприкінці XVIII ст. у Росії та Україні знать (дворянство) відокремилась від черні (козаків, селян) життєвими звичаями, освітою, манера­ми та мовою, спрямовуючи повсякденне спілкування на євро­пейський — німецький чи французький — лад. Нині обличчя суспільства визначає економічний устрій. Зрозуміло, що класи, професійні групи та категорії практично не мають ознак станів у розумінні володіння юридично закріпленими правами та жит­тєвими можливостями. Настійливіше, ніж будь-коли, сучасні соціологи ведуть мову про настання "масового суспільства", "ма­сової культури", підкреслюючи наростання одноманітності в житті суспільства та індивідів. Проте звідси не випливає, що сучасні спільноти, групи позбулися абсолютно всіх ознак груп "стилю життя".

Культурі та стилю життя "мас" сьогодні впевнено протистав­ляються культура і стиль життя "еліти". Услід за Вільфредо Федеріко Парето, до еліти зараховують, по-перше, незначну кількість індивідів, що досягли великих успіхів у своїй про­фесійній діяльності, здобувши непересічні результати.

Це, як правило, генії і просто таланти, що виявляють неабиякі здібності в різних сферах діяльності: економіці, мистецтві, науці, спорті.

По-друге, еліта — досить вузьке коло осіб, що мають державну та політичну владу в суспільстві. Престижний відпочинок і пре­стижне споживання, наслідування високої моди стають можли­вими, тому що склалася індустрія задоволення смаків та дома­гань еліти, а ті, хто належить до неї, мають можливості та засоби культивувати такий стиль життя, який їм до вподоби.

Носієм ознак статусних груп є не лише еліта. В сучасних суспільствах ці ознаки іноді властиві етнічним групам, що зберігають традиційний спосіб життя та звичаї, надають перевагу усталеним і доступним заняттям. У такому становищі опини­лися сьогодні в економічно процвітаючих країнах вихідці з країн, що розвиваються: турки у ФРН, мексиканці у США. Етнічні меншини взагалі є більш замкненими і досить стабільно відтворю­ють традиційний стиль життя — чи то природним шляхом, чи вимушено, під впливом зовнішніх обставин.

Крім того, становленню соціального порядку або, інакше ка­жучи, підвищенню значення розподілу авторитету, честі й слави сприяє економічна і політична стабільність на тлі надто уповіль­неного господарського зростання, як це сталося в 70—80-ті роки в СРСР. Честь і славу за економічні, будівельні та інші успіхи заведено було адресувати правлячій партії та її лідерам. Саме тоді розквітла система державного нагородження орденами і медалями, що сприяла формуванню статусних груп, причому де­котрі з них починали "закриватися", обґрунтовуючи усіма до­ступними засобами та закріплюючи права на володіння ресурса­ми і можливостями. В колишньому СРСР цей процес обслугову­вали система прихованого розподілу дефіцитних матеріальних благ, "спеціальні" підприємства, які виробляли продукцію та надавали послуги для наділених владою прошарків, контроль над зарубіжними поїздками (обмеження виїздів), а також внутрішньогрупові шлюби.

І навпаки, будь-які технологічні, економічні, політичні та соці­альні перетворення порушують і послаблюють статусний поря­док, висуваючи на передній план, про що й зазначав М. Вебер, класову ситуацію. 90-ті роки в Україні — це десятиліття форму­вання нового економічного устрою, тобто розподілу багатства, престижу і стилю життя. З'ясувалося, що нові економічні групи населення, матеріальне існування яких ґрунтується на недер­жавних формах власності, досягаючи фінансового і матеріально­го добробуту, водночас утверджують себе і як статусні групи.

Перетворення житла на товар, наприклад, відкрило нові можли­вості для територіального розосередження різних "класів" і груп населення.

У великих містах з розвиненою структурою послуг та мере­жею магазинів завжди престижніше було жити в центрі, а масо­ве будівництво розгорталося на околицях. У 90-ті роки інтенсивнішим став процес перерозподілу житла (обмін квартири на фінансові можливості) між групами населення, що мали різні економічні можливості: одні з периферійних районів переселилися в центр, інші у зворотному напрямку, треті віддавали пере­вагу власному будинку на околиці міста. Стандарти споживан­ня узгоджувалися з фінансовими можливостями через доступність імпортних товарів, мережу дорогих магазинів, туристичних агентств тощо. Адже промисловість України, сфера послуг не в змозі були забезпечити різноманітність стилів життя, оскільки не мали такої орієнтації ні раніше, ні до середини 90-х років. Проте відносна свобода зарубіжних поїздок, проникнення на укра­їнський ринок товарів закордонного виробництва сприяли куль­тивуванню обраного стилю життя. Отже, склалися передумови (про більше поки що говорити завчасно) для формування статусних характеристик новими економічними групами.

 

Символи статусу

Соціологи намагаються виявити й описати статусні характе­ристики, частина з яких прихована, недоступна для безпосеред­нього спостереження.

Однак на поверхні соціального життя ста­туси виявляють себе за допомогою своїх представників (репре­зентантів) — символів. Про статус (ранг) індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Те, як одягнуті школярі або студенти, красномовно свідчить про фінансові можливості (ста­тус) їхніх батьків. Пошана та увага до людини найчастіше зу­мовлені її високим становищем в ієрархії влади.

Етимологія слова вказує на комунікативні функції: символа­ми називалися в Стародавній Греції частини єдиної пластини, складаючи яку за лінією розлому, впізнавали один одного друзі чи союзники. Разом з утвердженням різних статусів розвивала­ся і їхня символіка: мати довге волосся, наприклад, дозволялося лише вільнонародженим, повноправним громадянам Спарти. Коротка зачіска свідчила про належність до класу "знарядь, що вміють розмовляти" (рабів). Дворяни носили перуки, що символі­зувало їхні права та привілеї.

Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: колір, емблема, значок, слово, книга, автомобіль — усього й не пригадаєш.

У відомому вислові "Скажи мені, хто є твоїм другом, і я скажу тобі, хто є ти" йдеться не лише про те, чи хороша "ти" людина, а й про те, як високо ти піднявся сходинка­ми соціальної піраміди, що її уособлює ієрархія статусів: про твою позицію все розповість статус друзів. Таку саму розпізна­вальну функцію виконує значна частина предметів споживання,

що оточують людину. Все населення України поділяється на тих, хто має автомобіль, і тих, хто його не має. У свою чергу, власники автомобілів диференціюються щодо марки та вартості машини. За всіма подібними відмінностями, на думку соціолога, криється не розбіжність смаків і переваг, а різниця в можливостях і ре­сурсах, тобто в статусах.

У науці символами є вчені ступені та звання, членство в нау­кових товариствах. Ступінь доктора наук свідчить про певний рівень (ранг) професійної компетентності; обрання академі­ком — про визнання наукових заслуг. В армії символічну функ­цію виконують форма та військові звання.

Для характеристики системи господарювання активно використовують символіку ко­льору: чорний ринок, тіньова економіка.

У 80-ті роки символіка чорного кольору сприймалась частиною населення як ознака високого статусу споживання, наприклад стосовно тих, хто мав у своєму розпорядженні чорний службовий автомобіль, діставав товари з чорного ходу або в спеціальних розподільниках, мав змогу купувати товари на чорному ринку.

Молодь демонструє свій статус за допомогою зачісок, одягу, поведінки у вільний час.

Різноманітна і відносно стійка в часі символіка влади. Це й не дивно, адже в соціальній взаємодії представники влади по­винні миттєво розпізнаватися. Вони рідко дозволяють собі з'яв­лятися де-небудь інкогніто. Привселюдно при виконанні своїх функцій, влада оповита символічним убранням: колір та номерні знаки машин, одяг, впевнена манера триматися, значки та ембле­ми. Символам влади властива гранична візуальність, вони при­значені для зорового сприйняття та миттєвого розпізнавання. Такі самі властивості мають і символи визнання, представлені орденами та медалями, почесними званнями й преміями. Крім того, вони розташовані за рангом від вищого до нижчого і по­винні належним чином відповідати заслугам індивідів перед державою і суспільством, свідчити про різну міру визнання та поваги (честі й слави).

Символи статусу виконують низку важливих функцій у суспільстві. За їх допомогою індивіди ідентифікують статуси — чужі й власні.

Розпізнання статусів необхідне для того, щоб набрав сили та почав діяти доречний у такому разі етикет, сформували­ся сподівання, спрацювали стереотипи поведінки: хто, кому і в яких межах повинен виявляти увагу, шану, повагу, опікунство.

Сприйняття символів статусу індивідами та групами дає їм змогу створювати досить цілісний образ соціального світу. Зрозуміло, що символи статусу помітно спрощують реальність, обме­жуючи статусну різноманітність невеликою кількістю об'єктів (символів завжди менше, ніж статусів).

Масова, а також групова свідомість легко відволікається від подробиць, деталей, відтінків. Цілком очевидно, що соціальний світ для багатьох досить задо­вільно описується та пояснюється за допомогою опозицій: багаті й бідні, наділені та не наділені владою чи власністю, експлуата­тори та експлуатовані, демократи і консерватори, вищий, середній та нижчий класи. Близьке до дихотомічного уявлення про соці­альний світ мінімізує складність реальності, робить її зрозумі­лою, легко інтерпретованою, а тому обжитою і, якщо вийде, без­печною. У безкризовому, стабільному суспільстві символи стату­су здатні підтримувати життєвий тонус і позитивне самопочуття індивідів та груп.

Є ще одна функція символів. Оскільки вони впорядковують поведінку індивідів, спрямовують її в потрібне русло, то контроль за символами є водночас контролем за поведінкою індивідів та груп, а нагородження символами — позитивною санкцією за ви­явлену активність. Не випадково розподіл знаків визнання (орденів, звань, премій) здійснюють держава, її керівник та вищі органи влади. Даючи офіційну оцінку діям громадян, внеску різних груп населення в спільну справу, нагороджуючи їх відзна­ками та преміями, держава демонструє прихильність до зразків поведінки, гідних наслідування, зацікавленість у них. Водночас, розподіляючи символи, держава постає всевидцем, спостерігачем та оцінювачем праці й завзяття кожного.

Зі свого боку, індивіди та групи починають домагатися символів визнання, оскільки деякі символи супроводжуються цілком конкретними привілеями та пільгами. Остаточною метою, можна сказати, є відтворення взаєм­ної лояльності: індивідів стосовно держави й навпаки.

Роль

У соціології соціальну роль визначають як сукупність норма­тивно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов'я­зань у поєднанні з конкретною соціальною позицією. У струк­турно-функціональній соціології статусно-рольова єдність ви­знається основним елементом соціальної структури, під якою розуміють систему взаємодій індивідів. Позиції в суспільстві (статуси) вимагають виконання тих чи інших функцій.

Ак­тивність індивідів, спрямована на реалізацію функцій, — це і є

соціальна роль. Вона є основою формування відповідних очіку­вань з боку інших: від дорослої людини очікують ініціативи, від підлітка — покірності, від бізнесмена — підприємливості, від найманого робітника — ретельності та дисципліни, від дівчинки — бути дівчинкою, а від хлопчика — бути хлопчиком. Дотримання певних правил вимагають від пасажира літака, від студента, від чоловіка.

У структурно-функціональній теоретичній орієнтації роль трактується як складне діяння. Складне, тому що,

по-перше, ак­тивність індивіда спрямована на досягнення певної мети, тобто має цільову орієнтацію.

По-друге, роль пропонує засоби для адек­ватної реакції на ситуацію, що складається, тобто виконує адап­тивну функцію.

По-третє, роль інтегрує зусилля принаймні двох індивідів у єдине ціле, сприяючи встановленню порядку.

По-чет­верте, роль виконується в межах інституціоналізованої системи цінностей, контролюється та спрямовується нею.

Близькою до власне соціологічної є концепція статусу та ролі, запропонована американським антропологом Ральфом Лінтоном (1893—1953).

У 40-ві роки він намагається осмислити чис­ленні аспекти взаємодії особистості та соціальної структури. На його думку, дослідження цієї проблеми продуктивне лише за умови, що буде розвинуто модель соціальної структури, найбільш придатну для вивчення особистості.

В такій моделі централь­ним Р. Лінтон вважав поняття "культура". Саме культура окреслює межі соціальних спільнот, а найістотнішими відмінно­стями є культурні: відмінності в цінностях і нормах, у засвоєних зразках поведінки. В Англії, наприклад, слово "джентльмен" зовсім не означає "багата людина", це людина з бездоганними манерами, твердими і високо цінованими в суспільстві принци­пами. У передреволюційній Америці це слово функціонувало в дещо іншому культурному контексті, адже там "джентльмен" мав цілком конкретний привілей (статус): він не підлягав тілес­ним покаранням.

Індивід належить до обмеженої, але все-таки досить великої кількості спільнот, категорій, спілок, товариств тощо. Він є чле­ном сім'ї, трудового колективу, має певне коло друзів і знайо­мих, їдучи в транспорті, він входить до категорії "пасажирів", будучи в театрі — до "глядачів", у магазині — до "споживачів" і так далі. Кожну з позицій, яку індивід займає протягом одного лише дня, Р. Лінтон називав статусом, серед них і позицію в ієрархії престижу.

Поняття "роль" використовується ним для позначення суми культурних зразків, що асоціюються з певним статусом. Це на­станови, норми, цінності, правила поведінки, які суспільство про­понує для організації діяльності кожному володареві статусу. Вони є обов'язковими для виконання, належать позиції (статусу) незалежно від того, яка саме людина претендує на цей статус. Однак лише реалізація поведінки перетворює їх на роль: Р. Лінтон говорить про роль як про динамічний аспект статусу.

Отже, статус потребує дій, а сама дія, що регулюється і спрямо­вується сукупністю норм, — це і є роль. Статусу, як правило, відпо­відають кілька ролей — так званий рольовий набір. Викладач очікує від студента старанності у навчанні, студентська організа­ція — активності, а друзі — уваги та прихильності. Окрім того, протягом дня індивід займає кілька позицій та виконує кілька рольових наборів. Здобуваючи загальну і спеціальну освіту, ми набуваємо навичок та зразків для виконання професійної ролі, посідаємо певну позицію в структурі занять. На роботі ми кори­стуємося певною повагою та авторитетом, тобто володіємо кон­кретним статусом, і своїми діями намагаємося йому відповідати чи підтримувати його. Дорогою з роботи додому наш статус ви­значається статтю та віком і передбачає вияв конкретних зразків поведінки у громадському транспорті в "годину пік". Вдома нас очікує нова конфігурація статусів та ролей, що вимагає відповід­них реакцій на різні життєві ситуації.

Соціальне життя проходить організовано ще й тому, що стату­си і рольові набори більш-менш упорядковані у просторі та часі.

Якби вони раптом зійшлися в одній точці простору, ми відчули б труднощі у виборі належної до виконання ролі, наша діяльність паралізувалася б. Суспільство та індивіди піклуються про розосе­редження статусів і ролей, щоб нам не довелося, наприклад, ви­конувати роль турботливих батьків у робочий час, іншими сло­вами, щоб одна роль не накладалася на іншу.

І все-таки, як би ми не намагалися, розвести ролі не завжди вдається. Тоді якась з них "грається" явно погано, оскільки не вдається примирити й узгодити протилежні чи помітно відмінні очікування. Однак найістотнішим, можливо, є навіть не це. Го­ловна проблема полягає в тому, щоб, виконуючи різні ролі, зберег­ти вірність самому собі, не дати розпастися тій тотожності, що називається "Я". Людина — істота пластична, але у прагненні відповідати неузгодженим вимогам вона, як правило, піклуєть­ся і про самозбереження: в усіх ролях має виступати деяке неподільне "Я". Таким є й очікування з боку інших. Якщо ми розча­руємо їх, то почуємо на свою адресу звинувачення у "втраті обличчя", "дволикості", "зраді самому собі", нам відмовлять у дружбі та знайомстві, але відхід від власного "Я" має бути знач­ним, необхідно радикально вийти за межі прийнятих модифікацій поведінки, пов'язаних з виконанням різних рольових на­борів. Проте відома ізольованість статусно-рольових комплексів, про яку ми самі піклуємося, дає нам змогу бути різними в різних ситуаціях, розщеплювати своє "Я" на взаємовідмінні елементи й успішно приховувати таке розщеплення від інших.

Завдяки неодноразовому повторенню, традиції, покаранням за їх невиконання зразки поведінки дуже міцно поєднані зі стату­сами.

Ця обставина усталює процес формування очікувань сто­совно належного "розігрування ролі". Ми сподіваємося, що водій маршрутного автобуса не відхилиться від маршруту, що викла­дач університету читатиме лекції, а не гумористичні оповідання, що продавець торгуватиме, а не обговорюватиме вголос, як ми одягнуті, що чиновник державного закладу приділить нам мак­симум уваги тощо. Якщо наші сподівання виправдовуються, соці­альне життя йде своїм звичаєм, нічим не збурюючись. Розлад, розпад і дискомфорт починаються тоді, коли ми обманюємося у своїх очікуваннях.

Якби існував інтегративний показник соці­альних криз, його можна було б назвати "невиправдані сподіван­ня". В цей час не йдеться про невиконані зобов'язання — не виконується належне, обов'язкове, те, що не можна не виконати. Індивіди раптом відчувають себе вільними стосовно того, що передбачено статусом.

Саме в кризові періоди відбувається роз­лам статусу та ролі, а правила, норми та зразки поведінки ігно­руються, повністю чи частково підміняються імпровізацією.

Соціальна рівновага, відчуття власної безпеки підтримуються узгодженістю між статусами, ролями і, нарешті, відповідністю статусів та ролей.

Таким є ідеальний стан, до якого прагне і суспільство, і кожен з нас. Домогтися такої потрійної узгодже­ності не вдається ні суспільству в цілому, ні окремим індивідам. Вона є бажаною метою, оскільки втрати від статусно-рольової дезінтеграції очевидні. Відчай охоплює людину, яка має високу кваліфікацію, але одержує мінімальну чи близьку до неї заробіт­ну плату (неузгодженість статусів). Коли в подібній ситуації опиняється багато людей, слід чекати колективних виступів з вимогою соціальних перетворень. Статус не підкріплюється роллю, якщо відповідальна посада не забезпечена необхідними повноваженнями та правами — таким чином дезорганізується діяль­ність установ, підприємств, урядів.

Чи випливає з усього викладеного, що люди приречені на без­застережне наслідування усталених культурних зразків без пра­ва відхилення від них? Звичайно ні, адже якби все відбувалося за написаним заздалегідь сценарієм, то розвиток був би неможли­вий. Окремі ролі справді непорушні, оскільки спираються на фундаментальні цінності та закони людського співжиття. Проте частина ролей зазнає революційних змін під впливом техноло­гічних та соціальних перетворень, зрушень в організації спільної діяльності, пошуку ефективніших правил регулювання взаємодії для досягнення цілей особистісного й суспільного значення. Життя в суспільстві регулюється та спрямовується, але воно ста­ло б абсолютно нестерпним, якби зразки поведінки й етикет об­умовлювали кожен наш крок. На щастя, все відбувається зовсім не так. У повсякденних ситуаціях взаємоприйнятні форми контактів складаються стихійно, орієнтуючись на загальнолюдські, а також на групові ідеали та цінності.

 

 

Андрущенко

 

Соціальний статус особи

Соціальний статус особи - це певне місце людини, особи в суспільній ієрархії, обумовлене її походженням, професією, ві­ком, статтю, сімейним становищем. У статусі фактично фіксується той набір конкретних дій, що їх здійснює людина в конкретних ви­дах взаємодії і тих умовах, правах, що надаються для здійснення діяльності. Та через те, що кожна людина охоплена не одним соці­альним зв'язком і здійснює різні соціальні функції має і одночасно багато соціальних статусів. Так, сучасна людина може мати одночас­но статуси людини, громадянина будь-якої держави, студента, члена сім'ї, члена якоїсь неформальної групи, члена політичної партії тощо. Відрізняють пропоновані або природні статуси (національність, соціальне походження, місце народження) і набуті або досягнуті статуси (освіта, професія, кваліфікація тощо).

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, що відобра­жає значущість у суспільстві або соціальній спільності, верстві, групі людей, які займають ту чи іншу позицію. Престижним може бути професія, посада, види діяльності та ін. В сучасних умовах в Україні зростає престиж комерційної діяльності, тоді як престиж професії інженера, лікаря, вчителя дещо знижується, падає і престиж самої вищої освіти, що може в майбутньому пагубно відбитись на розвитку суспільства. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки — регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщення, струк­туру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна, людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характери­зує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як приоцінюється людина. Проте в особистому статусі знаходимо відбиток і сугубо особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь виз­нання спільністю людей особистих і ділових якостей. В межах будь-якого соціального статусу людина може себе реалізувати: може проявити з пози­тивного боку в будь-якій соціальній діяльності (двірника, інженера, педагога тощо) і може проявити з негативного боку, в негативній діяльності тощо.

Складова основа соціальної мобільності є можливість змінити свій соціальний статус, дозволяє людині найповніше реалізувати багатоманітні здібності. В цивілізованих країнах велике значення надається охороні і розширенню прав людини і громадянина, то­му що вони створюють умови для переміщення по соціальній гра­дації (від селянина до президента). Проте багато людей відмовля­ються від максимальної самореалізації заради престижного становища в суспільстві тощо.

Теорії ролей

В соціології сформульовано ряд теорій особи. В основі одних доктрин теорії лежить упев­неність, що самореалізація людини можлива лише через державу. Природ­но, сильна держава — благо для громадян. А все що сприяє зміцненню держави, відповідає інтересам суспільства людей, які населяють державу і є реальним гарантом свободи. Така позиція у відносинах особи і держави бе­ре початок ще з філософа Демокріта, який проголошував, що в державі є спільне благо і справедливість. Інтереси держави — понад усе. Та й найви­разніше висловився Георг Гегель, який вважав, що особа вільна тому, що держава є вищою формою і втіленням свободи. Таку ж філософську основу про особистість і її роль в суспільстві мають і погляди Нікколо Макіавеллі, який вважав зміцнення держави, і владу втіленням розумного в людському.

В ряді соціологічних концепцій вживається поняття соціальна роль. Ши­роко використовується поняття роль, соціальна роль в соціальній антропо­логії (Рант Лінтон, Броніслав Малиновський, Альфред Радкліфф-Браун), в теорії малих груп (Уільям Томас, Флоріан Знанецький, Чарльз Кулі та ін.),

в соціальній психології (Том Шібутані, Еміль Зандлер), в теоріях середнього рівня (Роберт Мертон), в теорії міжособових відносин (Карл Ріцлер, Макс Шеллер), в соціометрії (Ян Морено), в теорії соціалізації (Зігмунд Фрейд, Толкотт Парсонс). Прихильники теорій ролей виходять з того, що особа є функція від тієї сукупності соціальних ролей, які виконують індивід у сус­пільстві, а, отже, соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда і суспільства. Зв'язок і взаємодія між людьми встановлю­ються тому, що люди в процесі задоволення індивідуальних потреб залежать один від одного.

Соціальні зв'язки між людьми утворюються на основі реалізації ними соціальних функцій, що ставлять своєрідні доручення на реалізацію певного роду занять у суспільних відносинах (функція вчителя, інженера, батька, сина та ін.). Виконувані функції характеризують становище людей в соціальній структурі суспільства. Так, основна функція студента полягає в тому, щоб освоювати професійну і загальногромадянську культуру.

Крім того, студент — людина, а, отже, може допомагати тим, хто за віком або через хворобу втратив сили або здатність трудитися.

Важливе і те, що про соціальні функції судять не тому, що людина має робити, а по тому, які наслідки для інших людей і для суспільства мають дії. Якщо ж людина виконує функції всупереч її здібностям, намаганням, тобто, робить все протилежне, то це уже є дисфункція.

Для реалізації конкретних соціальних функцій на людину покла­даються суспільством або державою певні обов'язки і надаються певні права та ін. Поняття ролі стосується таких ситуацій взаємодії соці­ального, коли регулярно і тривалий період відтворюються певні сте­реотипи поведінки.

Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях; отже, роль є лише окремо взятий аспект цілісної поведінки. З понят­тям ролі тісно зв'язані такі поняття, як інституціаналізовані ролеві чекання (аспектації), ролевий конфлікт, ролева напруженість, роле­вий набір, адаптація до ролі та ін.

Роль визначається як нормативно регулююча на основі загальноприйнятих цінностей поведінка, невід'ємний компонент соціальної структури.

Соціальна роль

Досить певною поведінківською характеристикою особи є соціальна роль, що відображає динамічний аспект соціального статусу.

Часто слово роль вв'язується з театральним дійством. У реальному житті людина — одночасно і актор, і автор життєвої п'єси, що називають Долею.

Та роль їй доводиться і писати, і грати, виходячи з відносин до неї ви­мог, що складаються в суспільстві. Ролеві вимоги закріпляються в рекомендаціях, порадах, правилах, положеннях закону і моралі. Ще Уільям Шекспір писав, що «весь світ — театр, в ньому жінки, чолові­ки — всі актори.

У них є виходи і входи, і кожний не одну грає роль». Особисте суб'єктивне тут може проявлятись тільки в методі, способі виконання ролевих розпоряджень, передумови яких не мають зна­чення. Але ж люди — і автори, і діючі особи їх власної драми.

Очевидно, що соціальний статус особи залежить не тільки від матеріальних, соціальних і духовних умов, створених у суспільстві, але й від того, наскільки умови освоєні особою, від її свідомості, від її культури, від її активності та ін. Якими б творчими можливостями людина не володіла, якщо нема умов, вони не будуть реалізовані. Бюрократизм, заорганізованість, формалізм, відсутність сприятливого соціально-психологічного клімату та ін. — все це позбавляє творчої активності, разом з тим, якими б сприятливими не були умови, якщо у людини нема світоглядних і професійних знань, нема культури, нема свідомості або нема бажання трудитися як слід, справи з місця не зрушаться. Особливо нетерпимі ділентантизм, некомпетентність. Якщо в умовах демократії говоримо про людину як про господаря суспільства, її участь у соціальному середовищі, в управлінні держа­вою, то вирішувати питання про перетворення людини в активного учасника суспільного, соціального життя не враховуючи зовнішніх та внутрішніх умов і становища людини неможливо. Людина має володіти знаннями, культурою, насамперед політичними знаннями, і знаннями розвитку суспільства, інакше її зусилля в управлінні дер­жавою, активній участі в суспільному, виробничому житті будуть марними.

Статусно-рольові особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище. Цей особистісний параметр визначає міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов'язків і очікувань, що зв'язані з певним статусом та сферами життєдіяльності. Соціальний статус особистості визначає міру включеності особи в життєдіяль­ність суспільства і є мірою її участі в житті суспільства.

Значення соціальних ролей полягає не тільки в тому, що вони виступають засобом пристосування до навколишньої дійсності, своєрідним інструментом входження в суспільні відносини, а й тому, що соціальні ролі є засобом самоутвердження особи, розкриття її творчого потенціалу.

Багатоплановий комплекс соціальних ро­лей особи, що проявляється в певній рольовій поведінці, створює змістовну характеристику особи, тобто характеризує її з точки зору того, яке станови­ще в соціальному середовищі особа займає.

В сучасних умовах Україна переживає глибоку кризу: економіч­ну, соціальну, культурну, політичну, і заходи, що вживаються, і еко­номічні, і політичні не приносять уже тривалий період бажаних ре­зультатів. Досягти ж успіхів можливо, якщо всі заходи: і економічні, і політичні, і соціальні, і культурні стануть загальноукраїнською на­ціональною ідеєю. Один із засновників ролевої теорії Роберт Лінтон визначав соціальну роль як передбачувану поведінку, що асоціюєть­ся із статусом людини. Це ролеве передбачення реалізується за умов усвоєння і дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Якщо статус викладача вищої школи —це певні права і обов'язки, здебільшого закріплені в законі, то соціальна роль викладача включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, студентами і адміністрацією, вимоги до рів­ня освіти, культури тощо. Важливо, що кожний статус обумовлюєть­ся веєром ролей — ролевим набором. Кожна особа володіє лише їй властивим поєднанням ролей, що складають один з аспектів ЇЇ індиві­дуальності.

Рольові конфлікти

Багатоманітність соціальних ролей все ж породжує і внутрішні конфлікти особи, що називаються рольовими конфліктами і які часто виступають як боротьба мотивів діяльності. Перемагає той мотив, що вагоміше в конкретній ситуації. Інакше, існує не тільки ієрархія соціального статусу, а й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує пірамі­ду своїх переваг. Та вільний вибір особою першочерговості реаліза­ції тих чи інших мотивів дуже відносний, тому що людина перебуває у своєрідних лещатах соціальних функцій, статусів і ролей.

Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає часткою того або іншого суспільства або соціальної спільності, верстви, носіями їх культури, властивостей. Сукупність соціальних ролей, що їх виконує особа, відображає ті суспільні відносини і соціальні зв'язки, в які вона включена в сус­пільній системі. Ціннісні орієнтації виступають, з одного боку, як конкретні прояви ставлення особи до навколишнього соціального середовища, а з другого — як система настанов, що регулюють пове­дінку людини в реальному конкретному випадку. Важливою особливістю, розробленої соціологом Володимиром Ядовим, концепції регу­ляції соціальної поведінки особи є співвідношення особистісних структур не тільки між собою, але й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє особа. У загальному вигляді життєва позиція особистос­ті — це багатомірна конструкція, функціонально-динамічної якості особистості, яка інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну струк­туру і забезпечує собі певний рівень включеності в життєдіяльність соціального становища і її самовизначення в якості суб'єкта свого життєвого шляху та способу життя.

 

Швець