Ісус Христос -- центральна постать християнства 4 страница

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже характерна певна визначеність — якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає втому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені категорії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. У наш час проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальною.

 

35. Філософія історії Г.Гегеля.

1. На початку ХІХ ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку суспільного знання.

Історія – вища сфера порівняно з природою де абсолютний розум (дух) само пізнає себе.

2. Ще один яскравий представник філософії історії – німецький філософ Георг Вільгем Гегель (1770-1831 рр.).

Основні принципи філософії історії він виклав в однойменній праці „Філософія історії (1837 р.)” Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості.

Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді, абсолютний дух детермінує. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу. Віко Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют, а в своїх узагальненнях виходили із соціально-культурних факторів.

У ХVІІ ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією.

За Гегелем всесвітня історія – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які у свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи становить епоху всесвітньої історії.

 

36. Громадянське суспільство і правова держава у філософії Г.Гегеля.

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці «Філософія права».

Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідність, в Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей.

Не погоджуючись з Ж. Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується від природи вільною, що вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він вбачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки моральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода. Держава — теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, сім'ї та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що проявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім — у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має кілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приводить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ формулював так: «Будь особистістю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право проявляється у формальній свободі, передовсім у свободі приватної власності. Отже, Гегель

1) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу;

2) належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості;

3) критикував деспотизм, вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає закон»;

4) визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як і з боку приватних осіб, так і з боку держави.

 

37. Позитивізм і неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філосо­фія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою кла­сифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснова­ний на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окре­мих конкретних наук

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма - неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л. Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

 

 

Прагматизм

Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс (див. Генрі Джеймс), Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, обєктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.

 

41. Філософія марксизму (діалектичний та історичний матеріалізм).

Марксизм -- ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного су-спільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (проле-таріату) від експлуатації та побудову вільного від соціально-го гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Камшшелла, Клод Сен-Сімон (1760--1825), ІІІирлі. Фур'с (1 772 1 837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудовано на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав осно-вою експлуатації людини людиною (причиною «відчужен-ня» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціаліс-тичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (бур-жуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доціль-ності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функ-цію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обі-цяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці -- «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Велику роль в розвитку марксизму відіграв В.І.Ленін /1870-1924 рр./, видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори - "Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Філософські зошити", "Про значення войовничого матеріалізму", "Держава і революція", "Три джерела і три складові частини марксизму" та інші. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між філософським і природничим розуміння матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. В праці "До питання про діалектику" розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, підкреслював Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.

Зверніть увагу на праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і витлумачуються складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень, мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одні й окремо взятій країні - Росії - фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.

З виникненням СРСР і перетворенням марксизму в панівну ідеологію поглибився і процес його перетворення на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин, в тому числі його філософської частини - діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого "Кратного курса истории ВКП/б/", який особисто редагував Й.Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був фактично оголошений ^неперевершеним зразком творчого марксизму" і покладений в основу Його викладання. Він становив надзвичайно спрощену схему марксистської філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя його рішень. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої "хрущовської відлиги", але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім, тому зверніть увагу на те, що і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П.В.Копнін, Е.В.Ільєнков, В.Ф.Асмус, В.О.Лекторський та інші.

Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишнього СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критично оцінюючи догматизм, самозвеличення "єдино наукової" філософії, небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в марксистській філософії, як і в кожній філософії, є позитивні, раціональні моменти, котрі не варто ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю радянського періоду, ця філософія зробила значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світової філософської думки, їх треба вивчати, відокремлювати істину від помилок.

 

42. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813—1855 рр.), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" бут­тя, що поступово переходить у зовнішнє, а серед російських філософів — М. О. Бердяєв (1884—1948 рр.). Значно вплинули на форму­вання та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя " і особли­во феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і пред­метного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій на противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування.

Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гумані­стичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеегер, Карл Ясперс; у Франції — Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гассет; в Італії — Нікколо Аббаньяно; а також Леопольд Сенеор в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на остро­вах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рах-ман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

 

Фрейдизм.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки;

2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.

Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (іd, іg), "Я" (еgо, еrо) та "Над-Я" (super-еgо, super -еrо).

Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я".

"Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".

Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону.

 

44. Психоаналіз та неофрейдизм. Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення струк­тури особистості. Аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексу­альний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексу­альних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збуджен­ня. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як енергія лібідо. Інстинктивний імпуль с може бути:

розрядженим у дію,

витісненим назад у несвідоме,

енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту.

У праці „Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній 3 сфери: „Воно, „Я” та „Над-Я”. Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовольнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Психіка, за Фрейдом, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між Еросом (інст. Життя) і Танатосом (інст. Смерті). Фрейд заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого, а релігію він вважав загальнолюдським нав’язливим неврозом, формою масового божевілля.Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч людей в роки 1 світ. війни, Фрейд підкреслює трагічність існування людини в суспільстві, він вважає, що суспільство розвивається неправильно. Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

1. Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.

2. Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм - осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.