Тібор Дері – новатор угорської прози

Тібор Дері

Любий бо‑пер!.. http://vk.com/with_books

 

 

Тібор ДЕРІ

ЛЮБИЙ БО‑ПЕР!..

Повість

 

Я народився в Будапешті наприкінці дев'яностих, отже, якщо не збився з ліку, мені тепер ближче до сімдесяти, аніж до вісімдесяти. Усі родинні документи, зокрема свідоцтва про народження та хрещення, загубилися під руїнами нашого будинку, у який під час облоги влучила бомба. Роздобути копії впродовж трьох десятиліть, що минули відтоді, мені, вочевидь, забракло часу. За нагальної потреби я ще в спромозі згадати дівоче прізвище моєї матері, а також дружини. Своє ж власне, навіть якби й хотів, забути не годен, бо й донині безнастанно роздаю автографи. Серед інших збережених у пам’яті відомостей, що стосуються книги записів громадського стану, варто згадати мого первістка, який ще немовлям у середині сорокових упокоївся незбагненною милістю Божою. Дружина пішла услід за ним значно пізніше, років через десять, сконала в муках, привівши на світ мого другого сина Тамаша. Тож уже шістнадцять років ми живемо разом з ним, шістнадцять, а може, й вісімнадцять чи дев'ятнадцять, це не суттєво.

А що природа наділила мене такою блискучою пам'яттю, то гріх нею не скористатися. Звідси ці нотатки. Певна річ, я робив їх лише для себе – так само, як курка несе для себе яйця; отож перед смертю маю власноруч їх знищити. Здійснити свій намір мені, природно, забракне духу, тому я прошу того, хто перший ці нотатки надибає, виявити до мене милість і спалити їх. Шкода, звісно, що й це бажання не здійсниться, бо хто ж наважиться знищити бодай однісінький рядок відомого на всю країну письменника? Мій син Тамаш? Для котрого кожен мій пчих як свята заповідь? Котрий не здатен покепкувати з мене навіть у найглибшому сні? Та й узагалі – де він буде в момент моєї смерті? Похмурої ранкової години – адже це трапиться на світанні, – коли я останньою гримасою попрощаюся зі світом.

Де він буде? У Катіному ліжку, собацюра! Біля мого ж чатуватиме якийсь вірний філолог, чи навіть двоє‑троє, вірні з найвірніших, не кажучи вже про неодмінного репортера, що, плентаючись додому з «Фесека»[1], дорогою заверне до мене, нагостривши свою кулькову ручку, аби вловити мої останні хрипи й доправити їх верстальнику саме перед здачею номера в набір. До речі, яке буде моє останнє слово? Покластися на натхнення чи підготувати його заздалегідь? Звісно, пам'ять у мене ще ого‑го, однак боюся, що останні хвилини виб'ють з голови завчений текст. Може, написати цидулку й засунути її під подушку? А як забракне сил витягти її?.. У приватному житті я не цураюся ексцентричності, це правда, та коли постаєш перед публікою, варто зважати на правила добропорядності, отже, останнє слово – не лише право, а й обов'язок людини.

А втім, при такому міцному здоров'ї я зможу ще років з десять розмірковувати про це.

У високості, над горіховими деревами мого саду, пролітає балканська горлиця, за нею друга, і обидві, повільно махаючи крильми, – що, подібно до людських слідів на землі, мовби прокладають стежку в напоєному сонцем повітрі, – зникають за дахом сусідньої вілли. Коли б і я міг так само нечутно розтанути в рокованих мені пекельних чи райських колах!

Отож, упродовж сімнадцяти чи вісімнадцяти, а може, й усіх дев'ятнадцяти, років ми самотньо живемо разом з моїм сином Тамашем. Пам'ять на числа у мене кепськувата, тому не знаю, скільки мені років, проте цим не переймаюся. Свій вік я визначаю за кількістю зубів: різці й ікла в мене на місці, за винятком одного, нижнього, правда, чотири чи п'ять каріозних кутніх довелося видалити, однак їхню відсутність можна зауважити, лише коли я гучно розрегочусь. Я сміюся рідко й винятково з чужого лиха; загалом же я людина доброзичлива, тож веселюся зазвичай тоді, коли холодної зимової днини забачу стариґаня з краплею під носом. Я спостерігаю, як у його носі назбирується рідина – поволі стікає від горлянки до носових пазух, там загусає, витікає з ніздрі і на якийсь час зависає на кінчику носа. Головний інтерес полягає в тому, скільки вона там провисить. І коли, нарешті, на піку повного визрівання, витягнувшись грушею і поблискуючи, вона несподівано падає на вилогу пальта чи камізельку старого бідолахи, мене охоплює нестримний сміх. Дідуган втуплює в мене тьмяний порожній погляд, не розуміючи, з якого дива я так радію. А якщо тим часом ще й наступна крапля…

З цього, безперечно, випливає, що хоч мій ніс і досі сухий, однак боюся, що рано чи пізно, скажімо, років за десять, я теж впаду в цей гріх.

Як, до прикладу, мій колега Ференц Ґалґомачаї, відомий поет, значно молодший за мене – хай береже його Господь років до ста двадцяти, – однак узимку в натопленій кімнаті у нього теж крапає з носа.

Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола шиї, хутряна шапка набакир. Своє ветхе тіло він пакує у наймодніші лахи, аби не відстати від крутої молоді.

Я кидаю погляд на його довгий ніс. Потому дивлюся на небо. Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.

– Що ти там побачив?

– Горлицю, – кажу мрійливо. – Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?

– Читав, – відказує він. – Слабкий.

– Так‑так, – кажу.

Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені – явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.

– Он вона! – кажу я, вдивляючись у небо.

– Друга горлиця?

– Не сова ж, – відповідаю. – З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.

– А я – в Пуркенсдорфі на дзвіниці храму святого Ієроніма, то був старий, хирлявий екземпляр, – повідомляє мій колега. – Однак її очі сяяли, мов карбункули.

– Карбункули? Це смішно! Ніби з лексики нашого великого класика Мора Йокаї!

– Авжеж, саме мов кар‑бун‑ку‑ли! – повторює він наспівно, анапестом. – Коли ж це було? Понад чверть віку тому, мій друже! Точніше влітку сорок сьомого, у серпні.

Хизується своєю блискучою пам'яттю, мов карбункулом.

– У серпні сорок сьомого цього бути не могло, – кажу навмання аби потягти час, – тоді ще не видавали виїзних паспортів на Захід.

– Мені дали, – каже він, докірливо глянувши на мене, тоді схиляє голову, його рука знову починає намацувати кишеню. А я, ніби заворожений, не можу відвести погляду від його носа. На щастя, земне тяжіння вчасно торжествує перемогу, грушовидна крапля відривається від ніздрі й уже поблискує на вилозі модної дублянки. Я усміхаюся… та що там – я заходжуся реготом.

– Чого ти смієшся?

– Просто так.

А скільки це часу я живу удвох із сином! Тобто сам – з ним, на чолі поріділої процесії закостенілих спогадів, у доволі гамірному супроводі Тамаша. Але хіба самому було б ліпше? Жити сподіваннями, що колись, коли прийде моя черга, чиясь милосердна рука витре мої слиняві шмарки?

Я ще не потребую синової підтримки і не прагну її, однак він служить одиницею виміру мого тілесно‑душевного згасання. Якщо я ще можу втямити його повсякденні дурні розпитування й вагання, отже, це ознака того, що я досі при здоровому глузді, і лише повільно, мов павук по павутинці, опускаюся до свого прийдешнього пекла. А втім, якщо не помиляюся, з Тамаша вийде здоровий, дріб'язково чванькуватий пересічний чоловік з пересічними бажаннями, які він повсякчас тамуватиме: про це свідчить його любов до порядку й гідна подиву правдивість. Помаленьку він видужає від благоговіння переді мною, коли з часом виявить, скільки я брехав у своєму житті, здебільшого в юнацькі роки, коли ще мав у тому потребу. Від цього, безперечно, його натура стане ще здоровіша. Я і йому пророкую довге життя, хоча, можливо, воно буде коротше за моє.

Розчулено думаю, наскільки шляхетно я поводився з ним по смерті його матері, коли він був ще немовлям, і значно пізніше, коли він самотужки задріботів ніжками. Я мовби хотів надолужити усі втрати свого життя, тобто одній особі символічно відшкодувати скоєне, можливо, всьому людству. Кожного Божого дня рівно о сьомій вечора – навіть якщо й мусив вистрибнути з ліжка коханки чи з‑за картярського столу – я з'являвся удома в час вечірнього купання малятка й чекав, поки його покладуть до ліжечка, щоб він забрав у свої супроводжувані кишковими кольками сни образ схиленого над ним татуся. Аби не нудьгувати, я іноді відпускав няньку і купав дитятко сам. Підклавши долоню під його потилицю, я обережно колихав маленьку голівку над поверхнею води, з легкою відразою поглядаючи на рожеве тільце, що тремтіло й сукало ніжками, слухав крики, що своїм тембром нагадували тихі зойки його матері, коли вона ночами шукала втіхи в моїй постелі. Цей спогад мене спершу розважав, та з часом я полишив купання і зайняв місце батька й глави сім'ї біля колиски, а згодом – біля ліжечка.

Він уже був нічогеньким хлопчиком, коли якось, сидячи біля його ліжка й подумки малюючи риси матері над личком сплячої дитини, я раптом зауважив, як над його пахом припіднялося легке літнє покривальце.

Визнаю, я був приголомшений. Приголомшений такою мірою, що лише за кілька хвилин зміг встати й вийти геть.

Зайшовши до суміжної кімнати, що колись правила дружині за спальню, я зупинився перед великим, аж до підлоги, дзеркалом і почав вивчати своє відображення. З сусідньої спальні долинало дитяче посопування.

Мені гаплик, повторював я про себе ошелешено. Я вже маю наступника. Мені кінець. Досі світ належав мені, і ось тепер – вступає він. Отже, я старію. Що зі мною буде?

Я спробував порахувати, скільки ж мені років. І розчаровано полишив це заняття. Цифри, здавалося, підтверджували мої припущення. Я розглядав своє відображення у дзеркалі. Видиме суперечило моєму висновку. Мій біологічний вік був, певне, менший за мої роки. Я все ще був вищий на голову‑півтори від середнього зросту, живіт підтягнутий, постава струнка, як у молодості, коли я був гусарським поручником, у волоссі – довгому і геть сивому – іноді ще застрягали зубці гребінця. Обличчя гладеньке, без зморшок; зморшки на чолі – ознака праці, а не віку. Спостерігаючи за собою, нервово міряючи кроками кімнату й незмінно вертаючись до дзеркала, я бачив, що мої рухи й досі зоставалися м'якими й пружкими; пам'ятаю, як отак ось, під вечір, я заходив до дружини – тоді вона, бідолашка, була ще жива, – вона щоразу здригалася, бо не чула наближення моїх безшелесних кроків. Та й голос мій був ще по‑молодечому пронизливий, наче свист меча, який, щоправда, трохи вже надщербився.

Отже, я стояв перед дзеркалом. Наразі збагнув, що це означає: вбитий наповал. Або ще краще: ніж у спину. Я тремтів від обурення й – зізнаватись чи ні? – від страху смерті. Я розглядав у дзеркалі своє довге біле волосся: ні, воно не лукавить. Та й гусячі лапки під очима, хоч би якими тонкими вони були. Перша ерекція мого сина як червоний прапорець – заборона, мовляв, бережися, далі прірва! Червоний вогник семафора: далі ходу немає! Цей манюсінький чоловічий орган став переді мною, наче гора, вкляк, мов скеля, поперед мене, перекриваючи шлях моїм пружким, нечутним крокам до, здавалося б, нескінченного майбутнього.

Я вперше усвідомив, що маю вмерти. Досі не вірив – бачить Бог, я не лукавлю. Як ожилий вулкан, ця колишня краплина сперми спалила моє особисте майбутнє.

Мене мало не тіпало. Навіть у випадках душевного потрясіння я завше давав раду своєму тілу, виявляючи почуття хіба що нервовим зітханням, рідше скреготом зубів чи різким ударом кулака по столу. А тепер у мене тремтіли навіть ноги. Я підсунув стільця до дзеркала, сів і продовжував себе розглядати. Зовні, здається, жодних змін. Однак маленька, вже готова до запуску ракета під ковдрою мого сина почала підніматися, перевернувши все моє єство. Тепер я дізнався й зрозумів: нове поглинає старе. Мені кінець. Ця мить так мене вразила, що того вечора я навіть не вийшов з дому, не маючи сил для спілкування з людьми.

Сподіваюся, що час моєї справжньої смерті я зустріну достойніше. Щоправда, під той час я ще дужче постарію.

Удар долі того вечора позбавив мене й звичного почуття гумору. Я серйозно поставився до себе, а отже, й до всього довкруж. На щастя, моя економка Жофі зайшла до мене й запропонувала приготувати вечерю, якщо я вже так засидівся вдома.

– Можливо, – відказав я.

– То я приготую?

– Не треба. Скажіть, Жофі, скільки ви заробляєте на кожній моїй трапезі?

– Що ви таке кажете?

– Ну хоча б приблизно… в середньому?

– Я вас не розумію, молодий пане.

Вона й досі мене так називала, хоча моє волосся вже давно посивіло.

– Я запитав, скільки в середньому ви щодня крадете у мене з кожної трапези? – мовив я не переводячи духу. – Чи робите це помісячно?

Я без сміху дивився на підняту в знак протесту тремтячу руку жінки, її рот, що судомно хапав повітря. Це правда, причин для веселощів не було.

– Скільки грошей ви вже накопичили в ощадкасі? – спитав я, дивлячись їй просто у вічі й чекаючи, коли ж вони, врешті, наповняться слізьми.

Але того вечора все було не в лад. Стара повільно опустила підняту руку, зненацька розсміялася глибоким, надтріснутим сміхом і, човгаючи ногами, посунула до мене своє важке, старече тіло. Стала за спиною і раптом поцілувала мене в тім'я.

– Знаєте, молодий пане, – мовила вона, – це поганий жарт, справді, він геть не личить для вашого віку. Якби я вас не знала вже бозна‑відколи… Замість того, щоб дерти з мене лаха, ліпше зайнялися б вихованням цього малого паскудника…

– Що він знову накоїв?

– А‑а… й вимовити сором.

– Ну?

– Хіба не він зазирнув сьогодні під сукню дівчині, що принесла сорочки молодого пана з пральні? Я ту пройду більше на поріг не пущу.

– А чому б і ні? – сказав я. – Хай хлопець вчиться.

– Іншого слід вчитися, щоб біс не плутав.

– Жофі, – мовив я, – чи ви не зауважили, часом, що вечорами діється під ковдрочкою хлопця, коли ви вкладаєте його спати?

Жофі ні пари з вуст.

– Дозвольте мені піти у справах, – озвалася вона перегодом, відвертаючи своє старе зморшкувате лице. – Годі зі мною патякати про паскудства!

– Я не патякаю, Жофі, – вів я далі. – Правда в тому, що там, під ковдрочкою, готується одне велике паскудство. Та чи є на світі більше паскудство, Жофі, ніж смерть? Там, під ковдеркою, свистунцем мого сина мені щоночі підписують смертельний вирок. Він росте, щоб досвистіти мене до могили. Цей малий свистунець стане для мене сурмою Останнього Суду.

– Приготувати вам чогось гарячого на вечерю? – перепитала стара жінка. – Чи обійдетесь чаєм, маслом і баночкою сардин?

– Ви хочете мене пережити, моя дорогенька? – спитав я. – Бо там, під ковдрою, вам теж свистять. Скільки ви ще протягнете зі своїми хворими опухлими ногами, зношеними сердечними клапанами, болями в попереку? Чого врешті вам не покинути роботу?

– Отоді вже мені настане кінець, – відказала Жофі. – Тож наберіться терпцю, я ще трішки почовгаю коло вас.

Навіщо людині поглиблювати свої страждання ранами ближніх? Якщо їй зле у власній шкурі, вона втішається тим, що й іншим не ліпше? Нам важко витримати, якщо наш сусід міцніший, здоровіший, молодший, о, головне – молодший від нас! Особливо тим, чиє усвідомлення власної немочі плодить заздрість, як сміттєві відходи – хробаків. Мине кілька років, і цей символ тління проявиться гостріше, а далі все частіше визиратиме супутниця заздрості – зловтіха. Наразі мене лише подеколи лякає мій нестримний сміх у товаристві стариґаня з краплею під носом.

Ось і тоді, пам'ятаю, захоплений зненацька Тамашевим свистунцем, я майже весело дивився на ожирілу згорблену спину Жофі, коли вона шкандибала з кімнати.

Кого‑кого, а її я переживу напевне, – повторював я подумки. Я майже розчулився. Не біда, що краде, а я був певен, що краде, однак залишить мені свої гроші, бо не має нікого з рідні. Що більше вкраде, то більше успадкую. Уже тоді мені вдалося виявити деякі ознаки скнарості в багатій гамі кольорів моєї натури.

А якщо залишить гроші не мені? А, приміром, Кішкунмайшському будинку сиріт чи монашкам Ордену святої Меланії з Боготи? Та й це не біда! Чому б мені не долучитися до оздоровлення суспільної моралі бодай за чужий рахунок? Що з того, що я сумніваюся в можливостях духовного розвитку, якщо, хай і не вірячи, дію так само, як і віруючі. А те, що шляхетні пориви моєї душі супроводжуються легкою насмішкою, навіть не назвеш лицемірством.

Боже милостивий, як швидко промайнув той час, коли, як кажуть, за ідею я без вагань поклав би голову на плаху. Ну, може, й не без вагань, але поклав би. І не лише не пошкодував би грошей, наразі грошей Жофі, – а й усі земні блага, якби їх мав, я віддав би на благородну, старанно вибрану мету. Не лише vita et sanguis, а й avena[2].

Що ж відбувається з людиною на схилі довгого життєвого шляху, – питав я себе приголомшено.

Благородні ідеї? Придивись до них: вони придатні лише на те, щоб вичавлювати кров з‑під нігтів людства. На те, щоб під фальшивими гаслами приховувати шалену жадобу влади. Якби на землі не існувало іншого наїдку, крім людського м'яса, й іншого питва, крім людської крові, навряд чи після взаємної різанини спожили б цього всього стільки, як нині, слугуючи благородним ідеям. Благородні ідеї пройшли всі польові стежини і міські дороги. Сумирно зіщулені, з відповідним їхнім цілям виглядом. І хто до них приєднувався, той рано чи пізно ставав убивцею або жертвою. Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму.

Що я проголошую? Кого прагну переконати цими рядками, які не можна виносити на публіку?.. Себе самого? Навіщо переконувати в тому, у чому я вже не маю певності? Якби благородні ідеї служили не лише для прикрашання людей, чи була б користь з того, що ми бачимо одне одного не в голій потворності? Аби, приміром, як нині я, приховувати від людей мою наростаючу скнарість?

Яким чарівно легковажним я був колись! Легковажно поводився з тим, що мав, а найдужче з тим, чого не мав. Я відчував у собі приховані сили, яких вистачило б на сто життів, ділився своєю енергією і грішми з щасливими й нещасними, своє майбутнє я закидав на плече, як придбаний навічно теплий плащ. І ось… тепер я вже скупий, horribile dictum[3], мені шкода навіть чужої крові. Не кажучи вже про власні статки. Навіть для Жофі пошкодував грошенят, які вона потроху цупить, ведучи моє господарство.

Відколи це зі мною?

Якщо не помиляюся, моє скупердяйство почало прогресувати тоді… точніше так: я почав спостерігати за собою й вести про себе щось на кшталт судово‑медичного протоколу відтоді, як чоловіча сила Тамаша повстала проти мене. Я правильно сказав – проти мене?

Уже другого чи третього дня, зовні ніби спокійний, я рушив до свого приятеля, лікаря Шандора Шандора, чий син був майже однолітком мого Тамаша. Розумом Шандор не відзначався, однак подобався мені саме своєю посередністю, завдяки якій він навіть не почувався облещеним моїм візитом.

– Ну, як?..

– Як?..

– Хочу тебе щось спитати, Шандоре.

– Питай, чого там. Дружині вийти?

Дружина в нього молода, вродлива, з гарячими чорними мигдалевидними очима над по‑татарськи випуклими вилицями. Зі своєю осиною талією, легким погойдуванням струнких стегон вона зайняла б достойне місце і в кращих постелях. Навіть не знаю, де її надибав цей Шандор.

– Це не конче! Я хочу спитатися про твого сина. Він же ж приблизно одного віку з Тамашем?..

– У жовтні виповнилося вісім. А твоєму?

– Вісім? Щось схоже на те.

– Ти не знаєш скільки років твоєму синові?

– Я й своїх не знаю.

– Ох, Флоріше… Флоріше! – промовила Шандорова дружина і насварила мене пальчиком. – Ви кокетуєте зі своїм віком.

– Можливо, – буркнув я, бо мені зіпсував настрій цей дрібний погрозливий порух вказівного пальця, що так мало пасував до її шляхетної постави. – Скажи, Шандоре, твій син уже мав ерекцію?

– Що ти сказав?.. Чи мав?.. Звісно, що мав.

Жінка зашарілася. У цю мить я пробачив їй попередній дурнуватий жест, бо вона – пробі! – так природно й гарно зарум'янилась.

– А ти? – спитав я Шандора. – Як воно тобі?

– Як це як? Втішився. Гарний здоровий хлопець.

Чого я міг ще чекати від такого бевзя?

– Дурний віслюче, – провадив я далі, – і тобі не прийшло в голову, що ти помреш?

– Відкрив Америку! Це могло мені спасти на думку, коли він з'явився на світ, адже тоді мені було вже за сорок.

– А ти не подумав, що невдовзі станеш імпотентом?

– Не подумав, – зареготав Шандор. – Хай про це сушить собі голову дружина.

Я встав, попрощався. Не хотів вислуховувати примітивні жарти самця, які, безумовно, пролунають і остаточно позбавлять мене смаку до життя.

Вони не здивувалися на мою занадто поспішливу втечу, я вже давно привчив їх дивитися на письменників як на шаленців: це краще для обох сторін.

Тоді, приблизно років з десять тому, коли я почав спостерігати за собою, на те, власне, ще й не було причини. До мене прийшла лише рання осінь. Вересневий перехідний період, ледь позначений природою. Саме так, як після серпневої спеки трохи охолоджується повітря. Якби мій маленький син не викинув проти мене своє бунтарське знамено, я непомітно для себе продовжував би старіти. Це відбувалось би спокійніше, адже моє волосся вже тоді було сніжно‑біле, а моє обличчя відтоді не стало зморшкуватішим. Можливо, навіть моя пам'ять постраждала не більше, ніж листок абрикосового дерева від легкого подиху вітерцю. Я так само легко міг пригадати, що відбулося десятьма роками раніше, а що – вчора. Імен я майже ніколи не плутав. Нечасто траплялося зі мною, коли сидячи в саду, в затінку величезного горіха й спостерігаючи повільне гойдання дев'яти височенних тополь, що вишикувалися уздовж задньої стіни мого будинку, – а те колихання охоплювало їхні стовбури цілком, від верхів'я до землі, зверху донизу – зрідка зі мною траплялося, щоб я в таку хвилину мимоволі зітхнув. Моє тіло, мій розум були ще бездоганними, чи, принаймні, видавалися такими. Особливо враховуючи той прикрий факт, що людський організм уже з моменту народження починає руйнуватися. Я не відчував заздрості, почувши за спиною тупіт кроків хлопчика чи дівчинки, бачачи, як стрімка дитяча постать у кліп ока випереджає мене, – я був упевнений, що при бажанні легко бігтиму з ним ніс у ніс – просто я не хотів бігти. І чому б той факт, що я не хотів, вважати ознакою старості? Невже, забачивши на вулиці Пашареті щеня собаки‑шукача, яке шугає туди‑сюди, лопотячи вухами, я маю шугнути так само і теж залопотіти вухами? А якщо наді мною пролітатиме ворона, мені що – ринути слідом за нею? І якщо каменяр, стоячи на риштуваннях і хляпаючи бетонний розчин, насвистує собі під ніс, мені що – теж належить свистати? І ходити в джинсах і червоній сорочці, якщо це любить молодь? Тоді в мені ще не прокинулося усвідомлення небезпеки від того, що я відрізняюся від молодих, не виникало необхідності бути подібним до них, я рухався природним шляхом, визначеним для мого віку. Я не дуже переймався, вгледівши після холодної жовтневої ночі в оранжереї побиту холодом троянду чи нагло замерзлу хризантему.

На жаль, відтоді як Тамаш своїм маленьким мінометом підірвав мій спокій і я почав спостерігати за собою, ознаки того, що я в’яну, хоча й дуже повільно, почали проявлятися то тут, то там, а точніше, стало помітним те, чого я не бачив раніше. Через свою поверховість, легковажність, а може, з самозахисту, я лишав це у підсвідомості. Та одного ранку, стоячи під душем і намилюючи свої довгі стрункі ноги, я несподівано зауважив, що в районі котика, але значно вище, уздовж гомілкової кістки, навіть з переходом на литки, з‑під білої шкіри де‑не‑де проступає павутина примхливо звивистих тоненьких лілових ліній, ніби географічна карта з позначками дрібних плямок озер. Якого дідька, вчора ж бо цього не було? Вчора я ще не бачив. І справа не в підступності капілярів, а в полохливості моїх очей, які не бажають помічати, що мої ноги старіють. Вони почали старішати ще з часу мого народження, ще перебуваючи в матці моєї матері, і це триватиме доти, поки мене не поглине могила.

Могила. Цього слова теж бракувало в моєму лексиконі, поки Тамаш своїм прутником не почав підганяти мене до могили.

На похорони я не ходив. Спершу пояснював це тим, що іноді можу знічев'я голосно підсміюватися з лицемірних атракцій, якими, за браком кращого, розважає себе зодягнена в траур публіка; з часом – коли вже звиклися з моєю відсутністю, вже не було потреби у моїх відмовках, щоб, лишившись удома, наодинці з собою, оплакати того, хто вартував моїх сліз. Таких, на щастя, траплялося небагато. Що старіша людина, то більше висівок застрягає на її ситі, й останньою – на жаль, останньою – виявляється вона сама.

Я звик до того, що не відвідую похорони, і це мене занепокоїло. Отже, в мене вже виробилися звички – безпомилкова ознака старіння – зморшки не лише на тілі, а й у душі. До яких уже всі, виявляється, звикли. Такою мірою, що коли одного разу… навесні?.. минулого року?.. чи, може, ще й раніше… я все ж пішов на похорон, люди шепотілися за моєю спиною. Для свого віку я маю неймовірно гострий слух – чи, принаймні, мав донедавна – стосовно того, що мене цікавить; до всього іншого я був і залишусь глухим.

На Фаркашретське кладовище мене виманила церемонія поховання чоловіка однієї відомої пештської красуні. Була чудова осіння днина, природа застигла в осінньому вбранні – що ж, подумав я, трохи вигуляю себе. На жаль, не розрахував, що зустріну стільки знайомих.

– А цього яким вітром сюди занесло? – почулося за моєю спиною справа.

– І чого цей сюди припхався? – зліва.

– І що йому тут треба? – долетіло вже згори, з хмар, з неба гучним гримотінням, либонь, від самого небіжчика.

Шепотіння:

– А ти не знав, що він плутався з удовицею?

– Справді?

– Багато років.

– Не дивно.

Здавалося, ніби дерева й хрести на могилах зацікавлено озиралися мені вслід, коли я повільно брів по кісточки в вогняному опалому листі за жалобним повозом, відступаючи в кінець довгої процесії. Там був увесь Будапешт, то чому й мені не вшанувати пам'ять умерлого? Не прийти лише тому, що не мав до нього ані крихти поваги? Це не пояснення. Дружину шкода, байдуже, чи мав з нею інтрижку, чи ні. Вона ж самотньо, не спираючись ні на кого, прошкувала за повозом, гордовита, струнка, уся в чорному з голови до ніг; обличчя відкрите, довга жалобна вуаль відкинута, через капелюшок на плечі. За п'ять кроків позаду неї, схлипуючи й зітхаючи, йшла вороняча зграя родичів, ще далі – офіційне вороння, теж у чорному, за ними – нескінченний потік старих чоловіків та жінок, і всі як один гаряче кивали головами, ніби стверджували: ну, ось… отаке‑то! Запах молодих тіл губився в старечому смороді.

– Виходить, що й ти іноді сюди навідуєшся?

Я знав, що серед багатьох ворон і вороноподібних він найперший – щойно угледить – націлиться на мене своїм дзьобом. Він такий старий і трухлявий, що замість ніг уже пересувається на самих варикозних венах, його голос такий тріскучий, що навіть мухи спотикаються об нього, його лице вапняно‑біле, наче його ж власна посмертна маска, проте незважаючи на це, він такий нахабно набридливий, ніби в його жилах тече кров якогось двадцятирічного шибайголови. Нічого й уточнювати, що він поет, лірик.

– Отже, й ти іноді буваєш на цвинтарях?

– Зрідка.

– Ми знаємо… знаємо це. Але ж бувають виняткові оказії!

І вже грайливо підморгує мені колючими, водянистими очицями. Либонь, задля більшого сміху іменує себе Яношем Курейсом молодшим, ніби можна уявити собі старшого за нього Яноша Курейса! Затуливши очі від сонця долонею, хоча сонце й не палюче, а по‑осінньому лагідне, він шукає поглядом вдовицю, що йде за поховальною процесією.

– Ще й досі красуня… еге ж?.. хе‑хе‑хе.

Ох ти, ходяча мумія, кажу про себе, та з тебе вже порохно сиплеться, а ти й досі корчиш з себе мужчину?! Варто тебе стиснути, і ти витечеш з‑поміж пальців, як коров'ячі мізки. А ти ще й приплямкуєш, ніби твої губи й справді з м'яса та крові. Сорок чи скільки там років ти ходиш у поетах, ображених батьківщиною, і не можеш дотумкати, що батьківщина теж має право ображатися на тебе?

Навіть у повільному темпі жалобної процесії він ледве встигає за мною. Я майже пожалів його, і він вчепився в рукав мого пальта, аби не відстати від мене, а радше, не пропустити ту історичну хвилину, коли я біля могили зустрінуся з удовою.

Адже в поетичних жилах цього ветхого птаха кров починає текти швидше лише від смакування найінтимніших конфузів і скандалів, які час до часу збуджують громадське життя. Він завжди точно міг сказати, хто з ким зі світочів нашої культури мав зв'язок і коли він обірвався.

Повільно змахуючи крильми, над процесією пролетіла ворона, потім друга, третя. Слідом за ними нечутно наблизилася густа чорна зграя. Я сподівався, що котрась із них відірветься від решти і спуститься на череп стариґаня, що шкандибав поруч. Та нині навіть птахи втратили пророчий дар.

Поет прилинув смердючим ротом до мого вуха.

– То це правда, що її чоловік ні про що не здогадувався?

Я мовчки дивлюся на нього.

– Кому‑кому, а мені можеш сміливо признатись.

– Вибач, – кажу я, вивільнюю свій рукав з його кігтів і відходжу.

Однак мене вже перехоплює інший милий колега.

– Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.

Ворони продовжують кружляти над нами чорним блискучим згустком, крадучи в нас останні промені осіннього сонця.

Мій колега Шома Деметріус бере мене під руку, й знизу – зауважте – без усяких на те підстав підморгує мені.

– Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.

– Зрідка.

– Ця розвага вже не для таких дідів, як ми.

Я кидаю на нього погляд: як ми?

Мій колега Шома Деметріус теж лірик, однак на повну противагу своєму колезі, чиє лице носить печать смерті, він так і пашить здоров'ям, тож його присутність на кладовищі – богохульство. Інша його суттєва відмінність: ніхто в світі його не цікавить, він приглядається, прислуховується лише до себе, постійно скаржачись на щось.

– Ух, я ледве сюди доплуганився, – жаліється він, повертаючи до мене своє червоне й блискуче, як свинячий окіст, обличчя…

А сам водить восьмициліндровий «мерседес», присоромлюючи своєю водійською хвацькістю професійних водіїв. Уже поховав двох дружин, на черзі третя.

Над нами незмінні ворони. Шугають туди‑сюди, затуляючи чорним покривалом кожен просвіток поміж листям, де пробивається сонце. Каркають поки що обережно, зрідка кидаючи своє «кар‑кар», а якщо котрась на хвильку сідає на гілку, гілка так сильно прогинається під її вагою, ніби на неї повісили мішок зі сміттям. Вони кружляють зграями одна за одною, одна над одною, вони летять уперед, вертаються і проводжатимуть нас до могили, а може, й за могилою теж.

– Ти не чув, що я сказав? Ти вже не зважаєш на людську біду?

– Де тобі болить?

Він показує на свій жирний живіт.

– Певна річ, рак, – каже, – підшлункової залози.

Він страдницько посміхається. Він теж ображений, як і кожен з представників цього фаху. Казали, що якось…

…ворони кружляють…

…якось він попросив аудієнції у глави держави, аби поскаржитися, що не цінують його заслуг, мають нізáщо. Як таке може бути, – спитав…

…ворони кружляють…

– …як це, – спитав глава держави, – хіба ви не маєте премії Кошута?

– Маю.

– А премії Аттіли Йожефа?

– Ця теж є.

– І золотий орден Праці вищого ступеня у вас є, тож у чому річ?

– Бачите, це делікатне питання, – відповів Шома Деметріус, – бо й справді, перед ким іншим людина може вилити свою душу, як не перед тим, хто несе на своїх плечах тягар турбот усієї держави?.. Так‑так… – Ось, до прикладу, мій колега Легел Фіалка, чудовий поет, – вів далі Шома, – він мій добрий приятель, але чому завжди трапляється так, що в часописах, у літературних рубриках, на виступах, де ми випадково опиняємось разом, Фіалку повсякчас ставлять на перше місце, хоча всім добре відомо, що він шваб по материнській лінії…

Ворони не перестають кружляти, мало не торкаючись верхівок дерев, шурхотить гравій на цвинтарних доріжках під тихі розмови людей у чорному… Якось, скорчений ревматизмом, я лежав удома, коли це раптом ні з того, ні з сього мене навідав колега Деметріус. Посеред кімнати стояв пристрій для розтягування – двометрова дошка з ременями, блискучими нікельованими ручками, залізними гирями. На цьому новомодному прокрустовому ложі мене двічі на день по півгодини розтягували лікарі. У кожного, хто входив до мене, ноги приростали до підлоги лише від самого вигляду цієї диявольської штукенції.

Деметріус увійшов, кинув квапливий погляд на знаряддя тортур, тоді обережно обійшов його й усівся поряд з моїм ліжком. Навіть не спитав…

Ворони…

…про те, що зі мною, – поскаржився на головний біль, який…

…прийми аспірин…

…який дошкуляє йому цілий ранок, мабуть, це грип, бо він напередодні чхав, слід було б поміряти температуру, та він не має часу, щоб…

…ворони кружляють.

…мимохідь з'їв булочку з шинкою, яку я приготував Тамашу на сніданок, позичив томик Рабле, за п'ять хвилин підвівся і, обходячи великою дугою мій пристрій, вийшов геть. Навіть ідучи, не спитав, що зі мною трапилось.

– Бідолашна жінка, кажуть, вона кохала свого чоловіка, – повідомляє він, по‑приятельськи стискаючи мою руку. Зупинився, змушуючи зупинитися й мене, і втупив погляд у величезну сіру ворону, яка, осідлавши кам'яний хрест, розгойдувалася, допомагаючи собі крильми втримати рівновагу. – Так і ми гойдаємося, приятелю, між життям і смертю. Що може означати, коли щось тягне ось тут, над пахом?

– Можливо, там застряг якийсь твій сонет. Не бійся, випусти його, ніхто не почує.

Обабіч на білих мармурових надгробках уже пожовк ампельній, лише подекуди криваво‑червоно блищало листя. Я підійшов до зграйки дерев, уже цілком голих, однак угорі серед блідо‑блакитного неба літали не ангели, а ворони, по одній, парами, безформними зграями, каркаючи дедалі голосніше, наче сільські плакальниці, що вознеслись на небо. А внизу по землі, усі в чорному, рухалися ми, набагато безневинніші від них.

Майже біля самої могили мене перестрів третій мій милий приятель. Своїми чеснотами він перевершував двох попередніх.

– І ти тут? Тебе не часто угледиш на цвинтарі.

– Хіба? – мовив я, відступаючи на крок. – Якщо вчасно дізнаюсь, то не пропускаю жодної церемонії.

– Справді?

– Хіба я можу позбавити себе найбільшої радості існування?

– Тобто?

– Радості від того, що я їх пережив, – пояснюю. – На твої похорони я теж прийду, брате Петі.

– Що ти… що ти! – перелякано відхрещується мій друг Петер Кіеш. – Я ж багато молодший за тебе.

– Яке це має значення! – відмахнувся я.

Це єдиний спосіб змусити його замовкнути, адже всім відомо, що він хворобливо боїться смерті; потік його найсоковитішої брехні та наклепів можна зупинити одним лише стурбованим запитанням про його здоров'я. Цього дня мені буде важко витримати третю дружню розмову після двох попередніх.

– Ти гадаєш, що в мене поганий вигляд?

– Та де там… де там… – прокаркав я, наслідуючи голоси ширяючих над нами птахів й обережно задкуючи від нього.

Не зайвим буде зауважити, що мій приятель Петер Кіеш – один із найнебезпечніших представників критичної думки нашої національної літератури: варто йому лишень відкрити рот, як з нього, ніби з якогось зрошувального пристрою, в обличчя співбесіднику порскає цілий водоспад з дрібних крапель слини. Якщо ж він надто збуджений, то з його пащеки вилітає вже кілька крупніших зарядів, вціляючи в око чи в вухо жертви. Друзі‑поети стверджують, що в його слині величезний вміст солі та ензимів, тому вона така ядуча. Ширяться також чутки, що слина тече з нього, особливо з лівого кутка рота, і в спокійному стані, доки він накопичує натхнення для чергового наклепу.

– І чого тобі вдарило в голову, що в тебе поганий вигляд? – пролепетав я, відступаючи ще на крок і відвертаючи обличчя. – Скільки тебе знаю, брате, ти завше такий блідий. Хоча ця набухла жилка на твоїй скроні… Ти, либонь, забагато працюєш.

Ті, хто його не знають – а хто ж його може не знати серед тих, хто обертається колами нашого пекла, – навіть не підозрюють, що за його мужнім зовнішнім виглядом, великим носом, високим чолом і блакитними очима, що викликають довіру, чаїться стільки підступності та хитрості. Він старанно працював кілька десятиліть, поки створив так званий image, тобто свій фіктивний образ, яким політики звикли вимахувати над собою, як стягом; після тривалих роздумів він вибрав для себе роль «лицаря справедливості». На відміну від класичних традиційних взірців розробив нову методу: в очі сварив, а позаочі прославляв. А що в душі був полохливим, мов заєць, то кидаючи комусь в лице нищівні стріли, за спиною натомість від страху починав його хвалити, і таким чином убивав уже двох зайців: його вважали прямодушним, безстрашним патріотом і, водночас, прикладом вселенської християнської любові. Якщо, наприклад, він прямо заявляв колезі Х., що його роман геть бездарний, то наступного дня той здивовано дізнавався, що в іншому товаристві наш дядечко Петер назвав його найталановитішим представником найновішої угорської прози. Певна річ, навіть за такої тактики він у якихось моментах свого життя поміж хвалою і наклепом не уникнув кількох ляпасів.

– Ти вважаєш, що я схуд? – запитав він стурбовано.

Вороння неначе збожеволіло…

На противагу більшості людей похилого віку – так‑так, це вдалий вислів: похилий вік, – я не звик перейматися минулим, точніше, взагалі ним не цікавився, вважаючи, що, хвала Господу, нинішній день підкидає мені достатньо турбот. Незважаючи на мою пречудову пам'ять, минуле бачиться мені сьогодні немовби десь піді мною, ніби в оповитому туманом гірському краї, де я стою на найвищій вершині і, дивлячись униз, неначе розрізняю інші гірські хребти, а вдалині видніється пік ще вищої гори, яка то виринає, то зникає в пасмах туману. Визволити їх з хаосу й окреслити їхні обриси можу лише я. Однак – навіщо?..

Я вже згадував, що мене й досі терзає напруга сьогоднішнього дня. Спогади обсідають мене лише у виняткових випадках, як, приміром, на цвинтарі, коли я опиняюся з ними лицем до лиця, однак на цвинтарях, як уже мовлено, я буваю зрідка. Справді, вдова «ще й досі» красуня, хоч це й не дивно: вона на двадцять, а чи й двадцять п'ять років молодша за свого чоловіка. Вона самотньо ступає за поховальним повозом, вітер зрідка ворушить накинуту на її плечі довгу жалобну вуаль. Тепер, згадуючи, якою – десять років тому… так‑так, приблизно з десять років тому – вона постала переді мною, досі дивуюся своїй ясній пам'яті. Ніби «Жінка в чорному», яка щойно зійшла з картини Уїстлера, продовжує рухатись перед моїми очима: струнка, з важким коконом волосся на голові, з пружністю фокстер'єра ступає довгими красивими ногами. І знову зринає в мені один ще давніший і, слава Богу, вже забутий спомин: миле й чарівне обличчя моєї дружини у великій залі Музичної академії. Спотворена ненавистю, вона обпікає поглядом обличчя іншої жінки, що дивиться просто на неї.

Ми підходимо до могили, ворони в небі й на землі оточують нас зусібіч. Людське око вихоплює симетричні явища буття, мабуть, тому мені бачиться таке: нібито птахи, бризками падаючи з неба, а потім знову здіймаючись догори, чорним вінком, подібним до нашого жалобного скопища внизу, оточили розриту могилу.

Складалося враження, принаймні в такого товстошкірого віслюка, як я, ніби вороння своїм божевільним карканням проклинало дійство, яке відбувалося внизу; справді, чи можливе огидніше видовище, ніж це, коли ще ледь пойняте тліном людське тіло опускають на шість футів під землю, а тоді з глухим гуркотом закидують грязюкою голову, груди і все інше. Не кажучи вже про те, що не завжди відомо достеменно, чи не ховаємо ми ще живого мерця. Тому в своєму майбутньому заповіті я обов'язково згадаю – сподіваюся не забути, – щоб перед тим, як опускати мене в могилу, моє серце проткнули голкою (для такого великого серця, як моє, вистачить звичайної булавки).

Вгорі каркання, а внизу переможне ридання тих, хто пережив покійного: вони врятували мене від вислуховування прощальної промови. Я відступив якнайдалі назад, не бажаючи, щоб мене побачила вдова. Однак у короткій урочистій тиші після прощального слова, доки гробарі не почали засипати яму, мій друг Шома Деметріус, що знову підібрався до мене, враз голосно чхнув – вдова зиркнула в наш бік. До цього часу, якщо не помиляюся, вона не плакала, та коли погляд її упав на мене, її очі зненацька наповнилися слізьми. Вона схилила голову, голосно гикнула, і ще раз кинула на мене оком. Завдяки моїй блискучій пам'яті, яка й зараз, на восьмому десятку, хіба що ледь‑ледь погіршилася, я можу точно відновити, що сталося потому: з її горла вирвався короткий, нерозбірливий зойк, вродливе обличчя перекосила дивна гримаса, ніби вона сміялася сама з себе, далі вона несподівано зайшлася довгим істеричним реготом, поперемінно давлячись сміхом і плачем. Всі кинулися до неї.

Я вже згадував, що людина в моєму віці набуває звичок, і вони, наче зайвий жир на тілі, перешкоджають роботі мозку. Це правда, що інстинкт спонукає нас до формування звичок, і якби ноги не призвичаїлися під час ходьби чергувати праву з лівою, ми ніколи б не зрушили з місця. А втім, ми й так не багато досягли. Відтоді, як мій син Тамаш підняв стяг повстання проти швидкоплинного, тобто проти мене, я почав уважніше спостерігати за собою, зайнявся прополюванням своїх звичок. Слід зазначити, що людина впродовж життя набуває двох видів звичок: необхідних і зайвих. Необхідним є, наприклад, дихання. Я згадую про це не через педантизм: нині надто багатьом людям перешкоджають вдихати глибоко, для свого задоволення, до того ж інколи роблять це так заповзято, що об'єкт їхньої турботи доводиться прикривати землею, аби він далі не загиджував довкілля. Необхідними є також навички, яких ми набуваємо заради людської гідності, задля утримання рівноваги в суспільстві. Наприклад, це звичка казати правду лише в тому випадку, коли вона не зачіпає інтересів нікого з присутніх. Те саме з брехнею: брешемо лише тоді, коли нас не можуть піймати на гарячому. Наше спілкування у цей момент набуває таких витончених, достойних менуету форм, що годі повірити Дарвіну, буцімто ми походимо від нерозумних тварин. Конче потрібною виявляється й звичка навчати своїх нащадків читати‑писати, інакше як би вони успадкували ті численні різновиди брехні, відомі з історії людства, якими підтримується існування нашого роду.

Та все це загальновідомі речі. Я пишу про власне старіння, а не про вселюдське. Я не терплю старих людей мого віку, чиї звички, обертаючись дивацтвами, змушують їхнє оточення постійно чухати потилицю. Отже, слід з'ясувати, які з моїх глибоко вкорінених звичок можна видалити, тобто, розвиваючи попереднє порівняння, які ліпоми чи жировики в моїх духовних жирових тканинах не беруть участі в обміні речовин душі і їх можна вирізати хірургічним шляхом без небезпеки для життя. В ту мить, коли Тамаш розпочав облогу пострілом своєї гарматки, я ще сподівався, що мої очі й руки мене не підведуть і я зможу провести операцію.

Пригадую, як я вже тоді виявив у себе певні ознаки скнарості, ледь набухлі бруньки на стовбурі моєї старості. Старість?.. щоб я? десять років тому?.. ні, це неправильне слововживання! Хоч моє тім'ячко уже давно вкрите сивиною, але, по‑суті, воно лише щойно заросло: тобто я написав кілька сторінок, які, враховуючи мою посередню обдарованість, вийшли майже досконалими. Звісно, серед моїх високошановних колег мало хто щось доп'яв, та, на щастя, зрідка траплялися й такі, які, читаючи їх, спадали з лиця. От під ту пору я й зауважив, що в рукописі подекуди пропускаю слова або не дописую наприкінці слова одну чи й дві літери. Я списав це на поспішливість – мовляв, необхідно якнайшвидше зафіксувати вдало побудовану фразу. Однак десь тоді зі мною сталося ще кілька оказій, через які я почав пильніше до себе придивлятися. Результат виявився приголомшливий: я з'ясував, що пропущені літери означали не що інше, як скнарість. Скнарість? Накопичення в моїх кишках – тобто в іншому, органічнішому пласті мого життя – так само вказували на мій зростаючий потяг до приватної власності.

Скнарість? Це я – скнара?.. Таке мені й уві сні не привиділося б. Як я вже згадував, я вважав себе безтурботним, навіть легковажним, коли не було потреби економити надмір енергії та мізерні статки. Накопичення останніх, на жаль, не компенсує зменшення перших.

Зростання моїх років і прибутків призвели до зворотного результату: що менше в мене залишалося надій на майбутнє, то скупішим я ставав у теперішньому. Ніби збагнувши, що руйнування моїх клітин можна так‑сяк підлатати форинтами, мої долоні стислися, й поволі, майже непомітно, я сам зіщулився тілесно і духовно. Долучився до нього й душевний шок, викликаний брутальним оголошенням війни з боку мого сина Тамаша.

Але одного дня мої очі відкрилися: під враженням від вервечки подій, хай загалом і дрібничкових, і подиву, ба навіть потрясіння, що їх супроводжувало, я усвідомив, що поводжуся стосовно себе геть недостойно. Мій біологічний вік не заслуговує на закостеніння старечими звичками. Гадаю, я ще замолодий для того, аби стати рабом звичок, хоча б тієї ж скупості, яка пасує лише моїм рокам. І хоч мені вже є що втрачати, та ще живе в мені надія на виграш.

Місце мого пробудження – квартира мого тестя. Свій власний портрет я аналізую зазвичай з дзеркала, котре являють мені обличчя моїх ближніх; з безпомильним тваринним інстинктом я відшуковую в них усі ті риси – оскільки вони дратують мене в дзеркалі, – які хотів би витравити з власного зображення. Отак людство, наче велика дзеркальна галерея, навчає мене, яким бути не треба, а отже, непрямо, яким бути слід. Звісно, зізнаюся, навчання дається мені не завжди.

Не часто зустрічав я людей противнючіших за мого тестя. Його присутність інколи так збурювала мій ніжний шлунок, що мене аж нудило. Тому, зрозуміло, що тещу свою, якій я симпатизував, я відвідував у той час, а саме в пообідню пору, коли сподівався не застати старого, тобто коли він ішов до улюбленої кав'ярні, щоб посидіти в товаристві своїх колишніх колег – банківських директорів. Найчастіше я заходив до тещі десь у перших числах місяця, з певною сумою грошей в гаманці, що призначалися їй на видатки по господарству. Відсутність старого в цей час видавалася бажаною, оскільки його панський гонор не дозволяв прийняти від мене гроші: у світі людських взаємин екс‑директор банку визнавав лише принцип «даю – беру». Але найголовніше: чи зміг би він грати переді мною роль глави сімейства, якби змушений був визнати, що з часу зміни суспільного ладу в країні, тобто впродовж двох десятиліть, утримую його я, хоч і без особливого задоволення.

Моя незвичайна пам'ять з більшою чи меншою певністю відшукує в нашаруваннях минулого ті мишачі нірки, в яких я переховував важливі для мене спомини. Завдяки цьому я й зараз можу відтворити ту розмову з моєю покійною дружиною, тоді ще дівчиною, яка відбулася напередодні одруження. Ми обоє були членами партії, обоє працювали в підпіллі, та познайомилися лише по війні, в районній парторганізації й швидко потоваришували. Вона була напрочуд красивою дівчиною; на дзеркальних уламках моєї пам'яті вона й зараз відбивається в сотнях моментальних знімків, як перпетуум‑мобіле, як пам'ятник вічній молодості.

Вічна молодість! О‑хо‑хо…

Якось вона спитала, чи не міг би я винайняти для неї дешеву кімнату. Вона хоче йти від батьків? Чому? Досі вона тільки тому лишалася вдома, що квартира авторитетного банкіра була зручним прикриттям для підпільної роботи. Отже, вона не уживається з батьками?

Доки житиму, не забуду цю сумовиту, зболену посмішку, з якою вона звела на мене погляд, але одразу ж опустила очі, вочевидь, не знайшовши в мені опертя. Вона понурила голову, її довга біла шия схилилася до мене. Ця шия була сама покірливість.

– Я не люблю свого батька, – мовила просто. – Люблю тебе.

Любить мене, бо не любить свого батька?.. Чи так слід було розуміти її, запитую я себе тепер, копирсаючись у найглибших звивинах мозку.

В одній з мишачих нірок заворушилась ця мить, яка, поки я ще при доброму розумі, лишиться зі мною назавжди.

– То з чого ви збираєтеся жити, дозвольте поцікавитись? – спитав її батько, блиснувши в мій бік очима, побільшеними пенсне. Його біле трикутне обличчя з правильними рисами й ледь виступаючим підборіддям залишалося непорушним упродовж усієї нашої бесіди, і лише під правим – чи лівим? – оком, під шкірою посмикувався дрібний м'яз, ніби грижа, ущемлена мозковою діяльністю.

Блиск пенсне: «Так‑так, а з чого ви будете жити, перепрошую? Зі своїх книжок? А яка у вас професія, тобто справа, дозвольте спитати? Он воно що, у вас її немає. А скільки ви на місяць заробляєте на книжках, перепрошую?» Знову блиск пенсне. Той наш обмін думками не належить до найприємніших спогадів мого життя. «Ви навряд чи зможете забезпечити майбутнє моєї дочки. Але, можливо, ви маєте якісь інші прибутки. О‑о, звісно. Не маєте. Ну‑ну. Завбачливий батько подумати про це зобов’язаний. Ви комуніст? Одне слово, комуніст. Ну‑ну. А скажіть, ви вважаєте, що ця система тут довго втримається?». Блиск пенсне. Яке щастя, що я навіть зараз, маючи за сімдесят, не потребую окулярів, аби під час розмови зазирнути комусь в саму печінку. «Отже, ви вірите в систему?.. Й гадаєте, що західні держави… Не відповідайте, я не бажаю сперечатися про політику. Чи маєте ви помешкання? Кажете, що маєте. Дві вмебльовані кімнати в квартирі, яку покинув власник, тікаючи за кордон, і які місцева влада передала вам. Розумію. І ви не згоріли з сорому, беручи у власність квартиру, тимчасово полишену власником? А що ви збираєтесь робити, якщо він повернеться, дозвольте поцікавитись?».

Спогад про ту нашу розмову навіть сьогодні не надто мене тішить, як не тішив, до речі, і в ті часи, коли – десять? вісім років тому? – я щомісяця здійснював паломництво до старих, хай вони в мирі спочивають, щоб передати тещі – хоч я й тоді не мав ще постійного місця праці й отримував прибуток лише від своїх книжок – ту суму, за допомогою якої вона оплатить назбирані за місяць борги й підтримуватиме тілесне й душевне здоров'я чоловіка. Я з них не сміявся, не відчував ані сатисфакції, ні зневаги, відраховуючи банкноти в руки красивої старої жінки, яка незмінно шарілася у відповідь і навіть у глибокій старості кожним рухом нагадувала свою дочку. Сатисфакція?.. насмішка?.. та що там… я ж вважаю себе знавцем усіляких життєвих пасток, так само, як і безталанних людських ніг, що в них потрапляють. Навіть якби я міг жбурнути в обличчя мого тестя пачку грошей, це б також не збудило в мені особливих почуттів.

Як уже згадувано, я старався навідувати свою тещу переважно за відсутності її чоловіка; він міг не знати – й нібито справді не знав, адже він – директор банку! – яким чином стара зі своєї мізерної пенсії покриває дедалі зростаючі видатки на проживання. Та якось, саме в той період, коли наляканий моїм сином Тамашем я почав придивлятися до свого неправомірного, як мені здавалося, старіння, я, на свою біду, застав тестя вдома. Оголосивши, що він захворів – йому буцімто боліло горло, – тесть обмотав шию білим шовковим шаликом і саме підвечіркував за столом.

На той час він уже вбрався в уніформу старості і здавався саме тим, ким був насправді. Його ніс потоншав і витягся поміж двома товстими мішками щік, зморшки на шиї зливалися в довге, обвисле, усе в червоних прожилках, друге підборіддя, що випиналося з‑під коміра, а пенсне на водянистих очах уже не блищало навіть тоді, коли в нападі старечого гніву він з радістю засліпив би супротивника. Взагалі він навдивовижу пом'якшав, і коли під час бесіди його слова переривалися демонстративно підсиленим, з бризками слини, кашлем, він, сором'язливо всміхаючись, озирався, ніби просячи вибачення у присутніх від імені смерті, і довго витирав носовичком губи, підборіддя й складки на шиї. Він був охайним, це слід визнати.

– Ось і ти до нас завітав, синку, скільки літ, скільки зим!.. хе‑хе…

Теща накрила стіл для мене також: кава, молоко, тістечка. Тими ж рішучими, швидкими рухами, як колись моя дружина, з тією ж легкою, стрімкою впевненістю жінки, що виконує свою справу. Старість її не спотворила, на завжди красивому обличчі – усе та сама одвічна усмішка жінки, що годує чоловіків.

– Ось і ти забрів до нас, синку, хе‑хе!..

– Ви вже це сказали.

– Сказав?.. хе‑хе… Ось і панові Мюллеру щоразу доводилося повторювати двічі, аби він уторопав.

– Хто цей пан Мюллер?

– Пан Мюллер… Ти не знаєш, синку? Ти маєш знати. Мій колишній бухгалтер. Бідолашний чортяка, ще того року відкинув копита… кхе… кхе… хоч був молодший від мене, чи не так, Елло? Ми віддали йому останню шану. Ми ж любимо відвідувати цвинтар, поки ще добираємося туди на своїх ногах… хе… хе…

Вже не довго тобі лишилось, думав я, уявляючи собі легені старого, з розгалуженнями бронхів, де в кінчиках, у рухливих закрутах альвеол, то тут, то там здувається пухирчик, тоді натикається на другий, лопається. Ти вже відцвів, скоро з тебе збиратимуть урожай.

– А про що це ви шепотілися там, у передпокої з моєю дружиною? Га?

Старенька зашарілася.

Ти добре знаєш, навіщо прикидатися, подумав я.

– Він розповідав мені про Тамаша, – сказала стара, усе ще червоніючи, але вражаючи мене своїм цілковитим самовладанням.

Старий зняв з носа пенсне, підморгнув мені підсліпуватими очима і знову начепив окуляри на місце. Хоч яким пришелепкуватим він тепер був, та завжди всією душею тішився, коли вдавалося когось змусити до брехні. Більшу насолоду він отримував лише в тому випадку, коли міг комусь завдати матеріальних збитків.

– Що ти скажеш про дорожнечу, синку? Га? Саме сьогодні мені довелося повідомити поштареві, який приносить мені пенсію… Елла, хустка майже сповзла… що я казав?.. ага… якщо мені не підвищать пенсію, я, на жаль, не зможу тим часом давати йому чайові. Адже зараз і поштар належить до панівного класу, чи не так?.. хе‑хе… то хай зробить щось. Що ти на це скажеш, синку?

Ні, не дивно, що моя дружина любила мене більше, ніж батька. Але як її мама змогла витерпіти його поруч себе сорок чи п'ятдесят років? В стражданні, як видно, нема межі терпінню.

Я відвів погляд від тестевого обличчя й задивився на великий каштан, що шелестів на вітрі – його саме обсіла зграя веселих горобців, – а коли я обернувся…

То й була та мить, коли я отримав перший шок, який підштовхнув мене до самоспостереження; за ним будуть ще й інші. Я не люблю так званих символів, не люблю узагальнень, намагаюся розглядати явища в їхніх природних межах, та після цієї сповненої взаємної відрази розмови стало зрозуміло, що я не можу ігнорувати подвійне попередження. Той, хто сидів навпроти мене і кого я усім серцем зневажав і ненавидів, був схожий на мене. Хоч би як ми різнилися способом життя, однак зачаті й народжені згідно з загальними його законами, і, постарівши, як пара стоптаних чобіт, ми однаково плентаємося до неминучого кінця. Тож я відвернувся від каштана, що колихався за вікном, мій погляд знову впав на тестя – і мені перехопило дух.

Я не перебільшую: моє серце завмерло. Тестева рука змітала зі скатертини крихти хліба довкола філіжанки абсолютно так само – ну, точнісінько! – як це звик робити я під час сніданку за вранішньою кавою. Я не плутаю, моторика повністю збігалася. Старий підставив долоню до краю столу, правою рукою круговими рухами зібрав крихти докупки, далі обережно, аби не посипалися на підлогу, змів їх у підставлену черпачком долоню лівої руки. Якийсь час він вдоволено оглядав невеликий коричневий горбик, а тоді – точнісінько, як це робив я – трохи відхилив голову назад, відкрив рота і рвучко вкинув туди здобич.

– Той, хто крейцар не цінує, тому й форинт не слугує, – мовив він із зітханням, приплющивши очі. Навкруг вуса від задоволення у нього виступив піт.

Я попрощався зі старою й пішов. Від збудження трохи не перекинув свою філіжанку з кавою. Досі я вважав, що змітаю крихти долонею заради порядку, аби бачити перед собою чистий стіл. Однак насправді усе інакше! Виявляється, мені шкода віддавати їх горобцям. Виявляється, я пожираю навіть крихти, аби не ділитися з горобцями, які, злітаючись до мого віконця, повсякчас зазирають до кімнати. Виявляється, що стареча скнарість уже розпочала в мені свою повільну, руйнівну для душі роботу, і якщо я не дам їй по руках, вона підриє всю шляхетну споруду.

Отже, старість? Вже прийшла, питав я себе, не вірячи. Вже? Чи, може, до мене вчепилося кілька паскудних звичок, що непомітно закам'яніли на поверхні душі? Та, увага! Можна ошукати себе самого! Треба дослідити усі мої звички і все, що криється за ними. Я почувався, як той пес, що ганяється за власним хвостом.

Уже на другий чи третій день я відкрив у собі іншу бридку звичку, новий гігантський екземпляр скнарості. Однак нині мій загострений нюх дозволив мені схопити її за вухо і поставити в куток.

– Пане метре, ви вже прочитали мій рукопис?

– Я не метр. Прошу звертатися на ім'я.

Та я його пожалів. Нахабне полум'я молодості, що війнуло з його очей, на мить обпекло мене. Його худе, костисте лице ще не набрякло самовдоволенням, було свіже й вимогливе, він ще не вдовольняв‑ся тим, чого вартував.

– Перепрошую, що це був за рукопис?

Рукопис роману він послав мені поштою в супроводі шанобливого листа. Рукопис я, певна річ, не читав. Та й не варто було, адже відомо, що рукописи молодих письменників погані. На той час я вважав, що замість читання чужих недолугих романів краще писати самому, принаймні, написане власноруч буде хоч трохи ліпшим.

Стривай, мовив я до себе. Ліпшим? Для кого? Ти захищаєш інтереси людськості? Чи шкодуєш часу? Ти знову заощаджуєш, нікчемо, аби було що кинути до рота?

Я ще раз глянув в обличчя юнакові: мені не варто було його остерігатись. Здається, я добре знаюся на письменницьких типажах: цей видавався абсолютним нездарою. Нічого, – подумав я, – не будемо дріб'язковими, я ще маю що марнотратити. Адже суворість – це різновид скнарості.

– Любий друже, – звернувся я до хлопця, – я з величезною насолодою прочитав ваш роман. Дозвольте мені детальніше викласти свою думку…

Молодик не зводив з мене очей.

– …знаю, – провадив я далі, – що молоді не люблять, коли їх хвалять у вічі…

– Ви були так ласкаві прочитати увесь роман? – молодий письменник був приголомшений.

– Що означає увесь?

– Усі вісімсот аркушів… до останньої сторінки?

– Не міг відірватися, любий друже, – запевнив я хлопця. – Однак я не хотів би зараз ділитися своїми враженнями…

– Лиш одне запитання, пане метре…

– Жодного запитання, – перебив я. – Свою думку я викладу в рекомендаційному листі, який маю намір надіслати своєму другові Л.Ф., головному редакторові.

На його обличчі читалася тягуча тупість трясовини, мене ж охоплювало натхнення.

– Як відомо, мій молодий друже, старші письменники мого віку загалом ощадливо ущедрюють інших визнанням… так‑так, це гарний вираз, ощадливо ущедрюють… З плином часу, самі з себе дивуючись, вони стають обережнішими в оцінках. Не надто хвалять, та ще й егоїзм заважає. У своїй пожадливості вони кожен успіх хочуть привласнити собі, й ніколи не докладатимуть зусиль для того, щоб подібний до вас, незрілий, примітивний телепень… – природно, я називаю вас так лише для прикладу – наскубав собі листя з їхніх лаврових вінків. Талант!.. молодий талант!.. Але ж у цьому немає ніякої заслуги, мій друже, це як полюція в підлітка. Ні, ви зумійте написати в шістдесят хоч одну гарну сторінку, і цим будете хизуватися. Та до шістдесяти нехай ніхто не сміє вважати себе талановитим.

На підвіконня сів горобець, зазирнув до кімнати, потім звично постукав у шибку, мовби попереджуючи. Я засміявся: уже й у моїх горобців завелися звички.

– Я так маю розуміти це, метре… – хлопець був явно спантеличений.

– Можете ніяк не розуміти – мовив я. – Усе це не стосується ні вас, ні мене. Я узагальнюю. Своїми молодими орлиними очима ви вже, либонь, зауважили, що старші люди мають звички, від яких їм нелегко відмовитись. Одним з таких нав'язливих уподобань є заперечення, тому їхнє улюблене слівце – «ні». Якщо, приміром, така свіжа здобич, як ви, потрапить до лап такого заскостенілого стариґаня, вам не вдасться надрукувати навіть рядка. Тож я не писатиму рекомендаційного листа своєму приятелеві редакторові…

З посірілого обличчя молодика було видно, що з усього мого виступу він зрозумів лише останню незакінчену фразу.

Несподівано я пожалів його. Бо звідкіля ж йому знати, що він народився жертвою. У його тупості була якась невловима привабливість, навіть у цих його рухах, коли він тріпнув головою й, стиснувши зуби, з ненавистю глипнув на мене.

– … я не писатиму рекомендаційного листа, – вів далі я, – а підготую статтю про роман і відішлю до редакції разом з ним. Стаття про роман, який ще в рукописі… еге ж?.. Ну, що на це скажете?

Отож у віці шістдесяти з чимось років я знову вступив до школи, щоб слухати власні лекції. Мені було нелегко, я виявився суворим учителем. Похід проти старості, так можна було назвати цей навчальний курс, який своїм обсягом міг би сміливо змагатися з усім доробком з цієї тематики, накопиченим від Ціцерона до сучасних вчених‑геронтологів. Різниця лише в тому, що ці записи, – які у випадку моєї смерті будуть знищені, еге ж? – я писав не з метою подратувати людство, а цілковито для власного задоволення.

У цей період я переглянув навіть свої найдрібніші домашні звички і з садистською насолодою поскручував в'язи їм усім, чи майже всім. Таке неземне задоволення міг відчувати лише кат, по черзі рубаючи голови своїх жертв закривавленою сокирою. Не перераховуватиму усі свої подібні замахи, аби не набриднути моєму читачеві, тобто собі самому. Звички окремої людини не аж так цікаві; їхнє значення зростає тоді, коли їх засвоюють інші, коли примхи однієї людини поширюються, як заразна хвороба, і стають всенародними чи національними, як, приміром, у нас на батьківщині заняття літературою. Писання‑читання: пишемо ми всі, а дехто навіть читає написане, перед тим як віддати до типографії.

Мої особисті навички скромніші, тому не думаю, що вони можуть стати загальнонаціональним надбанням. Лише задля прикладу й, либонь, документальної цінності я згадаю про свою звичку вранці, після душу – який також був моїм суворим ритуалом – щодня вживати для гоління інше мило чи крем, щоранку, беручи з полички над умивальником, за суворо встановленим розпорядком, відповідний тюбик чи спрей, а далі так само поденно чергувати західнонімецький, французький чи вітчизняний лосьйони. Я улягав не своїм космополітичним схильностям – слово честі! – я лише прагнув урізноманітнити щоденну нудьгу гігієнічних процедур, намагаючись навести певний лад у мініатюрній історії повсякдення, тобто приборкати свої анархічні пориви, що таяться за несподіванками. З часом я так у цьому наловчився, що вже на шляху до ванни знав, що цього дня на черзі австрійський крем «Еліда», другий справа на поличці, а після гоління французький лосьйон «Екіпаж», що стоїть поряд. І якщо іноді все ж траплялося, що пам'ять мене підводила, мене охоплювала така божевільна тривога, мов якогось дипломата, що загубив шифрувальний код держави.

Ну що ж, годі грати в ці ігрища, сказав я собі через тиждень чи два після