Розмовно – побутовий стиль

Тема 2. Функціонально-стилістична диференціація сучасної української літературної мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма).

Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це необхідні слова на необхідному місці.

Кожний стиль має:

· сферу поширення і вживання (коло мовців);

· функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

· характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

· система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний,, офіційно-діловий та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними. Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог. Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, презентують усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовно – побутовий стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

· безпосередня участь у спілкування;

· усна форма спілкування;

· неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

· невимушеність спілкування;

· непідготовленість до спілкування (неформальне);

· використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

· використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

· емоційні реакції;

· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

· емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

· суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

· прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

· часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

· фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

· заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

· зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

· а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

· б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

· в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

· г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

· ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

· логічна послідовність і доказовість викладу;

· узагальненість понять і явищ;

· об’єктивний аналіз;

· точність і лаконічність висловлювань;

· аргументація та переконливість тверджень;

· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

· докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

· великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

· залучення цитат і посилань на першоджерела;

· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

· монологічним характером текстів;

· переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

 

Найважливіші особливості наукового стилю:

· логічність, недвозначність викладу;

· насиченість термінами, абстрактною лексикою;

· використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;

· документування тверджень (наявність цитат, посилань);

· монологічний виклад.

 

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

· а) власне науковий)із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

· б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

· в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Стислість в передачі змісту роботи досягається завдяки різного роду скороченням слів і словосполучень, заміні термінів, що часто повторюються, абревіатурами. При першій згадці терміну, що повторюється, замінююча його абревіатура приводиться в круглих дужках. Наприклад: " Досліджена електрична міцність легко-масляної ізоляції (ЛМІ). Встановлено, що ЛМІ залежно від...".

Великого поширення в наукових роботах набули змішані термінологічні скорочення (УФ-промені, ІЧ-спектр, ВЧ-підігрів замість "ультрафіолетові промені", "інфрачервоний спектр", "високочастотний підігрів"), умовні абревіатури (ккд, гвв, ерс, вмт замість "коефіцієнт корисної дії", "горизонт верхніх вод", "електрорушійна сила", "верхня мертва точка"), а також скорочення, ключових слів. Існують три способи скорочення ключових слів: 1) залишають тільки початкову букву слова (наприклад, " ч." замість "частина "); 2) залишають частину слова, відкидаючи закінчення, суфікс або декілька складів ("пит." замість "питомий"); 3) пропускають декілька букв в середині слова, сполучаючи їх дефісом ("тем-ра" замість "температура"). Останній прийом переважніший для тих слів, які в тексті змінюються по відмінках. Великі можливості лаконізації тексту наукової роботи закладені у використанні морфологічних засобів. При описі нововведень найчастіше використовуються короткі пасивні дієприкметники (наприклад, "встановлені основні параметри процесу", "виявлена підвищена гігроскопічність тканин, що мерсеризують").

У складних словах, що складаються з числівника і прикметника, прийнято першу частину слова позначати цифрою, а другу приєднувати через дефіс (5-км ділянки, 1,5-т автомобіля). Широко використовуються конструкції з іменниками в родовому відмінку, збудованими у вигляді ланцюжка, щоб вміщати в одну фразу максимум інформації, наприклад: "Виявлені резерви підвищення рівня експлуатації ліній електропередач і продуктивності праці обслуговуючого персоналу".

Треба перебудовувати фразу, якщо є можливість заощадити хоч би декілька друкарських знаків. Так, пасивно-зворотні дієслова часто замінюють дієсловами дійсної застави або простими дієприкметниками. Наприклад, замість " головка блоку виготовляється з чавуну" зазвичай пишуть "головка блоку виготовлена з чавуну" або "головку блоку виготовляють з чавуну". Стиснення тексту також можна добитися шляхом заміни видових понять на коротші родові поняття.

У тексті робіт використовуються тільки ті синтаксичні конструкції, які дають найбільшу економію засобів виразу. Така економія найчастіше досягається заміною складних пропозицій простими. Особливо великий ефект дає заміна додаткової визначальної пропозиції причетним оборотом. Так, в роботі: "Електромагніти поміщені в касети, які блокуються з брусом"; треба: "Електромагніти поміщені в касети, що блокуються з брусом"

Складні пропозиції в тексті наукових робіт знаходять обмежене застосування. Але в деяких випадках без них не обійтися. При необхідності слід враховувати, що безсполучникові пропозиції економічніше пропозицій з союзами і тому переважніші.

Підвищення інформаційної місткості тексту науково-популярних робіт, природно, не вичерпується вказаними лексичними, морфологічними і синтаксичними способами. Вони є лише найбільш поширеними прийомами, що дозволяють добитися максимальної стислості мовного матеріалу дослідницьких робіт. Дуже часто в тексті технічних науково-популярних робіт виникає необхідність в певній послідовності перерахувати технологічні операції, трудові прийоми, несправності машин і механізмів. У таких випадках зазвичай використовуються складні безсполучникові пропозиції, в першій частині яких містяться слова з узагальнювальним значенням, а в подальших частинах за пунктами конкретизується зміст першої частини. При цьому рубрики перерахування будуються однотипно, подібно до однорідних членів при узагальнювальному слові в звичайних текстах. Тим часом, порушення однотипності рубрик перерахування - досить поширений недолік мови багатьох робіт. Тому на однотипність побудови таких рубрик завжди слід звертати увагу.

Для мовно-стилістичного оформлення науково-популярного видання дуже важливо уміти організовувати накопичену наукову інформацію в зв'язний текст, для чого треба добре розбиратися в його мовних функціях і лексичних засобах їх реалізації. Мовно-стилістичні особливості науково-популярних видань відображають ті особливості наукового пізнання і наукового мислення, які знаходять віддзеркалення в мовній формі, тобто в певному відборі і організації мовного матеріалу. Мета науково-популярного твору - довести істинність висунутої гіпотези, пам'ятаючи, що мова популярних книг про науку повинна володіти точністю мови літератури науковою, яскравістю літератури художньою і бути зрозумілим читачам, на яких розрахований твір». На відміну від публіцистичного стилю, сила дії наукового тексту безпосередньо залежить від того, наскільки доказові аргументи, що приводяться автором, наскільки логічно, цікаво, ясно і точно викладений вміст в науково-популярному тексті.

Публіцистичний стиль

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

· інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

· активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

· пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

· доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

· поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

· сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

· висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

· наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

· широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

· використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

· із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси – іст-. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

· синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками);

· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

· а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

· б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

· в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

· г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Конфесійний стиль

Сфера використання – релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Основні ознаки:

· суто церковна термінологія і слова – символи;

· непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

· значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

· наявність архаїзмів.

· небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення. Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами. Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому. Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є адресність інформації. Істотним фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

· офіційний характер;

· адресність;

· повторність;

· тематична обмеженість.

Основні ознаки офіційно-ділового стилю:

· нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

· точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

· документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

· наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

· сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти. Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів. Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

· широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

· наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

· обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

· синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

· наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

· чітко регламентовано розміщення реквізитів та будову тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

· до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:

§ високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до..., у зв'язку з тим, що..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.;

§ точність, послідовність і лаконічність викладу;

§ відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;

§ наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;

§ для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;

§ лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб'єктивної оцінки;

§ речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі: Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін. Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін. Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини: між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності; між підприємствами, організаціями та установами; між державою та приватними особами; між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами. Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін. Аміністративно-канцелярський використовується у справочинстві. Цей підстиль обслуговує відносини в установах усіх форм власності та приватними особами. Реалізується в різноманітних документах, що регламентують діяльність організацій (в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).