Фізичні чинники повітря та їх гігієнічне значення

Тема: Навколишнє середовище та здоров'я.

План

1. Гігієнічне значення повітряного середовища.

2. Фізичні чинники повітря та їх гігієнічне значення.

3. Погода, клімат, мікроклімат.

4. Хімічний склад атмосферного повітря. Його гігієнічне значення.

Гігієнічне значення повітряного середовища.

Повітря потрібне усьому живому на Землі. Від його якості залежать здоров'я людей, стан рослинного та тваринного.світу, стійкість і довговічність будь-яких кон­струкцій, будівель, споруд. Забруднене повітря може стати джерелом забруднення морів, ґрунтів тощо.

Дослідивши за. допомогою космічної відеоінформації поширення аерозольних забруднень від усіляких джерел, зокрема, від промислових і урбанізованих районів, фахівці з'ясували, що пилові хмари поширюються на сотні, а інколи й на тисячі кілометрів від їхнього джерела. Ці дослідження свідчать, що практично вся територія Євро­пи, в якій. дуже багато міст розташовані близько одне від одного, повита аерозольним серпанком антропоген­ного походження.. Таким чином, європейська частина Євразійського. континенту має фоновий рівень забруднення атмосферного повітря.— одного з основних елементів природного середовища.

Умови життя, праці, відпочинку людини у багатьох випадках залежать від її взаємодії з природою, від ро­зумного сполучення потреб людини із спроможностями природи. Проблема чистоти повітря складна, багатогран­на,, вирішення її потребує великих зусиль і коштів. До­сягнення науково-технічного. прогресу дозволяють змен­шити утворення шкідливих речовин в їх джерелі, розро­бити засоби, які допоможуть запобігти забрудненню по­вітря. ^;

В легені людини, крізь які за добу проходить 10-20 тис. літрів повітря, потрапляють численні домішки, включаючи бак­терії, віруси і пил. Ці домішки впливають на організм людини як антигени або як інфікуючи чи отруйні агенти тощо. На мешканців міст діють забруднення промислового походження. Повітря; насичене відпрацьованими газами, продуктами згоряння палива, димом^: і пилом, шкідливо діє на дихальний апарат, що особливо небезпечно для хворих людей.

.

Гігієнічне значення повітряного середовища:

1) фізіологічне - забезпечення дихання та теплообміну;

2) епідеміологічне - туберкульоз, кір, скарлатина, коклюш, епідемічний паротит, грип, дифтерія, вітряна віспа;

3) гігієнічне - вплив хімічних та фізичних чинників.

 

ФІЗИЧНІ ЧИННИКИ ПОВІТРЯ ТА ЇХ ГІГІЄНІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

До фізичних чинників повітря відносяться: температура, во­логість та швидкість руху повітря, атмосферний тиск, опади, соняч­на радіація.

Температура повітря. Сонце, надсилаючи на землю своє проміння, нагріває її. Нагрівання повітря відбувається за рахунок тепловіддачі грунту, який поглинає і трансформує сонячну радіацію. Температура атмосферного повітря залежить від кліма­тичної зони, сезону, часу доби. Коливання температури повітря по­значається на зміні умов тепловіддачі: висока температура обме­жує можливість віддачі тепла тілом, низька — збільшує її.

Нормальна життєдіяльність організму і висока працездатність можливі лише у тому разі, коли у ньому зберігається теплова рівновага без значного напруження механізмів терморегуляції, тобто якщо наявна відповідність між продукуванням тепла і його відда­чею у навколишнє середовище.

Тепловіддача здійснюється різними шляхами, але основний шлях — через шкіру. Через шкіру організм може віддавати тепло шляхом конвекції, випромінювання і випаровування.

Шляхом проведення (конвекцією або кондукцією) організм по­збувається тепла, нагріваючи навколишнє середовище, а саме кон­векцією — навколишнє повітря. Чим нижча температура повітря, тим більшою буде тепловіддача шляхом конвекції. Якщо темпера­тура повітря підвищується, то втрата тепла конвекцією змен­шується, а за температури 35—36 °С зовсім припиняється.

Втрата тепла шляхом випромінювання пов'язана з температу­рою оточуючих предметів. Кількість тепла, що випромінюється, зростає з підвищенням температури тіла людини. Тому людина випромінює більше променистого тепла, ніж одержує його від на­вколишніх предметів, якщо їх температура нижча ніж 35 °С, в резу­льтаті чого позбавляється його. Таким чином, віддача тепла шля­хом випромінювання підвищується із зростанням різниці між температурою тіла людини і температурою оточуючих предметів.

В умовах відкритої атмосфери втрата тепла шляхом випромінюван­ня залежить від інтенсивності сонячної радіації, температури грун­ту та стін будівель.

Тепловіддача шляхом випаровування залежить від кількості вологи (поту), що випаровується з поверхні тіла. За кімнатної тем­ператури з поверхні шкіри людини випаровується близько 200 г во­логи за добу. З підвищенням температури повітря і стін втрата тепла шляхом випромінювання і конвекції знижується і підвищується тепловтрата шляхом випаровування. Якщо температура повітря і радіаційна температура вища, ніж температура тіла людини, то єди­ний шлях віддачі тепла — випаровування, яке можливе за умови відносно невеликої вологості повітря.

Погіршення умов віддачі тепла призводить до накопичення його в організмі людини, що зумовлює перегрівання, а інколи і тепловий удар. Надмірна втрата тепла призводить до переохо­лодження, виникнення гострих респіраторних захворювань і відмороження. Людина пристосовується до теплових умов зовнішнього середовища, використовуючи одяг, житло, опален­ня, — це активне пристосування, а також пасивно — за допомо­гою механізмів терморегуляції, що спрямовані на збереження рівноваги теплопродукції і тепловіддачі. Таким чином, унаслідок наявності складного механізму терморегуляції за умо­ви звичайних коливань температури повітряного середовища підтримується сталість температури тіла.

Але існують межі механізмів терморегуляції, перевищення яких зумовлює порушення теплової рівноваги організму, що може нанести істотну шкоду здоров'ю.

У стані спокою теплова рівновага зберігається за умови, якщо зовнішня температура становить 20—25 °С, під час фізичної робо­ти середньої важкості — за температури 15—20 °С, а під час важ­кої роботи — 8—15 °С. Теплопродукція організму збільшується у разі підсилення м'язових рухів. Отже, під час виконання фізичної роботи за умови високої температури повітря можливе перегріван­ня організму. Висока температура повітря є значним навантажен­ням на серцево-судинну систему і органи дихання.

Унаслідок значного потовиділення у тканинах організму зни­жується кількість води, що призводить до «згущення крові», погіршення роботи серця і порушення кровопостачання органів і тканин. Водночас разом з потом з організму виводяться мінеральні елементи (піт людини містить близько 0,5 % розчинних у ньому хлоридів), внаслідок чого порушується водно-електролітна рівно­вага, що в свою чергу призводить до розвитку судомної форми пе­регріву, яка може виникати під час роботи у гарячих цехах. У тако­му разі спостерігається з'ява судом м'язів верхініх і нижніх кінцівок, а у деяких випадках — і м'язів живота та діафрагми.

Тривале перебування людини в умовах високої температури зумовлює прискорення пульсу, зниження уваги, координації рухів, швидкості реакції, призводить до рухової і психічної загальмованості. У таких умовах спостерігається швидка стомлюваність і зни­ження розумової та фізичної працездатності.

У разі перегрівання з'являється головний біль, слабкість, інко­ли нудота і блювання, підвищується температура тіла, зростає час­тота дихання і пульсу. У важких випадках спостерігається раптова втрата свідомості, блідість шкіри, прискорений слабкого наповнен­ня пульс, інколи судомні скорочення м'язів. Цей стан називають тепловим ударом.

За умови безпосереднього впливу сонячного тепла на голову може виникнути сонячний удар. Температура тіла у такому разі може залишатися нормальною.

Низька температура повітря, збільшуючи тепловіддачу тіла, створює небезпеку переохолодження. У такому разі тепловіддача підвищується за рахунок безпосереднього проведення і випроміню­вання тепла у навколишнє середовище. Короткочасне охолоджен­ня завдяки захисній дії терморегуляції організм переносить без шкідливих наслідків. Тривале охолодження часто зумовлює пору­шення терморегуляції і зниження опірності організму до інфекційних збудників. У разі переохолодження можливі загост­рення хронічних захворювань, міозит, ревматизм, неврит, ради­куліт, пневмонія.

Локальна дія низької температури на тканини виявляється у вигляді простуди і відмороження.

Особливо шкідливим для стану здоров'я є швидке зниження температури повітря, тому що організм не завжди встигає присто­суватися. Як наслідок можуть спостерігатися гострі респіраторні захворювання, дистрофічні зміни у тканинах, що зумовлюються по­рушенням регуляції обмінних процесів, створюватися сприятливі умови для розвитку інфекції і виникнення різних захворювань (неф­рит, пневмонія тощо).

Коливання температури особливо небезпечні для людей з вада­ми серця, склерозом судин, захворюваннями нирок. Важко перено­сять зміну температур повітря люди, які нераціонально харчують­ся і перевтомлені.

Здатність організму підтримувати сталу теплову рівновагу, не­зважаючи на значні коливання температури навколишнього середо­вища, можна збільшити шляхом загартування, дотримання раціона­льних режимів харчування, праці, відпочинку тощо.

Найсприятливішою температурою повітря у житлових приміщеннях для людини, яка знаходиться у стані спокою і одягнута у звичайний домашній одяг, є температура 18—20 °С за відносної вологості 60 % і швидкості руху повітря 0,1—0,2 м/с.

Вологість повітря зумовлюється вмістом водяних парів у ньо­му. Як і температура, вологість змінюється залежно від кліматич­ної зони, сезону, близькості великих водних поверхонь. Вміст водя­них парів у повітрі визначається у паскалях (Па) або у грамах на 1 м³ повітря. У разі підвищення вмісту водяних парів у повітрі пружність їх зростає, а за певної температури повітря стає насиче­ним (точка роси). Перевищення межі насичення зумовлює виділен­ня вологи у вигляді роси, туману, інею тощо. Кожній температурі повітря відповідає певний граничний ступінь насиченості, тому що тепле повітря здатне вміщувати більшу кількість водяних парів.

Водяні пари надходять у атмосферу внаслідок випаровування води з морів, океанів, озер, рік, грунту, рослин. У житлових приміщеннях додатковим джерелом вологості є вода, що випаро­вується з поверхні легень, шкіри людей, під час приготування їжі, сушіння білизни.

Для характеристики вологості застосовують певні поняття:

Абсолютна вологість — це пружність (напруга) водяних парів, що містяться у повітрі у час дослідження. Виражається у пас­калях (Па) або у г/ м^3.

Максимальна вологість — це пружність (напруга) водяних парів у разі повного насичення повітря вологою за даної температу­ри, або кількість водяних парів у грамах, необхідна для повного на­сичення 1 м³ повітря за даної температури.

Відносна вологість — це відношення абсолютної вологості до максимальної, що виражається у відсотках. Дефіцит насичення — це різниця між максимальною і абсо­лютною вологістю.

Найбільше гігієнічне значення мають відносна вологість і дефіцит насичення, які дають уявлення про ступінь насиченості повітря водя­ними парами і дозволяють судити про інтенсивність і швидкість випа­ровування поту з поверхні тіла. Чим нижче відносна вологість повітря, тим швидше буде відбуватися випаровування води і тим інтенсивніше буде здійснюватися тепловіддача шляхом випаровуван­ня. Найсприятливішою є відносна вологість, що дорівнює 40—60 %.

Значна вологість повітря погано впливає на людину Так, за умови великої вологості і низької температури повітря швидко зро­стає тепловіддача, що може призвести до надмірного охолодження організму. За умови низької температури вологе повітря стає доб­рим провідником тепла і зумовлює відчуття холоду. Волога шкіра і зволожена тканина одягу у такому разі також стають більш тепло­провідними, внаслідок чого вологе повітря здається холоднішим.

Тривале перебування людей у приміщенні з підвищеною во­логістю і низькою температурою повітря (нижче 10—15 С °) погано впливає на організм, знижуючи його опірність до інфекційних за­хворювань, а також захворювань дихальних органів, суглобів, м'язів і периферичних нервів. Клінічні дослідження показують, що вологий і холодний клімат сприяє зростанню захворюваності на дифтерію, туберкульоз, запалення нирок тощо,

Якщо повітря має невелику вологість і високу температуру, то віддача тепла здійснюється переважно шляхом випаровування, тобто потовиділення. Але інтенсивність і швидкість потовиділення зале­жить від вологості повітря. Чим вища вологість навколишнього повітря, тим важче здійснюється випаровування з поверхні шкіри, внаслідок чого можливе перегрівання організму людини. У такому разі погіршується загальне самопочуття, знижується працездатність.

Отже, повітря з високою вологістю за будь-яких температур­них умов шкідливе для організму.

Сухе повітря менш шкідливе, воно негативно впливає на ор­ганізм людини лише тоді, коли відносна вологість його менша ніж 20 %. У такому разі відчувається сухість слизових оболонок ор­ганів дихання.

Рух атмосферного повітря зумовлюється нерівномірним нагріванням земної поверхні. Переміщення повітряних шарів у го­ризонтальному напрямку називають вітром. Швидкість руху повітря виражається у метрах за секунду. Рух повітря зі швидкістю більшою ніж 1 м/с сприймається як вітер, якщо ж вона менша ніж 1 м/с, то людина його не відчуває. Якщо швидкість руху повітря більша ніж 5—7 м/с, відбувається подразливий вплив його на ор­ганізм людини.

Вплив руху повітря на тепловий обмін виражається у збільшенні віддачі тепла організмом насамперед за рахунок кон­векції, тому що рухаючись повітря віддаляє від тіла ті найближчі свої шари, які нагрілися, а їх місце займають холодніші. Влітку така зміна повітря відіграє позитивну роль, тому що запобігає пе­регріванню, а взимку — негативну, тому що сприяє переохолод­женню організму.

Найоптимальнішою швидкістю повітря влітку є 1—4 м/с. У житлових приміщеннях такою вважається швидкість 0,2—0,4 м/с, більша викликає неприємне відчуття протягу, а менша вказує на не­достатній повітрообмін. У спортивних залах допускається швидкість руху повітря 0,5—0,6 м/с, у гарячих цехах — до 1—1,5 м/с.

Рух повітря характеризується також напрямком, який визна­чається тією частиною горизонту, звідки рухається повітря, і позна­чається 8 румбами: П — північ, Пд — південь, С — схід, 3 — захід, ПС — північний схід, ПдС — південний схід, ПЗ — північний захід, ПдЗ—південний захід. Напрямок вітру ураховується під час планування і будівництва населених пунктів. Для цього необхідно знати домінуючий напрямок вітру у цій місцевості. З цією метою визначають усі напрямки вітру протягом року і окремих сезонів. За цими даними будують графік, що зветься «роза вітрів». Це графічне відображення частоти повторювання вітрів різних на­прямків. Наприклад, на графіку видно, що у даній місцевості домінує північний-західний напрямок руху повітря, а найбільш рідкісними є південний, східний і південно-східний. Отже, промис­ловий район найраціональніше розташувати на південному, східно­му або південно-східному краю населеного пункту. Тоді більшість днів у році промислові відходи відноситимуться вітром від населе­ного пункту.

Тиск повітря. Атмосфера, що оточує Землю, має визначену масу: 1 м³ сухого повітря за стандартних умов важить 1294 г. Тиск атмосфери, який урівноважується стовпом ртуті висотою 760 мм за температури 0 °С на рівні моря і широті 45 °С, вважають нормальним. У такому разі атмосфера тисне на 1 см² поверхні Землі із си­лою 1 кг (точніше 1,0333 кг), що дорівнюється тиску 1013,1 гПа.

Коливання атмосферного тиску за добу в межах 5—10 гПа не відображаються на здоров'ї людини, але більші зміни, особ­ливо у комплексі із зміною впливу інших метеорологічних чин­ників, можуть справляти негативну дію на метеочутливих і хво­рих людей.

Значне зниження тиску повітря спостерігається на висоті (ро­бота в гірських районах, розташованих на висоті 2500—3000 м, повітряні польоти тощо). Зниження атмосферного тиску зумовлює висотний метеоризм за рахунок розширення газів у кишках, наслідком чого є низка функціональних розладів: високе стояння діафрагми, обмеження глибини дихання, утруднення припливу крові до правого передсердя, підвищення артеріального тиску. Ви­сотний метеоризм поглиблює кисневу недостатність (паралельно зі зниженням атмосферного тиску знижується і парціальний тиск кисню). Тому під час польоту на висоті більшій ніж 3000 м не­обхідно використовувати кисневі прилади.

Різкі зміни атмосферного тиску під час швидкого зльоту або зниження літака викликають також різку зміну тиску повітря у по­рожнині середнього вуха і в приносових пазухах. Неприємні відчут­тя закладання у вухах виникають насамперед у тих людей, у яких у порожнині середнього вуха або приносових пазухах є запальні про­цеси, що перешкоджають вирівнюванню тиску зовнішнього повітря у цих порожнинах.

Зниження парціального тиску кисню у разі зниження загально­го атмосферного тиску є основною причиною виникнення висотно­го захворювання. Для нього характерні задишка, прискорене серце­биття, запаморочення, нудота, носова кровотеча тощо. Висотне захворювання може проявитися під час сходження у горах (гірська хвороба), під час польоту в літаку. У тренованих альпіністів, пілотів, мешканців гірських місцевостей прояви висотного захво­рювання спостерігаються рідко, тому що їх організм пристосовується до умов зниженого вмісту кисню у повітрі шляхом ком­пенсаторного збільшення кількості еритроцитів, утримання гемо­глобіну, зростання частоти дихання тощо (компенсаторна реакція організму).

Межею висоти підйому без застосування спеціальних засобів вважають 5000 м. Перебування на висоті 7000—7500 м завжди при­зводить до важких порушень, а висота 8000—9000 м є межею, за якою без вдихання кисню існування людини неможливе.

З умовами підвищеного атмосферного тиску зустрічаються під час водолазних робіт, роботи у рудниках, кесоні. Під час зану­рювання у воду на кожні 10,3 м тиск збільшується приблизно на 1013,1 гПа: Відомо, що за умови нормального атмосферного тиску у 100 мл крові розчиняється близько 1,8 см³ азоту. Якщо тиск підви­щений, напруга азоту у крові збільшується і він надходить до ткани­ни. У разі повільного переходу від підвищеного тиску до нормаль­ного азот унаслідок різниці парціального тиску в альвеолярному повітрі переходить з тканин у кров і виводиться через легені. Але у разі швидкого зниження тиску азот не встигає виділитися через ле­гені й у вигляді бульбочок газу залишається у крові і тканинах, зу­мовлюючи газову емболію різних органів. Для профілактики пе­рехід від підвищеного атмосферного тиску до нормального повинен здійснюватися поступово. Тривалість декомпресії уста­новлюється залежно від величини атмосферного тиску.

СОНЯЧНА РАДІАЦІЯ

Залежно від довжини хвилі сонячний спектр поділяється на три частини: ультрафіолетову, видиму та інфрачервону. Найбільше впливає на тканини організму людини ультрафіолетове випромінювання, довжина хвилі якого становить 10—400 нм (до поверхні Землі доходять промені з довжиною хвилі більше 180 нм). За біологічним впливом розрізняють три області ультрафіолетово­го випромінювання: перша, з довжиною хвилі від 400 до 320 нм, має слабко виражену біологічну дію, друга, з довжиною хвилі від 320 до 280 нм, вітаміносинтезуюча, біостимулювальна, третя, з до­вжиною хвилі 180—280 нм, бактерицидна, має руйнівний вплив на білки тканин. Ультрафіолетове випромінювання затримується ат­мосферою, забрудненою пилом, газами, парою.

Під впливом ультрафіолетового випромінювання у ліпоїдах шкіри відбувається перетворення ергостерину і холестерину відповідно у ергокальциферол і холекальциферол (вітаміни D₂ і Dз),.зумовлюючи антирахітичний вплив випромінювання. За такої умови ущільнюється епідерм іс і утворюється пігмент меланін.

Вплив видимого випромінювання Сонця (довжина хвилі 400—760 нм) здійснюється через зоровий аналізатор. Промені, роз­ташовані ближче до червоної частини спектра, впливають збуджу­вально, жовті і зелені — заспокійливо.

Невидиме інфрачервоне випромінювання з довжиною хвилі 760—2500 нм справляє глибокий тепловий вплив, унаслідок чого у разі тривалого опромінення виникають опіки і загальне пе­регрівання.

Сонячне світло активізує ферменти, впливає на різні види обміну речовин в організмі. У дітей, позбавлених впливу сонячно­го світла, розвивається рахіт. У дорослих спостерігається ламкість кісток, які у разі переломів повільно зростаються, легко псуються зуби. Цей стан називають «світловим голодуванням», що часто спо­стерігається у шахтарів, людей, які мешкають на Півночі. Щоб за­побігти таким порушенням, пропонується систематично опроміню­ватися ультрафіолетовим промінням у спеціальних фотаріях, приймати вітаміни групи D тощо.

Сонячне світло є потужним профілактичним і лікувальним чинником, що сприяє санації навколишнього середовища, знищує мікроорганізми, підвищує адаптаційні можливості людини. Діючи на організм через зоровий аналізатор, сонячне світло впливає на фізіологічні процеси в організмі, підвищує загальний тонус, регу­лює ритм сну та бадьорості тощо.

Промениста енергія сонця впливає і на тепловий баланс та ре­жим біосфери Землі. У зв'язку з рухом Землі навколо Сонця по еліптичній орбіті інтенсивність сонячного випромінювання, що до­сягає земної поверхні, змінюється протягом року відповідно до змін відстані від Землі до Сонця. Мінімальною відстань від Землі до Сонця (147 млн км) буває на початку січня, а максимальна (152 млн км) — на початку липня. Ця зміна відстані призводить до добових коливань сонячної радіації (енергії).

Із загальної кількості енергії, яку одержує Земля, 33 % відби­вається хмарами і поверхнею суші, а також тонкодисперсним пи­лом у поверхневих шарах атмосфери. 67 % енергії поглинається ат­мосферою і земною поверхнею і після деяких перетворень повертається у космічний простір.

За своїми природними властивостями сонячна радіація є од­ним із видів електромагнітних випромінювань (ЕМВ). Біологічна дія ЕМВ залежить від енергії кванта, глибини проникнення у ткани­ни тіла, інтенсивності опромінення (кількості енергії на одиницю площі за одиницю часу), дози опромінення, площі опромінення, умов, за яких відбувається опромінення, стану організму.

На першій стадії відбувається енергетична взаємодія між кванта­ми ЕМВ і молекулами тканин, що опромінюються, внаслідок чого ви­никає тепловий ефект, збудження або іонізація атомів і молекул. У такому разі спостерігається такий фізіологічний процес, як розширення капілярів. На наступних стадіях ультрафіолетове вип­ромінювання Сонця може зумовити і місцевий запальний процес (еритему), і загальну реакцію організму.

До складу сонячної радіації, що досягає поверхні Землі, вхо­дить 59 % інфрачервоного випромінювання, 40 % видимого та 1 % ультрафіолетового. Ультрафіолетове випромінювання має сильну фотохімічну дію, особливо промені з довжиною хвилі 315—280 нм, воно може спричинити розпад білкових молекул (фотоліз білків).

Для вимірювання ультрафіолетової частини сонячної радіації застосовують біологічні, фізичні і хімічні методи. У медичній прак­тиці найбільше поширення здобув біологічний метод, одиницею вимірювання у разі якого є біодоза. Біодоза — це найменша кіль­кість ультрафіолетового випромінювання, що зумовлює виникнен­ня на шкірі людини ледь помітного почервоніння через 8—20 год після опромінення. Визначається вона у мікроватах на квадрат­ний сантиметр (мкВ/см2). Біодоза дорівнює 600—800 мкВ/см. Мінімальна добова профілактична доза дорівнює 1/8 біодози (75— 100 мкВ/см2), оптимальна—1/4—1/2 біодози(200—400 мкВ/см).

 

Погода, клімат, мікроклімат.

Совокупність метеочинників, таких як сонячне випромінювання, температура, вологість, рух повітря, атмосферний тиск, характер хмарності і наявність атмосферних опадів, сонячна та геометрична активність тощо, які спостерігаються у приземленому шарі атмосфери у короткий відрізок часу називають погодою.

Погода впливає на добовий ритм фізіологічних процесів, і відповідно на стан здоров'я. Наприклад спекотна, безвітряна погода з високою вологістю повітря зумовлює зміни терморегуляційних процесів і може привести до перегріву організму. Крім того спекотна частина року характеризується сприятливими умовами для життєдіяльності збудників інфекційних захворювань і поширення кишечних інфекцій.

У перехідний період поширені вірусні інфекції, завірення периферичної нервової системи тощо; у людей з серцево-судинними захворюваннями погіршується самопочуття, частішають напади бронхіальної астми, частіше спостерігаються інфаркти міокарда і крововиливи у головний мозок, спостерігається загострення хронічних хвороб.

Кліматом називають багаторічний режим погоди, притаманний даній місцевості. Клімат залежить від сонячної радіації, яка у свою чергу пов'язана з географічною широтою, рельєфом місцевості, висотою над рівнем моря, наявністю водних поверхонь. На клімат впливає діяльність людини осушення боліт, вирощування зелених насаджень, створення водоймищ тощо..

Акліматизація - це пристосування організму людини до нових кліматичних умов. Якщо людина потрапляє в такі умови, то у неї спостерігається зниження опірності до місцевих захворювань, та загострення тих, що були. Це слід врахувати під час переїзду у місцевість з іншим кліматом, щоб запобігти погіршенню стану здоров'я, який залежить від фізіологічних реакцій організму на кліматичний вплив.

Мікрокліматом - називають клімат на невеликій території, що характеризується комплексом фізичних чинників, які впливають на теплообмін, він може бути штучним і природним. Так, мікроклімат закритих приміщень різних районів міста - це штучно створений мікроклімат, за допомогою різних заходів людина може змінювати мікрокліматичні умови.