[email protected] 7 страница

«Е… е… лю-лі, Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала. Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясен високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню Хоч за морем синім. Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину. У червоних черевиках, В зеленім жупані По світлиці походжає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє. В хаті, як у раї!! А я сиджу на покуті, Тілько поглядаю.

Ой сину мій, сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні! Нема кращого й не буде - Дивуйтеся, люди! Нема кращого!.. а долю… Долю роздобуде». Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля? Ох, якби-то… вміла б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю, і волю, Та ба… а зле безталання Зустрінеться всюди - І на шляху, і без шляху, Усюди, де люди. Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася… а тим часом Батько умирає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна… та все ж тяжко… З горем та нудьгою Пішла вона до сусідів Поради просити… Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми… не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила… І синові за три копи Жупанок купила. Щоб і воно, удовине, До школи ходило.

Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату. А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти - Верби при долині; А у вдови одним одно, Та й те, як билина.

Діждалася вдова долі, Зросту того сина. І письменний, і вродливий - Квіточка дитина! Як у бога за дверима, Вдова панувала; А дівчата лицялися І рушники дбали. Полюбила багатая - Не поцілувала, Вишивала шовком хустку - Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату. Та й підкрались… Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями З дрібними сльозами. Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. Ой привезли до прийому Чуприну голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати. Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі невлад, усіх назад, В усіх доля мати. А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. Покинула знову хату, Синову господу; Пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду. Бо хрещені не приймають: «Стара,- кажуть,- стала, Нездужує…» - і огризок В вікно подавали Христа ради. Не дай, боже, Такого дожити, Не дай, боже, в багатого І пить попросити. По копійці заробляла, Копу назбирала. Та до сина лист писала, У військо послала - Полегшало. Минає рік, І другий минає, І четвертий, і десятий, А чутки немає. Нема чутки; що тут робить? Треба торбу брати Та йти… іти собак дражнить Од хати до хати. Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло коворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу. Сидить собі та дивиться В поле на дорогу. І світає, і смеркає, І знову смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає.

Понад ставом увечері Хитається очерет. Дожидає сина мати До досвіта вечерять. Понад ставом увечері Шепочеться осока. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака. Понад ставом вітер віє, Лози нагинає. Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива Та й стала співати; Поплакала стара мати Та й стала ридати. І молилась, і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти! Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла. То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась. І день і ніч дивилася Та й стала питати: «Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?..» Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче, Одуріла!.. і цеглину Муштрук, то лає, То годує, як дитину, Й сином називає, І нищечком тихесенько Крізь сльози співає:

«Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли, Полетіли москалі. Сірі гуси в ірій, ірій По чотири, по чотири Полетіли - гел-гел! - На могилі орел, На могилі серед ночі У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках, Черепки збирала, Примовляла, що синові Гостинця ховала. А уночі розхристана І простоволоса Селом ходить - то співає, То страшно голосить. Люди лаяли… бо, бачте, Спать їм не давала Та кропиву під їх тином І бур'ян топтала. Діти бігали з паліччям Удень за вдовою По улицях та, сміючись… Дражнили Совою.

6 мая 1844, СПБ

Дівичії ночі

Висушили карі очі Дівичії ночі. «Черниця Мар'яна»

Розплелася густа коса Аж до пояса, Розкрилися перси-гори, Хвилі серед моря; Засіяли карі очі, Зорі серед ночі, Білі руки простяглися - Так би й обвилися Кругом стану. І в подушку Холодну впилися, Та й заклякли, та й замерли, З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса, Очі голубині, Стан мій гнучий… коли нема Вірної дружини, Немає з ким полюбитись, Серцем поділитись… Серце моє! серце моє! Тяжко тобі битись Одинокому. З ким жити, З ким, світе лукавий, Скажи мені… Нащо мені Тая слава… слава. Я любить, я жити хочу Серцем, не красою! А мені ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають. А того й не знають, Що я в серці заховала… Нехай нарікають, Гріх їм буде… Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. Бо я вдень не одинока - З полем розмовляю, Розмовляю і недолю В полі забуваю, А вночі…» - та й оніміла, Сльози полилися… Білі руки простяглися, В подушку впилися.

18 мая 1844, СПБ

Сон

Комедія

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає,- Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки,- І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; «Нехай,- каже,- Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці. Схаменіться: Усі на сім світі - І царята і старчата - Адамові діти. І той… і той… а що ж то я?! Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую, І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у раї, Усюди божа благодать - І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився - Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею: «Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане; Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує… І все то те… Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь,- у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? очі! очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка, попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до бога: Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство - ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті. А ще гірше дивитися На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругам бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. І вороги й не вороги, Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте - Я вже не почую, Один собі навік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину. Одпочину… аж слухаю - Загули кайдани Під землею… Подивлюся… О люде поганий! Де ти взявся? що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь І на небі!.. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв! Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запглили І галичі силу - Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? т.і знає… Вседержитель… а може, ще Й він не добачає.

Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє, Дрімає рсзум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городі: з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замуштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданачи окуті, Муштруються… Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий… Долітаю - То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало,- Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» - закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» - «Экой хохол! Не знает параду. У нас парад! сам изволит Сегодни гуляти!» «Та де ж вона, тая цяця?» «Бон видишь - палаты». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». - «Так як же ты Й говорыть не вмиєш По-здешему?» - «Ба ні,- кажу,- Говорить умію. Та не хочу».- «Экой чудак! Я вси входы знаю, Я тут служу; коли хочеш, В дворец попитаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвищенны,- Не поскупись полтинкою…» Цур тобі, мерзенний Каламарю… І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще р;а лихо, сердешне, Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм в рщомазам. Ото дурний! а ще й битий! На каток повірив Москалеві. От і читай, І йми ти їм віри! За богами - панства, панства В серебрі та златі! Мов кабани годовані - Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благовонять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі у ряд поставали, Ніби без'язикі - Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох походжали Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли Здалека не чути - О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака Та меншого в пузо - Аж загуло!.. а той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й дівай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, ґуля! Ура!..ура!..ура! а, а, а…» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тільки де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А беріг ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то ноно зробилося З калюжі такої Таке диво… отут крові Пролито людської - І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиггрі теленькають. От я повертаюсь - Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свит - не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от-от річку, От… от… перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому- Вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той П е р в и й що розпинав Нашу Україну, А В т о р а я доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історія України. Стою, замираю… А тим часом - тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме:

«Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію, А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! О боже наш милосердий! О царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю! царю! І бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скованій зо мною Навік-віки. Тяжко мені Витать над Невою. України далекої, Може, вже немає. Полетів би, подивився, Так бог не пускає. Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили - Нашу славу. Боже милий, Зжалься, боже милий». Та й замовкло; дивлюся я: Біла хмара криє Сіре небо. А в тій хмарі Мов звір в гаї виє. То не хмара - біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянджовим І заголосила: «І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На страішному на судищі Ми бог і закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України Загнав, голих і голодних, У сніг на чужину Та й порізав; а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими І заклав; столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий! проклятий!»

Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало. А я стояв, дивувався, Та аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже муштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати Та підписувать - та драти І з батька, і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій,- а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу: Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги; Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих - Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба - І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає - І ті в землю; він до дрібних І ті пропадають! Він до челяді - і челядь, І челядь пропала; До москалів - москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж зісміявся. Він і почув, та як зикне,- Я перелякався, Та й прокинувсь… Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.

8 іюля 1844, С.-Петербург

 

 

***

У неділю не гуляла, Та на шовки заробляла, Та хустину вишивала, Вишиваочи, співала:

«Хустиночко мережана, Вишиваная, Вигаптую, подарую, А він мене поцілує. Хустино моя Мальованая. Здивуються вранці люди, Що в сироти хустка буде Мережаная, Мальованая. А я косу розплітаю, З дружиною походжаю. Доленько моя, Матінко моя».

Отак вона вишивала У віконце поглядала, Чи не ревуть круторогі, Чи не йде чумак з дороги. Іде чумак з-за Лиману З чужим добром, безталанний, Чужі вели поганяє, Поганяючи, співає: «Доле моя, доле, Чом ти не такая, Як інші чужая? Чи я п'ю, гуляю, Чи сили не маю? Чи до тебе доріженьки У степу не знаю? Чи до тебе свої дари Я не посилаю? Є у мене дари - Очі моі карі. Молодую мою силу Багаті купили; Може, і дівчину без мене З іншим заручили. Навчи к мене, моя доле, Гуляти навчи».

Та й заплакав сіромаха, Степом ідучи. Ой застогнав сивий пугач В степу на могилі, Зажурились чумаченьки, Тяжко зажурились. «Благослови, отамане, Коло села стати, Та понесем товариша В село причащати». Сповідали, причащали Й ворожки питали,- Не помогло… з незціленним В дорогу рушали. Чи то праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща Його з ніг звалила. Чи то люди поробили Йому, молодому, Що привезли його з Дону На возі додому. Благав бога, щоб дівчину… Хоч село побачить. Не доблагав… Поховали, Ніхто й не заплаче! Поставили громадою Хрест над сиротою Й розійшлися… Як билина, Як лист за водою, Пішов козак з сього світа, Все забрав з собою. А де ж тая мальована, Шитая хустина? А де ж тая веселая Дівчина-дитина?!

На новому хресті хустку Вітер розвіває, А дівчина у черниці Косу розплітає.

18 октября 1844. С.-Петербург

 

 

***

Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите,- а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

13 ноября 1844, СПБ

 

 

***

Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйнувати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою - Може, вернеться з-за світа В пустку зимувати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить… Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти. Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу. Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу… Стань же: братом, хоч одури. Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім'я розбити??!

13 декабря 1844, С.-Петербург

Гоголю

За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й бог не побачить.

Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли - похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате… Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже - викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата. Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.

30 декабря 1844, С.-Петербург

 

 

***

Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові - Він все те наймає. Не завидуй могучому, Бо той заставляє. Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву. А молоді як зійдуться, Та любо, та тихо, Як у раї,- а дивишся: Ворушиться лихо. Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі.

4 октября 1845, Миргород

 

 

***

Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі: Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає І не розважає - Чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше плакать, Як ніхто не бачить.

4 октября 1845, Миргород

Єретик

(Шафарикові)

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися Й полягали спати, І забули сірий попіл По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра вогню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу. Тліла іскра, Тліла, дожидала На розпутті широкому, Та й гаснути стала.

Отак німота запалила Велику хату. І сім'ю, Сім'ю слав'ян роз'єдинила І тихо, тихо упустила Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові, Пожар загасили. А німчики пожарище Й сирот розділили. Виростали у кайданах Слав'янськії діти І забули у неволі, Що вони на світі! А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих,- І дождалась… Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім оком! І засвітив, любомудре, Світоч правди, волі… І слав'ян сім'ю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи, А не слав'ян. І став єси На великих купах, На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем, І-о диво! - трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав'янськії ріки!

Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове! Затого вже буде повне, І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе на вольнім морі, На широких хвилях. Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки! Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту-думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слав'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди, І єретиками Отакими, як Констанцький Єретик великий! Мир мирові подарують І славу вовіки!

22 ноября 1845, в Переяславі

Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших.

Псалом 117. стих 22

«Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Людською кровію шинкує І рай у найми оддає! Небесний царю! суд твій всує, І всує царствіє твоє. Розбойники, людоїди Правду побороли, Осміяли твою славу, І силу, і волю. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За євангеліє правди, За темнії люде! Нема кому! боже! боже! Чи то ж і не буде? Ні, настане час великий Небесної кари. Розпадуться три корони На гордій тіарі! Розпадуться! Благослови На месть і на муки, Благослови мої, боже, Нетвердії руки!» Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. і диво, Святеє диво показать Очам незрящим. «Поборюсь… За мене бог!.. да совершиться!» І в Віфліємськую каплицю Пішов молиться добрий Гус.

«Во ім'я господа Христа, За нас розп'ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій…» «Отій самій, Що водили по улицях В Празі позавчора; Отій самій, що хилялась По шинках, по стайнях, По чернечих переходах, По келіях п'яна! Ота сама заробила Та буллу купила - Тепер свята!.. Боже! боже! Великая сило! Великая славо! зглянься на людей! Одпочинь од кари у світлому раї! За що пропадають? за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі І вольний розум окував Кайданами лихої ночі!.. Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду. Прокиньтесь, чехи, будьте люди, А не посмішище ченцям! Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татаре, І нам, сліпим, передали Свої догмати!.. кров, пожари, Всі зла на світі, войни, чвари, Пекельних мук безкраїй ряд… І повен Рим байстрят! От їх догмати і їх слава. То явна слава… А тепер Отим положено конглавом: Хто без святої булли вмер - У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє - ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди! Конець концям! У злодія вже злодій краде, Та ще й у церкві. Гади! гади! Чи напилися ви, чи ні Людської крові?.. Не мені, Великий господи, простому, Судить великії діла Твоєї волі. Люта зла Не дієш без вини нікому. Молюся: господи, помилуй, Спаси ти нас, святая сило, Язви язик мій за хули, Та язви мира ізціли. Не дай знущатися лукавим І над твоєю вічно-славой, Й над нами, простими людьми!..» І плакав Гус, молитву дія, І тяжко плакав. Люд мовчав І дивувався: що він діє, На кого руку підійма! «Дивіться, люде: осьде булла, Що я читав…» - і показав Перед народом. Всі здрогнули: Іван Гус буллу розідрав!! Із Віфліємської каплиці Аж до всесвітньої столиці Луна, гогочучи, неслась. Ченці ховаються… Мов кара, Луна в конглаві оддалась,- І похилилася тіара! Зашипіли, мов гадюки, Ченці в Ватікані, Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями, Шепочуться антипапи, Аж стіни трясуться Од шепоту. Кардинали, Як гадюки, в'ються Круг тіари. Та нищечком, Мов коти, гризуться За мишеня… Та й як паки? Однієї шкури Така сила… а м'ясива!!! Аж здригнули мури, Як згадали, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться… Конглав схаменувся, Зібрав раду. Положили Одностайне стати Против Гуса. І в Констанці Всіх ворон скликати! Та стерегти якомога І зверху, і здолу, Щоб не втекла сіра птаха На слав'янське поле. Як та галич поле крила - Ченці повалили До Констанця; степи, шляхи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоги і дюки, Псарі, герольди, шинкарі, І трубадури (кобзарі), І шляхом військо, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах - Так аж кишить! все на охоту, Мов гад у ірій, поспіша! О чеху! де твоя душа?? Дивись, що сили повалило - Мов сарацина воювать Або великого А т т і л у! '

У Празі глухо гомонять, І цесаря, і Вячеслава, І той собор тисячоглавий Уголос лають! Не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса! «Жив бог! жива душа моя! Брати, я смерті не боюся! Я докажу отим зміям, Я вирву їх несите жало!..» І чехи Гуса проводжали, Мов діти батька…

Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони. Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави; Зібралися, мов іуди На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда у таборі Або жиди в школі…

І - всім разом заціпило!..

Мов кедр серед поля Ливанського,- у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. «Чого мене - Чи на прю позвали? Чи дивиться на кайдани??» «Мовчи, чеше смілий…» - Гадюкою зашипіли, Звіром заревіли. «Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш, Святійшої волі - Не приймаєш…» - «Одно слово!» «Ти богом проклятий! Ти єретик! ти єретик!..- Ревіли прелати.- Ти усобник!..» - «Одно слово». «Ти всіми проклятий!..» Подивився Гус на папи Та й вийшов з палати!.. «Побороли! побороли!» - Мов обеленіли. «Автодафе! автодафе!..» - Гуртом заревіли.

І цілу ніч бенкетовали Ченці, барони… всі пили І, п'яні, Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули. І світ настав… Ідуть молиться Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить. І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?!