Наведемо спогади деяких свідків лихоліття

Звісно, ми не можемо осягнути всю жахливість ситуації далеких передвоєнних ча­сів, коли люди масово голодували і вимирали. В радянські часи про голодомор ніхто й ніде і не говорив: ні в школі, ні в інших навчальних закладах. Оті події взагалі були викреслені з історії нашої держави. Але історія є історією лише тоді, якщо вона достовірна, тобто об'єктив­но відображає всі події. Це й повинно так бути. Ми мусимо знати історію своєї держави. Знати, щоб не допустити біди в майбутньому.

Хліб за всіх часів і в усіх народів найбільшою святістю вважався. Про нього писали поети і мислителі, він прославився в піснях і в думах. Коли його не ставало, - приходило лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву просить Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

Якщо в 1931 - 1932 роках люди помирали від хвороб, то від лютого до липня 1933-го сюди додалося виснаження голодом. Воно десятками клало в могилу переважно старих та дітей. Найбільше смертей припало на бере­зень, квітень цього ж року.

Наведемо спогади деяких свідків лихоліття.

Жахливі сторінки голодомору. А чи були ті, хто виступав з протестом, заступався за голодуючих? Так, були, але про них ми знаємо мало.

Повстяна Надія Пилипівна:

1932 рік. Молодий лейтенант Іванко_закінчив артилерійське училище і з радістю прибув до свого села. Зустрівся з рідним братом, і той розповів йому і про голодомор, і про спухлих людей, і про вимерлі села. І якраз тоді прибув уповноважений з району по заготівлі хліба наказав вести до тих, хто має хліб. Хлопець почав відмовлятися, бо у людей вже не було що брати.

Іван не витримав. Підвівся, витягнув наган і нака­зав негайно забиратися з села і забути туди доро­гу, а ні — то всіх перестріляє. Це був нечуваний випадок — із зброєю в руках проти вказівок Компартії.

Яворська Марія Пилипівна:

«У голодовку 33-го я ходила до школи. Коли мене приймали в жовтенята, я дивилась на портрет Сталіна, який тримав свою Світланку на руках. Як ми раділи цьому знімкові! Думали: це ж наша рідна людина!

А що вона зробила з нами?! Померли з голоду мама, брат і сестра, а я ще ворушилася. Приїхала підвода за трупами, і їздовий сказав: «Щоб завтра не приїжджати, бо однаково вона завтра вмре». Та вкинули мене в силосну яму. Але йшов сусід, конюх, глянув, витяг мене і забрав до себе.»

А люди пухли від голоду, вимирали цілі села.

Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.

Ось як згадує Кошман К. про голодомор 1933 року:

«Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив пересту­пити через поріг, в нешироко відкриті двері, що за­чинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголом­шений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. По­чала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опри­томнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.

Я з самого початку затрусилася від жаху, за­чинилася в хаті і тремтіла, стоячи біля одвірка. Оче­нята, ніби в божевільної, з переляку; чути поруч гурчання, гавкіт, крик, тупіт.

В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.

Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса. Підвелась напівпритомна. Патрала і перемивала до вечора і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до по­гані: всі в хаті їли її.

Голодна смерть ходила по селу. Мертві лежали в кожній хаті. Нікому було ховати, їх стягали на воза, зачіплювали гаками сільські активісти-комуністи. Але в хатах, крім мертвих, дихали ще живі. Щоб не заїжджати по них наступного дня, забирали на підво­ду разом з мертвими.»

Гулюк Лідія Кирилівна:

«Коли наступила весна, розсипалися люди по полю. Скубли все, що починало зеленіти. Рвали кропиву, лободу, бур'яни, варили кашу з грициків, калачиків, їли цвіт акації, різні гриби, навіть отруйні, і помирали від отруєння.»

Марія Буковня:

1933 рік був урожайним, але все до грама зерно вивозили за межі України, яка в цей час почала голодувати. Заби­рали навіть одяг, якусь худобу, не дивилися на те, що в сім'ях було багато дітей.

Протягом доби у Новоолександрівці вмирало до 7 чоловік. Кож­ного дня до всіх будинків під'їз­дили возом і запитували, чи не­ма померлих. Якщо такі вияв­лялися, їх кидали на воза і пря­місінько на громадське кладо­вище Ховали, як доведеться, бо не було в чому та й не до того було в ту пору геть замордова­ним голодом людям.

 

 

З розповідей старожилів нашого села, я дізнався від Яворської Галини Олександрівни: «Голодомор торкнувся всього населення України. Моя мама Яворська Ганна 1905 року народження добре пам'ятала голод і роки голодомору. Батько помер в 1932 році. Мама залишилася з п'ятьма дітьми, я була сама найменша (1930). Я більше пам'ятаю голод 1947 року, але моя бабуся розповідала, що їм було тяжко жити в ті роки. Мама з дітьми переїхала до Кубані, там в нас були родичі, пережили голод, а потім знову повернулися в рідне село. Добре пам'ятаю як їли кукурудзу, ділили житній кусочок хліба. Мама прожила 98 років. Дітки, пам'ятайте! Смерть від голоду – найстрашніша. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю.»

 

 

Заповнюються білі плями на сторінках нашої історії. Смутком огортає душу, коли вчитуєшся й осмислюєш рядки рідкісних архівних документів, вислуховуєш сповнені печалі розповіді очевидців голодомору, штучно створеного в Україні сталінською клікою. Але правду про це народ мусить знати, якою б гіркою вона не булав. На жаль, донині збереглися лише поодинокі актові записи про смерть за 1931 - 1934 роки. Однак із них можна уявити розміри напасті, що спіткала нашу округу.