Можна виокремити п’ять етапів вироблення державної політики

Перший етап (ініціювання політики) – визначення та аналіз суспільних проблем, формування цілей і пріоритетів державної політики; виокремлюють два види суспільних проблем: ті, що перебувають під контролем влади і розв’язуються нею, і ті, що виникають у суспільстві, але поки що – поза політичною увагою.

Другий етап (формування політики) – розробка державної політики, що передбачає узгодження інтересів, цілей і засобів їх досягнення.

Третій етап (ухвалення політики) – легітимізація та фінансування державної політики, що передбачають закріплення розробленої політики в низці рішень і програм.

Четвертий етап (реалізація політики) – здійснення та моніторинг державної політики, що передбачає комплекс заходів із впровадження прийнятих рішень і програм.

П’ятий етап (оцінка політики) – оцінка державної політики, спрямована на перевірку її ефективності та якості, й регулювання державної політики; наслідком цього етапу може бути або коригування, або відмова від упроваджуваної політики [5; 6; 7; 8].

Держава прагне впливати чи безпосередньо управляти різними сферами суспільного життя шляхом використання правових, адміністративних, економічних чи політичних інструментів. І саме в державній політиці в концентрованому вигляді виражаються інтереси соціальних класів і груп, які захищає державна влада [4, с. 115]. А під виробленням державної політики можна розуміти сукупність стадій, чинників, умов діяльності суб’єктів політики і груп впливу в ході вибору стратегічних цілей та їх закріплення у відповідних документах [5, с. 80].

Українські вчені зазначають, що дослідження державної політики – це аналіз розвитку, управління, впровадження й оцінювання політичних ініціатив, рішень і дій, процес обґрунтованого навчання або вдосконалення на підставі врахування і вивчення помилок та недоліків. Дослідження державної політики зосереджене на повсякденному політичному житті та його змісті з удосконаленням цілей [7, с. 4]. Тим-то важливим є момент загального інтересу й волі більшості громадян. Безперечно, кожна особа може мати власну думку щодо державних рішень, від негативної до позитивної, але державна політика, спрямована на благо людей, на досягнення стратегічних орієнтирів розвитку країни, повинна закріплюватися державними органами, бути відомою і зрозумілою суспільству.

Найважливішу роль у здійсненні державної політики відіграють законодавчі й виконавчі органи влади, а також громадські об’єднання та організації. Отже, створюється «залізний трикутник», що об’єднує всіх учасників, у якому кожний відіграє відведену йому роль, виконуючи певні функції. Разом вони можуть істотно впливати на розробку та реалізацію державної політики в певній сфері, відстоюючи свої інтереси. Необхідним є врахування об’єктів державної політики, тобто соціальних прошарків, груп, організацій, окремих громадян, на яких вона поширюється, впливаючи на їх поведінку, цінності й позиції. Громадські об’єднання та організації якраз і покликані виконувати в цьому трикутнику функції артикулювання та агрегування інтересів об’єктів політики.

Результативність державної політики багато в чому залежить як від того, якою мірою органи державного управління дотримуються основоположних адміністративних цінностей, притаманних демократичним устроям (до них насамперед відносять надійність, прозорість, підзвітність, відповідальність, адаптивність, ефективність державних структур), так і від якості аналізу проблеми і розроблених альтернатив. Можливості державного апарату в об’єктивному та ефективному аналізі суспільних проблем і розробці якісних альтернатив, що їх покликана розв’язувати державна політика, багато в чому є обмеженими політичною кон’юнктурою, партійною належністю тих чи інших державних діячів, лобістським впливом тощо. Тому цілком логічним і виправданим є залучення «фабрик думок» до процесу вироблення державної політики. Особливо це стосується використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і дослідних інститутів.

Державна політика потребує свого подальшого дослідження. Важливим є зосередження уваги на її експертно-аналітичному забезпеченні, розробленні методології її аналізу, виробленні механізму моніторингу її впровадження та критеріїв оцінки ефективності її реалізації

Виділяють 2 групи визначень ДП:

1. визначення, в яких наголос робиться на намірах, цілях і засобах

2. визначення, які роблять наголос на впливах і наслідках держ політики, зокрема, на впорядкуванні людської поведінки у певний спосіб.

Міден узагальнив: ДП включає 1. засоби за допомогою яких досягаються бажані результати. 2. установи за доп яких обмежуються специфічні людські дії.

Л. Пал: спільними для всіх визначень ДП є її розуміння як дороговказу як для тих, хто її втілює в життя, так і для тих, хто її дотримується. Не лише держава а й будь-яка особа має мати свою політику, але державною ця політика стає не тому, що вона чинить якийсь вплив на суспільство, а тому що бере свій початок в уряді чи інших держ органах. ДП – напрям дії або утримання від неї, які обрані органами держави для розв’язання певної проблеми.

3 парадокси ДП (Пал):

1. З одного боку, ДП проголошується державними органами, які мають силу примусу і законне верховенство над поведінкою приватних осіб. З іншого боку – не всі держ агентства мають право видавати нормативні акти і нести за це відповідальність.

2. З одного боку ДП означає наявність свідомого наміру, тобто передбачає що її творці знають чим є обрана ними політика, з іншого боку творці політики можуть не усвідомлювати своєї політики і свідомо її не обирати, бо вона може визначатися в процесі її здійснення несподіваним для законодавців способом, підпадати під вплив не залежно від думок і намірів її творців.

3. ДП включає не лише дію, а й утримання від неї, тобто з одного боку ДП означає цілеспрямоване втручання для змін на краще, з іншого – може полягати в продуманому залишенні справ у незмінному стані.

У вітчизняній літературі ДП – стабільна організована і цілеспрямована діяльність уряду стосовно певної проблеми, яка здійснюється ним безпосередньо і впливає на життя суспільства.