Лексико-семантична система мови 1 страница

серце гаряче, мов жар; гарячий поцілунок, холодний прийом тощо). Завдяки стійким асоціаціям розвива­ються регулярні типи змін лексичного значення слів у багатьох мовах, як то маємо у випадку метоніміч­них перенесень значень: вмістилище і те, що в ньому наявне (випив одну чашку), матеріал і виріб з нього (ходить у шовку), населений пункт і його населення (все село вийшло на зустріч), дія і її результат (зу­пинка трамвая), форма і зміст (цікава книжка), ціле і частина (стадо зі ста голів), автор і його твори (чи­тати Шевченка) та ін.

Про те, що асоціативно-дериваційні зв'язки віді­грають у мові суттєву роль, свідчать випадки хибної етимології та оказіонального переосмислення і «пере­інакшування» слів. Наприклад: укр. кочка зору, при-хватизація, домокради; рос. видно птицу по помету, сослить, головокрушение, гувернянька, метеролухи, кле-ветон, верояции, спинжак, гульвар, купиратив, копитал, опупеть, дерьмократия тощо.

Асоціативні процеси смислового зближення можуть закріпитися в мові. Так, слово смиренний, яке колись писалось як смиренний, етимологічно пов'язане зі сло­вом сьм*ьрити «зменшити, стримати, вгамувати, приду­шити», за народною етимологією зблизилося з мир, що і закріплено в його написанні. Рос. свидетель похо­дить від відати «відати, знати»; сучасне написання в корені и з'явилося під впливом зближення зі сло­вом видеть (пор. польськ. зшіайек, чеське 8Vес^ек, сло-вацьк. зиесіок, сербохорв. св]едок). Асоціативне збли­ження слів може призвести до помітних зрушень у семантиці одного з них. Як засвідчує етимологія слова одержимий, воно спочатку мало значення «біснуватий; хворий, у якого вселився злий дух». Під впливом дієслів держати, одержати воно стало вживатися в значенні «який перебуває в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті; який до са­мозабуття чимось захоплений, закоханий у якусь справу».

Дослідження асоціативних зв'язків і відношень між словами важливі для характеристики розвитку лексики. Так, при творенні нових слів у сучасних слов'янських мовах із різних способів вибирається той, який забезпечує або найвищу мотивованість но­вого слова, або повну немотивованість, щоб не було асоціацій, які призводять до спотворення змісту. Са-

Теорія мови

ме цим вимогам відповідають складні найменування (генна інженерія, рідкий кристал, маятникова мігра­ція, трудовий семестр, масова культура) і запозичен­ня (пейджер, комп'ютер, брокер, ваучер, інвестор, плеєр, шоумен, хіт, електорат, рейтинг, імпічмент, консен­сус, спікер, саміт та ін.).

Отже, лексико-семантична система специфічна по­рівняно з фонологічною і граматичною, що пояснюєть­ся її безпосереднім зв'язком з об'єктивною дійсністю. Вона відкрита (весь час поповнюється новими елемен­тами) і найбільш динамічна. На противагу фонологіч­ній системі, яку нерідко називають диференціиним рівнем мови, лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв'язків і може бу­ти названою синтезувальним, інтегральним рівнем.

Запитання. Завдання

1. У чому специфіка системності лексики?

2. Як виявляються системні відношення лексичного рівня в пара-дигматиці?

3. У яких співвідношеннях перебувають парадигматичний і синтаг­матичний аспекти лексико-семантичної системи?

4. Чи є вагомі підстави окремо виділяти епідигматичний аспекту лексико-семантичній системі?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 98—151.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 176—215.

Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 394—455.

Додаткова

Плотников Б. А. Основьі семасиологии. — Минск, 1984.

Васильєв Л. М. Современная лингвистическая семантика. — М., 1990.

Уфимцева А. А. Лексическое значение. — М., 1986.

Никитин М. В. Основьі лингвистической теории значення. — М., 1988.

Апресян Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства язьїка. — М., 1974.

Попова 3. Д., Стернин И. А. Лексическая система язьїка. — Воронеж, 1984.

Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. — К., 1988.

Проміжні рівні мови

Денисова С. П. Типологія категорій лексичної семантики. — К., 1996.

Тараненко А. А. Язьїковая семантика в ее динамических аспектах (ос-новньїе семантические процессьі). — К., 1989.

Шмелев Д. Н. Проблемьі семантического анализа лексики. — М., 1973.

Кубрякова Е. С. Актуальньїе проблеми современной семантики. — М., 1984.

Вежбицкая А. Язьїк. Культура. Познание. — М., 1996.

Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М., 1977.

Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. — М., 1978.

3.8. Проміжні рівні мови

Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізо­льовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфоно­логічний, словотвірний і фразеологічний.

Морфонологічний проміжний рівень мови

Морфонологічний рівень — проміжний між фоно­логічним і морфологічним. Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фо­нема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне вико­ристання фонологічних засобів мови.

Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала предметом дослідження особливої лінгвістичної науки — морфонології.

Морфонологія (із морфофонологія) — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологіч­них відмінностей із морфологічною метою.

Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія — морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з мор­фемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.

У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях — вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фо­нем: друг — дружній, страх — страшити, сотня — сто, день — дня, веселий — весілля, черниця — чорний тощо.

Теорія мови

Морфонологія у широкому значенні досліджує фо­нологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.

Вивчення морфонології у широкому значенні за­початкував М. С. Трубецькой. Він вважав, що морфо­нологія — це: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчен­ня про ряди чергувань, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфо­нології, як морфонологічну характеристику слова роз­глядають ті його формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у слові і виявля­ються в чергуванні фонем, що входять до складу мор­феми.

Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами. Термін морфонема за­пропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин і визначив її як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже одночасно з Улашином цей тер­мін став уживати Трубецькой, але в нього він укладав дещо інший зміст — «складний образ двох чи декіль­кох фонем, здатних взаємозамінюватися в межах одні­єї і тієї самої морфеми залежно від умов морфологіч­ної структури» або як «складне уявлення про всі чле­ни (два чи більше) чергування». Як приклади можна навести такі морфонеми: е/і (веселий — весілля), е/0 (палець — пальця), е/о (женити — жонатий, шести — шостий), о/и (кров — кривавий), к/ч/ц (мука — муч­ний — муці), д/дж (радити — раджу), з/ж (возити — вожу), х/ш (рухати — рушу). У кореневих морфемах наведених споріднених слів при спільному корені є різ­ні фонеми. З погляду фонології, фонеми служать для розрізнення значень, а в цьому разі це правило не спра­цьовує (пор. кум — чум, кола — чола, ком — чом, з одно­го боку, і рука — рученька, мокнути — мочити — з іншого).

Отже, поняття «морфонема» є абстракцією. Як фо­нема є абстрактною одиницею і реально представлена в мовленні алофонами, так і морфонема є абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фо­нем, що взаємно заміщуються в морфемах при слово­зміні та словотворенні. Різниця тільки в тому, що фо-

Проміжні рівні мови

нема є узагальненням найменшої сегментної одиниці мови, а морфонема не є особливою сегментною одини­цею, а тією самою фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої оди­ниці загалом. Так, скажімо, О. О. Реформатський ува­жав поняття морфонеми фікцією. На його погляд, те, що називають морфонемою, власне є фонемою, розгля­нутою у складі морфеми.

Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об'єкт дослідження, але різний пред­мет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні то­що); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позиції слова (на початку, в се­редині чи в кінці) відбуваються чергування, якими вони є — історичними чи живими, продуктивними чи непродуктивними.

Предмет вивчення морфонології є дуже перспектив­ним, оскільки привертає увагу до нових проблем, перед­усім до проблеми фонетичного чергування як додат­кового способу вираження певного граматичного зна­чення. Функція морфонологічних явищ полягає в посиленні диференціації форм на морфологічному рів­ні. Наприклад: вузький — вужчий, низький — нижчий; показати — покажчик, пекти — піч; лука — на луці, берег — на березі, луг — луже, день — дня, вогонь — вогню; рухати — рушу, крутити — кручу, возити — вожу. Тут чергування фонем є допоміжним засобом ви­раження таких граматичних значень, як ступінь по­рівняння, частиномовне категоріальне значення (дія — предметність), відмінкові значення та значення особи. Наведені чергування не зумовлені фонетичним оточен­ням (хоча колись вони були фонетично зумовленими: виникли ще в доісторичний період як наслідок І та II палаталізацій і переходу передньоязикових приголос­них у шиплячі перед [і]). Зумовлені фонологічним ото­ченням чергування не належать до морфонології.

У сучасних мовах морфонологічні явища виявля­ються при зіставленні форм одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі, сіль, сіллю,

Теорія мови

солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочеш, хо-тим, хотите, хотят; нім. Байт — Байте, Напй — Напйе, Біаіі — Віаііег, Вогі — В'дгіег, Сиі — Сйіег, іга£еп — Іга£І, пеНтеп — пітті — пакт — £епоттеп, Ьаскеп — Ьаскі — Ьиск — §еЬаскеп; укр. село — сільський, весе­лий — весілля, страх — страшний — страшити, сон — сонний — снитися, жати — женці — жнець.

Однак не всі типи чергувань, які виконують мор­фологічну функцію, відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ. ґооі «нога» — іееі «ноги», іооік «зуб» — іееік «зуби», нім. Уо£еІ «птах» — Уд§еІ «птахи», Вгийег «брат» — Вгийег «брати», Тоскіег «дочка» — Тдскіег «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими грама­тичними засобами — суфіксами, закінченнями тощо), інші — лише ті, які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до морфонологічних явищ. Дискусійним за­лишається і питання про належність до морфонологіч­них засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухо­мим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується змі­ною наголосу): укр. земля — землі, молодий — молодь; рос. село — сельський, профессор — профессора тощо.

Морфонологічні явища характерні не для всіх ти­пів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких мор­феми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на їх стику не відбувають­ся фонетичні зміни. Морфонологія найбільш характер­на для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.

Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема, загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу морфонології. Є. Кури-лович, наприклад, уважає, що майже всі проблеми мор­фонології належать до компетенції фонології, лише окремі — до морфології. На думку французького мо-

Проміжні рівні мови

вознавця А. Мартіне, всі морфонологічні проблеми по­винні розглядатися в морфології.

Незважаючи на заперечення деякими лінгвістами існування морфонології, вона зміцнює свої позиції.

Словотвірний проміжний рівень мови

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть між-рівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна оди­ниця морфологічного рівня — морфема — використо­вується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс -» другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем —> мореплавець «той, хто плаває морем»; див. ще: нафто­база, листоноша, п'ятиповерховий), і в тому, що май­же весь словотвір пов'язаний за своєю мотивацією з реченням (Він учиться в школі —> школяр, Він носить листи —> листоноша, Він шиє взуття —> швець). Дех­то навіть схильний уважати, що весь словотвір є час­тиною вчення про структуру речення.

Останнім часом нерідко стверджують, що слово­твір — окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Оз­накою того, що якась одиниця лежить в основі самостій­ного рівня, може бути тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці — і тільки ці — дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В уся­кому разі, неможливо представити текст через символи і правила утворення одних похідних, бо вони — це тільки обмежена частина тексту» [Общее язьїкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші: во­ни використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсь

Теорія мови

особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.

Термін словотвір вживається у двох значеннях:

1) утворення слів, що називаються похідними і склад­ними, на базі однокореневих слів, якими вони мотиво­вані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з одні­єї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;

2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.

Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.

Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.

Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнен­ня похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло­вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему слово­твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними від­ношеннями з іншими словами.

Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв'язки між спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утво­рене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любі> «любий». Російське сло­во цветник на сучасному етапі мотивується словом цве-тьі — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн- і суфікс -ик). У цьому слові нині виділя­ють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник, собач­ник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологіч­на), а синхронна словотвірна структура.

Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом запере­чують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.

Проміжні рівні мови

Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжни­ми рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як різні сло­ва і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кіль­кістю одиниць, категорій та теоретичних понять.

До основних теоретичних понять словотвору нале­жать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.

Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантич­ні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких із формального і семантич­ного погляду є первинним, мотивуючим, а інше — вто­ринним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Во­но є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (чит-ач, спів-ець, учитель-ство, не­антагоністичний, не-усвідомлений, солонкува-тість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими сло­вами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У на­ведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -ив-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично склад­ніше. Щоправда, трапляються випадки, коли усклад­нення в семантичному плані супроводжуються спро­щенням формального плану (інтимний — інтим, біга­ти — біг).

З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похід-ності.

Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей по­хідного з властивостей вихідних одиниць.

Похідне слово розглядається як структура, внут­рішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивую­чої) і формантної частини:

Теорія мови

Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач

Із визначенням закономірностей творення похід­них слів пов'язане словотвірне правило.

Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделю­вання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характери­зує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегуляр­ності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості мор­фем та їх морфонологічні зміни.

Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися — учень — уче­ниця; дати — подати — податок — податковий — оподатковувати — оподатковуваний — оподатковува­ність — неоподатковуваність; персона — персонал — персональний — персональність; рос. клей — клеить — склеить — склеивать — склеивальщик — склеивальщи-ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступ­не слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосов­но одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.

Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.

Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.

Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змісто­ву і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, соло­ний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, со­леваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепроми­сел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Слово­твірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент сло­вотвірного гнізда слова білий подано на с. 287.

Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке вини­кає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.

Проміжні рівні мови

Білий

' біліти ■

, білити

^

побіліти білітися-вибілиті

побілити

\^ набілити \ білення

⁴ білизна ^чбіленький. білесенький.білість, біляк

білянка — біляночка ' білок — білковий

забілітися

вибілитися — вибілюватися

вибілений

побілка

побілений

Словотвірне значення являє собою формально вира­жений тип значення, спільний для цілої серії мотиво­ваних слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.

Отже, в мові є три типи значення: лексичне, грама­тичне і дериваційне. Вони різняться між собою ступе­нем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю узагальненіс­тю (це сукупність формально виражених значень). Від граматичних значень, які є обов'язковими, дериваційні значення відрізняються своєю необов'язковістю, оскіль­ки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.

Словотвірні значення поділяють на транспозицій­ні (значення іншої частини мови): предметності (співа­ти — спів); процесуальної (молодий — молодіти, вдо­ва — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні — сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні зна­чення — зменшувальні (мати — матуся, голова — го­ловонька, хата — хатиночка, малий — малесенький), збільшувальні (рука — ручище, дід — дідуган, ніс — носюра, довгий — довжелезний), посилювальні (крича­ти — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий — весе­лун), виконавця дії (читати — читач, копати — копач, рахувати — рахівник, водити — водій), вмістилища чо­го-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо.

З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні значення стали розглядати як складно структуровані значення, що виражають особ-

Теорія мови

ливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь базис -тель формує зна­чення «той, хто», а ознака приписується базису преди­катом виховувати.

Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.

Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форман­та, словотвірного значення.

Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати — стрибнути, свис­тіти — свиснути, кричати — крикнути, стукати — стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне значення, єдине для слів певно­го типу, а в плані вираження — однакову (спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще сло­вотвірною моделлю, словотвірним зразком.

Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються формулою А = В + С + Б (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс + о + степ, англ. розісагд, «поштова листівка» = розі + сагй, зипзНіпе «сонячне сяйво» = зип + зНіпе). До нелінійних, які умовно позначають формулою А -» В, належать конверсія (поранений (солдат) —> поране­ний, черговий (учень) —> черговий, англ. а июгй «слово» —> іо юогд, «висловлюватися», а йгеат «сон» -> іо йгеат «снитися», а Напй «рука» —> іо Напй «вручати», іо гип «бігти» — > а гип «біг», /гее «вільний» —> іо /гее «звіль­нюватися», йоюп «внизу» —> іо йоюп «скидати»), усі-чення (автомобіль — > авто, метрополітен —> метро, кі­лограм -> кіло, англ. іеіеиізіоп «телебачення» —> іеііу, тісгорНопе «мікрофон» —> тіке,фр. иеіосіресіе «велоси­пед» — > Vе^о) і зворотне словотворення (доярка —> дояр, зонтик — > зонт).

Найкрупнішою класифікаційною одиницею слово­твору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), пре-

Проміжні рівні мови

фіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення (дехто, плащ-палатка, ва-гон-ресторан, англ. зпоютап «снігова баба», §оШ/ізН «золота рибка»), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіо-прийм-ач), зрощення (вічнозелений, англ. Ло-іі-уоигзеїі «саморобний», «іграшка типу конструк­тора», тоіНег-іп-Іою «свекруха, теща», Ьгеай-апй-ЬиШг «сніданок», йо-соте-ріеазе-іотоггою (ехргеззіоп) «з ви­разом на обличчі, ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. а Іосаі ігаіп — а Іосаі «приміський поїзд», а тизісаі сопгейу — а тизісаі «музична комедія»), редуплікацію (англ. зріі-зроі «добре», по-по «те, що заборонено», тап-тап «негр» і «турбувати», гитріу-іитріу «секс»).