Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 167—209,309—323. 6 страница

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод­нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло­вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере­вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов­нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору».

Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди­ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі­лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі­нов'єв, О.Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час­тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця

Знакова природа мови

теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко­ду хов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини­цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна­чення. На думку цих учених, поняття знака без зна­чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич­ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. Ьіз «двічі» і Іаіиз «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по­няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо­відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма­тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма­тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін­ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-

Теорія мови

вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам­ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго­рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен­ня. На його думку, вони не заперечують основної те­зи про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мов­них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси­холінгвістичний експеримент на визначення розмі­ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна­чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при­ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці­ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва­ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці­лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха­рактер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут­рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти­вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім­десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву­вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво­ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна­ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-

Знакова природа мови

ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати де­кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню­ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо­ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці­ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по­лягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз­вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха­рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви­никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов­них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню­ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов­них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна­чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден­на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо­диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен­ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі

Теорія мови

на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані­фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли­вості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно­сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін­ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан­ня об'єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми­тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа­ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви­раження і не має значення), її не можна вважати зна­ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз­нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу­рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а

Знакова природа мови

флексія -а має аж три граматичні значення: назив­ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен­ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло­го слова. Морфема не може виступати одиницею ко­мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа­ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале­жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону­ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль­ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль­ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко­гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов­лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс­ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за­уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли­ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс­ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов­лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра­зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

Теорія мови

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (не­словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу­мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над­звичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо­сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про­мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво­диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найне-значніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті спо­соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо­та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від­тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви­мовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово­рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа­гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація­ми. Розповідають, що один італійський актор, перебу-

Знакова природа мови

ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно­му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не під­готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта­лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра­зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку рані­ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор­мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува­жив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми­коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа­логи п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати та­кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо­же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні­кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи­ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува­ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу­кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту­вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів У спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони ма-

Теорія мови

ють і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на­приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес-тьі и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова­но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна­ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина­мічна система, яку супроводжують невербальні систе­ми знаків.

Запитання. Завдання

1. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості.

2. У працях яких філософів і мовознавців започатковано вчення про знакову природу мови?

3. У чому полягає оригінальність підходу до трактування мовних знаків Ф. де Соссюра?

4. Як називається наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем? Із працями яких учених пов'язують зароджен­ня цієї науки?

5. У якому співвідношенні перебувають лінгвістика і семіотика? Що таке лінгвосеміотика і хто є її основоположником?

6. Назвіть основні ознаки знака й охарактеризуйте їх.

7. Розкрийте сутність найвідоміших класифікацій знаків.

8. Які концепції структури знака вам відомі? Чому деякі вчені вважа­ють, що значення не входить до структури знака? Яка концепція структу­ри знака, на вашу думку, є прийнятною? Аргументуйте своє твердження.

9. Назвіть специфічні властивості мовного знака. Розкрийте своє­рідність мови як знакової системи.

10. Які думки існують стосовно знакових одиниць у мові? Чи всі мовні одиниці можна вважати знаками?

11. У чому подібність і відмінність паралінгвістики й паракінесики? Наведіть приклади використання в комунікації невербальних знаків.

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 26—55. Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 123—133. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. М., 1979. — С. 114—141.

Мова і мислення

Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.

Додаткова

Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.

Ветров А. А. Семиотика и ее основньїе проблемьі. — М., 1968.

Волков А. Г. Язьік как система знаков. — М., 1966.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

Маслов Ю. С. Знаковая теория язьїка// Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.

Панов Е. Н. Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.

Проблема знака и значення. — М., 1969.

Солнцев В. М. Язьїковой знак и его свойства// Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.

Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.

Горелов И. Н. Невербальньїе компоненти коммуникации. — М., 1980.

Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974.

Кондратов А. Звуки и знаки. — М., 1978.

Попович М. В. Мова як знакова система. — К., 1965.

Тищенко К. М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. —1980. — № 1.

3.2. Мова і мислення

Співвідношення мови і мислення — одна з цент­ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці­кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис­ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.

Проблема співвідношення мови і мислення

Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на­ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній

Теорія мови

філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від­повіді на питання про співвідношення цих феноме­нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив­но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле­ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су­часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід­ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен­ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс­ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом­лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор­мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-ский знциклопедический словарь 1983: 391].

Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став­лення людини до світу [Українська радянська енцик­лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.

Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож­ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут­тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос­ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе­реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров­но відтворює дійсність.

Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій

Мова і мислення

літературі трапляються й інші тлумачення цих понять (див.: [Знциклопедический словарь 1985; Ахунзянов 1981: 95; Ардентов 1971: 57], де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідо­мість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення).

Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокре­ма, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідо­мості тільки після того, як я закінчу або закину дослі­дження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пи­шуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажан­ням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний харак­тер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути від­твореною за бажанням» [Зйнштейновский сборник 1967: 28].

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розгля­дають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відно­шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мис-

Теорія мови

лення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов 1981: 63]).

Однак переважна більшість мовознавців і філосо­фів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на ви­явлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст [Общее язьїкознание 1970: 374].

Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадай­мо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його ли­цевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислен­ня від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислен­ня можуть бути найрізноманітнішими: від наявнос­ті безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом» [Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтакси­су 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про можли­вість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сєченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.

І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів ви­явив, що кількість предметів у полі зору дитини і кіль­кість дій з ними значно перевищує число відомих ди­тині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сиг­нальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося ра-

Мова і мислення

ніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мо­ви та мислення.

Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосеред­нього стосунку до мовного мислення [Вьіготский 1934: 95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мис­лення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-об­разне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці метода­ми — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експе­риментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які вико­ристовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мис­лення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.