Походження голосних фонем.
Протоукраїнські діалекти (6-7ст.) - Із праслов.м. були успадковані 11 фонем: *i, y, u, e(шир), e, e(нос), o, o(нос), a, ь, ъ.
Зміни у дописемний період (7-10ст)- Втрата носових фонем. Фонеми, що залишились: *i, y, u, e(шир), e, o, a, ь, ъ.
Формувалися впродовж 9-12 ст. - Злиття фонем ы, и в нову фонему *у (з крапочкою) – переднього ряду, високого підняття; зовсім втратилась фонема ы та фонема *і
Заверш. В 13-14 ст. Перехід дифтонгічного *е (шир) в [і]. Витворилась нова фонема /і/ - вузька, закрита, пер. ряду, вис. підняття, яка відрізнялась від етимол. і тим, що мала здатність палаталізувати попередній приголосний.
Фонеми: о, а, ь, ъ, у, е (етим.) + и, і (нові).
Зміни, після втрати зредукованих (після 11-12 ст.) ь, ъ – в сильних позиціях перейшли в е, о (секундарні), в слабких – втратились. Залишились: о, а, у, е, и, і – ті фонеми, які і зараз функціонують в укр.м.
а – етим, + з носового е
о – етим, + секундарний з ъ
у – етим, + з носового о
е – етим, + секундарний з ь
и – нова фонема, внаслідок злиття етимологічних ы та і
і – нова фонема, внаслідок зміни е(шир) і переходу різних гол. в і (укр. ікавізм), в т.ч. е, о.
Історія шиплячих приголосних в українській мові.
Усі шиплячі в давньоруській мові були м’які. Українська мова їх м’якості не зберегла. Вони в ній стверділи. Їх депалаталізація здебільшого пов’язана з іншими фонетичними процесами, а саме:
а) із занепадом після них слабкого [ь]: ножь→ніж, ночь→ніч;
б) зміною [е] в [о]: жˈена→жона;
в) із депалаталізацією приголосних перед [е]: жˈенʼітʼі→женити.
г) із пересуванням артикуляції голосного переднього ряду [і] в напрямі до [и]: жˈітʼі→жити.
Втратили м’яку вимову шиплячі також у позиції перед [ä] p [ȩ]: лежˈäтˈ→лежатˈ, курчˈä→курча.
За аналогією стали вимовлятися твердо шиплячі пере [a] іншого походження та перед [у]: лежати, хочу, спішу.
Перед секундарними [і] з [е], як і подовжені шиплячі, що утворилися внаслідок асиміляції в групах [жˈj], [чˈj], [шˈj], а також перед [і] аналогійного походження в сучасній українській мові здебільшого вимовляються як приголосні напівпом’якшені, тобто їх депалаталізація загальмувалася: жʼ інка, чʼ ітко, грушʼ і.
Депалаталізація шиплячих в різних фонетичних умовах і, певно, в різних діалектах відбувалася неодночасно. Перед колишнім [ь] та [о] з [е] шиплячі, звичайно, стверділи раніше, ніж в інших позиціях. У багатьох пд.-сх. Та пн.-лівобережних говорах зберігається м’якість вимови [ч] при твердій вимові [ж] і [ш]: чˈасто, курчˈа. Це свідчить, що приголосні [жˈ], [шˈ] де палаталізувалися послідовніше, ніж [чˈ].
Староукраїнськими пам’ятками ствердіння шиплячих свідчиться написанням ъ та ы після літер на їх позначення ще з XIV ст.: лжы (Київ. Псалт., 1397), жывымъ (Грам., 1645).
Походження фонем /г/, /ц/, /дз/ в українській мові
Фонема /г/ Деякі вчені виникнення фрикативного[γ], з якого пізніше розвинувся укр.[h], датують 11ст.-першою пол.12ст. Задньоязиковий фрикативний [γ] розвинувся з проривного [g] внаслідок утрати останнім змикання при його артикуляції, а пересування назад місця утворення [γ] зумовило виникнення фарингального фрикативного [h]; отже, цей розвиток можна представити в такій послідовності: [g] - [γ] - [h].
Фонема [ц]. У давньоукраїнській мові африката [с'], як і шиплячі, належала до приголосних м'яких; купьцьмь, лечьць. Палатальна вимова[с'] перед [а] часто передавалась написанням після ц літери а, напр.: житьница дєсница, пьрвньца. Українська мова палатальну вимову приголосного [с'] зберегла: отець, отця, кінець, кінця. Тільки перед [е] африката [с'], як і всі інші приголосні в аналогічній позиції, депалаталізувалась і вимовляється в сучасній українській мові твердо: яйце, сонце, місяцем. Твердий [с] трапляється також у вигуках, звуконаслідувальних словах та в словах іншомовного походження: цабе, цур.
Африката [дз ]. Спільнослов'янський [dz] із [g] на сх.-слов. грунті ще в ранній період втратив проривний компонент і змінився в простий приголосний [z]. Проте зміна [dz] на [z], очевидно, відбувалася нерівномірно в різних діалектах і в різних позиціях слова. На думку Шахматова, цей процес мав місце в пд.-зх. говорах пізніше, ніж в інших дав.-укр. діалектах, про що свідчить збереження в Карпатських і закарпатських говорах укр. мови на початку слова [dz] із [g] в іменнику дзьвізда. В сучасній українській мові звук [dz] у такій позиції відомий у ряді слів, як-от: дзвін, дзвіниця, дзвоник, дзвонити тощо. Звук цей, звичайно, новий, і виник він за аналогією до дзвізда. У деяких словах [dz] в ній звуконаслідного характеру: дзижчати, дзюрчати, дзеленькати. Початковий [dz] трапляється також в окремих запозичених словах, як-от: дзбан. Неоднаково поширився приголосний [dz] і в сучасних українських діалектах. У крайніх північних говорах, а острівцями й у південних, особливо східних, африката [dz] майже не відома (звонок, зеркало), крім слів звуконаслідних (дзижчати).
