Роль українських центрів освіти у розбудові літ-ри кін 18 – 60-х рр 19 ст

Українська література кінця XVIII - 60-х pp. XIX ст. розвивалася за складних суспільно-політичних умов, в тому числі - в Україні докорінно змінюється освітня база: освіті надається становий характер - певний рівень для простолюду, інший - для дітей дворян, чиновників; непропорційно зменшується кількість шкіл щодо численності учнів, чинника освітньої бази для учнів шкіл набуває російська мова, - усе це вже незабаром позначилося на повноті української культури, органічному зв'язку між культурою і національністю, на формуванні національно-культурного середовища, а отже, на розвиткові талантів, геніїв на літературному й, на загал, на культурному полі України. Наявні всі підстави стверджувати, що саме в цей період історичного життя України формується цілковито несприятливий соціально-історичний ґрунт для культурного поступу народу. Але На противагу цьому в суспільстві в цей час здійснюється значна праця в напрямі відродження українського політичного й культурного життя: відроджується і розбудовується українська історіографія досліджується український фольклор, здійснюються студії у галузі мови, освіти тощо. Своєрідність літературного життя доби, характерну прикмету літературного життя кінця XVIII - 60-х pp. XIX ст. формує 5 чинників, 1 із них - виникнення нових потужних центрів освіти в Україні: Київська академія (з Київської братської школи, 1615 р. та Київської лаврської школи, 1831 р. - Києво-Могилянська академія - 1632 р.; у XIX ст. - духовний навчальний заклад); Львівський університет - 1661 p.; Харківський університет - 1805 p.; Волинська вища гімназія, м. Кременець, - 1805 p., із 1819 р. - Кременецький ліцей; Рішельєвський ліцей - м. Одеса, 1817 p.; Ніжинська гімназія вищих наук кн. Безбородька, 1820 p.; Чернівецький Ліцей, 1826 р. (духовний навчальний заклад); Київський університет, 1834 р. та ін.

16.2. Обрядові дійства у п’єсі «Івана на Купала» Писаревського; сатира зображення в поемі «Писулька до мого братухи Яцька»

Писаревський про «Івана на Купала»: "Малороссийская опера в 3 действиях, в которой обряды Купала и свадьбы, как водится у малороссиян, представлены в подлинном их виде, с национальными песнями ". Зустрівшись із Любкою, Іван вселяє в неї надію, обіцяючи змагатися за їхнє щастя в парі. Методи боротьби, що до них вдаються циган Шмагайло та Іван, прості: вони лякають Юрка Паливоду, який прийшов святкувати з селянами Івана Купала. Мати Любки, Феська, яку в селі мали за відьму, неначе встає з мертвих і виходить із купальського вогнища та, разом із домовими й вовкулаками, накидається на Юрка, змушуючи його до вибору: чи спектися у вогнищі, чи відректися від Любки. Подальші сцени п'єси, від третьої до десятої, - зображення весільного обряду: із приходом старости й підстарости, дарами та викупом, із сватом і свахою, із дійством дружка та піддружого, викупом молодим права посісти місце біля молодої та власної шапки тощо. Автор п’єси послідовно й детально розгортає весільне дійство, у якому відстежуються всі елементи обрядової весільної традиції, що надає твору виразно фольклорного характеру. «Писулька до мого братухи Яцька»: зображує у сатиричному плані портрет священика, при такому наближенні до особи портретованого, що дозволяє не лише побачити всі вади в зображуваному об'єкті («Дереш із мертвого, з живого»; «До тебе йде весь мир з поклоном,Несе горілку та книші», а навіть його минуле («Тоді ще, як ти…З закудланою головою По Харкову собак лякав»).

16.3. Модель генія і онтологічна парадигма героїв повісті Гоголя «Старосвітські поміщики»

На думку багатьох дослідників, у образах повісті Пульхерії Іванівни та Афанасія Івановича Товстогубів утілено модель генія, у митця геній – це не особливе обдарування, а, згідно з тезою інших дослідників, здатність до любові, талант любові; на нашепереконання - це здатність особистості створити світ, облаштувати його за логікою найбільшої доцільності та слушності у співжитті людей, за логікою максимальної відкритості для забезпечення потреби людини: саме тому гостинністю Пульхерії Іванівни та Афанасія Івановича надуживають навіть слуги. Творити добро для людей - навіть тоді, коли вони перестають розуміти, що це добро, що для них здійснюється благо - ось ідеал співжиття людей у М. Гоголя. Письменник усвідомлює, чому цей ідеал неможливий для цілковитої реалізації у житті: благо, як і усе в цьому житті нестійке (помирає Пульхерія Іванівна), її заповіти, слушні й доцільні не тільки у плані "глядіти за паном", "берегти його як свою рідну дитину", але й у тому, щоб берегти людину - знехтувані, - так, як знехтувані людьми заповіді інші, створені для людського блага. Герої повісті своєю іпостасною суттю - символічні: їх світ – світ минулого (виразна романтична якість), що повний своєю самодостатністю, цілковито протилежний сучасному: світ благородства й любові заступає, змінює життя розрахункове, здрібніле своїм значенням і якістю. Спадщину дідичів прибирають до рук служники, що не виконують їхніх заповітів: ще одне здрібніння, ницість людини сучасної на противагу людині минулого. Моральне зубожіння людини у суголоссі з енгармонійним штибом довколишнього життя - ось позиція автора у творі.

16.4. В яких планах розкривається в поетичній творчості Метлинського образ степу

Система образів поета-романтика вибудувана на протиставленні двох епох: епохи розквіту козацтва та національної слави України й епохи їхнього занепаду. Батько ліричного героя поезії "Степ " не "висоті могили", бачить у степу, а тих, "хто тут бився, в степу мчався", і мертвий спис - "давно вже костей він не ламає", ним змітають павутину. У кількох етапах прочитується в А. Метлинського й образ степу; він є: - ареною подвигу козацтва;- скарбівницею таїни минулого;- чинником, що покликає до життя активізацію природи;- прихистком для загиблих;- носієм вісток, вістуном;- простором, де здійснюється своєрідне посмертне тривання героя;- чинником, що - після завершення буття - забезпечує нову якістьбуття;- суб'єктом і водночас об'єктом поминальної учти. Степ також уособлює минуле, є його маркером, а минуле розглядається як: - слава (що здобута звитягою, подвигами, подоланням ворога);- історичне надбання, що виступає найчастіше в певних образах- символах або уособленнях: могила, кінь, степ;

- особливе географічне поле, підсоння, що дозволяє людині максимально порівнятись із ним, найповніше розкрити свої здібності; - незбагненність, таємниця, що володіє особливою магнетичною силою - "Бандура", "Сон", "Сила"; - символ тісного родинного зв'язку: ("Степ", "Бабусенька", "Сила"). вірш "До в а с ": вже "не чувати дідівської мови", закликає свого героя не зрікатися колишньої вольниці, бо є вища мета вжитті козака: "...під конем трощити ворогів наших невірних проклятії кості") вірш "Зрадник": зрадник – хто покидає рідну сторону. Образи родини й України у творі зливаються. вірш "Козак, гайдамак, чумак»: Усе загинуло із загибеллю козацтва і там, "де недавно козак гомонів, Його кінь тупотів" - тепер "Там тихо по білому степові сивий Туман розлягається".