Діалектика внутрішньої та зовнішньої політики

Тема 9.Внутрішня і зовнішня політика та міжнародні відносини.

1. Діалектика внутрішньої та зовнішньої політики.

2. Міжнародні відносини.

3. Основні теорії міжнародних відносин.

4. Україна на міжнародній арені.

 

 

Діалектика внутрішньої та зовнішньої політики.

 

Політика країни це продукт її географії та історії. А історія держави стає продуктом різних за тривалістю політичних колізій.Кожна держава існує у певному іноземному оточенні, яке не завжди відповідає її внутрішній структурі. Тому трапляються ситуації, коли його тиск можна зрозуміти лише однозначно. Проте у більшості випадків завжди є простір для маневру та варіанти рішень. Так виникає зовнішня політика.

Зовнішня політика це загальний курс держави у міждержавних відносинах, спрямований на створення сприятливих умов для досягнення власних цілей на міжнародній арені.

На відміну від першої- внутрішня політика це діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни та збереження існуючого стану в суспільстві.
Внутрішня політика це загальний внутрішньополітичний курс держави, сукупність напрямків її діяльності, структур та інститутів щодо організаційного, конкретно-змістовного вислову інтересів народу з метою створення умов для нормального життя, збереження чи реформування існуючого суспільного та державного ладу.

Діалектика внутрішньої і зовнішньої політики полягає в тому, що зовнішня політика будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики і відбиває характер державного і суспільного ладу. Водночас зовнішня політика забезпечує найбільш сприятливі міжнародні умови для реалізації цілей внутрішньої політики тієї чи іншої держави. Проблема залежності й підпорядкування зовнішньої і внутрішньої політики має принципове значення, оскільки дає змогу виявити рівень залежності або незалежності однієї від іншої, з’ясувати питання про те, яка група є первинною, а яка — вторинною. Тут слід враховувати три підходи.

1. Перший полягає в тому, що за основу береться зовнішня політика як визначальна. Внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил: на долю першого випадає службова роль по відношенню до останнього; внутрішня історія є простим додатком зовнішньої і зумовлюється нею.

2. Інша точка зору пов’язана з виведенням зовнішньої політики з внутрішньої й базується на уявленні про те, що міжнародні відносини є простим продовженням внутрішньосуспільних, детермінованих економічним базисом та інтересами правлячих кіл. В цьому трактуванні є певний сенс, адже цілі зовнішньої політики справді завжди випливали з внутрішньої політики держави. Але таке трактування відчутно звужує взаємозв’язок між зовнішньою і внутрішньою політикою держави. Внутрішня політика може домінувати над зовнішньою, але при цьому не слід недооцінювати активності зовнішньої політики, її зворотного впливу.

3. Тому найприйнятнішим можна вважати третій варіант трактування взаємозв’язку між внутрішньою й зовнішньою політикою. Він базується на визнанні їхньої рівноправності, аргументується саме тим, що в основі обох лежать єдині закони соціального буття. Теоретичною базою цього трактування стала концепція взаємозалежності, за якою найважливіші проблеми внутрішньосуспільних відносин набувають як внутрішніх, так і зовнішніх вимірів. Тобто йдеться про тісний взаємозв’язок і взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку держави, їхній вплив на формування як внутрішньої, так і зовнішньої політики диктується конкретними історичними обставинами. Відповідно до цього пріоритет може бути то за однією, то за іншою групою чинників.

2. Міжнародні відносини.

Міжнародна політика це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Міжнародна політика як засіб взаємодії різних суспільних груп – націй, держав, союзів формується разом з їх виникненням. Уже в ранніх рабовласницьких державах існували військово-політичні відносини. Головними їх регуляторами були звичаї й традиції, а пов’язані вони були переважно з війнами та протиборством. Так у Стародавній Греції виникали релігійно-політичні об’єднання держав – амфіктінонії. Учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру. За Середньовіччя війни та протиборство залишалися головними елементами міжнародної політики, а феодальне міжнародне право визначало війну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті часи зародилась і поширилась практика укладання міждержавних угод: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Паралельно розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню міждержавними комерційними угодами. У практику впроваджувалися валютні операції, укладалися консульські угоди.

Поширенню міжнародних відносин у сучасному їх розумінні значною мірою сприяли буржуазні революції ХVIII ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово спричинили утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розквітові міжнародної торгівлі, виникненню мережі економічних зв’язків, вдосконаленню засобів комунікацій. У ХІХ ст. вже укладалися чисельні міждержавні угоди з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування тощо. Так виникали перші міжнародні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Було проголошено та втілено в життя принципи вільного судноплавства. Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок. Проте й тоді практика міжнародних відносин, попри проголошення демократичних принципів (свободи, рівності, суверенітету), відзначалася боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. Задоволення інтересів держав через війни залишалося нормою міжнародного права й навіть закріплювалося в низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 років визнав законність колективних інтервенцій щодо захисту монархічних порядків у Європі. З цією метою у 1815 році було створено Священний союз у складі Австрії, Прусії та Росії, до якого згодом приєдналися Франція та інші європейські держави. Застосування воєнної сили розглядалося як правовий засіб вирішення суперечок між державами аж до середини ХХ ст. Анексії (завоювання чужих земель внаслідок воєн) і контрибуції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вважалися правовим засобом нарощування території та державного збагачення.

Лише у другій половині ХХ ст. з огляду на жахливі наслідки ІІ світової війни і перед загрозою термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола держав, які відчутно впливали на світову політику і теоретики міжнародних відносин дійшли висновку щодо згубності використання воєнних засобів розв’язання конфліктів. Неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі застосування сили неминуче тягне за собою загибель усього людства. Набуває визнання велика гуманістична ідея про природні та невід’ємні права людини, насамперед право на життя. Починаючи з 50-х років ХХ ст.. формується розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики, яку належить здійснювати політичними дипломатичними засобами. Так виникають політичні міжнародні організації

Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію було створено в 1919 році – Ліга Націй. Її статут, розроблений на Паризькій мирній конференції, став компонентом Версальського мирного договору 1919 р. Офіційною метою Ліги Націй, яка діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та безпеки.

Важливим етапом в історії міжнародних організацій було утворення Організації Об’єднаних Націй. У червні 1945 р. на конференції у Сан-Франциско було підписано Статут ООН – політичної універсальної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі колективної безпеки. Україна, яка з-поміж перших держав підписала статут ООН, упродовж усього терміну існування цієї організації бере активну участь у її діяльності. Нині Україна задіяна у військових операціях із підтримання миру. Українські делегації працюють у комітетах та на пленарних засідання Генеральної Асамблеї ООН, головою якої у 1997 р. було обрано Міністра закордонних справ України Г.Удовиченка.

Одночасно з ООН було утворено міжнародні організації, що одержали назву спеціалізованих установ, пов’язаних з ООН спеціальними угодами. Це продовольча й сільськогосподарська організації ООН (ФАО), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та ін. Продовжували існувати давні та виникали нові регіональні організації з підтримання миру та безпеки: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), Організація Центрального договору (СЕНТО) та ін.

 

3. Основні течії у теорії міжнародних відносин.

В теорії міжнародних відносин здавна конкурують дві течії. У працях представників однієї з них («реалістів» та їх наступників – «неореалістів»), війна є невідворотним злом, яке походить, за різними версіями, чи то від людської природи, чи від прагнення держав до виживання, чи від міжнародної системи, що не гарантує безпеку для всіх, – отже підтримання миру є дуже важким завданням. Їхні опоненти («ідеалісти» та представники інших «ліберальних» течій) стверджують, що війна – наслідок прикрих непорозумінь, а природним станом людського суспільства є мир. Однак представники обох напрямів сходяться на тому, що війна є злом, якого треба уникати. У цьому зв'язку логічно було б очікувати створення такої системи міжнародного права, яка дозволяла б ефективно запобігати порушенням миру та посяганням на права держав та їхніх громадян.

Після закінчення «холодної війни» між великими державами, на порядку денному знову постало амбітне завдання – забезпечити paix universaille (всесвітній мир). Такі спроби характерні для періодів після кожної зміни існуючого світоустрою й є своєрідною відповіддю на ці зміни («відгуком» на «виклик», за визначенням А.Тойнбі). Загальні принципи, на яких має базуватися подібна організація колективної безпеки, повинні бути такими: 1) встановлення правил міжнародної поведінки; 2) впровадження й захист цих правил; 3) легітимність акцій з впровадження та захисту цих правил, яка випливає з широкої міжнародної згоди; 4) здійснення таких акцій міжнародними коаліціями за рішенням легітимного міжнародного органу.

На думку відомого вченого А.Вендта, міжнародна інтеграція – таке зближення країн, при якому збройні конфлікти стали б неможливими. На першому етапі країни переходять до встановлення певних правил поведінки й вчаться поважати суверенітет. Якщо мир зберігається протягом досить тривалого часу, сусідні країни сприймаються вже не як потенційні вороги, а як партнери. Така зміна сприйняття веде до другого етапу – поглиблення економічної інтеграції. Інтеграція вимагає інституційного втілення, й тому з часом відбувається перехід до третього етапу – створення легітимних наддержавних органів, що регулюють спільні інтереси. Однак для переходу з етапу на етап необхідне усвідомлення сторонами відсутності загрози з боку партнерів. Такий сценарій повністю реалізовано в межах лише однієї групи країн – Європейського Союзу.

Прийняття практично усіма державами принципів Статуту ООН дозволило уникнути свавілля в судженнях щодо протиправності дій, застосування санкцій та визначення суб'єктів застосування цих заходів. Принаймні, визначено легітимну останню інстанцію винесення вердикту – Раду Безпеки ООН. Здавалося, можна говорити про досягнення першого рівня інтеграції – встановлення спільних для всіх правил гри. Проте залишилося головне – спосіб прийняття рішення. Збереження права вето лише за державами-переможницями у ІІ світовій війні (СРСР (Росією), США, Великобританія, Францією) та Китаєм на сьогодні вже не є актуальним. Чимало країн випереджають «п'ятірку» за рівнем економічного розвитку (Німеччина, Японія), демографічними показниками (Малайзія, Індонезія, Бразилія), навіть у володінні ядерною зброєю (Індія, Пакистан). Тоді як Великобританія та Франція, окрім володіння ядерною зброєю, нічим особливо не виділяються серед інших розвинених країн.

Надії на покращення взаємостосунків у міжнародній політиці пов'язуються з економічними змінами у сучасному світі. Так, на світовій арені все гучніше заявляють про себе транснаціональні корпорації (ТНК), дохід яких часто перевищує бюджети середніх країн. З іншого боку, згадувані вже процеси глобалізації призводять до зростаючої взаємозалежності держав, що зменшує можливості «національного егоїзму», а в деяких регіонах (Західна Європа, Північна Америка) можна говорити про створення наднаціональних квазідержавних утворень.

Світова економічна інтеграція ще не сягнула такого рівня, коли країни не можуть зашкодити іншим без невідворотної шкоди собі. Замість світового розподілу праці у міжнародній торгівлі головну роль відіграє конкуренція. Створення Світової організації торгівлі покликане насамперед цивілізувати правила гри на міжнародних ринках – правила доступу на внутрішні ринки країн. Однак жоден з документів ГАТТ/СОТ не забороняє країнам-членам захищати своїх виробників, сприяючи їм на внутрішніх ринках чи підтримуючи їх (економічно чи політично) на ринках зовнішніх.

Отже, якщо розвинені країни «першого» світу не здатні на збройний конфлікт між собою, бо пов'язані економічними інтересами та розподілом праці, у всесвітньому масштабі фактори економічної раціональності можуть призвести швидше до падіння взаємної довіри, ніж до її зростання. Лише після того, як країни третього та колишнього другого («комуністичного») світів сягнуть рівня економічного розвитку, порівнянного з країнами першого світу, буде можлива економічна інтеграція без побоювань «закріпачення» слабких сильнішими.

Такі реалії сучасного світу надихнули представників шкіл «реалізму». Мовляв, закони міжнародного життя не змінюються протягом тисячоліть, і основним залишається homo homini lupus est (людина людині – вовк). Різні спроби цивілізувати анархічну за своєю природою міжнародну систему (держави-бо формально рівні й не визнають нічиєї зверхності) мають лише тимчасовий успіх – допоки якась держава не буде достатньо сильною, аби з ними не рахуватись. Війни виникають тоді, коли ніщо вже не в змозі їм запобігти. У площині традиційного для «реалістів» протиставлення внутрішньодержавної (ієрархічної, на основі забезпечуваного державним примусом права) і міждержавної (анархічної, у жорстокому «природному стані» за версією Т.Гоббса) систем сила фактично виступає як єдина реальна основа правопорядку.

 

4. Україна на міжнародній арені.

 

Найважливішими здобутками України у сфері міжнародного життя можна вважати Акт проголошення її незалежності, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її входження до світового співтовариства. Підвалинами зовнішньої політики України є:

– відкритість у міжнародних стосунках;

– засудження війни як знаряддя політики;

– дотримання принципів взаємоповаги;

– відсутність територіальних претензій;

– дотримання міжнародних стандартів прав людини.

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

– участь в європейському співробітництві;

– розбудова відносин на пострадянському просторі;

– участь у роботі міжнародних організацій.

Відтак, зовнішня політика України пройшла два етапи:

1. Перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р.

Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії і Скандинавії. В липні 1992 р. Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи». В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

2. Другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об’єднують геополітична близькість, спільність проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні вони залишалися складними. Зрушення на краще почалися в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту – підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий саміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.

Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, 8 представництв міжнародних організацій, 2 почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

В 2002 р. Україна остаточно підтвердила свій європейський вибір і взяла курс на поступове наближення до вступу у Європейський Союз та інтегрування у НАТО.

 

Висновок

Важливість розглянутої теми полягає в тому, що міжнародні відносини можуть аналізуватися на глобальному й локальному рівнях. Відтак, в залежності від політичних цілей, характеру зовнішньої політики вони можуть бути стосунками ворожнечі або довіри. Світове співтовариство вступає на шлях формування нових міжнародних форм співробітництва, оскільки людство має вирішувати проблеми, пов’язані з подальшим його співіснуванням. Тому й зовнішньополітична діяльність України спрямована на розширення участі в діяльності міжнародних організацій у напрямку формування нового світового порядку.