Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

 

Міжнародні фінанси - це фінанси міжнародних наднаціональних фінансових організацій та інститутів у вигляді спільних або цільових фондів, метою створення яких є забезпечення цілісності та стабіль-ності світового господарства.

Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні процеси і кредитують проекти, потрібні світовій спільноті, навіть якщо вони стосуються проблем однієї країни. Наприклад, закриття Чорнобиль-ської АЕС кредитується з фонду, який створюється за рахунок фі­нансів розвинених країн.

Грошові потоки в міжнародних фінансах рухаються між окреми-ми міжнародними організаціями та урядами і між окремими під-приємствами та міжнародними інститутами - МВФ, МБРР та ін. (рис. 2).

 

 

 

Рис. 2. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

 

 

Рух міжнародних фінансових потоків відбувається за сферами міжнародних розрахунків - каналами міжнародних розрахунків, до яких належать:

• валютно-кредитне і розрахункове обслуговування торгівлі, включаючи торгівлю золотом;

• зарубіжні інвестиції в основний та оборотний капітал підприємств;

• операції з цінними паперами на світовому фондовому ринку;

• валютні операції на світовому валютному ринку;

• перерозподіл частини національного доходу окремих країн у вигляді членських внесків у капітал міжнародних фінансових організацій;

• надання фінансової допомоги окремим країнам, що передбачено державним бюджетом країни-донора та ін.

Міжнародні фінансові потоки функціонують на світових ринках -територіальних утвореннях, де здійснюються міжнародні фінансові операції.

Існують такі види світових ринків: валютні, фінансові (грошові, фондові, кредитні), страхові, золота.

Світові фінансові ринки (де здійснюються міжнародні фінансові операції) виникли на базі тільки розвинених стабільних національ­них ринків з вигідним географічним положенням. Виходячи з необ­хідності одночасно дотримуватись обох умов не кожний національ-ний фінансовий ринок може отримати статус світового. На окремих світових фінансових ринках історично склалися світові фінансові центри.

До Першої світової війни головним світовим фінансовим цент-ром був Лондон, після її завершення центр перемістився у США на Нью-Йоркську фондову біржу. З 60-х років виникли нові центри: у Європі (крім Лондона) - у Цюріху та Люксембурзі, в Японії - у Токіо (фондова біржа). Периферійні фінансові центри з’явилися на базі зон з низькими податками (офшорні зони): Сінгапур, Панама, Бахрейн, Багами та ін. Нині налічується 13 світових фінансових центрів, де розміщено понад 1000 філіалів банків різних країн.

Фінанси міжнародних організацій (ООН, МВФ, Ради Європи та ін.) утворюються за рахунок внесків окремих країн і використову-ються згідно з бюджетом організації, що складається у формі балан-су доходів і видатків.

Фінансові ресурси міжнародної організації використовуються на виконання затверджених програм цієї організації та на їх утриман-ня. До них належать централізовані програми на рівні уряду будь-якої країни та окремі програми розвитку підприємств, затверджені рішенням уряду або відібрані на конкурсній основі.

Фінанси міжнародних фінансових інститутів (банків) утворені державами шляхом передплати на їх акції. Статутний капітал між-народних фінансових інститутів, що створений шляхом передплати, здебільшого досі не оплачений в повному обсязі. Проте це не зава-жає зазначеним інститутам розвиватись відповідно до проголоше-них цілей. Наприклад, оплачена частина статутного фонду МБРР нині не перевищує 7 %.

Інфраструктура міжнародних фінансів складається зі світових і регіональних фінансових організацій та інститутів.

До світових фінансових інститутів належать:

• спеціалізовані міжнародні фінансові інститути ООН: МВФ, МБРР,

СОТ;

• Банк міжнародних розрахунків - БМР (створений у 1930 р. п’ятьма європейськими країнами та Японією).

Міжнародні фінансові інститути ООН (узагальнена назва) - без-посередньо організації та міжнародні фінансові інститути окремо або разом - виконують такі функції:

• регулюють міжнародні фінансово-кредитні відносини за допомо­гою своїх величезних фінансових ресурсів (МВФ, МБРР та інші банки);

• організовують міжнародні форуми з метою розробки рекомендацій щодо міжнародної фінансової політики;

• забезпечують збирання та обробку інформації, науково-дослідну діяльність з фінансів та економіки загалом.

Міжнародний валютний фонд - це міжнародна організація, засно­вана в рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпоча-лася з 1 березня 1947 р.). До складу МВФ входять чотири постійних фонди з різними цілями та умовами кредитування. До функцій МВФ входить також створення тимчасових цільових фондів.

Група МБРР - це міжнародний фінансовий інститут, створений у рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 25 червня 1946 р.). Група МБРР щорічно асигнує понад 25 млрд дол. к•аїнам, що розвиваються, і має три філіали:

Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);

• Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);

• Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство (БІГА), інвестиційний інститут.

До регіональних фінансових інститутів належать:

• Європейський банк реконструкції і розвитку економік пост-соціалістичних країн, засновниками якого є 40 країн Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії. Створений 29 травня 1990 р. з метою фінансування перебудови;

• фінансові організації ЄС - Європейський центральний банк (створений у 1998 р.), Європейський інвестиційний банк (1958 р.), Європейський фонд розвитку (1958 р.), Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства (1962 р.), Європейський фонд регіонального розвитку (1975 р.) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої входять 24 країни, яким належать до 75 % обсягу виробництва країн Заходу. Організація двічі на рік обговорює світові фінансові проблеми, а також сприяє розвитку молодих країн;

• фінансові інститути країн - колишніх членів РЕВ - Міжнародний банк економічного співробітництва (створений у 1963 р.), Між-народний інвестиційний банк (створений у 1970 р.). Регіональними банками розвитку є Азіатський, Африканський, Міжамериканський.

 

 

Валюта і валютний курс

 

Національні валюти, що обслуговують міжнародні економічні відносини, виконують функцію світових грошей. Форма світових грошей повторює з деяким відставанням шлях розвитку національних грошей - від золотих до кредитних.

Валюта - це грошова одиниця, що використовується як світові гроші. Тобто поняття “світові гроші” і “валюта” - тотожні.

При обігу паперових грошей статус валюти одержує тільки конвертована національна грошова одиниця, тобто така, що обмінюється на інші валюти, що і зумовлює її використання в системі міжнародних розрахунків. Якщо національна грошова одиниця використовується та­кож і у міжнародних розрахунках, то для такої країни поняття внутрішніх і зовнішніх грошей збігаються. Валюта є найуніверсальнішою грошовою одиницею, тому що забезпечує весь спектр обмінних і розрахункових операцій.

У світовій валютній системі використовують такі поняття валюти:

• національна валюта - національна грошова одиниця окремої країни, яка є світовими грішми;

• іноземна валюта - грошова одиниця іншої країни, що перебуває в міжнародному обігу на території окремої країни;

• колективна валюта - спеціальна грошова одиниця, що є як світовими грошима (СДР), так і регіональними (євро). Колективна валюта відрізняється від національної валюти:

• за формою (національна валюта існує в наявній формі, а колективна валюта може бути в безготівковій формі записів на рахунках -СДР);

• за емітентом (випускається не національними банками, а міжнародними валютно-кредитними організаціями чи міжнародними банками);

• за методом визначення курсу (курс колективної валюти визначається за методом кошика валют).

Національна грошова одиниця набуває статусу валюти за умови додержання таких вимог:

• пануюче становище країни у світовому виробництві, торгівлі і вивезенні капіталу;

• розвинена кредитно-банківська система;

• великий національний ринок позикових капіталів;

• лібералізація валютних операцій;

Валютна конвертованість (оборотність) - це можливість конверсії (обміну) валюти даної країни на валюти інших країн.

Характер режиму конвертованості національної валюти залежить від кількості і виду запроваджених у країні валютних обмежень, тоб­то обмежень на обіг валют на її території.

Види конвертованості. Розрізняють вільно, або цілком, конверто­вані (оборотні) валюти, частково конвертовані і неконвертовані (необоротні).

Повна конвертованість або “вільне використання”, за терміноло­гією МВФ, характеризує валюти країн, у яких практично відсутні валютні обмеження за всіма видами операцій для всіх власників валюти (резидентів і нерезидентів). Таких країн на сучасному етапі приблизно 20, до них належать, зокрема, США, ФРН, Японія, Великобританія, Канада, Данія, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Малайзія, Гонконг, арабські нафтовидобувні країни.

Часткова конвертованість. Для національної валюти з частковою конвертованістю зберігаються обмеження за окремими видами операцій і/або обмеження для окремих власників валюти (резидентів).

Зовнішня конвертованість - обмежені можливості конверсії в ін­ші валюти для резидентів.

Внутрішня конвертованість - обмежені можливості конверсії в інші валюти для нерезидентів.

Конвертованість за поточними операціями платіжного балансу -це можливість без обмежень здійснювати обмін валют лише для ім-порту і експорту товарів. Більшість промислово розвинених країн

перейшли до цього типу часткової конвертованої в середині 60-х років XX ст. Ця конвертованість має найбільше значення з точки зору зв’язку внутрішнього ринку зі світовим ринком.

Національна валюта називається неконвертованою, якщо у краї-ні діють практично усі види обмежень і насамперед заборона на купівлю-продаж іноземної валюти, її збереження, вивезення і ввезення. Неконвертована національна валюта характерна для багатьох країн, що розвиваються, з метою полегшення регулювання її курсу.

Формування валютного курсу. Міжнародні економічні відносини потребують виміру вартісного співвідношення валют різних країн, таким співвідношенням є валютний курс.

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях або міжнародних валютних одиницях (СДР, євро). Поняття “обмінний курс” і “валютний курс” є синонімами.

Зовнішнім виявом валютного курсу для учасників обміну є коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу.

При встановленні валютного курсу необхідно враховувати рівень співвідношення валют у довгостроковому та короткостроковому періодах. У довгостроковому періоді виявляється вартісна основа ва­лютного курсу як купівельна спроможність валют, що виражає сере­дні національні рівні цін на товари, послуги, інвестиції. Таким чином, в основі базового курсу двох валют лежать пропорції обміну: зіставлення цін стандартного споживчого кошика (вибраного набо­ру стандартних товарів і послуг).

У короткостроковому періоді часу визначається поточний курс валют як результат взаємодії на валютному ринку попиту на валюту і пропозиції валюти до продажу з боку учасників валютного ринку, включаючи державу в особі центрального банку країни. Поточний курс валют формується здебільшого на міжбанківському валютному ринку.

На поточний валютний курс впливає:

• рівень адміністративного втручання з боку держави (наприклад, установлення валютного коридору, обов’язковий продаж валюти експортерами тощо);

• співвідношення попиту та пропозиції валюти на ринку;

• стан фінансової системи країни (бюджетний дефіцит, державний борг, стабільність банківської системи тощо).

Визначення обмінних курсів валюти називається котируванням. Розрізняють два протилежних методи котирування іноземних ва-лют: пряме і непряме котирування. Пряме котирування визначає вартість одиниці іноземної валюти в національній валюті. Непряме, або зворотне, котирування визначає вартість одиниці національної валюти в іноземній валюті.

На міжбанківському валютному ринку застосовується пряме ко­тирування до долара США. В офіційній практиці більшості країн світу застосовується пряме котирування до долара США, коли він є базовою валютою. Зворотне котирування до долара використовується у Великобританії, де ця традиція склалася історично, з того часу, коли фунт стерлінгів був ключовою валютою. До Першої світової війни 80 % міжнародних розрахунків здійснювалося у фунтах, тому зручніше було всі валюти прирівнювати до фунта, а не навпаки. Аналогічно домінуючі позиції долара в міжнародних розрахунках зумовили застосування зворотного котирування в США.

При котируванні валют установлюється базова валюта і валюта котирування. Базовою є валюта, щодо якої котируються інші валю­ти (як правило, це валюти провідних промислово розвинених країн). Але іноді з історичних причин дрібні валюти виконують роль базо­вої. Наприклад, австралійський і новозеландський долари є базовими щодо долара США. Валютою котирування є валюта, що котирується до базової.

Валютний курс - це ціна грошей. Зміна валютного курсу означає подорожчання або знецінювання валют відносно одна одної (рис. 3).

 

 

 

Рис. 3. Динаміка курсу національної валюта

Курс національної валюти визначається кількістю іноземної валю­ти, яку можна купити або продати за одиницю національної валюти на визначений момент часу.

Курс іноземної валюти визначається кількістю національної ва­люти, яку можна купити або продати за одиницю іноземної валюти на визначений момент часу.

Класифікацію видів валютного курсу наведено у табл. 1.

Таблиця 1