| Сутність і показники прибутку |
Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності).
Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні.
Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток.
У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку. Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції за калькулювання за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати. Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.
| Джерела прибутку та його обчислення |
Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції.
Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.
У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (
) відраховують від виручки, тобто
, (17.1)
де 
— виручка від продажу продукції; 
— собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; 
— витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.
Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають основним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.
Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальний активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).
Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.
Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу і прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об’єктом оподаткування. У зв’язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в нормативних актах. Так, згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) оподатковуваний прибуток (
) обчислюється за формулою
, (17.2)
де 
— валовий дохід за певний період; 
— валові витрати за той же період; 
— сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.
Основною складовою валового доходу є виручка від продажу продукції. У нього включають також прибуток від продажу майна і від позареалізаційних операцій. Валові витрати — це передусім витрати на реалізовану продукцію, а також втрати від продажу майна (перевищення балансової вартості об’єктів над виручку від їхнього продажу). Амортизаційні відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки нарахування таких контролюється фіскальними органами в особливому порядку.
| Напрямки використання прибутку |
У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів). Принципову схему використання прибутку підприємства наведено на рис. 17.1.
Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.
Рис. 17.1. Схема використання прибутку підприємства.
Відповідно до принципових (основних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов’язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.
Цю загальну схему розподілу прибутку можна конкретизувати стосовно підприємств із різними організаційно-правовими формами. Це стосується насамперед акціонерних товариств (підприємств). Як відомо, власники акцій одержують частину корпоративного прибутку у вигляді дивідендів (доходу інвесторів на вкладений капітал). Щодо акціонерного підприємства дивіденди можна розглядати як плату за залучений від продажу акцій капітал.
Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначно впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень таких збільшують попит на акції та підвищують їхній ринковий курс. Водночас обмежується власне джерело фінансування, ускладнюється розв’язання завдань перспективного розвитку підприємства. Зрозуміло, що низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. З урахуванням цих обставин акціонерне товариство (підприємство) мусить вибирати таку дивідендну політику, яка відповідала б конкретним умовам його діяльності.
Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) виплата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку; 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Кожний з цих варіантів має свої переваги й недоліки і застосовується, як правило, не постійно, а в межах певного перспективного періоду з урахуванням економічної кон’юнктури та фінансового стану підприємства.
За розподілу прибутку підприємства величина дивіденду у відсотках (
) визначається за формулою
, (17.3)
де 
— частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів;
— статутний капітал (фонд) підприємства.
Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (D) відповідно становитиме
, (17.4)
де 
— кількість акцій, що формує величину статутного капіталу (кількість проданих акцій).
Частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, визначається відповідно до вибраного варіанта дивідендної політики. Досвід зарубіжних корпорацій свідчить, що частка величини у чистому прибутку коливається в межах 30—70%. Якщо вона менша за 30%, то виплати вважаються заниженими, а коли її відносний розмір більший за 70% — завищеними.
17.3. Оцінка фінансово-економічного стану
підприємства (організації)
| Сутність та інформаційна база оцінки |
Фінансово-економічний стан підприємства (організації) характеризується ступенем його (її) прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості й динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов’язаннями.
Правильна оцінка фінансових результатів діяльності та фінансово-економічного стану підприємства (організації) за сучасних умов господарювання конче потрібна як для його (її) керівництва і власників, так і для інвесторів, партнерів, кредиторів, державних органів. Фінансово-економічний стан підприємства (організації) цікавить і його (її) конкурентів, але вже в іншому аспекті — негативному; вони заінтересовані в ослабленні позицій конкурентів на ринку.
Для оцінки фінансово-економічного стану підприємства (організації) необхідна відповідна інформаційна база. Такою можуть бути звіт про фінансові результати діяльності і баланс — підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства (організації) та джерела їхнього формування у грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року). Спрощену форму балансу показано в табл. 17.2.
Баланс має дві рівновеликі частини: актив, де подається склад засобів підприємства (активів), і пасив, що характеризує джерела їхнього формування. Активи за своєю суттю поділяються на матеріальні, нематеріальні та фінансові, які мають таку характерну ознаку, як ліквідність, тобто більшу чи меншу здатність перетворюватися на платіжні засоби — гроші. За цією ознакою активи групують у три розділи в порядку зростання рівня ліквідності. Найбільшу (абсолютну) ліквідність мають гроші та цінні папери, які можуть бути платіжними засобами або швидко реалізовуватися на ринку (короткострокові фінансові вкладення).
Таблиця 17.2
БАЛАНС ПІДПРИЄМСТВА
ЗА СТАНОМ НА _____________ (тис. грн.)
| Актив | Сума | Пасив | Сума | ||
| І. | Основні засоби та інші позаоборотні активи | І. | Власні кошти (капітал) | ||
| 1. | Основні засоби: — первинна вартість — спрацювання — залишкова вартість | 1. | Статутний капітал | ||
| 2. | Нематеріальні активи: — первинна вартість — спрацювання — залишкова вартість | 2. | Резервний фонд | ||
| 3. | Акумульований (нерозподілений прибуток) | ||||
| 3. | Довгострокові фінансові вкладення | — | |||
| Усього по розділу І | Усього по розділу І | ||||
| ІІ. | Запаси і витрати | ІІ. | Довгострокові пасиви | ||
| 1. | Записи матеріалів | 1. | Довгострокові кредити | ||
| 2. | Незавершене виробництво | ||||
| 3. | Витрати майбутніх періодів | 2. | Інші довгострокові зобов’язання | — | |
| 4. | Запаси готової продукції | ||||
| Усього по розділу ІІ | Усього по розділу ІІ | ||||
| ІІІ. | Гроші, розрахунки та інші активи | ІІІ. | Короткострокові пасиви | ||
| 1. | Гроші на розрахункових рахунках | 1. | Короткострокові кредити | ||
| 2. | Гроші в касі | 2. | Кредиторська заборгованість постачальникам | ||
| 3. | Короткострокові фінансові вкладення | ||||
| 4. | Дебіторська заборгованість покупців продукції | 3. | Інша кредиторська заборгованість | ||
| Усього по розділу ІІІ | Усього по розділу ІІІ | ||||
| Баланс | Баланс |
У пасиві балансу кошти підприємства (організації) складаються з двох частин — власного й залученого капіталу в різних формах заборгованості. Власний капітал утворюється з двох основних джерел. Перше джерело — внески власника підприємства (організації) або номінальна вартість проданих акцій акціонерного товариства. Цю складову власного капіталу вітчизняних суб’єктів господарювання називають статутним капіталом (фондом). Другим основним джерелом є акумульований (нерозподілений між власниками і найманими працівниками) прибуток від виробничо-господарської діяльності підприємства (організації).
Боргові зобов’язання (пасиви) у балансі поділяються на довго- і короткострокові. Довгострокові — це ті зобов’язання, які погашаються не раніше ніж через рік від дати складання балансу, короткострокові — у межах року. Короткострокові боргові зобов’язання включають не тільки кредити, а й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за розрахунками щодо оплати праці, виплати податків, обов’язкових відрахувань на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів.
Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення та використовуються для оцінки й діагностики фінансового стану підприємства.
Оцінка фінансово-економічного стану підприємства на фіксовану дату здійснюється на підставі аналізу системи розрахункових показників. Загальновживані групи таких показників наведено на рис. 17.2.
| Оцінка прибутковості та активності |
Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками — прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності.
Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати)використовують у розрахунках.
Передусім виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.
Рис. 17.2. Групи розрахункових показників для оцінки
фінансово-економічного стану підприємства.
Рентабельність активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою
, (17.5)
де 
— загальний (чистий) прибуток підприємства за рік; 
— середня сума активів за річним балансом.
Обчислюючи цей показник виходять як із загального (до оподаткування), так і з чистого (після оподаткування). Єдиного методичного підходу тут не існує. Тому треба обов’язково зазначити, який саме прибуток узято.
Показник рентабельності сукупних активів може бути дезагрегований, якщо підприємство здійснює різні види діяльності (за умов диверсифікації). У цьому разі поряд із рентабельністю всіх активів визначається їхня рентабельність за окремими видами діяльності (наприклад, рентабельність виробництва, сервісного обслуговування, комерційної діяльності тощо).
Рентабельність власного капіталу (
) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:
, (17.6)
де 
— чистий прибуток підприємства; 
— власний капітал підприємства.
Величина власного капіталу береться за даними балансу підприємства. Вона дорівнює сумі активів за мінусом усіх боргових зобов’язань.
Рентабельність акціонерного капіталу (
) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:
, (17.7)
де — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій).
Цей показник можна обчислювати також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку 
віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу — їхню номінальну вартість.
Рентабельність продукції (
) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою
, (17.8)
де 
— прибуток від реалізації продукції за певний період;
— повна собівартість реалізованої продукції.
Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці.
У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність одного виробу (
) розраховується формулою:
, (17.9)
де 
— відповідно ціна й повна собівартість і -го виробу.
Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут служать оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованості.
Оборотність активів (
) — це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), тобто
, (17.10)
де 
— виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; — середня величина активів за той самий період.
За цих умов середня тривалість одного обороту (
) становитиме
, (17.11)
де 
— кількість календарних днів у періоді.
Оборотність товарно-матеріальних запасів (
) виражається кількістю оборотів за певний період:
, (17.12)
де 
— повна собівартість реалізованої продукції за певний період; 
— середня величина запасів у грошовому виразі.
Активність підприємства у сфері розрахунків з партнерами характеризується середніми термінами оплати дебіторської і кредиторської заборгованості.
Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства (
) обчислюється за формулою
, (17.13)
де 
— дебіторська заборгованість (заборгованість) покупців; — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90); 
— обсяг продажу продукції за розрахунковий період.
За період платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а провадження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з’ясування причин.
Середній термін оплати кредиторської заборгованості постачальникам (
) визначається співвідношенням:
, (17.14)
де 
— величина кредиторської заборгованості постачальникам; 
— обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.
Скорочення за інших однакових умов не визначається позитивним для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Натомість збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: погіршання для підприємства умов розрахунків, браку коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо.
| Оцінка фінансової стійкості та платоспроможності |
Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів.
Коефіцієнт автономії (
) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:
, (17.15)
де — власний капітал підприємства; 
— підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).
За даними табл. 17.2, наприклад,
.
Це означає, що активи підприємства на 62% забезпечено власними коштами. Решта (38%) фінансується за рахунок боргових зобов’язань. Така величина коефіцієнта є прийнятною — борги покриваються власним капіталом. Якщо 
, то зростає ризик несплати боргів, а відтак і занепокоєння кредиторів. Збільшення значення коефіцієнта автономії зумовлює підвищення фінансової незалежності та зменшення ризику порушення фінансової стійкості підприємства.
Коефіцієнт забезпечення боргів (
) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто
, (17.16)
де 
— боргові зобов’язання підприємства (залучений капітал).
Так, згідно з даними балансу підприємства (табл. 17.2)
.
Отже, власний капітал перевищує борги підприємства в 1,625 рази. Нормальною вважають ситуацію, коли 
.
На жаль, аналітична оцінка фінансового стану підприємства на базі таких коефіцієнтів не завжди є однозначною. Безумовно, зменшення частки боргів у сукупному капіталі зміцнює фінансову незалежність підприємства. Проте водночас звужуються джерела фінансування та можливості підвищення ефективності його діяльності.
За певних умов кредити вигідно брати. Тут проявляється ефект так званого фінансового важеля (лівериджу), який виражають через відношення заборгованості до власного капіталу. Коли плата за кредит є меншою за рентабельність активів з урахуванням оподаткування, збільшення заборгованості (збільшення відношення 
) веде до зростання рентабельності власного капіталу. Отже, залучення кредиту у цьому випадку є фінансовим важелем (лівериджем) підвищення ефективності діяльності підприємства.
Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов’язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності — загальної, термінової та абсолютної.
Коефіцієнт загальної ліквідності (
) — це відношення оборотних активів (розділи ІІ і ІІІ активу балансу) до короткострокових пасивів (розділ ІІІ пасиву):
, (17.17)
де 
— оборотні активи підприємства; 
— короткострокова заборгованість підприємства.
За даними балансу підприємства (табл. 17.2).
.
Це означає, що оборотний капітал підприємства перевищує короткострокову заборгованість приблизно у 2,5 рази.
Якщо 
, то платоспроможність підприємства вважається низькою. За надто високого його значення (
), може виникнути сумнів в ефективності використання оборотних активів. На оптимальну величину помітно впливає частка товарно-матеріальних запасів у оборотних активах. Для підприємств з невеликими товарно-матеріальними запасами та оперативно оплачуваними дебіторськими зобов’язаннями є прийнятним нижчий рівень співвідношення оборотних активів і короткострокової заборгованості () і, навпаки, на підприємствах, в оборотних активах яких велика частка належить товарно-матеріальним запасам, це співвідношення треба підтримувати на більш високому рівні.
Коефіцієнт термінової ліквідності (
) обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто
, (17.18)
де 
— оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).
У нашому прикладі (табл. 17.2)
.
Така величина 
є нормальною і свідчить про можливість своєчасної оплати боргів. Коли 
, то платоспроможність підприємства невисока.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності (
) — це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:
, (17.19)
де 
— абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).
За даними табл. 17.2
.
Нормальною можна вважати ситуацію, коли 
.
Рівень ліквідності підприємства залежить від його прибутковості, але однозначний зв’язок між цими показниками простежується тільки в перспективному періоді. У перспективі висока прибутковість є передумовою належної ліквідності. У короткостроковому періоді такого прямого зв’язку немає. Підприємство з непоганою прибутковістю може мати низьку ліквідність унаслідок великих виплат власникам, ненадійності дебіторів тощо. Отже, забезпечення задовільної ліквідності потребує певних управлінських зусиль та оптимізації фінансово-економічних рішень.
