Сучасні теорії міжнародних відносин

Зазначене вище різноманіття набагато ускладнило і проблему класифікації сучасних теорій міжнародних відносин, яка сама по собі стає проблемою наукового дослідження.

Існує безліч класифікацій сучасних течій у науці про міжнародні відносини, що пояснюється відмінностями в критеріях, які використовуються тими чи іншими авторами.

Так, одні з них виходять з географічних критеріїв, виділяючи англо-саксонські концепції, радянське і китайське розуміння міжнародних відносин, а також підхід до їх вивчення авторів, які представляють «третій світ» (8).

Інші будують свою типологію на основі ступеня спільності розглядуваних теорій, розрізняючи, наприклад, глобальні експлі-катівнях теорії (такі, як політичний реалізм і філософія історії) та приватні гіпотези і методи (до яких відносять бихевиористской школи) (9). У рамках такої типології швейцарський автор Філіп Брайар відносить до загальних теорій політичний реалізм, історичну соціологію і марксистсько-ленінс-кую концепцію міжнародних відносин. Що стосується приватних теорій, то серед них називаються: теорія міжнародних акторів (Багато Корани); теорія взаємодій у рамках міжнародних систем (Джордж Модельскі, Самір Амін; Карл Кайзер); теорії стратегії, конфліктів і дослідження миру (Люсь-ен Пуар'є, Девід Сінгер, Йохан Галтуіг); теорії інтеграції (Амітана Етціоні; Карл Дойч); теорії міжнародної організації (Ініс Клод; Жан Сіотіс; Ернст Хаас) (10).

Треті вважають, що головною лінією вододілу є метод, який використовується тими чи іншими дослідниками, і, з цієї точки зору, основну увагу приділяють полеміці між представниками традиційного і «наукового» підходів до аналізу міжнародних відносин (11,12).

Четверті грунтуються на виділенні центральних проблем, характерних для тієї чи іншої теорії, виділяючи магістральні і переломні лінії у розвиткунауки (13).

Нарешті, п'ятий спираються на комплексні критерії. Так, канадський учений Багато Корани вибудовує типологію теорій міжнародних відносин на основі використовуваних ними методів («класичні» та «модерністські») та концептуального бачення світу («ліберально-плюралістична» і «матеріалістино-структуралістське»). У підсумку він виділяє такі напрями як політичний реалізм (Г. Моргентау, Р. Арон; X. Бал), біхевіоризм (Д. Сінгер; М. Каплан), класичний марксизм (К. Маркс; Ф. Енгельс; В. І. Ленін) і неомарксизм (або школа «залежності»: І. Валлерстейн; С. Амін; А. Франк; Ф. Кардозо) (14). Подібним же чином Даніель Коляр зупиняє увагу на класичній теорії «природного стану» (тобто політичному реалізмі); теорії «міжнародного співтовариства» (або політичному ідеалізмі); марксистському ідеологічному перебігу і його численних інтерпретаціях; доктринальному англо-саксонському течії, а також на французькій школі міжнародних відносин (15). Марсель Мерль вважає, що основні напрями в сучасній науці про міжнародні відносини представлені традиціоналістами - спадкоємцями класичної школи (Ганс Моргентау; Стенлі Хоффманн; Генрі Кіссінджер); англо-саксонськими соціологічними концепціями біхевіоризму та функціоналізму (Роберт Кокс; Девід Сінгер Мортон Каплан; Девід Істон); марксистським та неомарксистської (Пол Баран; Пол Суїзі; Самір Амін) течіями (16).

Приклади різних класифікацій сучасних теорій міжнародних відносин можна було б продовжувати. Важливо однак відзначити принаймні три істотні обставини. По-перше, будь-яка з таких класифікацій носить умовний характер і не в змозі вичерпати різноманіття теоретичних поглядів і методологічних підходів до аналізу міжнародних відносин ^1. По-друге, зазначена різноманіття не означає, що сучасним теоріям вдалося подолати своє «кровне споріднення» з розглянутими вище трьома основними парадигмами. Нарешті, по-третє, всупереч все ще зустрічається і сьогодні протилежної думки, є всі підстави говорити про намітився синтезі, взаємозбагаченні, взаємне «компроміс» між непримиренними раніше напрямками.

Виходячи зі сказаного, обмежимося коротким розглядом таких напрямків (та їх різновидів), як політичний ідеалізм, політичний реалізм,модернізм, транснаціоналізм і неомарксизм.

'Втім, вони й не ставлять перед собою таку мету. Їх мета в іншому - осмислення стану і теоретичного рівня, досягнутого наукою про міжнародні відносини, шляхом узагальнення наявних концептуальних підходів і зіставлення їх з тим, що було зроблено раніше.

Спадщина Фукідвда, Макіавеллі, Гоббса, де Ватгеля і Клаузевіца, з одного боку, Віторія, Греція, Канта, - з іншого, знайшло своє безпосереднє відображення в тій великої наукової дискусії, яка виникла в США в період між двома мі-Лрвимі війнами, дискусії між реалістами і ідеалістами. | Іг Ідеалізм в сучасній науці про міжнародні отношени-уу має і більш близькі ідейно-теоретичні витоки, такими пе-'тве яких виступають утопічний соціалізм, лібералізм і пацифізм XIX ст. Його основна посилка - переконання у необхідності і можливості покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Згідно даним напрямком, світове співтовариство демократичних держав, за підтримки і тиску з боку громадської думки, цілком здатне залагоджувати виникають між його членами конфлікти мирним шляхом, методами правового регулювання, збільшення числа і ролі міжнародних організацій, які сприяють розширенню взаємовигідного співробітництва та обміну. Одна з його пріоритетних тем - це створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння і взаємної відмови від війни як інструменту міжнародної політики. У політичній практиці ідеалізм знайшов своє втілення у розробленій після першої світової війни американським президентом Вудро Вільсоном програми створення Ліги Націй (17), у Пакті Бріана-Келлога (1928 р.), що передбачає відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, а також у доктрині Стаймсона (1932 р.), за якою США відмовляються від дипломатичного визнання будь-якої зміни, якщо воно досягнуто за допомогою сили. У повоєнні роки ідеалістична традиція знайшла певне втілення в діяльності таких американських політиків як держсекретар Джон Ф. Даллес і держсекретар Збігнєв Бже-зінскій (представляє, втім, не тільки політичну, але й академічну еліту своєї країни), президент Джиммі Картер (1976-1980) і президент Джордж Буш (1988-1992). У науковій літературі вона була представлена, зокрема, книгою таких американських авторів як Р. Кларк і Л.Б. Сон «Досягнення миру через світове право». У книзі запропоновано проект поетапнго роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу за період 1960-1980 рр.. Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами має стати світовий уряд, кероване ООН і діє на основі детально розробленої світової конституції (18). Подібні ідеї висловлюються у ряді робіт європейських авторів (19). Ідея світового уряду висловлювалася і в папських енцикліках: Івана XXIII - «Pacem in terns» or 16.04.63, Павла VI - «Populorum progressio» від 26.03.67, а також Івана-Павла II - від 2.12.80, який і сьогодні виступає за створення «політичної влади, наділеною універсальної компетенцією».

Таким чином, ідеалістична парадигма, яка супроводжувала історію міжнародних відносин протягом століть, зберігає певний вплив на уми і в наші дні. Більш того, можна сказати, що в останні роки її вплив на деякі аспекти теоретичного аналізу та прогнозування в галузі міжнародних відносин навіть зросла, ставши основою практичних кроків, які здійснює світовим співтовариством щодо демократизації та гуманізації цих відносин, а також спроб формування нового, свідомо регульованого світового порядку, що відповідає загальним інтересам усього людства.

У той же час слід зазначити, що ідеалізм протягом тривалого часу (а в деяких аспектах - і до цього дня ¹⁾ вважався таким, що втратив будь-який вплив і вже у всякому разі - безнадійно відсталим від вимог сучасності. І дійсно, що лежить в його основі нормативістському підхід виявився глибоко підірваним внаслідок наростання напруженості в Європі 30-х років, агресивної політики фашизму і краху Ліги Націй, розв'язування світового конфлікту 1939-1945 рр.. і «холодної війни» у наступні роки. Результатом стало відродження на американському грунті європейської класичної традиції з притаманним їй висунути на передній план в аналізі міжнародних відносин таких понять, як «сила» та «баланс сил», «національний інтерес» і «конфлікт».

Політичний реалізм не тільки піддав нищівній критиці ідеалізм, - вказавши, зокрема, на ту обставину, що ідеалістичні ілюзії державних діячів того времені в чималому ступені сприяли розв'язанню другої світової війни, - але й запропонував досить струнку теорію. Її найбільш відомі представники - Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж Кеннан, Джордж Шварценбергера, Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінджер, Едвард Карр, Арнольд Уол-Ферс та ін - надовго визначили шляхи науки про міжнародні відносини. Безперечними лідерами цього напряму стали Ганс Моргентау і Реймон Арон.

1 Робота Г. Моргентау «Політичні відносини між наці-\ я] Мі. Боротьба за владу», перше видання якої побачило світ у • | 1948, стала свого роду«біблією»для багатьох поколінь (Д | | аентов-політологів як у самих США, так і в інших країнах''JSffaaa. З точки зору Г. Моргентау міжнародні відносини / ппЬдставляют собою арену гострого протиборства держав. У остюве всієї міжнародної діяльності останніх лежить їх прагнення до збільшення своєї влади, або сили (power) та зменшення влади інших. При цьому термін «влада» розуміється в найбільш широкому сенсі: як військова та економічна міць держави, гарантія його найбільшої безпеки і процвітання, слави і престижу, можливості для поширення його ідеологічнихустановок і духовних цінностей. Два основні шляхи, на яких держава забезпечує собі владу, і одночасно два взаємодоповнюючих аспекти його зовнішньої політики - це військова стратегія і дипломатія. Перша з них трактується в дусі Клаузевіца: як продовження політики насильницькими засобами. Дипломатія ж, навпаки, є мирна боротьба за владу. У сучасну епоху, говорить Г. Моргентау, держави висловлюють свою потребу у владі в термінах «національного інтересу». Результатом прагнення кожної з держав до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги (балансу) влади (сили), яке є єдиним реалістичним способом забезпечити і зберегти мир. Власне, стан світу - це і є стан рівноваги сил між державами.

Згідно Моргентау, є два фактори, які здатні утримувати прагнення держав до влади в якихось рамках - це міжнародне право і мораль. Однак занадто довіряти їм у прагненні забезпечити мир між державами - означало б впадати в непрощенні ілюзії ідеалістичної школи. Проблема війни і світу не має жодних шансів на рішення за допомогою механізмів колективної безпеки або позасобом ООН. Утопічні і проекти гармонізації національних інтересів шляхом створення світового співтовариства або ж світової держави. Єдиний шлях, що дозволяє сподіватися уникнути світової ядерної війни - оновлення дипломатії.

У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму, які він обгрунтовує вже на самому початку своєї книги (20). У короткому викладі вони виглядають наступним чином.

1. Політика, як і суспільство в цілому, управляється об'єктивними законами, коріння яких знаходяться у вічній і незмінною людській природі. Тому існує можливість створення раціональної теорії, яка в змозі відображати ці закони - хоча лише щодо і частково. Така теорія дозволяє відокремлювати об'єктивну істину у міжнародній полигике від суб'єктивних суджень про неї.

2. Головний показник політичного реалізму - «поняття інтересу, вираженого в термінах влади». Воно забезпечує зв'язок між розумом, прагнуть зрозуміти міжнародну полигика, і фактами, що підлягають пізнання. Воно дозволяє зрозуміти політику як самостійну сферу людської життєдіяльності, що не зводиться до етичної, естетичної, економічної чи релігійної сфер. Тим самим зазначене поняття дозволяє уникнути двох помилок. По-перше, судження про інтерес політичного діяча на основі мотивів, а не на основі його поведінки. І, по-друге, виведення інтересу політичного діяча з його ідеологічних чи моральних переваг, а не з його «офіційних обов'язків».

Політичний реалізм включає не тільки теоретичний, але і нормативний елемент: він наполягає на необхідності раціональної політики. Раціональна полигика - це правильна політика, бо вона мінімізує ризики і максимізує вигоди. У той же час раціональність політики залежить і від її моральних і практичних цілей.

3. Зміст поняття «інтерес, виражений в термінах влади» не є незмінним. Воно залежить від того політичного і культурного контексту, в якому відбувається формування міжнародної політики держави. Це відноситься і до понять «сила» (power) і «політичну рівновагу», а також до такого вихідного поняття, що означає головна дійова особа міжнародної політики, як «держава-нація».

Політичний реалізм відрізняється від всіх інших теоретичних шкіл насамперед у корінному питанні про те, як змінити сучасний світ. Він переконаний в тому, що така зміна може бути здійснене тільки за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, які діяли в минулому і будуть діяти в майбутньому, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, який відмовляється визнавати такі закони.

4. Політичний реалізм визнає моральне значення політичної дії. Але одночасно він усвідомлює і існування неминучого протиріччя між моральним імперативом і вимогами успішного політичної дії. Головні моральні вимоги не можуть бути застосовані до діяльності держави як абстрактні та універсальні норми. Вони повинні розглядатися в конкретних обставинах місця і часу. Держава не може сказати: «Нехай світ загине, алесправедливість повинна восторжествувати!». Воно не може дозволити собі самогубство. Тому вища моральна доброчесність у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5. Політичний реалізм відмовляється ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа - знати, що нації підпорядковуються моральному закону у своїй політиці, і зовсім інша - претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6. Теорія політичного реалізму виходить з плюралістичної концепції природи людини. Реальний людина - це і «економічна людина», і «моральна людина», і «релігійна людина» і т. д. Тільки «політичний людина» подібний тварині, бо у нього немає «моральних гальм». Тільки «мо-ральнийчеловек» - дурень, тому що він позбавлений обережності. Тільки Трізнжвая це, політичний реалізм відстоює відносну автономність зазначених аспектів і наполягає на тому, що пізнання кожного з них вимагає абстрагування від інших і відбувається у власних термінах.

Як ми побачимо з подальшого викладу, не всі з вищенаведених принципів, сформульованих засновником теорії політичного реалізму Г. Моргентау, беззастережно поділяються іншими прихильниками - і, тим більше, противниками-даного напрямку. У той же час його концептуальна стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, прагнення до неупередженого і строгому аналізу міжнародну дійсність, що відрізняється від абстрактних ідеалів і заснованих на них безплідних і небезпечних ілюзіях, - все це сприяло розширенню впливу та авторитету політичного реалізму як в академічному середовищі, так і в колах державних діячів різних країн.

Однак і політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Перетворенню його в центральну ланку, цементуюче початок якоїсь єдиної теорії з самого початку заважали його серйозні недоліки.

Справа в тому, що, виходячи з розуміння міжнародних відносин як «природного стану» силового протиборства за володіння владою, політичний реалізм, по суті, зводить ці відношення до міждержавних, що значно збіднює їх розуміння. Більш того, внутрішня і зовнішня політика держави у трактуванні політичних реалістів виглядають як не пов'язані один з одним, а самі держави - як свого роду взаємозамінні механічні тіла, з ідентичною реакцією на зовнішні впливи. Різниця лише в тому, що одні держави є сильними, а інші - слабкими. Недарма один із впливових прихильників політичного реалізму А. Уолферс будував картину міжнародних відносин, порівнюючи взаємодія держав на світовій арені із зіткненням куль на біл-ліардном столі (21). Абсолютизація ролі сили та недооцінка значення інших чинників, - наприклад таких, як духовні цінності, соціокультурні реальності і т.п., - значно збіднює аналіз міжнародних відносин, знижує ступінь його достовірності. Це особливо вірно, що зміст таких ключових для теорії політичного реалізму понять, як «сила» і «національний інтерес», залишається в ній достатньо розпливчастим, даючи привід для дискусій і багатозначного тлумачення. Нарешті, у своєму прагненні спиратися на вічні і незмінні об'єктивні закони міжнародної взаємодії політичний реалізм став, по суті справи, заручником власного підходу. Їм не були враховані дуже важливі тенденції і вже відбулися зміни, які все більшою мірою визначають характер сучасних міжнародних відносин від тих, які панували на міжнародній арені аж до початку XX століття. Одночасно було втрачено ще одна обставина: те, що зазначені зміни вимагають застосування, поряд з традиційними, і нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику в адреї політичного реалізму з боку прихильників інших під-хів, і, перш за все, з боку представників так званого модерністського напрями та різноманітних теорій взаємозалежності та інтеграції. Не буде перебільшенням сказати, що ця полеміка, фактично супроводжувала теорію політичного реалізму з її перших кроків, сприяла дедалі більшому усвідомленню необхідності доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним.

Представники ^ модернізму *, або «наукового» напряму в аналізі міжнародних відносин, частіше за все не зачіпаючи вихідні постулати політичного реалізму, піддавали різкій критиці його прихильність традиційним методам, заснованим, головним чином, на інтуїції та теоретичної інтерпретації. Полеміка між «модерністами» і «традиціоналістами» досягає особливого напруження, починаючи з 60-х рр.., Отримавши в науковій літературі назву «нового великого спору» (див., наприклад: 12 і 22). Джерелом цієї суперечки стало наполегливе прагнення ряду дослідників нового покоління (Квінсі Райт, Мортон Кап-лан, Карл Дойч, Девід Сінгер, Калев Холсті, Ернст Хаас і багато ін.) Подолати недоліки класичного підходу і додати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Звідси підвищена увага до використання засобів математики, формалізації, домоделювання, збору і обробки даних, до емпіричної верифікації результатів, а також інших дослідницьких процедур, запозичених з точних дисциплін та протиставлюваних традиційним методам, заснованим на інтуїції дослідника, судженнях по аналогії і т.п. Такий підхід, що виник в США, торкнувся досліджень не тільки міжнародних відносин, а й інших сфер соціальної дійсності, з'явившись виразом проникнення в суспільні науки більш широкої тенденції позитивізму, що виникла на європейському грунті ще в XIX ст.

Дійсно, ще сеї-Симон і О. Конт спробували застосувати до вивчення соціальних феноменів строгі наукові методи. Наявність солідної емпіричної традиції, методик, вже апробованих в таких дисциплінах як соціологія чи психологія, відповідної технічної бази, що дає дослідникам нові засоби аналізу, спонукало американських вчених, починаючи з К. Райта, до прагнення використовувати весь цей багаж при вивченні міжнародних відносин. Таке прагнення супроводжувалося відмовою від апріорних суджень щодо впливу тих чи інших факторів на характер міжродного відносин, запереченням як будь-яких «метафізичних забобонів», так і висновків, що грунтуються, подібно марксизму, на детерміністських гіпотезах. Однак, як підкреслює М. Мерль (див.: 16, р. 91-92), такий підхід не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези. Дослідження ж природних явищ виробило дві протилежні моделі, між якими коливаються і фахівці в області соціальних наук. З одного боку, це вчення Ч. Дарвіна про безжальної боротьби видів і законі природного добору, і його марксистська інтерпретація. З іншого - органічна філософія Г. Спенсера, в основу якої покладена концепція постійності і стабільності біологічних і соціальних явищ. Позитивізм в США пішов по другому шляху - шляху уподібнення суспільства живому організму, життя якого заснована на диференціації та координації його різних функцій. З цієї точки зору, вивчення міжнародних відносин, як і будь-якого іншого виду суспільних відносин, має починатися з аналізу функцій, виконуваних їх учасниками, з переходом потім до дослідження взаємодій між їх носіями і, нарешті, - до проблем, пов'язаних з адаптацією соціального організму до своєму оточенню. У спадщині органицизма, вважає М. Мерль, можна виділити дві течії. Одне з них приділяє головну увагу вивченню поведінки дійових осіб, інше - артикуляції різних типів такої поведінки. Відповідно, перше дало початок біхевіоризму, а друге - функціоналізму і системного підходу в науці про міжнародні відносини (див.: там же, р. 93).

З'явившись реакцією на недоліки традиційних методів вивчення міжнародних відносин, що застосовуються в теорії політичного реалізму, модернізм не став скільки-небудь однорідним течією - ні в теоретичному, ні в методологічному плані. Спільним для нього є, головним чином, прихильність міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування суворих наукових методів і процедур, до збільшення числа піддаються перевірці емпіричних даних. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, що обумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Проте багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагативши науку не тільки новими методиками, але й дуже значимимі висновками, зробленими на їх основі. Важливо відзначити і ту обставину, що вони відкрили перспективу мікросоціологічному парадигми у вивченні міжнародних відносин.

Якщо полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, методів дослідження міжнародних відносин, то представники транснационализма (Роберт О. Коохейн, Джозеф Най), теорій інтеграції (Девід Мітрані) і взаємозалежності (Ернст Хаас, Девід Мо-урс) піддали критиці самі концептуальні основи класичної школи. У центрі нового «великого спору», що розгорівся в кінці 60-х - початку 70-х рр.., Виявилася роль держави як учасника міжнародних відносин, значення національного інтересу і сили для розуміння суті того, що відбувається на світовій арені.

Прихильники різних теоретичних течій, які можуть бути умовно названі «транснационалистами», висунули загальну ідею, за якою політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру і основним тенденціям міжнародних відносин і тому повинні бути відкинуті. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, що грунтуються на національних інтересах і силовому протиборстві. Держава, як міжнародний актор, позбавляється своєї монополії. Крім держав, у міжнародних відносинах беруть участь індивіди, підприємства, організації, інші недержавні об'єднання. Розмаїття учасників, видів (культурне та наукове співробітництво, економічні обміни тощо) і «каналів» (партнерські зв'язки між університетами, релігійними організаціями, земляцтвами та асоціаціями тощо) взаємодії між ними, витісняють державу з центру міжнародного спілкування, сприяють трансформації такого спілкування з «інтернаціонального» (тобто міждержавного, якщо згадати етимологічне значення цього терміна) в «транснаціональне * (тобто здійснюване крім і без участі держав). «Неприйняття переважаючого міжурядового підходу і прагнення вийти за рамки міждержавних взаємодій привело нас до роздумів в термінах транснаціональних відносин», - пишуть у передмові до своєї книги «Транснаціональні відносини та світова політика» американські вчені Дж. Най і Р. Коохейі.

Революційні зміни в технології засобів зв'язку і транспорту, трансформація ситуації на світових ринках, зростання числа і значення транснаціональних корпорацій стимулювали виникнення нових тенденцій на світовій арені. Переважаючими серед них стають: випереджаюче зростання світової торгівлі в порівнянні зі світовим виробництвом, проникнення процесів модернізації, урбанізації та розвитку засобів комунікації в країни, що розвиваються, посилення міжнародної ролі малих держав і приватних суб'єктів, нарешті, скорочення можливостей великих держав контролювати стан навколишнього середовища. Узагальнюючим наслідком і вираженням всіх цих процесів є зростання взаємозалежності світу і відносне зменшення ролі сили в міжнародних відносинах (23). Прихильники транснационализма ¹ часто схильні розглядати сферу транснаціональних відносин як свого роду міжнародне суспільство, до аналізу якого застосовуються ті ж методи, які дозволяють зрозуміти і пояснити процеси, що відбуваються в будь-якому суспільному організмі. Таким чином, по суті, мова йде про макросоциологической парадигмі в підході до вивчення міжнародних відносин.

Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явищ в міжнародних відносинах, тому багато положень цієї течії продовжують розвиватися його прихильниками і в 90-і рр.. (24). Разом з тим, на нього наклав свій відбиток його безсумнівну ідейну спорідненість з класичним ідеалізмом з притаманними йому схильностями переоцінювати дійсне значення спостережуваних тенденцій у зміні характеру міжнародних відносин. Помітним є і деяку схожість положень, висунутих транснационализма, з рядом положень, які відстоює неомарксистської течія в науці про міжнародні відносини.

Представників неомарксизма (Пол Баран, Пол Суїзі, Самір Амін, Арджірі Імманюель, Іммануїл Валлерстайн та ін) - течії настільки ж неоднорідного, як і транснационализм, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства і певна утопічність в оцінці його майбутнього. Разом з тим вихідним пунктом і основою їх концептуальних побудов виступає думка про несиметричність взаємозалежності современ-

'Серед них можна назвати не лише багатьох вчених США, Європи, інших регіонів світу, а й відомих політичних діячів - наприклад таких, як колишній президент Франції В. Жискар д'Естен, впливові неурядові політичні організації та дослідницькі центри - наприклад. Комісія Пальме, Комісія Брандта, Римський клуб та інших світу і більше того - про реальну залежності економічно слаборозвинених країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбуванні перших останніми. Грунтуючись на деяких тезах класичного марксизму, неомарксисти представляють простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під гнітом центру і після набуття раніше колоніальними країнами своєї політичної незалежності. Це проявляється у нерівності економічних обмінів і нерівномірному розвитку (25).

Так наприклад, «центр», в рамках якого здійснюється близько 80% всіх світових економічних угод, залежить у своєму розвитку від сировини таресурсів «периферії». У свою чергу, країни периферії є споживачами промислової та іншої продукції, виробленої поза ними. Тим самим вони потрапляють в залежність центру, стаючи жертвами нерівного економічного обміну, коливань у світових цінах на сировину і економічної допомоги з боку розвинених держав. Тому, в остаточному підсумку, «економічне зростання, заснований на інтеграції в світовий ринок, є розвиток слаборозвинений ™» (26).

У сімдесяті роки подібний підхід до розгляду міжнародних відносин став для країн «третього світу» основою ідеї про необхідність встановлення нового світового економічного порядку. Під тиском цих країн, які складають більшість країн - членів Організації Об'єднаних Націй, Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 року прийняла відповідну декларацію і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права і обов'язки держав.

Таким чином, кожне з розглянутих теоретичних течій має свої сильні сторони і свої недоліки, кожне відображає певні аспекти реальності і знаходить те чи інше прояв у практиці міжнародних відносин. Полеміка між ними сприяла їх взаємозбагаченню, а отже, і збагаченню науки про міжнародні відносини в цілому. У той же час, не можна заперечувати, що така полеміка не переконала наукове співтовариство в перевазі якого-небудь одного над іншими, як не привела і до їх синтезу. Обидва цих висновку можуть бути проілюстровані на прикладі концепції неореалізму.

Сам цей термін відображає прагнення ряду американських вчених (Кеннет Уолц, Роберт Гилпін, Джозеф Грейко та ін) до збереження переваг класичної традиції і одночасного сно - до збагачення її, з урахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Показово, що один з найбільш давніх прихильників транснационализма, Коохейн, в 80-і рр.. приходить до висновку про те, що центральні поняття політичного реалізму «сила», «національний інтерес», раціональна поведінка та ін - залишаються важливим засобом і умовою плідної аналізу міжнародних відносин (27). З іншого боку, К. Уолц говорить про потребу збагачення реалістичного підходу за рахунок тієї наукової строгості даних і емпіричної веріфіцируємості висновків, необхідність якої прихильниками традиційного погляду, як правило, відкидалася.

Виникнення школи неореалізму в Міжнародних відносинах пов'язують з публікацією книги К. Уолца «Теорія міжнародної політики», перше видання якої побачило світ в 1979 році (28). Відстоюючи основні положення політичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин, раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як їх основний мотив, прагнення до володіння силою), її автор у той же час піддає своїх попередників критиці за провал спроб у створенні теорії міжнародної політики як автономної дисципліни. Ганса Моргентау він критикує за ототожнення зовнішньої політики з міжнародною політикою, а Раймона Арона - за його скептицизм у питанні про можливість створення Міжнародних відносин як самостійної теорії.

Наполягаючи на тому, що будь-яка теорія міжнародних відносин повинна грунтуватися не на деталях, а на цілісності світу, приймати за свій відправний пункт існування глобальної системи, а не держав, які є її елементами, Уолц робить певний крок до зближення і з транснационалистами.

При цьому системний характер міжнародних відносин зумовлений, на думку К. Уолца, не взаємодіючими тут акторами, не властивими їм основними особливостями (пов'язаними з географічним положенням, демографічним потенціалом, соціо-культурною специфікою і т.п.), а властивостями структури міжнародної системи. (У цьому неореалізм нерідко кваліфікують як структурний реалізм чи просто структуралізм.) Будучи наслідком взаємодій міжнародних акторів, структура міжнародної системи в той же час не зводиться до простої суми таких взаємодій, а являє собою самостійний феномен, здатний нав'язати державам ті чи інші обмеження, або ж, навпаки, запропонувати їм сприятливі можливості на світовій арені.

Слід підкреслити, що, відповідно до неореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від будь-яких зусиль малих і середніх держав, будучи результатом взаємодій між великими державами. Це означає, що саме їм і властиво «природний стан» міжнародних відносин. Що ж стосується взаємодій між великими державами та іншими державами, то вони вже не можуть бути охарактеризовані як анархічні, бо набувають інші форми, які найчастіше залежать від волі великих держав.

Один із послідовників структуралізму, Баррі Базан, розвинув його основні положення стосовно до регіональних систем, які він розглядає як проміжні між глобальною міжнародною і державної системами (29). Найбільш важливою особливістю регіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Мова йде про те, що держави-сусіди виявляються настільки тісно пов'язаними один з одним в питаннях безпеки, що національна безпека одного з них не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Основу структури всякої регіональної підсистеми становлять два фактори, докладно розглядаються автором:

розподіл можливостей між наявними акторами і відносини дружності чи ворожості між ними. При цьому як те, так і інше, показує Б. Базан, схильне маніпулювання з боку великих держав.

Скориставшись запропонованою таким чином методологією, данський дослідник М. Мозаффари поклав її в основу аналізу структурних змін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії проти Кувейту і послідував потім розгрому Іраку союзницькими (а по суті - американськими) військами (30). У результаті він прийшов до висновку про операциональности структуралізму, про його переваги порівняно з іншими теоретичними напрямами. У той же час Мозаффари показує і слабкості, властиві неореалізму, серед яких він називає положення про вічність і незмінність таких характеристик міжнародної системи, як її «природний стан», баланс сил, як засіб стабілізації, притаманна їй статичність (див.: там же, р. 81).

Дійсно, як підкреслюють інші автори, відродження реалізму як теоретичного напрямку набагато менше пояснюється його власними перевагами, ніж різнорідністю і слабкістю будь-який інший теорії. А прагнення до збереження максимальної наступності з класичною школою означає, що долею неореалізму залишається більшість властивих їй недоліків (див.: 14, р. 300, 302). Ще більш суворий вирок виносять французькі автори М.-К. Смуі і Б. Баді, на думку яких теорії міжнародних відносин, залишаючись у полоні западноцентричного підходу, виявилися нездатними відобразити радикальні зміни, що відбуваються у світовій системі, як і «передбачити ні прискорену деколонізацію в післявоєнний період, ні спалаху релігійного фундаменталізму, ні закінчення холодної війни, ні розпаду радянської імперії. Коротше, нічого з того, що відноситься до грішної соціальної дійсності»(31).

Незадоволеність станом і можливостями науки про міжнародні відносини стала одним з головних спонукальних мотивів до створення і вдосконалення відносно автономної дисципліни - соціології міжнародних відносин. Найбільш послідовні зусилля в цьому напрямку були зроблені французькими вченими.