Лекции.Орг


Поиск:




Економічний і соціальний комітет




Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонів

Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків

 

Рік Країна Загальна кількість членів
  Бельгія Італія Люксембург Нідерланди Франція ФРН  
  Велика Британія Данія Ірландія  
  Греція  
  Ґренландія (автономна територія Данії) покинула союз  
  Іспанія Португалія  
  НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина)  
  Австрія Фінляндія Швеція  
  Естонія Кіпр Латвія Литва Мальта Польща Словаччина Словенія Угорщина Чехія  
  Болгарія Румунія  
  Хорватія  

Гуманітарна допомога ЄС

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є одним з найбільших донорів гуманітарної допомоги у світі.

Угода про асоціацію

Україна 21 березня 2014 року підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС, а 27 червня 2014 р. економічну - тобто Угоду в повному обсязі. В майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.

 

4.3.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ І ВА­ЛЮТНИЙ СОЮЗ (ЄЕВС) European Economic and Monetary Union (EEMU) — фінансово-еконо­мічне об’єднання, завданнями якого є формування єдиного внутрішнього ринку країн ЄС, координація основних напрямів їхньої внутрішньої та зовнішньої політики, скасування перешкод на шляху перемі­щення товарів, послуг і капіталів, введення єдиної валюти. Створений згідно з Маастрихтською угодою (1993 p.). Є новітнім етапом західноєвропейської економічної інтеграції. У січні 1994 р. утворено спеціальний орган ЄЕВС — Європейський валютний інститут, на який покладено завдання координації грошово-кредитної політики центральних банків країн ЄС та умов для переходу до єдиної валюти.У червні 1998 р. в складі ЄЕВС почали функціо­нувати Європейський центральний банк і Європей­ська система центральних банків.

4.4. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)

Крім ЄС у Європі виникла в 1960 р. на основі підписаної в Стокгольмі конвенції ще одна організація. ЄАВТ – це торгово-економічне об'єднання, створене з ініціативи Великобританії як відповідь на створення Загального ринку. На момент створення в ЄАВТ увійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. З 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасницею ЄАВТ стала Ісландія. У 1973 р. з ЄЕАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. – Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Швеція і Фінляндія. На даний час членами ЄАВТ є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн.

Основу ЄАВТ складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну торговельну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщатися усередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС). Розширюється співробітництво в області науки і техніки, захисту навколишнього середовища.

Асоціація не ставить собі за мету створення економічного і валютного, а тим більше політичного союзу.

Діяльністю ЄАВТ керує Рада у складі ради міністрів або постійних глав делегацій. У її завдання входить розробка рекомендацій і виконання урядами країн-членів угод, укладених у рамках асоціації. Рішення і рекомендації вимагають, як правило, одностайності. Поточними справами керує Секретаріат. Штаб-квартира – у Женеві.

Відмінності ЄАВТ від ЄС:

в ЄАВТ немає наднаціональних органів; вищий керівний орган – консультативна Рада, у якій кожна країна має один голос;

режим вільного безмитного товарообігу в рамках ЄАВТ діє тільки відносно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію;

за кожною країною-членом ЄАВТ зберігається зовнішньоторговельна автономія і власні мита в торгівлі з третіми країнами;

в ЄАВТ не існує єдиного митного тарифу.

Найбільш тісні зв'язки ЄАВТ має з ЄС. У 1991 р. ЄС і ЄАВТ підписали угоду про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Відповідно до досягнутого договору з 1 січня 1993 р. країни-члени ЄАВТ стали включати у свої національні законодавства законодавчі акти ЄС, що стосуються вільного рухи товарів, капіталів і послуг, а також політики ЄС в області конкуренції.

Інтеграції ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство ЄАВТ не змогло б витримати конкуренцію з боку ЄС.

 

4.5.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР (ЄЕП)

 

визначений угодою, підписаною восени 1991 р. країнами-членами Європейського Союзу та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ). ЄЕП надає більш широкий доступ товарам ЄАВТ на територію ЄС, одночасно сприяючи уніфікації національних законодавств країн-членів ЄАВТ із законами ЄС. Для ряду держав, що беруть участь в ЄАВТ, підписана угода про ЄЕП розглядається як крок до повного членства в ЄС. 4.6. Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) є регіональним угрупованням країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. До її складу входить 18 країн – Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія та Україна. У листопаді 1989 р. у м. Будапешт Італією, Австрією, Угорщиною та Югославією було створено угруповання під назвою „Квадрогонале” з метою, зокрема, забезпечення підготовки Угорщини та Югославії до їхнього майбутнього членства у Європейському Союзі. Поступово розширюючись, у 1992 р. угруповання змінило назву на Центральноєвропейська ініціатива. Виконавчий секретаріат ЦЄІ розташований у м.Трієст (Італія). Структурно діяльність ЦЄІ здійснюється на трьох рівнях: глав урядів, міністрів закордонних справ, а також національних координаторів країн-членів Ініціативи. ЦЄІ шукає можливості відігравати більш помітну роль як регіональна міжнародна організація, одним з пріоритетних напрямків діяльності якої є всебічне сприяння вступу її країн-членів до Євросоюзу. ЦЄІ активно співпрацює з іншими європейськими регіональними організаціями, такими як Адріатично-Іонічна Ініціатива, Рада регіонального співробітництва, ОЧЕС, Рада держав Балтійського моря тощо. У реалізації своїх цілей ЦЄІ спирається на підтримку парламентарів та бізнесових кіл країн-членів через спеціально утворені структури. Це, відповідно, Парламентський вимір ЦЄІ та Ініціатива Центральноєвропейських торгівельних палат. Зазначені структури не входять безпосередньо до ЦЄІ і діють незалежно, здійснюючи загальну координацію через Секретаріат ЦЄІ. Україна почала розвивати контакти з ЦЄІ у 1992 р. шляхом участі в діяльності кількох робочих груп Ініціативи. У березні 1994 р. наша держава отримала статус члена Асоційованої Ради ЦЄІ, а 31 травня 1996 р. набула статус повноправного члена. 4.7.Рада держав Балтійського моря створена у 1992 році. Членами організації є 11 держав регіону Балтійського моря (Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Німеччина, Швеція) та Європейська комісія.Україні було надано статус спостерігача в лютому 1999 року. Окрім нашої держави статус спостерігача мають ще 5 країн: Великобританія, Італія, Нідерланди, Франція та США.Пріоритетними напрямками співпраці країн-членів РДБМ є забезпечення стабільного розвитку регіону, розвиток торговельно-економічного співробітництва, здійснення спільних заходів по охороні довкілля, розвиток енергетичних та транспортних мереж, підтримка діяльності демократичних інституцій, сприяння розширенню гуманітарних контактів.У своєму виступі під час засідання М.Маймескул наголосив на зацікавленості України розвивати взаємовигідні політичні та торговельно-економічні відносини з державами-членами Ради, брати активну участь у реалізації спільних проектів, які направлені на зміцнення процесу демократичних перетворень, економічне зростання, захист довкілля, боротьбу з організованою злочинністю. 3 огляду на євроінтеграційний курс України для нас є важливим досвід ефективного співробітництва у рамках діяльності ради як організації, яка об'єднує країни-члени Європейського Союзу та країни, які не входять до союзу.Окремої уваги у виступі представника України було приділено можливостям налагодження конструктивної співпраці між Організацією Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) та РДБМ. 4.8. Співдружність Незалежних Держав, СНД — регіональна міжнародна організація, до якої входять деякі пострадянські країни. Історія Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 року парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 року Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності[1]. 19 березня 2014 року Україна оголосила про початок процедури виходу з СНД[2]. Передумови утворення 1 грудня 1991 року відбувся загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) підтвердили Акт про незалежність. Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну, що привела країну в стан небезпеки. На противагу йому Б. Єльцин опублікував заяву про визнання незалежності України. Результат Всеукраїнського референдуму ставив хрест на перспективах збереження СРСР у будь-якій формі. За словами одного із учасників Л. Кравчук: „Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу немає, а на його місце нічого не запропонуємо — вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний“[3] 8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). В преамбулі „Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав“, вказувалось: „Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування“. 25 грудня 1991 року М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. 30 грудня на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР. У початковий період існування Співдружності Незалежних Держав вона розглядалася головним чином як механізм цивілізованого розлучення колишніх союзних республік і розподілу майна СРСР. Створення СНД було покликане забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від Союзу РСР Співдружність не є державою і не має наднаціональних повноважень. Утворення організації СНД було засновано главами БРСР, РРФСР і Україною шляхом підписання 8 грудня 1991 року в Віскулях (Біловезька пуща, Білорусь) „Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав“ (відомо в ЗМІ як Біловезька угода). Мета організації СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями[5]. Основні цілі організації:
  • Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;
  • Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;
  • Забезпечення прав і свобод людини;
  • Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;
  • Взаємна правова допомога;
  • Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації[6].
До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:
  • Забезпечення прав і основних свобод людини;
  • Координація зовнішньополітичної діяльності;
  • Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;
  • Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;
  • Охорона здоров'я та навколишнього середовища;
  • Питання соціальної і міграційної політики;
  • Боротьба з організованою злочинністю;
  • Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів[7].
Органи СНД Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею Рада голів урядів, а далі — координуючі інститути. Наприкінці 1996 року їх діяло 80, а в 67 з них Україна брала участь. Рада Глав держав СНД Головним органом СНД є Рада голів держав-учасниць, що обговорює і вирішує принципові питання пов'язані з діяльністю держав-учасниць, які стосуються їхніх спільних інтересів, а також розглядає будь-які питання, в яких зацікавлені окремі держави-члени Співдружності, враховуючи інтереси решти учасниць[4]. Рада голів держав-учасниць на своїх засіданнях приймає також рішення щодо: — внесення поправок до Статуту СНД; — створення нових або ліквідації існуючих органів Співдружності; — оптимізації структури СНД, удосконалення діяльності органів Співдружності; — заслуховування доповідей про діяльність органів СНД; — призначення голів органів, що відносяться до її компетенції; — делегування повноважень іншим органам СНД; — затвердження положень про органи СНД, що входять у її компетенцію. Рада голів урядів Рада голів урядів Співдружності координує співробітництво органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах спільних інтересів. Вона вирішує такі питання[4]: — реалізації доручень Ради голів держав, даних Раді голів урядів; — реалізації положень, зафіксованих у Договорі про створення Економічного союзу, а також фактичного функціонування зони вільної торгівлі; — прийняття спільних програм розвитку промисловості, сільського господарства та інших галузей економіки з їх фінансуванням; — розвитку систем транспорту, зв'язку, енергетики; — співробітництва у питаннях тарифікації, кредитно-фінансової і податкової політики; — розробки механізмів, які спрямовані на формування науково-технологічного простору; — створення органів Співдружності в рамках її компетенції; — призначення (затвердження) керівних органів Співдружності, що входять до її компетенції; — фінансового забезпечення органів Співдружності. Міжпарламентська Асамблея СНД Міжпарламентська асамблея держав — учасників Співдружності Незалежних Держав (МПА СНД) була заснована 27 березня 1992 року в місті Алма-Ата (Республіка Казахстан). Угодою, підписаною главами парламентів Республіки Вірменія, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан, Киргизької Республіки та Російської Федерації, Міжпарламентська асамблея була заснована як консультативний орган для підготовки проектів законодавчих документів, що становлять взаємний інтерес. У 1993–1995 роках членами Міжпарламентської асамблеї стали парламенти Республіки Азербайджан, Грузії, Республіки Молдова. У 1999 році до Алма-Атинській угоди приєдналася Україна. У своїй діяльності Міжпарламентська асамблея найбільше значення надає питанням, пов'язаним з гармонізацією і зближенням законодавств держав Співдружності. Ця робота отримує своє втілення в прийнятих Міжпарламентською асамблеєю модельних законодавчих актах і рекомендаціях, при створенні яких враховується досвід парламентів країн Співдружності і міжнародних парламентських організацій. За роки діяльності Міжпарламентської асамблеї було прийнято понад 200 документів, що забезпечують реальне зближення національних законодавств, в їх числі Цивільний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконавчий модельні кодекси. Рішення Міжпарламентської асамблеї та її органів виробляються на основі консенсусу, що дозволяє приймати взаємоприйнятні документи. Основним напрямком модельного законотворчості в економічній сфері є формування правових основ загального економічного простору Співдружності Незалежних Держав, і зокрема, правове забезпечення створення зони вільної торгівлі держав — учасниць СНД. Голова Асамблеї — Валентина Матвієнко, Генеральний секретар — керівник Секретаріату Ради МПА СНД — Олексій Сергєєв, місце перебування — Санкт-Петербург. Військова співпраця На вересневому (2004 року) саміті СНД в Астані (Казахстан) прийнято рішення реформувати структури СНД — зокрема, створити Рада безпеки СНД з боротьби з тероризмом. Зона вільної торгівлі СНД Зона вільної торгівлі СНД (ЗВТ) — угода держав СНД, що підписали в 2011 році Договір про зону вільної торгівлі. Договір, проект якого був розроблений російським міністерством економічного розвитку, передбачає «зведення до мінімуму винятків з номенклатури товарів, до яких застосовуються імпортні мита», експортні мита повинні бути зафіксовані на певному рівні, а згодом поетапно скасовані. Договір замінив більше ста двосторонніх документів, що регламентують режим вільної торгівлі на просторі співдружності[9]. Учасники Зони вільної торгівлі
  • Казахстан
  • Росія
  • Білорусь
  • Киргизстан
  • Таджикистан
  • Вірменія
  • Молдова
  • Україна
Міждержавний банк Міждержавний банк — міжнародна фінансова організація, утворена в 1993 році десятьма країнами СНД: Республікою Вірменія, Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Російською Федерацією, Республікою Таджикистан, Туркменістаном, Республікою Узбекистан та Україною. Основний напрямок роботи Міждержавного банку — вирішення питань, що виникають при співпраці країн Співдружності Незалежних Держав у галузі фінансів. Функції Міждержавного банку змінювалися відповідно до ситуації в економічній та фінансовій сферах Співдружності Незалежних Держав. Після розпаду рублевої зони і підписання Угоди про створення Платіжного союзу Банк став спеціалізованим інститутом цього союзу. У жовтні 1996 року шістьма державами (Вірменія, Білорусь, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан) був підписаний Протокол, відповідно до якого Банк допущений на внутрішні валютні ринки цих держав з правом проводити банківські операції та угоди. Банк здійснює основні операції на території держав, що входять до Співдружності Незалежних Держав, розвиває інвестиційно-кредитну діяльність в рамках СНД.14 березня 2014 року проект Закону України було подано на розгляд Верховної Ради.[20]19 березня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення про початок процедури виходу з СНД.[21][22]30 квітня 2014 року МЗС України заявили, що вони вже підготували всі необхідні документи щодо виходу України з СНД. Після цього, за словами заступника міністра закордонних справ Данила Лубківського, єдине що необхідно для виходу України з цього об'єднання — це відповідний закон.[23] 4.9. Організація Чорноморського економічного співробітництва — субрегіональне об'єднання 12 країн Чорноморського регіону (Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина, а також Україна). З 1992 до 1998 називалася просто «Чорноморське Економічне Співробітництво» — ЧЕС, причому ця абревіатура так і закріпилася в засобах масової інформації і офіційних документах. Організація була створена з метою тісного економічного співробітництва країн-учасниць, вільного пересування товарів, капіталів, послуг і робочої сили і інтеграція економік цих країн в світову економічну систему. Штаб-квартира організації розташована в Стамбулі. Організаційна структура[ред. • ред. код] Умовно виділяються чотири компоненти організаційної структури ОЧЕС:
  • урядовий (самміти і сесії Ради міністрів закордонних справ);
  • підприємницький (Ділова рада ЧЕС — орган координації підприємницьких ініціатив);
  • фінансовий (Чорноморський банк торгівлі і розвитку);
  • академічний (формується єдина регіональна академічна мережа держав Чорноморського басейну, яку передбачається інтегрувати з аналогічними європейськими мережами).
ЧЕС — це організація, яка представляє виконавчу гілку влади країн-учасниць. У ЧЕС є рада вищих посадових осіб, періодично збираються президенти, прем'єр-міністри і міністри закордонних справ, є виконавчий орган в Стамбулі. Першочергове завдання ЧЕС — розвиток економічного співробітництва в регіоні Чорного моря, просування різних спільних інтеграційних проектів від глобальних, починаючи з регіональної «зони вільної торгівлі» до дрібніших — таких як транспортний коридор, так звана кільцева навколо Чорного моря, а також різні енергетичні проекти: «блакитний потік», транспортування нафти, електроенергетика. Ухвалення будь-якого стратегічного рішення Радою вищих посадових осіб, що стосується транспорту, торгівлі, енергетики, передбачає зміну законодавства. Створення зони вільної торгівлі передбачає вільне переміщення не лише товарів і послуг, але і капіталів і робочої сили, що передбачає необхідність гармонізації законів в кожній країні-учасниці ОЧЕС. Для цього існує Парламентська Асамблея ЧЕС (ПАЧЕС). В 1999 р. почав працювати Чорноморський Банк торгівлі і розвитку (ЧБТР), що заявив про готовність фінансувати програми розвитку підприємництва в трьох південних суб'єктах Російської Федерації (Ставропольський і Краснодарський краї, Ростовська область). Значимість[ред. • ред. код] Туреччина і Україна надають особливе значення ОЧЕС як організації, яка підвищує їх статус в переговорах про майбутній можливий вступ до ЄС. Росія не ставить перед собою такі цілі, проте, як і інші учасники, зацікавлена в забезпеченні своєї участі в проектах, які стосуються розвитку спільного ринку енергоносіїв, транспортної інфраструктури, прикордонної співпраці і т. д. Населення країн, що входять до ОЧЕС становить більше 330 млн чол. Регіон багатий на ресурси, має потужну виробничу базу, кваліфіковану робочу силу. Статус спостерігачів мають Франція, Німеччина, Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словаччина, Туніс, а також такі міжнародні організації, як Конференція енергетичної хартії, Чорноморський клуб. ОЧЕС співпрацює з Євросоюзом, організаціями Балтійського регіону. Одна з принципових відмінностей від інших регіональних інтеграційних угрупувань (СНД, ГУАМ, ЄврАзЕС) — ОЧЕС об'єднує країни, які залучені в інших інституційний міцно розвинені міжнародні структури. Європейський Союз, НАТО — це організації, членство в яких є прагненням багатьох країн, що є членами Організації Чорноморського Економічного Співробітництва. Греція з 1 січня 1981 року стала членом ЄС. Тому ОЧЕС сконцентрована цілком і повністю на економічному аспекті інтеграції, не розпилявши свою увагу і ресурси на сфери політики і оборони. Зокрема, це пов'язано з тим, що низка країн має взаємні територіальні претензії. Проте економічні інтереси, чорноморська ідентичність надають позитивну об'єднуючу дію на стосунки цих держав. Іншою особливістю ЧЕС порівняно з іншими субрегіональними угрупуваннями є те, що в основу майбутньої діяльності було поставлено не торгівельну, а виробничу співпрацю. Це знайшло своє вираження в галузевому підході до вирішення загальних економічних проблем регіону. Учасники[ред. • ред. код]
  • Албанія
  • Азербайджан
  • Болгарія
  • Вірменія
  • Греція
  • Грузія
  • Молдова
  • Росія
  • Румунія
  • Сербія
  • Туреччина
  • Україна (голова)
Спостерігачі[ред. • ред. код]
  • Австрія
  • Білорусь
  • Єгипет
  • Ізраїль
  • Італія
  • Німеччина
  • Польща
  • Словаччина
  • США
  • Туніс
  • Франція
  • Хорватія
  • Чехія
Кандидати на членство[ред. • ред. код]
  • Кіпр
  • Чорногорія
  4.10. Асоціація держав Південно-Східної Азії — геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10 країн, розташованих в Південно-Східній Азіï. Історія[ред. • ред. код] У 1960х роках розпад колоніальних імперій призвів до отримання незалежності Філіппінами, Малайзією та Індонезією. Лідери новостворених держав бажали бути впевненими у тому, що лідери сусідніх держав не будуть втручатися у внутрішні справи. Найбільше цього побоювались такі невеликі країни, як Сінгапур та Бруней. У результаті основними засадами нової регіональної організації стали невтручання у внутрішні справи, консенсус, невикористання сили та неконфронтація. Організація була створена 8 серпня 1967 року Філіппінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром і Таїландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Згодом до них приєдналися Бруней, Камбоджа, Лаос, М'янма та В'єтнам. Союз було закріплено на папері у вигляді Договору про дружбу та співробітництво АСЕАН в Південно-Східній Азії 1976 на Балі. Площа суходолу, яку займає АСЕАН, становить 4,46 млн км² — 3% площі суходолу Землі, сукупне населення приблизно 600 млн осіб — 8,8% населення світу. Батьками-засновниками АСЕАН вважають міністрів іноземних справ: Адама Маліка з Індонезіï, Нарцисо Рамоса з Філіппін, Абдулу Разака з Малайзіï, Раджаратнама з Сінгапуру та Таната Хомана з Тайланду. Структура АСЕАН[ред. • ред. код] Найвищим органом АСЕАН є саміт лідерів (глав держав та урядів) краïн-учасниць, який відбувається щорічно починаючи з 2000 року. Саміт триває 3 дні і супроводжується зустрічами з регіональними партнерами. Повсякденне керування роботою організації виконує постійний комітет у складі міністра зовнішніх справ поточної краïни-голови та послів інших краïн-учасниць. Постійний секретаріат розташований в Джакарті. Секретаріат очолює Генеральний секретар. У листопаді 2008 року цю посаду посідав колишній міністр зовнішніх справ Тайланду Сурін Пітсуван. Робота Асоціації відбувається в 29 комітетах та 122 робочих групах. Щорічно в АСЕАН відбувається понад 300 заходів та зустрічей. Головування[ред. • ред. код] Головування в організації здійснюється в порядку встановленої черговості з терміном один рік відповідно до алфавітного розташування країн англійською мовою. 2011 головувала Індонезія, 2012 — Камбоджа, 2013 — Бруней. На НМЗС головує міністр закордонних справ тієї країни, яка очолювала організацію в попередньому році. Краïни-учасниці[ред. • ред. код] Безпосередньо до організації належать Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Сінгапур та Таïланд. 7 січня 1984 року до них приєднався Бруней-Даруссалам, 28 липня 1995 року — В'єтнам, 23 липня 1997 року — Лаос та М'янма. 30 квітня 1999 року — Камбоджа. Папуа-Нова Гвінея має статус краïни-спостерігача. У 2002 році Східний Тимор подав заяву про бажання набути такого ж статусу. Мета АСЕАН[ред. • ред. код] Метою асоціації було оголошено прискорення економічного розвитку та соціального прогресу в краïнах-учасницях, захист миру та стабільності в регіоні, а також надання краïнам-учасницям змоги мирного розв'язання спірних питань. Економічна спільнота[ред. • ред. код] АСЕАН підкреслює необхідність взаємодії в галузі безпеки, соціо-культурноï та економічноï інтеграціï. Найбільшого успіху вдалося досягти в економічній галузі. Встановлено мету про створення в 2015 році Економічноï спільноти АСЕАН. Вона об'єднає понад 560 млн осіб, обсяг торгівлі перевищить 1,5 трлн доларів США. Зона вільної торгівлі[ред. • ред. код] В основу Економічноï спільноти АСЕАН буде покладено Зону вільної торгівлі (ЗВТ) (AFTA), яка надасть систему тарифних преференцій для сприяння вільного потоку товарів в межах АСЕАН. ЗВТ (AFTA) — це угода між краïнами-учасницями АСЕАН щодо виробництва товарів у країнах АСЕАН. Угоду було підписано 28 січня 1992 в Сінгапурі. Спочатку угоду підписали Бруней, Малайзія, Індонезія, Сінгапур та Таïланд. 1995 до угоди приєднався В'єтнам, 1997 — М'янма, 1999 — Камбоджа. В'єтнам, М'янма та Камбоджа не повністю виконали свої обіцянки, коли вони вступали до ЗВТ, тому вони отримали більший термін для виконання своїх обіцянок зі зниження тарифів. Основні документи[ред. • ред. код]
  • Декларація АСЕАН (1967). Головний, що визначає мету організації.
  • Декларація про зону миру, свободи та нейтралітету в Південно-Східній Азіï (1971) (Куала-Лумпурська декларація).
  • Договір про дружбу та співробітництво АСЕАН (англ. Treaty on amity and Cooperation, TAC) (1976). В цьому документі закладено засади взаємовідносин краïн-учасниць.
  • Манільська декларація 1992 року, про те, що при розв'язуванні питання про приналежність Парасельських островів та островів Спратлі в Південно-Китайському морі необхідно дотримуватись лише мирних засобів.
  • Договір про створення в Південно-Східній Азіï зони, вільноï від ядерноï зброï (Бангкокський договір) (1995).
  • Декларація про спільні діï з протидіï тероризму, прийнята в Бруніï в листопаді 2001.
  • Статут АСЕАН. Підписаний на саміті АСЕАН в Сінгапурі 2007, перебуває на стадіï ратифікаціï краïнами-учасницями.
АРФ[ред. • ред. код] Регіональний форум АСЕАН був створений 1994 на засадах превентивноï дипломатіï. Зустрічі відбуваються в одній зі столиць краïн-учасниць АСЕАН. Метою АРФ є:
  1. стимулювання діалогу та консультацій з питань політики та безпеки;
  2. створення відносин в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Діалог в АРФ відбувається на двох рівнях: офіційному міжурядовому та неофіційному — між НУО та вченими. Крім краïн-учасниць, у роботі форуму брали участь Австралія, Бангладеш, Східний Тимор, ЄС, Індія, Канада, КНДР, КНР, Монголія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Пакистан, Республіка Корея, Російська Федерація та США. Хартія[ред. • ред. код] Докладніше: Хартія АСЕАН Хартія АСЕАН — конституція Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка була прийнята на 13-му саміті АСЕАН, що відбувся в листопаді 2007 року. В Хартіï декларовано такі принципи:
  • Підкреслювання головноï ролі АСЕАН в регіональному співробітництві.
  • Повага до принципів територіальноï цілісності, суверенітету, невтручання у внутрішні справи та національна самоідентифікація членів АСЕАН.
  • Сприяння регіональному миру та мирному вирішенню спірних питань.
  • Дотримання міжнародного права в питаннях прав людини, соціальноï справедливості та багатосторонньоï торгівлі.
  • Сприяння регіональній інтеграціï торгівлі.
  • Створення органу, який би відповідав за захист прав людини.
Спорт[ред. • ред. код] Кожні два роки відбуваються Південно-Азійські ігри — регіональні спортивні змагання за зразком Олімпійських ігор. Кожні два роки, починаючи з 1996, відбувається чемпіонат Південно-східної Азії з футболу. Прийняти рішення подати спільну заявку від регіону на право проводити чемпіонат світу з футболу 2030. 4.11. Ара́бська лі́га (араб. الجامعة العربية‎ Jāmiʻa al-ʻArabiyya), офіційна назва Ліга арабських держав одна з регіональних організацій арабських держав Південно-Західної Азії, Північної і Північно-Східної Африки. Створена в Каїрі 22 березня 1945 Єгиптом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансіорданією, Саудівською Аравією. Ємен приєднався 5 травня 1945. Наразі нараховує 22 члени. Провідна мета Ліги наступна[1]:
« залучення тісніших відносин між державами-членами і координація взаємодії між ними, задля захисту своєї незалежності і суверенітету, і вирішення загальних питань й інтересів арабських країн. »

Ліга арабських держав бере участь в політичних, економічних, культурних і соціальних програмах, направлених на сприяння реалізації інтересів своїх держав-членів. Вона виступає як форум для держав-членів в цілях координації їх політичних позицій, за для обговорення питань, що мають загальний інтерес, за для врегулювання суперечок, і вирішення проблем на кшталт Ліванської кризи у 1958. Ліга виступає як платформа для розробки і висунення багатьох епохальних документів сприяння економічній інтеграції. Одним з прикладів є Об'єднана Арабська хартія економічної діяльності, яка визначає принципи економічної діяльності в регіоні.

Кожна держава-член має один голос при голосуванні в Раді Ліги, а рішення мають обов'язкову силу лише для тих держав, які проголосували за них. Мета ліги в 1945 році, була укріпити і координувати політичні, культурні, економічні і соціальні програми, її учасників, а також посередництво суперечок між ними або між ними і третіми сторонами.

Ліга арабських держав зіграла важливу роль у формуванні шкільної програми; підвищення ролі жінок в арабському суспільстві, сприянню соціального захисту дітей; заохочення молодіжних і спортивних програм, збереження арабської культурної спадщини і розвиток культурного обміну між державами-членами. Заохочування літературної й інтелектуальної творчості, сучасний переклад технічних термінів для використання в державах-членах. Ліга пропонує заходи по боротьбі із злочинністю і наркоманією, а також займається питаннями праці, особливо серед арабських заробітчан-емігрантів.

Ліга арабських держав була створена в Каїрі в 1945 році Єгиптом, Іраком, Ліваном, Саудівською Аравією, Сирією, Трансіорданією (Йорданія з 1946 року) і Єменом. Протягом другої половини 20-го століття число членів постійно збільшувалось, додалось 15 арабських держав і 3 держави-спостерігачі. Членство Єгипту було припинене в 1979 році після підписання єгипетсько-ізраїльського мирного договору, і штаб-квартира Ліги була перенесена з Каїра до Тунісу. У 1987 році арабські країни відновили дипломатичні стосунки з Єгиптом, і країна знов увійшла до Ліги в 1989 році, штаб-квартирі Ліги повернулась назад в Каїр. У вересні 2006 року, Венесуела була прийнята спостерігачем, а Індія в 2007 році. Ізраїль не є членом, не зважаючи на те, що 20% його населення арабського походження і арабська мова є офіційною мовою. Також Чад не є членом, хоча і арабська мова використовується в офіційних і місцевих органах влади. В наш час[ Коли? ] членами і спостерігачами Ліги арабських держав, є держави перелічені нижче, разом з їх датами прийому.

 

Економіка[ред. • ред. код]

Ліга арабських держав багата величезними ресурсами нафти і природний газ, але і має велику площу родючих земель на півдні Судану, який зазвичай іменується як «житниця» Арабського світу. Нестабільність регіону не позначається на її туристичній галузі, яка є провідною і має динамічний розвиток в Єгипті, ОАЕ, Лівані, Тунісі і Йорданії. Ще одна галузь, яка є провідна в Лізі арабських держав є телекомунікації. Менш ніж за десятиліття, місцеві компанії, такі як ORASCOM і Etisalat змогли конкурувати на міжнародному рівні.

Економічні успіхи ініційовані Лігою між державами-членами менш вражаючі, ніж ті, що досягнуті іншими невеликими арабськими організаціями, такими, як Рада співпраці країн Затоки (РСЗ). Проте, низка перспективних великих економічних проектів, буде завершена найближчим часом.[12] Серед них Арабський газопровід, який планується побудувати до 2010 року. Ним мають транспортувати єгипетський природний газ до Йорданії, Сирії, Лівану і Туреччину. Велика Арабська зона вільної торгівлі (ВАЗВТ), яка має набрати чинності 1 січня 2008 року, яка міститиме 95% від всієї арабської продукції, вільної від мита.

Економічний розвиток країн-членів Ліги вельми різноманітний. Значні відмінності в рівні багатства і економічному розвитку є між багатими нафтою державами ОАЕ, Катар, Кувейт і Бахрейн і бідними країнами на кшталт Коморські острови, Мавританія, Джібуті. Арабська економічна допомога знаходиться у стадії розробки. Ліга арабських держав вирішила надати допомогу суданському району Дарфур у розмірі $500 млн, крім цього Єгипет і Лівія планують побудувати декілька свердловин в цьому посушливому районі.

Порівняння з іншими організаціями[ред. • ред. код]

Ліга арабських держав нагадує Організацію американських держав, Раду Європи і Африканський Союз, в тому, що вона в першу чергу переслідує політичні цілі. Проте, членство в Лізі базується на культурі, а не на географічному розташуванні. У зв'язку з цим Ліга арабських держав нагадує організації, на кшталт Латинський союз або Карибську співдружність.

Ліга арабських держав відрізняється особливо від Європейського союзу, в тому, що вона не досягла значного рівня регіональної інтеграції і сама організація не має прямих зв'язків з громадянами держав-членів. Ліга арабських держав базується на принципах, підтримки і розвитку єдиного арабського націоналізму і загальної позиції серед арабських держав по різних питаннях.

Всі члени Ліги арабських держав також є членами Організації Ісламська конференція. А також держави — члени утворюють в рамках Ліги менші об'єднання на кшталт РСЗ і Союз арабського Магрибу.

 

4.12. Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ)

— організація, утворена в 1964 році державами-членами Ліги арабських держав. Рада об’єднує 12 країн: Єгипет, Ірак, Іран, Йорданію, Ємен, Кувейт, Лівію, Мавританію, Об'єднані Арабські Емірати, Сирію, Сомалі, Судан. Найбагатша арабська країна — Саудівська Аравія — до РАЕЄ не увійшла.

Головна мета — досягнення арабської економічної єдності. Вона має бути реалізована через утворення спільного ринку, що передбачає вільний рух капіталу і людей, свободу торгівлі, ліквідацію перешкод економічній діяльності в територіальному просторі арабського світу. Угоду про арабський спільний ринок поки що підписали 7 країн: Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен, Лівія, Мавританія та Сирія.

До функцій РАЕЄ належить координація політики країн-членів в галузях народного господарства (торгівлі, сільському господарстві, транспорті, промисловості). Здійснюється робота по уніфікації законів і нормативних актів з економічних програм країн-членів.

Важливого значення на шляху інтеграції надається організації спільних арабських компаній, які вже діють в Йорданії, Сирії та Іраку. Для координації діяльності країн-членів на галузевому рівні утворено спеціалізовані федерації й союзи: Арабський союз текстильної промисловості; Арабський союз по цементу й будівельних матеріалах; Арабська федерація по цукру; Арабська федерація виробників хімічних добрив; Арабська федерація машинобудування та ін.

КАРІКОМ

— спільний ринок країн Карибського басейну

До Карибського загального ринку (КАРІКОМ) входять такі країни, як Гаяна, Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Гренада, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Беліз.

Членом КАРІКОМ є також Багамські острови, але вони не беруть участі у домовленостях про створення єдиного ринку.

Карибський спільний ринок було засновано 1973 р.

Його головними цілями є:

  • створення загального ринку;
  • координація зовнішньоекономічної політики;
  • функціональне економічне співробітництво в деяких галузях.

Карибський загальний ринок в рамках КАРІКОМ, де повністю ліквідовані торгові обмеження між Барбадосом, Трінідадом і Тобаго, Гайаною, Ямайкою і Антігуа. Ці країни схвалили єдиний митний тариф по відношенню до товарів третіх країн, тобто це фактично митний союз, в основі якого лежать промислово-сировинні товари. Третина взаємної торгівлі — нафтопродукти.

 

Східно-карибський загальний ринок, що включає в себе найменш розвинені країни; тенденція до створення загальної валюти і спільного ЦБ.

1995 рік — вільне переміщення громадян, скасування паспортного режиму.

У межах Карибського спільного ринку були усунуті основні обмеження торгівлі між його членами. Товари країн-членів не обкладаються митом при ввезенні.
У 1989 році в рамках КАРІКОМ було прийнято рішення використовувати єдину Гармонізовану систему опису і кодування товарів для цілей тарифної класифікації. Поки що не всі держави виконали це завдання.

1 січня 1991 р. країни КАРІКОМ (за винятком держав Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Люсія) встановили єдині ставки ввізного мита на товари, що ввозяться з країн, які не є членами КАРІКОМ. Такі єдині ставки встановлені стосовно промислової продукції. Щодо інших товарів окремі держави встановлюють ставки мита самостійно. Ставки ввізного мита на різні товари відрізняються (від 5 до 40%). Найбільш високими ставками митами обкладаються товари, аналогічні тим, які виробляються на території КАРІКОМ у достатніх кількостях. Готова і «проміжна» продукція (тобто продукція, отримана в результаті переробки, що може далі використовуватися для виробництва іншої продукції) обкладаються ввізним митом за нижчими ставками. Окремі держави можуть встановлювати ще нижчі тарифи на деякі товари з країн, що не є членами КАРІКОМ, проте це заборонено щодо цілого ряду товарів.

 

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-10-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1192 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Наглость – это ругаться с преподавателем по поводу четверки, хотя перед экзаменом уверен, что не знаешь даже на два. © Неизвестно
==> читать все изречения...

1122 - | 871 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.