Вчення Платона про буття, душу, і пізнання

Давньогрецька філософія.

Мілетська школа.

Вчення Геракліта Ефеського.

Філософія Піфагора.

Філософські погляди Сократа. Значення сократичних бесід.

Вчення Платона про буття, душу, і пізнання.

Вчення Аристотеля про причини, матерію і форму.

Грецька антична філософія сформувалася в VII - VI ст. до нашої ери. Своїм характером і спрямуванням змісту, особливо методом філософствування вона відрізняється від давніх східних філософських систем і є, власне, першої в історії спробою раціонального осягнення навколишнього світу.

В розвитку античної філософії можна приблизно виділити чотири основних етапи:

I. – період від формування власне грецького філософського мислення до перелому VII - VI ст. до н. е. - як правило, визначається як досократівський, а філософи, що працювали в цей час, - як досократики.

II. – період приблизно з середини V ст. і істотна частина IV ст. до нашої ери - визначається як класичний. Він характеризується впливом і діяльністю Сократа, Платона, Аристотеля.

III. - кінець IV - II ст. до нашої ери - в значній більшості робіт визначається як елліністичний. На відміну від класичного періоду, коли виникли значні філософські системи, в цей час на арену виступає цілий ряд різноманітних філософських напрямків і шкіл.

IV. - I ст. до нашої ери - V - VI ст. нашої ери - так званий, Римський період.

Твори досократівських філософів збереглися тільки в фрагментах і лише виключно завдяки їх цитуванню і критиці більш пізніми античними авторами. З цих фрагментів надто складно виводити цілісні філософські погляди. Такі цитати є, наприклад, в роботі Діогена Лаертського «Про життя, вчення і висловлювання знаменитих філософів», а також в працях Платона, Плутарха, Секста Емпірика, Климента Александрійского. Однак сучасна наука піддає сумніву точність деяких цитат. Зокрема, Платон «цитує» надто вільно і часто надає думкам інших авторів (Кратіла, Парменіда) таке значення, що не співпадає з тим, що пишуть інші автори.

Майже у всіх найдавніших грецьких авторів можна знайти тенденції звернення до природи, космосу. Однак підхід міфології і перших філософів до даної проблематики відрізняється докорінно. Згідно Гегелю, філософія в власному сенсі слова виникає разом в порушенням питання про сутність, яке не тільки сформульоване, але і вирішене поза межами методології і термінології міфологічного мислення. Виникнення філософії пов'язане з певним рівнем абстрактного (раціонального) мислення, що здатне відобразити дійсність іншим засобом, ніж за допомогою алегорії або міфологічної персоніфікації. Так от у витоків власне грецької філософії стоїть прагнення раціонально відповісти на питання, що є основним принципом світу (або космосу) і які принципи або сили визначають його розвиток.

Питання про першопочаток є основним в онтології давньогрецьких філософів. І в цьому сенсі філософія перегукується з міфологією, успадковує її світоглядну проблематику. Але якщо міфологія прагне сформувати це питання за принципом - хто породив суще, то філософи шукають субстанціональне начало - з чого все відбулося. Для спрощення подальшого викладення тут слід зазначити, що для позначки першооснови, першопринципа, з якого виникає всі інше, в грецькій філософії вживалися два терміни: стойхеон (елемент, що означає, ядро, основу в логічному сенсі слова) і архе (першооснову, вихідний стан, що означає першооснову речей, найдавнішу форму в історичному сенсі слова).

Окрім питання про першооснову майже всі досократівскі філософи зверталися до проблеми пояснення природних явищ, розвитку, а деякі - і проблемі пізнання. Далі з’ясуємо, яких поглядів цих проблем дотримувалися найбільш відомі грецькі філософи.

Мілетська школа

Мілетська школа відома як перша філософська школа. В ній вперше свідомо було поставлене питання про першооснову. На першому місці тут стоїть питання про сутність світу. концепцій, цілком матеріалістична відповідь, хоча дещо і наївну.

Перший з іонічних філософів - Фалес з Мілету - жив приблизно в 624-548 рр. до нашої ери. Він багато подорожував, зокрема, у молодості відвідав Єгипет, де в школах Мемфіса і Фів вивчав різні науки. Повернувшись на батьківщину, заснував у Мілеті філософську школу. Різнобічні пізнання Фалеса (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали певний вплив на розвиток його філософського мислення. Так, наприклад, геометрія в той час вже була настільки розвиненою наукою, що саме вона стала певною основою наукової абстракції. Цей факті вплинув на погляди Фалеса, направлені на осягнення сутності світу.

З точки зору, в першу чергу, матеріалістичної філософії, цю школу традиційно вважали такою, що стояла на стихійно-матеріалістичних позиціях (для радянської філософської думки це було свого роду абсолютної істиною). Однак, на наш погляд, таке визначення не є цілком вірним. Сам Фалес вірив у Бога і вважав, що він старіший за всі речі, оскільки Бог не народжений, він є першопочатковим буттям. Що ж стосується його твердження, що першоосновою світу є вода, то тут треба уточнити, який сенс він вкладав в це слово, оскільки як міфологія, так і релігія завжди подавали знання за допомогою образно-метафоричної мови (згадаймо, що Христос також викладав свої проповіді притчами). Цей метод цілком є характерним для ранньої філософії, яка багато в чому знаходиться під впливом міфолого-релігійної картини світу.

Вода для Фалеса не є однією з фізичних речовин і навіть однією зі стихій поряд з землею, повітрям, вогнем, а є втіленням животворної сили. Вона розумна, божественна. Як вказує Діоген Лаертський, говорячи про Фалеса: “Початком всього він вважав воду, а світ вважав одухотвореним і повним божеств” [188, с. 62]. Причому боги для Фалеса – це сили, що діють в природі, вони є також душами, або духовними субстанціями, що виступають в якості джерела саморуху фізичних тіл. Світобудова для Фалеса являє собою єдиний живий організм, приклади животворного духовного начала засновник мілетської школи вбачає в неорганічній природі, наводячи приклад магнітної стрілки і шматочка янтарю.

В тісному зв’язку з цією позицією розглядається і людська душа. Як вказує той же Діоген Лаертський: “Фалес першим проголосив душу безсмертною” [Там само, с. 61]. Таким чином, духовне начало для Фалеса є головним, вода ж, що проникнута животворною божественною силою, є своєрідним початком і головним аспектом матеріального буття, оскільки життя без води немає. Душа являється вищим втіленням життя, оскільки вона безсмертна, отже має джерело життя в самій собі. Таким чином, вирішуючи проблеми світобудови і першооснови буття, Фалес стоїть все ж не на матеріалістичних позиціях чи тяжіє до них, а має тенденцію до релігійно-ідеалістичного світогляду, де людина розглядається, в першу чергу, як істота духовна і безсмертна.

Іншим видатним мілетским філософом був Анаксимандр (611-546 рр. до нашої ери).

Як і Фалес, Анаксимандр ставив питання про початок Всесвіту. Він стверджував, що «першоначалом і основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ані як повітря, ані як воду, ані як будь-що інше. Він навчав, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним». Такий підхід нагадує концепцію Брахмана (божества) в індійській релігійно-філософській думці, де Брахман являє собою феномен, який не можна виразити в фігурах логіки, оскільки він “ніргуна”, без’якісний.

Виходячи з позиції Анаксимандра, все, що ми знаходимо в матеріальному світі, є тимчасовим, обмеженим і кінцевим, Апейрон же є безкінечним, вічним і всеохоплюючим. Іншими словами, будь-який матеріальний феномен має конкретні якості і в цьому є обмежений, Апейрон же стоїть вище над таким конкретним вираженням, тому він без’якісний. В індійській релігійно-філософській думці матеріальний світ, зазвичай, розглядається як майя – ілюзорна або нижча енергія бога, люди відносяться до прояву порубіжної енергії, а над всім цим стоїть вища енергія, яка охоплює і пронизує цей світ у вигляді Параматми (Наддуші). Подібно до цього, філософські побудови Анаксимандра обґрунтовують ідею, що буття не обмежується матеріальним (видимим) світом, а є чимось, що виходить за його межі, перевершує його, являється його вічною основою і джерелом розвитку. Саме Анаксимандр вводить вперше категорію початку буття (грец. “архе”), позначаючи нею те суще, з чого все останнє бере свій початок.

Анаксимандр пояснював виникнення речей не грою стихій, але тим, що в вічному русі виявляються протилежності, тобто у цього філософа ми, мабуть, вперше що зустрічаємось з усвідомленням значення протилежностей по відношенню до розвитку.

Анаксимандр більш детально ніж Фалес розробляє проблематику виникнення і формування життя. Ознаку життя він приписує певному виду матерії. Людину Анаксимандр розуміє як результат розвитку тваринного світу.

Третім видатним мілетським філософом є Анаксимен (585-524 рр. до нашої ери). Першоосновою світу він вважав необмежену, нескінченну, невизначену форму повітря. За Анаксименом, розріджене повітря призводить до виникнення вогню, а згущене - викликає вітри - хмари - воду - землю - камені. При цьому сгущення і розрідження розуміються тут як основні, взаємно протилежні процеси, що беруть участь в утворенні різноманітних станів матерії. Природне пояснення виникнення і розвитку світу Анаксимен поширює і на пояснення походження богів.

Звичайно, можна вважати, що даний філософ стоїть на матеріалістичних позиціях. Насправді ж, на нашу думку, Анаксимен приймає і розвиває концепцію свого вчителя Анаксимандра про апейрон, розглядаючи повітря (пневму) в якості безмежного і всепроникаючого начала. При цьому треба враховувати, що в грецькій мові є й інше значення слова “пневма” – “дух”, і саме його Анаксимен називає Богом. За Анаксименом душа є повітряна. Що ж стосується богів, то Анаксимен також виводив їх з повітря Виходячи з містичної концепції, притаманної багатьом східним релігійно-філософським системам, в тому числі й індійській, розвиток світу розглядається в якості циклічно діючої системи, іншими словами, розвиток йде від джерела, якого іменують Брахманом, Абсолютом, Богом-Духом до самої грубої матерії (здійснюється процес інволюції), а потім навпаки (йде процес еволюції – від найбільш грубої матерії до духу). Тоді, прийнявши до уваги дану концепцію, стають зрозумілими слова Анаксимена про те, що згущуючись, повітря утворює вітер – хмари – воду – землю – камінь (інволюція); в свою чергу, розрідження повітря породжує вогонь (еволюція), під яким даний мислитель мав на увазі дух, що володіє вищою енергією. Отже, таке “дихання” природи є відображенням взаємообумовлених процесів інволюції та еволюції з містичної точки зору.

Анаксимен вперше вводить поняття взаємного відношення першоосновиї і руху. Пневма як першооснова, згідно його поглядам, «постійно рухається, бо якщо б вона не рухалася, те і не мінялася б настільки, наскільки вона змінюється».

Таким чином, можна сказати відносно представників Мілетської школи, що вони не були стихійними матеріалістами або стихійними діалектиками, у всіх у них проглядається зв’язок з східними релігійно-філософськими системами (в усякому випадку, з даними системами без особливих натяжок можна провести відповідні паралелі).

Ці системи вже володіли досить розвиненим категоріально-понятійним апаратом, котрий застосовують і мілетці, хоча східні терміни в них проходять відповідну модифікацію й інтерпретацію, а також розвиненим діалектичним мисленням.

Геракліт Ефеський.

З ім'ям Геракліта з Ефесу (540-480 рр. до нашої ери) пов'язане виникнення ще однієї філософської школи Давньої Греції. Збереглося біля 130 фрагментів з праці Геракліта, що, згідно однім джерелам, називалася «Про природу», згідно іншим - «Музи». Предки Геракліта були правителями і верховними жерцями цього міста. Однак, він відмовився від свого сану на користь брата, а сам присвятив своє життя пізнанню вищих істин. Очевидно, слідуючи в руслі традицій східних релігійно-філософських систем, де вищі знання давалися лише посвяченим, Геракліт писав досить складною і метафоричною мовою, тому заслужив ім’я “Темний”. Приймаючи до уваги цей факт, кожний дослідник його творчості повинен брати роль не стільки історика філософії, скільки його інтерпретатора.

Подібно до представників мілетської школи Геракліт Ефеський також намагався вирішити проблему першооснови буття. Геракліт розглядав в якості першооснови вогонь. Один з найбільш відомих висловів Геракліта звучить так: “Цей космос, один і той же для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірно запалюється і мірно згасає”.

На перший погляд, може здатися, що Гераклітів вогонь не може бути представлений у вигляді “архе”, оскільки він настільки непостійний і мінливий, що не може виступати у вигляді принципу, що організує буття. В той же час, на наш погляд, розшифровка іншого фрагменту допоможе зрозуміти, що мав на увазі Геракліт. “Під заклад вогню всі речі, - говорить Геракліт, - і вогонь під заклад всіх речей, так само як під заклад золота – майно і під заклад майна – золото”. Замінивши термін “вогонь” терміном “енергія” все стає на свої місця – в такому випадку Геракліт розглядає космос і навколишній світ як енергію, що знаходиться в постійному русі та обміні.

Геракліт вводить поняття Полемосу, війни, як причини виникнення всіх речей, вказуючи: “Війна є батько всього, цар всього, вона зробила одних богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними”. На перший погляд, Геракліт суперечить самому собі, оскільки насильство над людиною він вважає найтяжчим гріхом. На наш же погляд, Геракліт вказує на дію закону діалектики єдності та боротьби протилежностей, в результаті чого досягається гармонія. Категорія гармонії відіграє в творчості Геракліта значне місце. Мова йде саме про таку гармонію, де поєднуються в єдності протилежні якості, хоча люди, на думку ефеського мислителя, не вміють мислити діалектично, тому не сприймають гармонію, яку породжують протилежності. “Вони не розуміють, – вказує Геракліт, - як вороже знаходиться в згоді з собою: перевернуте поєднання (гармонія) лука і ліри” [396, с.199]. Іншими словами, звичайні люди пізнають явища, а не їх суть. “Люди були обмануті явищами” – говориться в іншому фрагменті [Там само, с. 197].

Таким чином, Геракліт проповідує концепцію, подібно до індійської, за якою матеріальний світ і явища в ньому – це майя, ілюзія, за котрою стоїть Брахман, вище буття, до пізнання якого і потрібно прагнути. Це вище буття породжує такий же універсальний Закон. Дія цього Закону проявляється скрізь і всюди, в першу чергу, в природі, космосі. Те ж саме говорить і Геракліт: “Правда (Діке) покарає майстрів брехні і тих, хто лжесвідчить”; “Сонце не перейде відведених границь – інакше його знайдуть Ерінії, союзниці Діке”. Життя в соціумі повинно узгоджуватися з цим вищим Законом. Геракліт вказує: “Народ повинен боротися за закон, що попирається, як за стіну міста” або “Свавілля треба гасити сильніше за пожежу”.

Що ж стосується війни і насильства взагалі, то тут Геракліт являється повним їх противником. Виходячи з парадигми, близької до індійської, Геракліт вирішує як онтологічні, так і антропологічні проблеми. Якщо в індійській релігійно-філософській думці Брахман розглядається як Абсолют, вселенський розум, єдине джерело, що все породжує, пронизує і контролює, і в той же момент є незалежним від породженої ним матерії, так само і Геракліт вказує в одному з своїх фрагментів: “Бо Мудрим може вважатися лише одне: Розум, що може керувати всім всесвітом” [396, с.239]. В іншому фрагменті наводяться інші характеристики Бога-Абсолюта: “Бог єдиний і від усіх відособлений” [Там само, с. 239].

Таким чином, головним атрибутом Бога у вченні Геракліта є його Розум і Мудрість, які проявляються через Логос – вселенський закон, який, до речі, фактично тотожний індійському поняттю – Дгарма. Дгарма – це термін, який в індійській філософії має полісемантичне значення: релігія, закон, шлях, котрим повинна пройти конкретна людина, щоб досягти самореалізації, або шлях цілого народу, нації. Так само багатозначним є в грецькій мові слово “логос”: “слово”, “вчення”, “закон”, “співвідношення”, “смисловий” зв’язок” або ж “інформація”, якщо вживати сучасну термінологію тощо. Весь космос у Геракліта проникнутий єдиним началом – Логосом, Законом, Словом Божим, яке, на його думку, треба пізнати і зрозуміти, тому що через Слово діє воля божа. “Ось цю річ (Логос) вічно сущу люди не розуміють і перш ніж вислухати її, і вислухати одного разу. Бо, хоча всі стикаються напряму з цією ось Річчю (Логосом), вони подібні тим, хто її не знає, дарма що пізнають на досвіді точно такі слова і речі, котрі описую я, розділяючи їх згідно істинної реальності і висловлюючи їх так, як вони є. Що ж стосується інших людей, то вони не усвідомлюють того, що роблять наяву, подібно тому як цього не пам’ятають ті, що сплять ” (DK 22 В 1).

Геракліт розвиває свою думку в тому напрямку, що всі закони, за якими живуть люди, мають джерелом один закон – Логос, тобто божественний закон і є правильними настільки, наскільки відповідають йому: “Хто бажає говорити [= “висловлювати свій логос” ] з розумом, ті повинні міцно спиратися на загальне, як громадяни полісу – на закон, і навіть міцніше. Бо всі людські закони залежать від одного, божественного: він простирає свою владу так далеко, як тільки побажає, і над всім домінує, і все переважає» [396, с. 197].

Подібно до Упанішад, в гераклітівській термінології поняття Бога (Теос) співвідноситься з поняттям “даймон” (“етос людини – її даймон”) [Там само, с. 243]. тобто її душа. Це співвідношення підтверджує інший вислів Геракліта: “Особистість – божество людини” [Там само, с. 243].

Як відомо, вже в брахманізмі, що виник на початку І тис. нашої ери, була детально розроблена концепція карми і перевтілення, яка вказувала на те, що душа вічна, змінюються лише її тілесні оболонки. Подібну думку, на наш погляд, висловлює і Геракліт: “Людина – світ в ночі; запалюється ранком, погаснувши вечором. Вона запалюється до життя, померши, подібно до того як запалюється до життя, заснувши” [Там само, с.199]. Вогонь тут, без сумніву, символізує енергію душі, прагнення людини до вищого буття, до Бога, що символізує собою не лише Вищий розум, Вищий закон, але й Вище джерело енергії і сили.

Процес інволюції та еволюції, опис котрого ми зустрічаємо в східній, в першу чергу, індійській релігійно-філософській думці, зображується в Геракліта у вигляді пульсації вогню. Процес інволюції сприймається даним філософом у вигляді того, що світ “охолоджується” і “мертвіє”, але потім рух відбувається уверх до повноти буття у вигляді чистого вогню. Це розуміння світобудови вказує і на шлях людського життя. Душа попадає в матеріальний світ, холодний і мертвий. Вона стає вологою і тяжкою від вологи, в такому стані їй важко еволюціонувати. Тому Геракліт говорить: “Душам стати вологими є смерть” (DK 22 В 66 d2). Геракліт також говорить про пожежу в кінці часів, але це не загибель світу, а його оновлення, це повернення сущого до істинного буття. “Все, що ми бачимо наяву, – смерть; все, що уві сні – сон; все що по смерті – життя” (DK 22 В 21). Тобто, іншими термінами, але все ж майже тотожними за своєю суттю, даний філософ висловлює дуже близьку позицію до індійської релігійно-філософської думки, де матеріальний світ розглядається у вигляді майї – ілюзії, що приховує справжнє буття. Геракліт оперує поняттями “множина” – це зримий, багатоманітний світ, що сприймається емпірично і “єдине”, що знаходиться за межами цього сприйняття. “Множина” для Геракліта - це всього лише тимчасова, недостовірна форма буття, істинне ж буття полягає в “Єдиному” до якого й треба прагнути. Тому, як стверджує Геракліт, “мудрість в тому, щоб знати все як одне” (DK 22 В 50). Звідсіля випливає ідея подолання дуальності через пізнання Єдиного, через трансформацію власної свідомості, що веде до просвітлення. Очевидно, Геракліт володів певною медитативною технікою, за допомогою якої він намагався пізнати вищі істини, тому й говорив про себе, що він ні у кого нічому не вчився, але все “випитав у себе сам”.

Таким чином, у Геракліта можна спостерігати зміну акцентів від вирішення онтологічних до антропологічних проблем, хоча це, зазвичай, пов’язують з іменем Сократа (знаменитий сократичний поворот).

 

Філософія Піфагора.

Життя Піфагора припадає на період приблизно між 584-500 рр. до нашої ери. Згідно Діогену Лаертському, він написав три книги: «Про виховання», «Про справи общини» і «Про природу». Йому приписується і ряд інших праць піфагорійської школи.

Є відомості, що він навчався в Анаксимандра, а також у Ферекіда, знаменитого грецького мислителя. За порадою Фалеса, як вважають деякі дослідники, він відправився в Єгипет, де двадцять два роки навчався у єгипетських жерців і сам отримав сан жерця. В 525 р. до н.е. Єгипет захопили перси. В числі полонених, котрі були відправлені на Схід, опинився і Піфагор, що дозволило йому попасти в Вавилон, де він, начебто, на протязі 12 років проходив навчання у місцевих жерців. Апулей стверджує навіть, що Піфагор навчався у індійських мудреців. Ці дані не є цілком і повністю достовірними, але, фактично, не викликає сумніву те, що у світогляді Піфагора можна спостерігати вплив східної релігійно-філософської думки і не лише єгипетської чи вавилонської, але й індійської.

Після тридцятичотирьохлітнього навчання в країнах Сходу Піфагор опиняється в місті Кротон, де засновує свою школу – Піфагорійській союз, що являв собою релігійно-філософське братство з ритуалізованим статутом та спільним майном (на що вказуває Тімей). Подібно до індійської релігійності, де гуру, духовний вчитель, зазвичай, шанувався на рівні бога, або чудотворця, Піфагор фактично з самого початку існування заснованого ним союзу користувався вищим релігійним авторитетом та зображувався в якості “надлюдини”, що володіє надприродними можливостями і особливою мудрістю. Запропонована ним складна система розвитку духовних, психічних, інтелектуальних та фізичних сил майже повністю копіювала систему монастирського життя Сходу. Даний союз був таємною організацією, за розголошення отриманих знань тут чекала сувора кара. До союзу приймалися вільні громадяни обох статей. Навчання ділилося на два періоди або на два ступені: акусматики (послушники, що повинні були пройти багатолітню перевірку морально-духовних та інтелектуальних якостей) засвоювали знання догматично, а математики (вчені) займалися більш складними проблемами, котрі викладалися їм з обґрунтуванням.

Попередник і, в певній мірі, вчитель Піфагора, Анаксимандр, визначав началом всього апейрон – безмежне і безкінечне. Піфагорійці також вважали, що природа вимагає не людського, а божественного розуміння, що істина доступна лише богам. В той же час, на їх думку, із всіх відомих раціональних методів пізнання лише в галузі математики можна наблизитися до божественного знання, оскільки, мовляв, саме на основі чисел будуються всі моделі і передбачення.

Вчення Піфагора будувалося на принципах, майже тотожних ведичній філософії. Це концепція безсмертної душі (псюхе), вчення про перевтілення душ (метемпсихоз), що поєднувалося з “пам’яттю предків” (сам Піфагор стверджував, що він пам’ятає чотири свої попередні інкарнації). Відповідно до вчення ведичної філософії, Піфагор також вказував на духовну спорідненість всіх живих істот. Однією з вищих етичних цілей він вважав очищення (катарсис), яке на тілесному рівні досягалося через вегетаріанство (як відомо, індійські браміни та йоги вбачають в вегетаріанстві, перш за все, реалізацію принципу агімси, ненасильства над живими істотами, що дає можливість уникнути створення негативних кармічних реакцій). Засобом очищення душі Піфагор вбачав пізнання музично-числової структури космосу (що певною мірою відповідає практиці мантра-йоги).

Як вказують дослідники, піфагорійці прокидалися до сходу Сонця, яке вони обожнювали. Прокинувшись, вони робили мнемонічні вправи, схожі на читання мантр і йшли на берег моря зустрічати схід Сонця. Потім займались медитацією, робили гімнастику, проводили день в праці і навчанні. Ввечорі вони здійснювали ритуальне обмивання, після чого разом вечеряли і проводили церемонії поклоніння богам. Перед сном кожний піфагорієць повинен був проаналізувати свій минулий день: “І не можна було прийняти очам спокійним сну, поки тричі не продумаєш день, що минув: як його я прожив? Що я зробив? Який мій обов’язок залишився не виконаним?”.

Якщо в індійській системі йоги вдосконалення людини починалося з моральних засад Ями і Ніями, то в піфагореїзмі це отримало назву вчення про “належне”, до якого відносилося вміння володіти собою, шляхом перемоги над пристрастями, чітке підкорення молодших старшим, культ дружби і взаємопідтримки. Сенс життя вони вбачали в фізичному, моральному, інтелектуальному і духовному вдосконаленні, тому велику увагу приділяли засвоєнню основ медицини, психотерапії, проблемам покращення генофонду. Вони розвивали свою пам’ять як механічну, так і смислову, розвиваючи не лише інтелектуальні здібності, але й образне мислення.

Піфагорійці завжди цінували споглядальний спосіб життя, що характерний для східної мудрості, вважаючи космос в якості упорядкованого і гармонійного начала, що розкривається людині, котра веде правильний спосіб життя, не порушуючи світової гармонії. В зв’язку з цим Піфагор уподібнював життя ігрищам – хто приходить туди позмагатися, хто вторгувати, але найбільше задоволення отримують люди, що прийшли сюди просто подивитися.

В той же час, політична діяльність була не чужою для піфагорійців, і даний союз відігравав активну участь у громадському житті міста Кротон та прилеглих до нього територій. Це стало можливим тому, що завдяки порадам Піфагора жителі Кротону змогли отримати перемогу над своїм давнім сильним суперником, сусіднім містом Сибаріс. Після цієї події повага і пошана громадян Кротону до Піфагора настільки зросла, що вони вручили йому і його послідовникам владу над містом. Через деякий час правління піфагорійського союзу було встановлене і в деяких інших південноіталійських містах, і навіть на Сицилії. Керувала кожним містом община піфагорійців, що встановлювала свої правила громадського життя. Але через деякий час принципи аристократичного способу правління піфагорійського союзу, очевидно, зайшли в антагоністичні протиріччя із звичними демократичними засадами грецької полісної системи. Це привело до повстання і знищення піфагорійського союзу. Так трагічно закінчилася спроба піфагорійців побудувати справедливе суспільство на основі теократії.

Відомості про Піфагора після цього губляться – дехто з дослідників вказує, що його до того часу вже не було в живих, друга версія говорить, що Піфагору вдалося врятуватися під час повстання, третя версія – він загинув разом з іншими піфагорійцями в місті Кротоні. В той же час, трагедія розгрому піфагорійського союзу не привела до його загибелі, оскільки традиція піфагореїзму не перервалася. Піфагорійський союз продовжував існувати, але змушений був відмовитися від таємної організації і, відповідним чином, демократизуватися, стаючи все більше схожим на інші філософські школи. Піфагорійське вчення виявило суттєвий вплив на Платона і ще більше на платонівську Академію, в стінах котрої піфагореїзм розвивався на протязі майже трьох віків. Ще через сто років традиція піфагореїзму відроджується у вигляді неопіфагореїзму, котрий мав суттєвий вплив на різні течії пізнєантичної думки. Тобто, фактично починаючи з ІІ ст. піфагорійство відроджується, але це, власне, вже інше вчення, що прагне об’єднати Платона, Аристотеля і стоїків.

 

Сократ

Сократ - представник ідеалістичного релігійно-морального світогляду. Уперше саме Сократ свідомо поставив перед собою задачу обґрунтування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світорозуміння, природничонаукового знання та безбожництва. Сократ був вчителем Платона. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектиці, політичних і правових навчань.

В центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і вад, прав і обов’язку, волі і відповідальності. Сократівські бесіди - повчальний і авторитетний приклад того, як можна навчитися розв’язувати ці вічно актуальні питання. Сократ - принциповий ворог вивчення природи. Роботу людського розуму в цьому напрямку він вважає нечестивим і марним втручанням у справу богів. Світ уявляється Сократові творенням божества, "настільки великого і всемогутнього, що воно усі відразу і бачить, і чує, і всюди є присутнім, і про усьому має піклування". Він слідував вказівкам дельфійського оракула і радив робити це своїм учням. Сократ регулярно приносив жертви богам і взагалі старанно виконував усі релігійні обряди.

Сумнів ("я знаю, що нічого не знаю") повинен був, за вченням Сократа, привести до самопізнання (" пізнай самого себе"). Тільки таким індивідуальним, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звертання до власного Я, до суб'єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - до божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростає в теологію. Розвиваючи своє релігійно-моральне навчання, Сократ на противагу матеріалістам, що призивають "прислухатися до природи", посилатися на особливий внутрішній голос, що нібито наставляв його в найважливіших питаннях, - знаменитий "демон" Сократа.

Своє філософське вчення Сократ не записував, але поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідної, методологічно спрямованої до визначеної мети полеміки. Сократ гуляв по Афінам і усюди - на площах, на вулицях, у місцях суспільних зібрань вів "бесіди" з афінянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-моральні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, намагався показати, у чому полягає, за його переконанням, дійсно моральне життя.

"Сократівський" метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки. Сократ уперше чітко порушив питання про суб'єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини "сократичного" методу: "іронія" і "маєвтика" - за формою, "індукція" і "визначення" - за змістом. "Сократичний" метод - це насамперед метод послідовних питань, що систематично ставляться, які мають за свою мету привести співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська "іронія". Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки "іронічне" розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням "іронії" служила "маєвтика" - "повивальне мистецтво" Сократа (натяк на професію його матері, яка була повитухою). Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися для нового життя, до пізнання "загального" як основи істинної моралі. Основна задача "сократичного" методу - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих чеснот. Ця задача повинна бути дозволена за допомогою своєрідної "індукції" і "визначення".

От як, наприклад, у розмові з Евтидемом, що готувався до державної діяльності і бажав знати, що таке справедливість і несправедливість, Сократ застосував свій "діалектичний" метод мислення. Спочатку Сократ запропонував справи справедливості заносити в графу "дельта", а справи несправедливості - у графу "альфа", потім він запитав Евтидема, куди занести неправду. Евтидем запропонував занести неправду в графу "альфа" (несправедливості). Те ж запропонував він і у відношенні обману, злодійства і викрадення людей для продажу в рабство. Так само на питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу "дельта" (справедливості), Евтидем відповідав рішучим запереченням. Тоді Сократ поставив Евтидему питання такого роду: чи справедливо обернення в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Евтидем визнав подібний учинок справедливим. Тоді Сократ задав подібне ж питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра в жителів ворожого міста. Усі ці вчинки Евтидем визнав справедливими, указавши, що він спочатку думав, ніби то питання Сократа стосуються тільки друзів. Тоді Сократ указав, що усі вчинки, спочатку віднесені до графи несправедливості, варто помістити в графу справедливості. Евтидем погодився з цим. Далі Сократ заявив, що, отже, колишнє "визначення" неправильне і що варто висунути нове "визначення": "Стосовно ворогів такі вчинки справедливі, а стосовно друзів несправедливі, і стосовно них, навпроти, варто бути як можна справедливіше". Однак і на цьому Сократ не зупинився і, знову застосовуючи "індукцію", показав, що і це "визначення" неправильно і вимагає заміни його іншим. Для досягнення цього результату Сократ знову виявляє протиріччя в положенні, визнаному співрозмовником за істинне, а саме в тезі про те, що у відношенні друзів варто говорити тільки правду. Чи правильно вчинить воєначальник, запитує Сократ, якщо він, для того щоб підняти дух війська, збреше своїм війнам, ніби то допомога наближається. Евтидем погоджується, що подібного роду обман друзів варто занести в графу "дельта", а не "альфа", як це передбачається попереднім "визначенням". Так само, продовжує "індукцію" Сократ, чи не справедливо буде, якщо батько обдурить свого захворілого сина, що не бажає приймати ліки, і під виглядом їжі змусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю неправдою поверне сину здоров'я. Евтидем погоджується, що і такого роду обман варто визнати справою справедливою. Тоді Сократ запитує його, як назвати вчинок тієї людини, що, бачачи свого друга в стані розпачу і боячись, як би той не скінчив життя самогубством, або украде, або просто відніме в нього зброю. Цю крадіжку, чи цей грабіж, Евтидем також змушений занести в графу справедливості, порушуючи знову попереднє "визначення" і приходячи до висновку, підказаному Сократом, що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього Сократ переходить до питання про розходження добровільного і недобровільного вчинку, продовжуючи свою "індукцію" і домагаючись нового, ще більш точного "визначення" справедливості і несправедливості. В остаточному підсумку виходить визначення несправедливих учинків як тих, котрі відбуваються у відношенні друзів з наміром їм нашкодити. Істина і моральність для Сократа - поняття співпадаючі. Між мудрістю і моральністю Сократ не робив розходження: він визнавав людину разом і розумним і моральної, якщо людина, розуміючи, у чому полягає прекрасне і гарне, буде керуватися цим у своїх учинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, буде уникає його.

Справжня справедливість, за Сократом, це знання того, що добре і прекрасно, разом з тим і корисно людині, сприяє її блаженству, життєвому щастю.

Трьома основними чеснотами Сократ вважав:

— 1.Помірність (знання, як приборкувати пристрасті)

— 2.Хоробрість (знання, як уникнути небезпеки)

— 3.Справедливість (знання, як дотримувати законів божественних і людських).

 

Вчення Платона про буття, душу, і пізнання.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - засновник об'єктивного ідеалізму в давньогрецькій філософії. Згідно вченню Платона лише світ ідей являє собою істинне буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Платон проголосив мир ідей божественним царством, в котрому до народження людини перебуває його безсмертна душа. Після цього вона потрапляє на грішну землю, де тимчасово знаходячись в людському тілі, як в'язень в темниці, вона згадує про світ ідей. Буття - тотожне і незмінне, однак в діалогах “Софіст” і “Парменід” Платон приходить до висновку, що вищі види сущого - буття, рух, спокій, тотожність і зміна - можуть розумітися тільки таким чином, що кожний з них і є і не є, і рівний самому собі і не рівний., і тотожний собі і переходить в інше. Так, буття якщо воно розглядається саме по собі - єдине, вічне, тотожне, незмінне, непорушне, але якщо воно розглядається по відношенню до іншого, то містить в собі відмінність, мінливість, рухомість. Тому буття містить в собі протиріччя: воно одиничне і множинне, вічне і кінечне, незмінне і мінливе. В космогонічному вченні Платон стверджує, що кінцевими елементами всіх речей являються неподільні трикутники або геометричні безтілесні атоми. Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про душу. Платон вважав, що людина, як тілесна суть, смертна. Душа же її безсмертна. Коли людина помирає, її душа, по Платону, не гине, а лише звільнюється від тілесного покрову як від своєї темниці і починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї подорожі вона має доступ до світу ідей і споглядає їх. Тому суть процесу пізнання полягає в згадуванні душею тих ідей, що вона вже споглядала. Істинне знання дає тільки мислення. Мислення - це не залежний від чуттєвих вражень абсолютно самостійний процес пригадування. Тільки мислення дає знання ідей. Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. В зв'язку з цим процес пізнання визначається Платоном як діалектика, тобто мистецтво вести усну бесіду, мистецтво ставити питання і відповідати на них, пробуджуючи спогади. Людська душа незалежна від тіла і безсмертна. Душа складається з 3 частин: розумної, котра створюється самим творцем та афективної і пристрасної, котрі створюються нижчими богами. Перемога розумної частини над пристрастями і бажаннями можлива при відповідному вихованні. Оскільки люди не можуть особистими зусиллями наблизитись до досконалості то необхідні держава і закони. Держава заснована на розподілі праці між розрядами вільних громадян. У вченні про поділ громадян на розряди Платон керується своєї класифікацією частин душі. Різним частинам повинні відповідати: розумній - правителі-філософи, аффектній - воїни, пристрасній - ремісники. Приватна власність і родина, за Платоном - підривають засади суспільства. Тому Платон розробив план співжиття, заснованого на усуненні для правителів і воїнів від особистої власності, а також вчення про спільність дружин і державного виховання дітей.