Преса української діаспори

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

 

 

Ми включаємо в історію української преси україномовну періодику діаспори, тобто газети й журнали що систематично подавали новини, коментарі тощо про Україну и про життя українців як за кордоном, так і в Галичині, і у Великій Україні. Єдино, що вона виходила не тут, ми поступаємось географією на користь суті справи.

УКРАЇНСЬКА ТАБОРОВА ПРЕСА

Кінець першої світової війни застав багато українців в таборах військовополонених. Ще більше їх туди потрапило по закінченню громадянської війни в Україні. В 1920 р. отримали статус військовополонених і колишні січові стрільці - бійці Української Галицької Армії, і петлюрівці - вояки Української Народної Республіки, і бійці колишньої австро-угорської армії, яких посилали воювати в Італію.

Одним з таких таборових центрів була Чехія (4 тисячі військовополонених були розміщені в таборах міст Ліберці, Йозефів). Всі вони були чужі в радянській Україні, в Польщі. Тому вони тікали подалі й шукали якусь нейтральну державу, яка би їх прийняла на проживання і на роботу. Такою державою стала Чехія.

У 1920-1923 рр. в цих таборах було засновано кілька цікавих газет, чи не єдине видання української таборової преси в Чехії була газета “Український скиталець” (у північній Чехії). Спочатку вона виходила як щомісячна газета, а потім як двотижневик. А з 1924 р., після закриття таборів став виходити під назвою “Об¢єднання”. За змістом це був таборовий щоденник. Одна з постійних рубрик - “З життя-буття в таборі в Йозефові”. Коли редактором став Петро Будз, газета почала виходити за межі табору і розвилася до значної події культурного життя цілої української діаспори. Почали виходити спогади про славні військові походи українських січових стрільців Галицької армії. Воєнна мемуаристика прийшла на сторінки газети. Це відразу повернуло до неї увагу. Газета піднялась від 300 до 1000 примірників (на 4 тис. полонених). Газету почали видавати і обмінюватися з іншими осередками української діаспори (США, Франція, Італія, Німеччина, Австрія). Газета підтримувала основи дитячої школи. На професійному рівні газета виконувалася на низькому рівні щодо її оформлення. Вона брала своєю наближеністю до життя і відвертістю.

Після ІІ Світової війни українська журналістика зазнала нової хвилі таборової преси. В цілковито інших історичних умовах дещо суттєве, однак, повторювалося в створенні, діяльності осередків цієї преси, і це порівняння дозволяє побачити деякі закономірності і в світі вітчизняних ЗМІ, і в українському менталітеті в цілому.

Маса українських військовополонених в останні місяці війни в Європі та в перші роки після другої світової війни складалася з трьох джерел:

1. Українські вояки з Війська Польського, які потрапили в німецький полон ще в 1939 р., або з польської армії В. Андерса, створеної на території СРСР після подій вересня 1939 р., які, за рішенням емігрантського уряду Польщі, відмовилися воювати на радянсько-германському фронті та майже мільйонною кількістю були випущені Сталіним разом зі зброєю через Близький Схід на північну Африку. Вони хоробро билися з фашистами під Ель-Аламейном, під Монте-Кассіно та брали участь у вирішальних битвах “другого фронту”. Після закінчення війни вони з різних причин відмовилися від репатріації до радянської України та залишилися в Європі;

2. “Дивізійники” - це решта української дивізії “Галичина”: яка була розбита Червоною армією, приблизно 8 тисяч їх відступили на захід, здалися в полон британцям, які вивезли частину їх на острови до таборів військовополонених.

3. Цивільні особи, колишні “остарбайтери”, та в’язні німецьких концтаборів, які були визволені союзниками та потрапили до англійської, французької чи американської зон окупації.

Таким чином, як зазначає Н. Сидоренко з Києва у грунтовному дослідженні в зб. “Українська журналістика: історія і сучасність”, на Британських островах у 1947 р. опинилося приблизно 35 тисяч колишніх військовополонених українців. За юридичним статусом вони були європейськими добровільними робітниками і мусили відпрацювати три роки під керівництвом державних британських установ.

У Великій Британії виходило 7 часописів українською мовою, три з них виходило латиницею, тому що не було в друкарнях кирилиці. Головним чином займалися цією справою лише дивізійники. Наклад цих часописів дуже малий - від 20 до 100 примірників. Серед них - “Відгук”, “Другий етап”, “Мета”, “Наші будні, “Нове життя”, “Скиталець”, “Таборовик”. Через відсутність кирилиці деякі з них видавалися навіть латиницею з друкарень адміністрації таборів.

У Великій Британії лишилося приблизно 60 процентів від усіх українських військовополонених.

В цей час виходила у Великої Британії не таборова українська газета “Наш клич”, сатирична газета “Оса”.

Теми таборових газет: життя табору, життя діаспори, збереження національної пам¢яті, сатира, гумор, політичні і культурні події в Україні і Європі. Таборова преса нової хвилі була більш войовничою, налаштованою антикомуністично.

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА У ФРАНЦІЇ

Франція приймала українську еміграцію ще з давних давен. В 1709 р. во Францію втекла решта мазепинців. На рубежі століть тут існувала чимала українська еміграція, як із Заходу, так і зі Сходу України. Після першої світової війни Париж став одним з найбільших центрів еміграційного українського життя.

Дослідниця зі Львова О. Денека зазначає у збірці “Українська преса за межами України”, що, на відміну від еміграційної преси в Америці, періодика української громади в Європі була наскрізь політична. В 1918-1921 рр. у Франції було створено близько десяти політичних організацій, які видавали 8 періодичних видань (загалом українських часописів у цій країні було понад 30 у ті роки), з яких головними стали “Тризуб” (тижневик Симона Петлюри) і “Українське слово” (тижневик, орган Головного проводу українських націоналістів у Парижі). Генеральна рада союзу українських емігрантських організацій у Франції видавала журнал “Скоб” як журнал українського пласту у Франції. Журнал “Ватра” видавався Пластовим куренем ім. Міхновського.

Певний час тут існувала військова преса. Цікаво, що журнали видавали генерали. Управа товариства бувших вояків УНР у Франції в 1927-28 рр. видавала журнал “Військова справа” (генерал-хорунжий О. Удовиченко). В 1938 р. почав виходити “За збройну Україну” (генерал-хорунжий М. Капустянський).

Українська еміграція в Європі за своїм складом поділялася на два прошарки та ідейно була відповідно двох напрямків: політична (з них виходили видавці та публіцисти українських часописів) та заробітчанська (вона складала більшість читацької аудиторії).

Виходило кілька англомовних газет, серед них “The Ukrainian Quaterly. Journal of Ukrainian & International affairs” (“Український щоквартальник. Журнал українських та міжнародних подій”).

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА БРАЗИЛІЇ

Тижневик “Праця” виходив тут впродовж десятиліть, і це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Почалося її видання в грудні 1913 р. в місті Парана, де й досі існує найбільший в цій країні за чисельністю й розвинений організаційно український осередок.

У перші роки видання вона мала підзаголовок “Одинока українська часопись в Бразилії”. Видавник - видавнича спілка василіян. Це був інформаційно-просвітницький та релігійно-католицький журнал, потужний фінансово: в 1936 р. тут навіть видавали додаток “Недільне слово”, який роздавали безкоштовно.

Основні теми журналу: ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі; ідея підтримання мови; історія українського народу, культури, літератури; друкування літературних пам’яток, зокрема творів Маркіяна Шашкевича.

Газета відрізнялась жанровим багатством та професійністю журналістів. Вона обмінювалася матеріалами з іншими газетами України - “Українське діло”, “Українське слово”. Життя етнічної батьківщини газета висвітлювала широко і агресивно по відношенню до комуністичного режиму, переслідувань українських діячів у СРСР.

Завдання, які вирішувала ця газета:

· згуртування українців Бразилії навколо пресового органу, який зв’язує їх між собою, з етнічною батьківщиною та з українськими осередками в інших країнах;

· національне виховання молоді;

· спромогання до визнання українського народу в світі як етнічної одиниці.

Втім, “.Праця” не відчужувалася й від суспільного життя своєї країни. В газеті була постійна рубрика “Бразилійські вісті”, яка велася цілком професійно.

Незважаючи на те, що більшість матеріалів подавалася без підписів, серед відомих редакторів, авторів були П. Карманський, С. Дністрянський, Г. Хомишин.

Більш детально тема розкрита О. Дроздовською в зб. “Українська преса за межами України”.

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА КИТАЮ ТА ДАЛЕКОГО СХОДУ

Українська діаспора в Китаї почала створюватися в 1870-1880 рр. - перша хвиля еміграції була організована царським урядом еміграція. Уряд вирішував таким чином два питання:

1) заселяв землі справжніми фермерами, які могли підняти самотужки Манджурію;

2) знесилював етнічну українську націю на її території, послаблював національний опір на її рідних теренах.

До 1917 р. української преси в Китаї не було, була лише російська преса.

На 1917 р. в Манджурії проживало 20 тис. родин українців (70-80 тис. чол.). Як і повсюди в світі, вони прагнули об’єднання, і тому розпочали випускати власну пресу, не раз проявляючи справжню підприємливість та публіцистичний талант.

Лютнева революція в Росії різко змінила ситуацію і в Китаї. Червень 1917 р. - перший інформативний бюлетень “Вісти українського клюба в Харбіні”, який інформував про події в Петрограді, Києві.

Листопад 1917 р. - почав виходити двотижневик “Засів” - літературний, політичний, економічний часопис. Виходив рік (випущено 30 номерів).

Від 1917 р. до 1920 р. - період занепаду української мови і видавництва, пов’язані з перебігом громадянської війни та іноземних інтервенцій на Далекому Сході.

В 1920 р. відновилося видання української преси: в Харбіні почали виходити газети “Добробут”, “Поступ”, “Вимоги життя”.

На вихід газет дуже негативно впливала проросійська орієнтація дирекції КСЗ (Китайська східна залізниця). Тому до 1931 р. української преси в Харбіні, взагалі в Манджурії не було. Лише в 1925 р. виходила газета “Українське життя”, тому що її видавником був японець і видання не підпадало під китайські закони.

В 1931 р. японці створюють маріонеткову державу Манджу-Го. В цьому ж році починається нове відродження української преси:

· двотижневик “Листи з Далекого Сходу” (5 номерів);

· 1932 р. - “Манджурський вісник”, який існував п’ять років з підтримки українського підприємця Івана Шевченка. Випустили 200 номерів, однак через прихильність до незалежної національної позиції видання припинило своє існування;

· 1937 р. - в Шанхаї, в Ціндао виходила газета “На Далекому Сході” під редагуванням М. Мілька, кошти на яку дав меценат В. Мігулін;

· часопис “Далекий Схід” виходив у Харбіні 1937 - 1938 рр. як орган Української національної колонії.

Вже під час ІІ світової війни у листопаді 1941 р. - під редакцію М. Мілька починає виходити двотижневик “Український голос на Далекому Сході”. Він не був політично заангажований і брав до висвітлення матеріали місцеві, висвітлюючи їх з незалежних позицій.

 

Отже, українські родини, що мешкали в Манджурії, були, за висновками київського дослідника цієї проблеми, О. Сидоренка, який значно просунув на цьому напрямку історичні розвідки А. Животко, мали де прочитати “рідне слово правди і національної надії”.

Вступ радянської армії в Харбін у 1945 р. привів до арештів і заслання українських журналістів, з тим історія вітчизняної преси в Азії закінчилася.

 

* * *

Багатою на події і приклади щирого служіння національним інтересам є історія преси української діаспори після 1917 р. в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Німеччині. Ґрунтовні дослідження цього відтинку містяться в книзі А. Животко “Історія української преси”, та в матеріалах науково-теоретичної конференції в Києві 25-26 квітня 1996 р., що увійшли до збірки “Українська преса за межами України”. До них і відсилає читачів автор.

 

ПРЕСА УКРАЇНИ У РОКИ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939-1945 рр.)

Історичне тло розвитку української преси часів другої світової війни ще й досі викликає ідеологічні суперечки, й доволі гострі. В українському суспільстві існують дві полярні точки зору на цю проблему. Згідно з першою, українська нація в роки війни боролася як проти німецько-фашистських, так і проти московсько-більшовицьких окупантів, але потерпіла поразку й змушена була перевести боротьбу за відновлення незалежності в інші площини. Друга трактує ці ж події як участь українського народу у Великій Вітчизняній війні, тобто у героїчній боротьбі усього радянського народу за волю і незалежність СРСР, у якій, у контексті другої світової війни, разом з союзниками він здобув історичну перемогу.

Ці різні точки зору неможливо не враховувати, відображаючи участь преси у тій чи іншій події. Отже, надалі будемо керуватися таким принципом: вважати за критерії оцінки подій ті цілі, які в даному випадку ставили перед собою органи преси, політичні кола, окремі діячі тощо.

Український народ включився у нову світову війну одним з перших. 1 вересня 1939 р. розпочалися запеклі бої на німецько-польському фронті, а 17 вересня Червона армія розгорнула так званий “визвольний похід” на захід, взявши, згідно з планом “Молотова - Ріббентропа” (а фактично Сталіна - Гітлера) участь у розподілі Польщі.

Західна Україна відійшла до СРСР. Трудящі Галичини у багатьох випадках радо зустрічали червоноармійські підрозділи, сподіваючись на покращення власної долі у возз’єднаній Україні та у державі робітників і селян.

Цей обережний оптимізм відобразила частина західноукраїнських газет, здебільшого прокомуністичної орієнтації. Націоналістично налаштовані видання побачили в подіях, що розгорнулися, нову загрозу звільненню України. Зрештою, через кілька місяців НКВС почали переслідування і тих, і інших. Члени компартії Західної України швидко розібралися в ситуації та почали приховувати свою приналежність до КПЗУ від “братів по вірі”. Вочевидь, націоналістичні кола відразу стали до процесів совєтизації західних областей у безумовну опозицію. Ці процеси в першу чергу охопили створення нових органів влади, переміни навчальних програм у школах, а поволі почали переходити й у світ преси.

Всьому процесу переведення соціально-політичного життя краю на радянсько-сталінський спосіб життя потрібні були нові відносини в сфері масової інформації. Все видання, що біли надбані галицькою інтеліґенцією до 1939 р., виявилися не просто непотрібними, але вкрай шкідливими. Ні співпрацювати з ними, ні навіть терпіти їхнє існування нова влада не мала наміру. Замість них почали виходити об’єднані органи обласних та міських партійних комітетів “Радянська Волинь”, львівська “Вільна Україна”, тернопільська “Вільне життя”, станіславська “Радянська Україна”, дрогобицька “Більшовицька правда”. Згодом, після перебрання у Румунії Північної Буковини, у Чернівцях почалося видання обласної “Радянської Буковини”. Дуже швидко розгорнулася мережа районних газет з дуже претензійними назвами, механічно перенесеними з Східної України, зміст яких був чужим і незрозумілим галичанам: “Сталінська перемога” (Рава-Руська), “Червоний прапор” (Коломия) тощо.

У Львові, Станіславі, Дрогобичі, інших містах розпочалися перші арешти української інтеліґенції.

Початок Великої Вітчизняної (або ж радянсько-германської) війни 22 червня 1941 р. перервав розвиток подій за сценарієм, вже відомим східним українцям.

В перші дні війни редакції перебудовували роботу на новий лад. “Все для фронту, все для перемоги!” - це гасло визначило життя радянських людей на чотири довгих роки. Основними тематичними напрямками місцевої преси стали повідомлення з фронтів, пропаганда справедливого характеру війни, розгортання мобілізаційних ресурсів, переведення промисловості на виробництво військової продукції, евакуаційні проблеми.

У діючій армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет - “За Родину!”, “В бой”, “За победу!”. Кореспонденти низових військових газет брали матеріал прямо в землянках та окопах, на вогневих позиціях, на бойових кораблях. Багато з них загинули смертю хоробрих, виконуючи редакційні завдання.

Фронтовими кореспондентами центральних газет “Правда”, “Красная звезда” стали відомі радянські письменники К. Симонов, Б. Полевой, Є. Петров, А. Гайдар та багато інших.

Номери армійських газет періоду Великої Вітчизняної війни - це суміш з партійних передовиць, описання боїв, повідомлень Совінформбюро про становище на фронтах, інформація про життя тилу, міжнародні події, наприклад, пов’язані з відкриттям союзниками “другого фронту”. З текстів обов’язково вилучалися цензурою будь-які підробиці, що могли б розкрити військові таємниці. Наприклад, бойові частини або оборонні підприємства іменувалися по прізвищах їх командирів або директорів: “На заводі, де директор І. П. Сердюков, освоїли новий вид продукції для фронту. Відзначилися...” - а далі перераховували робітників, інженерів, керівників, які заслуговували на поляки від парткомів.

В умовах “дивізіонки” редакція та друкарня складали єдиний комплекс і пересувалися разом згідно з переміщеннями штабів. На окрему згадку заслуговують фронтові фотокореспонденти та кінооператори, які не могли описувати події з слів учасників чи очевидців, а мусили самі лізти в пекло бою за цінним кадром.

Таким чином, нова війна породила і новий тип преси - компартійно-фронтовий. Він відрізнявся від “мирних” типів певною романтикою надзвичайних, історичних подій, газети створювали атмосферу ненависті до ворога, волі до перемоги, прагнення військового подвигу, звитяги, подолання страшних труднощів і принесення жертв задля захисту Батьківщини та кінцевої перемоги.

Це певною мірою ріднить такі газети з пресою січових стрільців або з підпільними журналами, газетами й листівками української повстанської армії. Але абсолютно протилежна ідеологія - комуністична, інтернаціональна замість демократичної, національної - породжує особливості теми, проблем, заголовків, лексики тощо.

Подібними були й організація та методи підпільної журналістської роботи. В бойових ланках були призначені дописувачі з числа колишніх вчителів, активістів тощо, вони конспіративно передавали матеріали до редакцій, які мали прямий контакт з військовим командуванням та політичним центром.

 

Порівнюючи пресу ОУН-УПА та червоних партизанів, слід мати на увазі, що перші спиралися на підтримку обмеженого населення на порівняно невеликій території - тоді як за другими була величезна країна з потужною економікою, армією, зв’язком з Великою землею. За документами, партизанам було відправлено літаками 84 похідні друкарні з усім необхідним та й з верстальниками й друкарями. Кількість друкарень УПА, вірогідно, сягала 10 - 20.

Для ефективного забезпечення діяльності цієї преси у надзвичайних умовах фронту й тилу ЦК партії було вжито ряд термінових заходів.

Було змінено структуру управління засобами масової інформації: керівні функції були передані Управлінню пропаганди й агітації ЦК ВКП(б), яке направляло до редакцій численні й дуже детальні інструкції: про що писати, як само писати, на які особливості теми звертати увагу. У них часто містився й аналіз номерів окремих газет з типовими помилками.

Підтвердженням незмінно великої ролі преси як незамінного “гвинтика” у партійній машині навіть у таких надзвичайних умовах (а може, й саме в них) став лист Управління пропаганди й агітації від 3 березня 1942 р. “ О работе районных газет”. Цікаво, що поруч з турботами, пов’язаними з воєнним часом, саме тут, вперше за місяці війни, наголошувалося й на необхідності для загальнополітичних видань приділяти увагу роботі кооперації, їдалень, лікувальних закладів.

Наступний керівний матеріал, надісланий до редакцій з Управління, називався “О недостатках газет в освещении работы промышленных предприятий. Письмо Управления пропаганды и агитации ЦК ВКП(б) всем редакторам городских, областных, краевых и республиканских газет”. Недоліки виявилися численними, їх було достеменно проаналізовано й піддано критиці. Гідне поваги те, що у важких умовах від місцевої преси вимагалося не послабляти уваги до роботи крамниць, їдалень, міського транспорту, лікарень, дитячих закладів:

“Недооценка культурно-бытовых вопросов ведет к отрыву газет от трудящихся, от их повседневных нужд и вопросов, снижает авторитет газеты и ослабляет ее влияние и действенность борьбы за выполнение и перевыполнение производственных планов”.

Як відомо, у перші тижні війни гітлерівці захопили західну Україну, а в перші її місяці зайняли значну її східну частину. Кілька місяців уся територія України знаходилася під німецько-фашистською окупацією. Випуск партійно-радянських газет на цей час на теренах східної України припинився повністю, за виключенням листівок підпільників та друкованих видань крупних партизанських з’єднань під командуванням Ковпака, Федорова (“Партизанская правда” тощо). Ці газети виходили в лісових друкарнях на обладнанні, що доставлялося з Великої землі разом зі зброєю, вибухівкою та пачками “Радянської України” і центральних московських газет. У формуванні бойових загонів та веденні ними воєнних дій вони зіграли надзвичайно важливу роль. Ґрунтовне й цікаве дослідження короткої, але яскравої історії преси партизанського руху зробив С. І. Горєвалов, студенти повинні обов’язково ознайомитися з його монографією.

ЦК КП(б)У та радянський уряд евакуювалися на схід. Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка вела передачі українською мовою з Саратова, “Радянська Україна” - з Москви, а фронтова радіостанція “Дніпро” була наближена безпосередньо до місць ведення боїв. Орган ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР газета “За Радянську Україну!” в 1942 році виходила навіть без зазначення місця її випуску.

Вигнання німецько-фашистських окупантів з українських земель почалося з Ворошиловградської (нині Луганської) області, невдовзі у 1943 р. в цьому місті почався випуск центральної української партійно-радянської газети “Советская Украина”, згодом її редакція перебралася до Харкова, а вже звідти повернулася до Києва восени 1943 року.

З Луганщини почалося відновлення й низових ланок партійно-радянської преси. Вже в перші тижні після відновлення райкомів партії почали виходити “Під прапором Леніна” (Мілове), “Ленінський заклик” (Рубіжне), “Ленінська перемога” (Містки).

Згодом, із просуванням лінії фронту на захід, почали виходити одна за одною обласні газети в тому ж партійно-радянському варіанті вони проіснували до кінця горбачовської перебудови, тобто до початку 1990-х: “Соціалістичний Донбас” (Сталіно), “Соціалістична Харківщина”, “Зоря” (Дніпропетровськ). Перші номери відновлених газет з’являлися на другий-третій день після визволення обласних центрів від німецько-фашистських окупантів. Видані в дві полоси, на напівпрозорому чи, навпаки, дуже цупкому папері, вони, тим не менше, знаменували початок мирного життя. Так, “Днепровская правда” (Дніпропетровськ) в перших жовтневих номерах 1943 р. друкувала розпорядження міськвиконкому, вісті з фронтів, міжнародну інформацію. Цікавість викликає розпорядження про заборону населенню випасати худобу в скверах в центрі міста.

“Ворошиловградская правда” повідомляє про стан шахт області та перші дії по відновленню вуглевидобутку.

Натомість у великих містах окупаційні влади почали випускати колабораціоністські газети, як, наприклад, “Нове життя” у Харкові - втім, ці видання не мали широкого розповсюдження серед населення. За змістом вони являли собою суміш офіційних повідомлень військових комендатур, управ бургомістрів, та передруки з геббельсівських видань у Німеччині.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ПРЕСА