Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз´єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв´язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з´їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом´якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв´язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69,1956 р. — 145,1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955 —1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов´язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У1961 р. на XXII з´їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов´язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; в 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З´явилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов´язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об´єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук´яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечисленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув´язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об´єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України, дроте на початку 60-х років репресії ще не були масовими.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби реформування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчатість і суперечливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою деморалізували суспільство; значне скорочення армії наприкінці 50-х — на початку 60-х років, що викликало невдоволення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базових реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м´ясо-молочні продукти); формування нового культу — культу особи М. Хрущова.

Кремлівський переворот 1964 р. був, по суті, класичним політичним переворотом — специфічною формою захоплення влади певним політичним угрупованням, що зумовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства.