В історію України 1919 р. увійшов встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 року держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, Що дало змогу загасити конфлікт між Г. П´ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.
Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської державної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо.
Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети бідноти, які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з´їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.
У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних У країни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об´єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.
За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс, що одержав назву «воєнного комунізму», був комплексом економічних, соціально-політичних ідей, принципів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовицької партії з літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження його було пов´язане із встановленням однопартійної більшовицької диктатури, створенням державного апарату, атакою на капітал і політичним тиском на село у першій половині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичайні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.
В економічній сфері «воєнний комунізм» реалізовувався як модель державного регулювання економіки. Він був реакцією на критичні реалії життя (економічна, господарська розруха, необхідність мобілізувати ресурси для здобуття перемоги у громадянській війні) і тому становив собою сукупність вимушених, тимчасових заходів. Його реалізацію зумовлювала й утопічна віра більшовицької еліти в комунізм і перспективи світової революції.
Елементами «воєнного комунізму» були націоналізація промисловості, що охопила всі сфери виробництва (з листопада 1920 р. розпочалася націоналізація дрібної промисловості); заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів (декретом від 21 листопада 1918 року про перехід системи розподілу під контроль держави постачання населення товарами здійснювалося тільки через споживчі комуни і кооперативи); запровадження безкоштовних комунальних послуг (проїзд на транспорті, користування телефоном, газом, електроенергією, житлом); зрівняльна оплата праці робітників і службовців; організація всеохоплюючого обліку праці; централізація та мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; запровадження продовольчої розкладки.
В основу цього курсу покладено ідеї форсованого ривка До соціалізму, запровадження у практику управління економічними процесами позаекономічного примусу, підпорядкування державі суспільних, групових та індивідуальних інтересів. Уже в квітні 1919 р. було створено табори Примусової праці, заборонено самовільний перехід радянських службовців із однієї установи в іншу, в червні — розпочато запровадження замість паспортів трудових книжок, а в листопаді Рада Народних Комісарів затвердила положення про робітничі дисциплінарні товариські суди, які мали право застосовувати санкції аж «до звільнення з підприємства з передачею в концентраційний табір».
Стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 року. Відповідно до неї кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку їх розміри визначалися реальними потребами сім´ї та наявністю у неї зерна, але невдовзі головним критерієм стала потреба держави у хлібі. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що проявилося у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Більшовики покладали на неї великі надії. Так, схвалений у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з´їздом Рад план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток народного господарства на основі електрифікації, мав в основному фінансуватися за рахунок продрозкладки і лише на третину — зарубіжними позиками.
Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був план колективізації села, реалізація якого розпочалася з 1918 р. У результаті усуспільнення селянських дворів, яке стало «репетицією майбутньої колективізації», до кінця року в Радянській Росії нараховувалося більше 3,2 тис. радгоспів. Подальший розвиток ідеї колективізації отримали у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 14 лютого 1919 року. Курс на ліквідацію великих поміщицьких і селянських господарств, на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас, а тому «колективізаційний експеримент» було згорнуто.
Безпосередніми наслідками запровадження політики «воєнного комунізму» стали руйнація системи ринкових відносин, розрив економічних зв´язків між містом і селом, поглиблення інфляційних процесів, активне формування однопартійної системи, посилення бюрократизації, централізму, приглушення приватної ініціативи, закріплення в масах психології «експропріації експропріаторів», ліквідація станів, розширення практики «надзвичайних» заходів і масових репресій, посилення соціального напруження.
Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб я і на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 року у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Кypc на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні — липні — 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...»´ Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор´єва. У своєму універсалі (9 травня 1919 року) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор´євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор´єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор´євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика Мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор´єва.
Перемога над Григор´євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження "воєнного комунізму" було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури, прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.
