Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави — Польща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, — писав козацький літописець Самійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя.

Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польшею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фастовом 1700 p., а потім і до вибуху повстання під проводом С. Палія (1702-1704).

Палій (Гурко) Семен Пилипович (7—1710) — козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна (Чернігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «приповідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козацького полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спроби польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688—1704 pp. Палій вів переговори з гетьманом І. Мазепою про возз´єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов´язаний з Річчю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702—1704 pp. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705— 1708), а в 1709 р. у зв´язку з війною зі шведами повернув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і залишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, спричиняли значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам´янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон´юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув´язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за православ´я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв´язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив у цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської Шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила "хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що Катерина II нібито видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. Його ядром були запорожці, навколо яких об´єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Незабаром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об´єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80%), етнічне возз´єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінного, динамічного розвитку краю.

Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об´єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.