Хоча українські землі знаходились під владою іноземних держав, проте у XVI — першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національно-культурне відродження.
У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської унії на українські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти.
Українці знайшли в собі сили, залучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти.
Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала традиції літературної мови Київської Русі, незважаючи на феодально-шляхетське й католицько-єзуїтське гноблення, що його зазнавав український народ у Речі Посполитій.
Розвиткові культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Засновниками його були І. Федоров і П. Мстиславець, які змушені були втекти з Москви, зазнавши переслідувань натовпу за друкування книжок. У 1561 р. в маєтку магната Г. Ходкевича вони створили першу друкарню й надрукували "Учительне Євангеліє", "Псалтир", "Часослов". У 1573 р. І. Федоров перебирається до Львова, де друкує славнозвісний "Апостол". Запрошений до князя К. Острозького, він здійснює перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Поряд з богословською літературою І. Федоров видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета, а також букварі. За прикладом І. Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та ін.
Чи не найбільшою серед них була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різноманітної полемічної літератури. Побачили світ "Часослов", а пізніше — "Лексикон слов'яно-руський".
Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.
Важливу роль у процесі формування й розвитку національної культури відігравала усна народна творчість, в якій віддзеркалювалися найважливіші події в житті українського народу. З'являються героїко-патріотичні твори про боротьбу з татарами і турками. Серед них такі думи й історичні пісні, як "Втеча трьох братів з Азова", "Самійло Кішка", "Плач невільника" та ін. Темі боротьби проти феодального гніту присвячені думи "Івась Коновченко-Вдовиченко", "Дума про Олексія Поповича", в яких головним персонажем є козак-герой. Розвивається лірична й соціально-побутова тематика.
Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурний осередок. Він був створений за ініціативою князя Костянтина (Василя) Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. Острозі була створена Острозька школа. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська моїй. Викладалися в ній і"сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Тому її називали І колегією, і академією, Ця "слов'яно-греко-латинська" школа була першим вищим навчальним закладом в Україні та серед православних, Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, Першим ректором школи був письменник, автор підручника старослов'янської мови Г.Смотрицький, а викладачами - видатні педагоги Д.Наливайко, Х.ФІларет, І.Лятос, Лукаріс Кирило та Ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та Ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала І в 1640 р, припинила Існування.
У 1586 р. патріарх Англійський І всього Сходу Йоаким своєю грамотою благословив заснування у містах та містечках України духовних братств. Зокрема, виникло братство при церкві Успення у Львові. Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича справи,
У 1615 р. київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пожертвувала двір та садибу на Подолі в Києві богоявленському братству, яке під проводом Іова Борецького збудувало монастир та школу, Братські школи діяли і в інших містах (Кам'янець-Подільському, Вінниці, Луцьку та ін.).
У братських школах працювали видатні вчені просвітителі та педагоги: Стафан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетинецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник - "Граматику слов'янську", за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.
У 1631-1647 pp. митрополитом київським і галицьким був Петро Могила, який турбувався про зміцнення православної церкви, приділяв увагу реформуванню церковного життя, У Печерській лаврі він заснував гімназію. У 1632 р, братська школа об'єдналася з лаврською гімназією в Київський колегіум (пізніша назва - Києво-Могилянська колегія), Києво-Могилянська академія стала центром духовного життя України. Кількість студентів у ній в окремі роки досягала 2 тисяч. Це були діти духовенства, козаків, селян, міщан. Лекції читали місцеві вчені.
Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син козака з Полтавщини Григорій Сковорода, мислите*ль світового рівня, поет і музикант. Видатним філософом просвітителем був Яків Козельський. Багато випускників академії стали ученими-медиками і біологами. Серед них полтавці Н. Максимович-Амбодик, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Полетика, чернігівці Д. Самойлович-Сушковський, О. Шафонський.
Особлива увага, яка приділялась шкільній освіті, підвищувала загальний культурний рівень українського населення.
У другій половині XVII ст. сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки і діти, уміли читати. У козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами. Суцільна грамотність і висока культурність "Козацької країни" різко контрастувала з сусідньою Московщиною, вкритою ще варварською темрявою.
19. Розвиток літератури в Україні (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). Полемічна література. І. Вишенський.
Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.
Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".
Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.
Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.
Низка текстів проукраїнського православного спрямування з'явилася в Острозькому культурному центрі. Поява Острозької Біблії (1581 р.) мала на меті зміцнити позиції православної церкви як церкви руського (передусім українського) народу. З прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної.
У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру – прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка.
Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.
Іван Вишенський – один з найвідоміших і найвидатніших українських полемістів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Його молоді роки минули на Волині, і він був тісно пов'язаний з волинськими культурними осередками, насамперед Острогом. Також Іван Вишенський підтримував зв'язки з братствами, передусім Львівським. Однак його не можна цілковито вважати репрезентантом ні острожців, ні братчиків, хоча погляди полеміста певним чином були співзвучні з поглядами перших і других.
І.Вишенський фактично репрезентував окремий напрям у тогочасній українській суспільній думці. Православний традиціоналізм, який у тодішніх умовах України був одним з найважливіших факторів національної самооборони, І. Вишенський довів до екстремального. Водночас цей традиціоналізм поєднувався в нього з чернечим аскетизмом. Стосовно острожців та братчиків, то вони допускали певні нововведення, вкраплення ренесансних і реформаційних елементів до культурного життя.
До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три — старообрядницьку інтерпретацію.
Отже, період кінця XV — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток.
Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.
Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. Ось такі відомості про полемічну літературу отримав я в дев'ятому класі, вивчаючи українську літературу.
