Проаналізуйте етнополітичне становище України у складі литовської та польської держав

Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.

Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.

Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою.

Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців.

Вони запозичили в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток в литовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народною мовою відповідних територій.

Таким чином об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень».

Етнополітиці Великого князівства Литовського було притаманне толерантне ставлення до інших етнічних груп. Сере дних – євреї складали близько 10%, поляки – 8% грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, візначали ряд особистих та майнових привилєїв, окреслені тенденції були домінуючими майже двох століть.

Проте становище українських і білоруських народів у складі Великого князівства змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Тому питання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь.

За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р. яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої пол. XVст. було покінчено з поділом всієї держави, в тому числі України на удільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна головним чином від центральної влади.

Характерною особливістю етнополітики Речі Посполитої було надання пріоритету польському населенню. Унія урівняла у правах українських магнатів з поліськими, але ж вони змушені були переймати польські звичаї, закони, мову. Польські закони заохочували навіть зміну віросповідання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Завдяки такій політиці було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Основні засади етнополітики Речі Посполитої викликали і заключення релігійної Берестейської унії 1569р. Йшлося про припинення дискримінації українських міщан, ігнорування інтересів православної знаті при розподілі службових посад.

Укладення унії призвело до розколу українського суспільства. На Україні розпочалася конфлікти, що точився на всій території аж до Лівобережжя. Проте вона не стала засобом ополячення українців, а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в частину народної культури західних українців.

І все ж те, що більшість українських земель опинилися в складі однієї держави – Речі Посполитої – для етнічного розвитку українців мало певне позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв’язків між ними, внутрішній міграції, поширенню визвольних ідей. Цей фактор створював широку базу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Народні збройні виступи збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви – козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства.

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя. Наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель.