Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я)

Особливості трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н.е) та її вплив на розвиток культур регіону.

Поступово скотарські племена відокремлюються від землеробських і в степових районах України переходять до кочового способу життя. А в межиріччі Бугу й Дністра за енеоліту виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою с. Трипілля, де 1896 р. вперше були відкриті пам’ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Розміри поселень і кількість населення трипільців збільшуються. Окремі поселення за розмірами схожі на міста (250 – 400 га), вважається, що в них жило не менше 10 – 20 тис. чоловік. Цікаво також те, що декілька дрібних поселень концентруються, як правило, навколо одного великого. Отже, не виключено, що у трипільців вже могла існувати певна протодержавна система. Трипільські племена використовували знаряддя праці не тільки з каменю, а й з міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. Пізні трипільські поселення були добре укріплені й розташовувались у важкодоступних місцях. Причини зникнення цієї культури на рубежі 2000 р. до н.е. до кінця не з’ясовані, але очевидно, що їй стали загрожувати зі степу войовничі кочівники.

Зазначимо, що найбільш відомі трипільські поселення – «гіганти», це - Майданецьке, Талянки, Доброводи. Важливо підкреслити, що трипільська культура була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Гончарне виробництво характеризувалося значною різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його.

Кам’яний вік змінюється віком металів у II тисячолітті до н.е., після поширення бронзових знарядь праці. Головну роль в господарському житті стали відігравати чоловіки, внаслідок чого поступово виникає й утверджується патріархальна організація суспільства.

 

 

Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я).

Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. - IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам’яток.

Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися й важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, хоча відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури - чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків’ям та залізним лезом), збруя, а жінок - золоті та бронзові прикраси, намисто, глиняний посуд. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під тиском скіфських племен. Кіммерійська культура надалі частково розчинилася у скіфській, частина кіммерійців мігрувала на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси і частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Лівобережжя, натомість скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону, у Степу Криму - царські скіфи.

Центральним районом Скіфії вважають Степ, майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання, більшість з яких в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII - V ст. до н.е.) були зазвичай попередніми щодо курганів бронзового віку

Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6-19,5 м. Нерідко їх оточували кам’яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі - 600).

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V - початку III ст. до н.е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 кв. км. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, що мав площу 32 га. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу - землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками («лускою»), щита, шолома, поножів. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до II ст. до н.е. - IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів вважають північними іранцями. Дуже часто племена очолювали жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу, але розсіяні практично по всій території країни. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», оскільки в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

У II-І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а пізніше у них з’являються й довгі мечі. Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце – і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули - заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явились вихідці з Прибалтики - готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я.

У IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочівники - гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза завершилася.

Слід зазначити, що скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту й цікаву міфологію. Нам відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного пантеону).

З історії стародавнього світу відомо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкінітіда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності й права, особливо у порівнянні з державами кочовиків, а згодом і слов’ян. Грецька колонія складалася з центра - поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа - агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці.

Нова держава, Боспорське царство, об’єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства являв собою рабовласницьку монархію. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування - народні збори, ради міст, виборні посади. Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбувати монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в складі Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України досконало організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші утворення і племена, все ж їх, а також Боспорське царство, не можна вважати представниками питомої праукраїнської культури та державності, хоча вони й існували на теренах майбутньої України. Для грецьких колоністів місцеві «варвари» були лише об’єктом впливу та експлуатації, згодом грецькі колонії не утрималися на території України, втім залишили тут вагомий й цікавий цивілізаційний спадок.