Культура Стародавньої Індії

Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був одним з найзаселеніших регіонів планети.

Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки Інду – П'ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.

В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов'язана з появою на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур'їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу – імперію Маур'їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.

Харапська цивілізація. До середини XIX ст. світ нічого не знав про найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути цю точку зору і почати з 20–х років XX ст. планомірні розкопки.

Були знайдені великі міста – Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін. Вони будувалися за схожими проектами і складалися з “цитаделі” (“верхнього” міста) і “нижнього” міста з житловими спорудами. Будівлі зводилися з обпаленої цегли, зв'язуючим матеріалом був мулкий або гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові. Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для ритуального обмивання.

Ремісники навчилися добре обробляти метали – мідь, олово, бронзу, золото, срібло, але при цьому абсолютно не знали заліза. Про існування торгівлі свідчать знахідки гирь і вимірювальної лінійки.

Археологи знаходять багато статуеток з глини, м'яких порід каменю. Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно іменується “жерцем”.

Дуже своєрідними є печатки-амулети із зображеннями людей, богів і тварин і, найголовніше, із зразками писемності. Вона не була алфавітною і складалася з малюнків (піктограм). Рядки розташовувалися горизонтально і включали до 8 знаків. Писали справа наліво. Розшифрування цих написів поки ще не завершено. З малюнків на печатках можна робити висновки і про певний зв'язок релігії жителів Хараппи з пізнішими релігійними віруваннями Індії (наприклад, зображення богів у позі йоги).

Релігійні вчення. Літературна традиція. В середині II тисячоліття до н.е. культура Хараппи занепадає з остаточно не з'ясованих причин. Одна з них – проникнення в Індію з півночі арійських племен, які були знайомі з залізом і досить швидко перейшли до осідлого землеробського способу життя.

Характерним явищем для суспільного устрою давніх арійців були варни – своєрідні стани, які почали складатися у них ще до переселення на Індостан. На кінець II тисячоліття до н.е. остаточно склалася доктрина про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла першолюдини Пуруші (або в наступній традиції Праджапаті, втілення бога Брахми): брахмани (жерці) – з вуст; кшатрії (знать, воїни) – з плечей; вайш'ї (землероби, ремісники, торговці) – зі стегон; шудри (низи суспільства – слуги, бідняки, переселенці) – зі ступенів ніг.

Арійські закони забороняли шлюби поза варнами, не допускали їх змішування і не дозволяли навіть доторкатися до людей, які стоять поза варнами, – прибиральників сміття, могильників, катів. Вони так і називалися – “недоторкані”.

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична літературадає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е. на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур'ї – приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем, а Шива – руйнівником.

Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – “блукання”, “переродження”), про “дхарму” – закон, моральний порядок, і про “карму” – діяння людини, що визначають її становище. Сюди ж примикає й уявлення про “мокшу” – стан “ненароджуваності і невмирання”. Всі ці релігійно–філософські переконання знайдуть потім своє відображення в буддизмі та індуїзмі.

Брахманізмсклав легенди про подвиги героїв Крішни і Рами, які покладено в основу епічних поем – “Махабхарати” і “Рамаяни”. Перша з них (“Велика війна нащадків Бхарати”) була складена мудрецем і співаком В'ясою і містить 18 книг, які включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це у 8 разів більше, ніж обсяг “Іліади” і “Одіссеї”. Сюжетом епосу є боротьба за владу нащадків легендарного Бхарати – Пандавів і Кауравів. Але “Махабхарата” – не тільки літературний твір, вона є також законоповчальним трактатом і священною книгою. Особливо це стосується шостої її частини, названої “Бхагавадгіта” (“Пісня (гімн) бога”), яка являє собою повчання Крішни.

“Рамаяна” (“Сказання про Раму”) за розмірами поступається “Махабхараті”, але відрізняється більшою гармонією й образністю. В основі сюжету лежить історія життя Рами – ідеального сина та ідеального правителя, його любов до Сіти, її викрадення царем ракшасів (демонів), перемога Рами і його воцаріння у рідному місті. Обидві поеми стали національним надбанням індійського народу, невичерпним джерелом сюжетів і образів для літератури і мистецтва.

Починаючи з VI ст. до н.е. в побуті поширюються нові твори брахманістів – Сутри і Шастри – своєрідні трактати з різних галузей знань. З'являються збірники законів, найбільш відомий з яких – “Закони Ману”. Виникають перші філософські школи: санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса та веданта, найбільш войовничою з яких була остання. У V – IV ст. до н.е. брахман Ланіні створює єдину літературну мову – санскрит (“очищений”, на відміну від “пракритів” – розмовних мов), який став мовою міжіндійського спілкування.

VI ст. до н.е. пов'язане в історії Індії з появою нових вірувань – джайнізму і буддизму. Термін “джайнізм” походить від слова “джайна” – переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень). Його фундатор Махавіра жив у VI ст. до н.е. В основі вчення – шлях звільнення від сансари через дотримання “трьох скарбів” джайнізму: “правильного знання”, “правильного бачення” і “правильної поведінки”. Махавіра заповів своїм послідовникам аскетизм і ахімсу (неспричинення шкоди всім живим істотам як умова порятунку душі).

Виникнення буддизму – однієї з сучасних світових релігій – пов'язують з ім'ям Сіддхартхи Гаутами (563–483 рр. до н.е.), який у 28 років покинув дім батька–раджи і 7 років перебував у мандрах, поки на нього не зійшло Просвітлення і він не став Буддою (“Просвітленим”). Будда відкрив чотири “благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього – угамування всіх пристрастей. Головна мета людини – досягнення “нірвани”, стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілень. і зливається з духовною “божественною” першоосновою світу. Таким чином, порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження через самовдосконалення і без будь-яких посередників (наприклад, брахманів). Найвищого піднесення буддизм досягає за Ашоки – третього імператора з династії Маур'їв (268–232 рр. до н.е.). Він скликав буддійський собор, де були затверджені канонічні основи буддизму. Завдяки його зусиллям буддизм вийшов за кордони Індії.

З часу підкорення Північної Індії Кушанською імперією (I ст. н.е.) відбуваються серйозні зміни в індійському суспільстві. На основі системи варн починає складатися кастова система. Касти (в Індії – джаті)– замкнені групи населення зі своїми звичаями і законами. Члени “джаті” жили в одній місцевості, займалися однорідною діяльністю, мали свою адміністрацію, систему взаємодопомоги, загальну касу. Спілкування між членами різних каст обмежувалося.

У Кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де Будда стає богом, а також з'являється культ бодхисаттв – святих, які досягли рівня Будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до людства. Буддизм у цей час підкоряє Китай та Індокитай, трохи пізніше досягає Кореї. Починаючи з IV ст. н.е. поширюється релігійна освіта. У V ст. цар Кармагупта з династії Гуптів відкрив найвідоміший буддійський університет – монастир Наланда у Північному Біхарі. Пізніше з'явилися університети в Таксилі та Аджанті.

У боротьбі з буддизмом починає формуватися новий тип брахманізму – індуїзм. Основу вчення склала “Бхагавадгіта”. Виходячи з того, що кожне божество – це втілення верховного бога (як Рама або Крішна були втіленням бога Вішну), індуїзм дозволяв будь-які культи і вірування, виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги індуїзму – Шива, Вішну і богиня Шакті – були також втіленнями вищого божества – Брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині Гімалаїв.

Таким чином у ході стародавньої історії Індії оформилися основні релігійні вчення: на основі ведичної традиції – брахманізм, який трансформувався в індуїзм; джайнізм; буддизм. Мистецтво. Всі ці релігії впливали не тільки на літературну традицію, але й на архітектуру та образотворче мистецтво.

Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно дерево. Кам'яні палаци замість дерев'яних споруд стали зводитися за царювання Ашоки з династії Маур'їв. Відомий його палац в Паталіпутрі – столиці Магадхи. Повсюдно ставилися стамбхи – кам'яні стовпи з буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них написами (наприклад, Левова капітель з Сарнатха, зведена на місці першої проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей же час з'являються і перші ступи – культові споруди напівсферичної форми, що зберігають реліквії, пов'язані з Буддою. За переказом, Ашока звів 84000 ступ.

Прекрасні архітектурні пам'ятники дійшли до наших днів з часів Кушанської імперії. Це передусім чайт'ї – печерні храми, наприклад, печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи покривають все: і стіни, і стелю, і колони.

До Кушанської епохи Будда зображався тільки у вигляді символів, тепер з'являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують бодхисаттви, як, наприклад, на стелі з Катри (II ст. н.е.).

Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарське (на ім'я місцевості Гандхара на північному заході Індії). Воно поєднало в собі традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної культури. Прикладами можуть служити статуї Будди з Хоті-Мардану і з Тахт-і-Бахі. Зображення в гуптському мистецтві стають більш вишуканими і чуттєвими. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатха IV ст. трактується як ідеальна людина, яка досягла нірвани.

Взагалі імператори з династії Гуптів протегували художній творчості. На основі стародавнього виду театрального мистецтва – пантоміми – виникає драматургія. При дворі Чандрагупти II (380–415 рр.) жили кращі поети того часу. Найбільш відомий з них Калідаса (353–420 рр.). До нас дійшли три його драми, найбільш довершеною з яких є “Шакунтала”. Існував і народний театр, що поєднував музику і пластику танцю. Індійці дуже полюбляли різні ігри. Одна з них – чатуранга (шатрандж) – дійшла і до нас у вигляді сучасних шахів.

Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця. За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили араби.

Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою релігією.