Суб'єкти культурної творчості. Види і форми культури

Суб'єкти культурної творчості. У філософії суб'єктом називається носій предметно-практичної діяльності і пізнання, тобто джерело активних соціокультурних дій. Для культурознавства істотним є те, що суб'єкт культури - будь то суспільство, колектив або індивід - не заданий природою в готовому вигляді, як продукт біологічної еволюції. Суб'єкти культурної творчості є продуктами історичного процесу, активними агентами якого вони стають в міру оволодіння знаряддями праці, розвитку мови, спілкування за допомогою символів і знаків.

Враховуючи це, можна стверджувати, що провідним суб'єктом культури є все людство, народна маса минулого, сучасного і майбутнього, як творець культурних універсалій. Важко уявити собі існування епохи людських співтовариств, які б без великих зусиль обходилися без, мовного спілкування, тих або інших форм соціальної організації і культурних норм.

Однак різноманітність умов і форм діяльності примушує конкретизувати поняття суб'єкта культури, виділяючи в якості нього великі або малі групи людей. Так, внаслідок впливу етнічних відмінностей можна говорити про нації і народності, як суб'єкти національної культури. Їх специфіка виражається за допомогою поняття національного характеру, національного менталітету. Наочним втіленням особливостей народної культури є фольклор, типові для даного народу житло, костюм, господарські і художні промисли.

Щоб підкреслити активну роль деяких культурних інститутів, їх також наділяють рисами суб'єкта культури: зокрема, кажучи про культуру України, Росії або Франції, мають на увазі діяльність держави. Якщо ж мова йде про мусульманську, католицьку або православну культуру, суб'єктом тут потрібно вважати релігійну спільноту віруючих, церкву.

Разом з тим, відомо, що етнічні, політичні і релігійні чинники культури далеко не завжди узгоджуються між собою. Наприклад, у багатонаціональній державі, будь то Індія, Росія або США, на міжетнічне розмаїття в поведінці людей накладаються відмінності, пов'язані з їх релігійною приналежністю або політичною орієнтацією. Якщо держава не забезпечує рівноправності всіх суб'єктів культури, це може приводити до серйозних суспільних конфліктів.

Однак найбільший ступінь культурних протиріч виявляється тоді, коли суб'єктами культури виступають соціальні і соціо-демографічні групи, класи. Очевидно, що творчі можливості селянства або пролетаріату, феодалів або буржуазії не співпадають. Тут мають значення місце і роль групи в суспільному виробництві, відношенні до власності, рівень доходів. Вікові або гендерні (за статевою ознакою) особливості, обмеження або переваги культурної активності примушують говорити, наприклад, про молодіжну субкультуру або про культурні відмінності між чоловіками і жінками.

Важливу роль в культурі відіграють професійні групи і сім'я, які забезпечують найбільш стійкі механізми передачі культурної інформації загального і спеціального призначення. У сімейному вихованні завдяки зв'язку поколінь дитина засвоює рідну мову та інші найважливіші цінності. У цьому творчому процесі зусилля сімейного колективу забезпечують основу всього подальшого життя людини в суспільстві. Ставши дорослим, кожен з нас підкоряється суспільному розподілу праці. Через існуючу номенклатуру професій ми бачимо певний розподіл культурних обов'язків між групами людей. Спеціалізація не тільки економить сили суспільства, але і підвищує ефективність культурних установлень.

Безпосереднім, хоча і не автономним суб'єктом культурної творчості є окрема особистість, а також особливі соціокультурні групи, які називаються елітою. Індивідуальні творчі можливості людей не однакові, хоча і властиві всім. Вищий ступінь їх вияву пов'язують з обдарованістю, геніальністю людини. У сучасному світі особистий творчий внесок пов'язують з авторством, що має на увазі оригінальність, новизну і неповторність культурного продукту. Еліта покликана зберігати спадкоємність, традиції культурної творчості і здійснювати відбір її найбільш значущих зразків. Еліти, як правило, займають привілейоване місце в структурі суспільства. Розрізняють еліту політичну, наукову, бізнесову, художню, релігійно-духовну, спортивну тощо. Знищення еліти, як вчить нас досвід, веде до трагічних наслідків, викликаючи занепад і деградацію суспільства. Однак і за таких умов соціальна необхідність в управлінні культурними процесами зберігається, а, отже, поступово відтворюється й еліта.

Види і форми культури. Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі основні форми культури, як матеріальна, духовна і фізична.

Матеріальна культура - перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, грунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) шляхи повідомлення і засоби транспорту, 4) зв'язок і засоби зв'язку, 5) технології.

Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Фізична культура - перетворення природного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення у відповідності до тих або інших професійних завдань.

Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані по окремості. Так, культура суспільства - це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу складається як результат накопичення досвіду, традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаної однією метою. Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але і суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного “Я”.

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

 

 

Динаміка культури

Знайомство з історією культури показує, що її явища не є незмінними. Тому виникають питання про те, як і чому, під впливом яких чинників змінюється культура. Відповіді на ці питання прагне дати вчення про динаміку культури. Сам термін "динаміка" буквально означає “сила”, тобто вчення про сили і рухи, які ними викликані. Культурна динаміка досліджує соціокультурні зміни з позицій розрізнення типів культурного впливу і характеру культурних змін.

Коли мова йде про соціодинаміку, маються на увазі зміни, які відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Зміни - невід'ємна властивість культури. Поняття "зміна" включає в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (нетотожність самим собі у часі) так і зовнішні зміни (взаємодія між собою, пересування в просторі і т.п.).

Типи культурної динаміки. В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх провідних різновидів - майнових переваг, а складається вона під впливом чинників найрізноманітнішого рівня. Тип соціальності складається на основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в індустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

В рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства проявиться як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки - соціокультурне перетворення. Воно має місце коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покращення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і ненасильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціокультурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислення), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, кардинальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-IV ст. до н.е. у грецькій (Арістотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХIX-XX ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті "культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу "локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про "золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Ще одним типом соціокультурної динаміки називають інверсію, яку іноді розглядають як окремий випадок циклічних змін. Однак це не зовсім правильно, бо інверсія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, "золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися "безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Характер культурних змін. Коли говорять про характер культурних змін, мають на увазі напрям їх впливу на суспільство. З цієї точки зору розрізняють: зміни, які ведуть до збагачення і диференціації культури; зміни, які ведуть до ослаблення диференціації і занепаду культури; і зміни, які можуть ніяк не виявляти себе протягом тривалого часу, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури прийнято розглядати як процес поглиблення диференціації її структури при збереженні стійкості фундаментальних частин системи, тобто духовно-етичної спадщини. Позитивні зміни завжди пов'язані з формуванням нових жанрів, напрямів, стилів мистецтва, впровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів, народженням геніїв і т.д. Нове не завжди може служити синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно-етичному вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширювати зону свободи без шкоди для всього живого.

Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, реакція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як незадоволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури.

Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно до відкочування і зміни орієнтацій.

Крім того, різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в тій або іншій формі зберігати свої образи протягом багатьох віків. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко реагує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. Але найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.