Система управління і розвиток права в українських землях у складі Польщі у 14-І-й Пол. 16 ст.ст

В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Було створено шість воєводств — Руське, Белзьке, Київське, Чернігівське, Подільське, Брацлавське. Воєводства поділялися на повіти, кожен повіт — на волості. З місцевої шляхти король призначав воєвод, старост і каштелянів. У королівських землях створювалися староства. В українських землях існувала волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт.
У системі управління особливе місце займали шляхетські сеймики, які збиралися у воєводствах і повітах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу — вищої касаційної інстанції шляхетських судів.
Вальний сейм у відповідності до Люблінської унії 1569 р. став вищим законодавчим органом республіки. До його складу входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До Сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої — сенатори. Вони не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи того питання. Посольська ізба складалася з 170 депутатів-послів від земської шляхти і грала визначну роль в прийнятті сеймових рішень. Постанови Вального сейму називалися конституціями. Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.
Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.
Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.

+ см. № 27

29.Поширення Литовського права в українських землях в кінці XIV – першій половині XVI ст. Литовський статут 1566 року, його структура, сфера регулювання.

Вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а потім – Польсько-Литовської держави був досить значним. 1(1529р.), 2(1566р.) та 3(1588р.) Статути за правом вважаються видатними пам’ятками права литовського, руського українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейкої юридичної думки.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.
Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.
Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого. Статут 1566 року закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Цей статут поділяється на 14 розділів і 367 артикулів. Розділ 1,2 та 3 мають норми державного права. Розділ 4 присвячений судоустрою,, з 5-го по 10й – приватному праву, з 11по 14 – кримінальне та процесуальне право.