Міжгалузеві й галузеві принципи 12 страница

Тому при формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Конституція використовує терміни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто». Таким чином визначаються права і свободи людини як автономного індивіда, реалізація яких обу­мовлена передусім приватним інтересом і здійснюється за допо­могою інститутів громадянського суспільства. До таких прав і свобод належать право на життя, на свободу, особисту недотор­канність, на вільний розвиток своєї особистості, на свободу дум­ки, свободу світогляду і віросповідання тощо.

Разом з тим частина прав і свобод розглядається Конституцією України як юридичні можливості тільки громадян України, право­вий статус яких обумовлений наявністю постійного політико-правового зв'язку між особою і українською державою — грома-142

 

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

дянством. Тому ці права і свободи громадянина охоплюють сфе­ру взаємовідносин індивіда і держави, і насамперед — публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов'язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на зміну грома­дянства, на свободу об'єднання в політичні партії, на участь у ре­ферендумах, право збиратися мирно, без зброї, рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності.

Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність примусу та обмежень для її реалізації з боку будь-ко­го і, зокрема, держави, — такі права і свободи вважаються нега­тивними. До таких прав і свобод слід віднести право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту недоторканність, на жит­ло, на судовий захист і т. ін.

Негативні права і свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистості, а їх визнання і забезпе­ченість (невтручання з боку держави) є абсолютно необхідними для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства права_г Саме тому ч. 2 ст. 64 Конституції України встановлює не­можливість обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, в тому числі — за умов воєнного або надзвичайного стану.

Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій, то такі правові надбання відносять до категорії пози­тивних прав і свобод. До них включають так звані соціальні права, які інколи ще називають соціальними намірами держави: право на працю, відпочинок, соціальний захист, на охорону здоров'я і т. ін. Реалізація позитивних прав чи соціальних намірів зале­жить від рівня економічного розвитку держави, наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних со­ціальних функцій.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямова­ності потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

РОЗАІЛ IX

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свобо­ду думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересуван­ня і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні дер­жавними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне за­безпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних обов'язків, то залежно від потреб інших людей, держави і суспільства, відповідно до окремих сфер суспільних відносин, обов'язки людини і громадянина розподіляються так само, як і права і свободи людини на фізичні (утримувати та захи­щати своїх неповнолітніх дітей), особистісні (поважати честь і гідність, погляди і думки інших людей), політичні (вдаватися тільки до мирних засобів політичної боротьби), економічні (віддавати частину прибутку на загальносоціальні потреби), гу­манітарні (поважати пам'ятки історії і культури)¹.

Окрім того, важливим є виокремлення в особливу групу кон­ституційних обов'язків людини і громадянина, до яких Консти­туція України 1996 року відносить:

¹ Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1995. -С. 15-16.

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, відбування військо­вої служби відповідно до закону;

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­довувати завдані збитки;

сплачувати податки і збори, подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік;

неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній правовій державі

Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов'язань, але й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина по­требує певних гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного розвитку суспільства, надійного юри­дичного захисту, в тому числі — можливості звернутися за захи­стом до міжнародних правових організацій. Особливим видом га­рантій реалізації прав і свобод людини є правова активність суб'єктів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадяни­на є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, сво­бода зайняття підприємницькою діяльністю, високий рівень про­дуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний за­хист членів суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демо­кратичних засадах виборча система, яка надавала б змогу грома-

РОЗДІЛ IX

дянам реально впливати на вироблення державної політики, бра­ти активну участь в управлінні державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інте­ресів, головним суб'єктом права, навколо інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система. Невід'ємним компо­нентом духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційовано­му суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов'язки, право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош­товну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядуван­ня, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльні­стю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Юридичними га­рантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як: презумпція не­винуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, не­можливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідаль­ності за одне й те саме правопорушення.

Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України виступає Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини. Міжнародно-правовою га­рантією прав і свобод людини і громадянина є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Водночас слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової демократичної державності на перший план серед гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає правова активність суб'єктів права, їх намагання практично реалізува-146

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА____

ти свої правові можливості — права і свободи, захистити їх у ви­падку порушення. Побудоване на правових засадах суспільство — це суспільство, що складається з активних громадян, де закони та інші нормативно-правові акти приймаються в інтересах людей, які спираються у своїй практичній діяльності на приписи пра­вових норм, прагнуть використовувати і захищати свої права та сво­боди.

Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавле­ності індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є ан­типодом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція України надає кожному право будь-яки­ми не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Для цього права і свободи мають стати невід'ємними елемен­тами правової культури особистості і суспільства, що може бути досягнуто лише в процесі довготривалого поступу України на шляху становлення правової державності, акумуляції національ­ною правовою системою загальновизнаних державно-правових гуманітарних цінностей, формування незалежної і авторитетної судової системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Цей процес має супроводжуватися цілеспрямованою і кропіткою роботою з правового виховання населення і посадових осіб державних органів.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Розділ X

II ПРАВОВА ДЕРЖАВА

§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Арістоте-ля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх лю­дей», матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Проте впродовж тривалого часу такі теорії залишались пере­важно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася напри­кінці XVIII століття, коли з'являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношення дер­жави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце се­ред них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.

Термін «правова держава» (КесЬїзїааї) в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у пра­цях К. Т. Велькера (1813 р.) та Р. фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гро-

І

цій, Дж. Локк, Ш. Мотеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосеред­ньо підготували становлення теорії правової держави, яка на мо­мент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава, найбільш відомим пред­ставником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом зако­номірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Пере-- бравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, во­на паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звіль­нення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдан­ня, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приват­ну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і

суб'єкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Ви­разником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випад­ках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея па­нування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяль­ність кожної з них повинна бути обмежена законом, який від­повідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті ПІ. Мон-теск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є також роз­роблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що за­снована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці дер-

РОЗДІЛ X

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

жавного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших право­вих актів.

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німець­кого філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова дер­жава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпо­рядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод люди­ни, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають кон­цепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголо­шується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній кон­цепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, станов­лення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішен­ня найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спира­тися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно право­вої держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існу­ють. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ла­ду України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної лю­дини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх грома-150

дян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особис­тості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вольньїй союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самовря­дування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «грома­дянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття дер­жавності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв'язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належ­ний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки неза­лежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У XX столітті окремі положення ліберальної концепції широ­ко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежу­ються в проектах Конституції УНР — «Проект Правительствен-ної Комісії по розробленню Конституції Української держави» і в проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв'язку, дозволяє зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «Загальна наука права і політики» (Прага, 1923 р.) писав, що правова держава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охо­рону громадян та налагодження всього адміністративного апара­ту якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проб­лем становлення та функціонування правової держави відбу­вається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особли­вої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декла-

РОЗДІЛ X

рації про державний суверенітет України, в якій було проголоше­но прагнення українського народу до побудови правової держа­ви, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було продекларо-вано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, де­мократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Укра­їні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи, їх спів­відношення та взаємозв'язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну ціль.

§ 2. Поняття і ознаки правової держави

При характеристиці правової держави необхідно пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можли­вості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обме­жені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б макси­мально обмежена правом і правами людини. Таким чином, право­ва держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започатку­вання теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає суча­сним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід' ємних прав і свобод люди­ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини пе-

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

ребувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші

права й свободи.

Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представни­ками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих ор­ганів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтере­сах певних соціальних верств і груп населення.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомо­гою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає пра­ву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішен­нями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають переду­мовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої со­ціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова дер­жавність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

РОЗДІЛ X

Панування права в житті суспільства забезпечує створення де­мократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-пра­вового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання дер­жавної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може за­шкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадя­ни, але й передусім сама держава, її органи та державні служ­бовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий за­кон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим зако­ном, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас-ників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в євро­пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супровод-

І

жувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демо­кратів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констату­вати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсум­ком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування про­цесу розбудови України як правової держави, оскільки грома­дянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний зв'язок, який існує між громадянським суспільст­вом і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX сто­ліття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, кон­цепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «вели­кого суспільства» Л. Джонсона в США).